Теорія і практика національного та єтнонаціонального виховання дошкільників

Національне виховання

С проголошенням незалежності України набула проблема національного виховання дітей. ЇЇ розв’язанню присвячена низка наукових досліджень, предметом було обрано такі проблеми:

1. Змістовий аспект надбань дошкільної галузі української етнопедагогіки, його реалізація в сучасному днз.(Н,В, Рогальської) 2. Процес формування народознавчих уявлень у дітей старшого ДВ засобами народних традицій. (Редькіна) 3. Зміст форми і методи виховання старших дошкільників на ідеях миролюбивої політики.(Петрук) 4. зміст методи форми застосування української народної іГ.шки як засіб формування елементів нац. культури дітей 6 року життя.(Батухтіна) 5. процес формування уявлень дітей 7р.життя про Історію україни. (Денесюк) 6. Пед умови формування першооснов національної свідомості у старших дошкільників засобами укр. Народної музики (Газіна)

Ідеальний варіант педагогіки сучасної національної школи - це інтеграція народної педагогіки, етнопедагогіки та класичної пе­дагогічної науки, передової практики навчання і виховання мо­лоді, їх інтеграція - це не позбавлення самостійності та характер­них ознак власного вияву, бо кожна із зазначених наук, поряд зі спільними, наділена також належними тільки їй прикметами.

Педагогіка - це наука про виховання людини як соціально організовану діяльність. Ввели О.В. Дух-новнч та К.Д. Ушинський. Нар. пед. - це галузь педагогічного досвіду народу, яка розкриває його погляди на мету, завдання, форми, методи та засоби навчання і виховання. Автор народної педагогіки - народ.

Українську народну педагогіку розглядають як систему ем­піричних знань, засобів, принципів та вмінь, вироблених і засто­совуваних українцями в навчанні і вихованні підростаючих по­колінь. Вона передувала педагогічній науці і стала її основним першоджерелом. Народна педагогіка - це усний багатотомний підручник виховання, що з найдавніших часів зберігається в пам'яті народу і передається від покоління до покоління. Етнопед. - це система цілей, завдань, принципів, мето­дів, форм організації процесу становлення молодого члена суспі­льства і підготовки його до життя в структурі націоиально-етні-чних поглядів, норм і звичаїв окремого народу, етносу. Волков

Головну суть кожного із зазначених вище понять стисло можна виразити так: народна педагогіка - явище, історико-пе-дагогічний феномен, етнопедагогіка - наука, що вивчає народну педагогіку як історико-педагогічний феномен, історія етнопедаго­гіки - знання еволюції цієї науки..

Головна мета етнопед.- надихати дітей та молодь на збереження духовних надбань рідного народу, виховувати висо-косвідомих представників української нації, носіїв і творців на­ціональної культури.

Нац. ідея — усвідомлена нацією найбільш ак­туальна й перспективна мета, на шляху досягнення якої нація спроможна якнайповніше розкрити й реалізувати свої потенційні можливості, зробити помітний внесок у розвиток людської цивілізації, посісти гідне місце серед інших національних спільнот.

Нац. ідентифікація —усвід-люди­ною належності до свого етносу, нації, близькості, спорід­неності з ними.

Нац. свідомість та самосвідомість особис­тості — це усвідомлення себе часткою своєї нац. спільноти, оцінка себе як носія нац. цінностей, що склалися в процесі тривалого історичного розвитку національної спільноти, її самореа-лізації як суб'єкта соціальної дійсності.

Нац. вих. —вих. підростаю­чих поколінь на культурно-історичному досвідові рідного народу, його традиціях, звичаях, обрядах, багатовіковій мудрості, виховній спадщині, духовності; форму. й самовиховання гармонійно розвиненої, високоосвіче­ної, соціально активної й національно свідомої людини, залучення її до глибинних пластів національної культури й духовності, сповненої глибокої громадянської відпові­дальності, високих інтелектуально-творчих і дух. яко­стей, родинних і патріотичних почуттів, праць., громадської кмітливості, підприємл. та ініціатив­ності

Нац. традиції, звичаї й обряди об'єднують минуле і майбутнє народу, старші та молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Розрізняють традиції і звичаї родинні, регіональні та загальнонаціональні.

Особистіне орієнтоване вих- ключова ідея сучасних виховних концепцій, означає визнання ви­хованця суб'єктом виховного процесу; вих систе­ма, де дитина є вищою цінністю і ставиться у центр про­цесу виховання;

Патріотизм — передбачає насамперед глибинне по­чуття прив'язаності й любові до того місця, де людина на­родилася й провела своє дитинство, почуття любові до своєї Вітчизни, готовність підпорядковувати свої особисті інтереси загальним інтересам держави, вірно служити їй і захищати її.

Патріотичне вих. — Сухолшинським сфера дух. життя, яка проникає в усе, що пізнає, узнає, робить, до чого прагне, що любить і ненавидить людина. Патріотизм як діяльна спрямованість свідомості, волі, почуттів, як єдність думки і діла тісно пов'язаний з освіченістю, етичною, естетичною, емоційною культурою, світоглядною стійкістю, творчою працею; 2) процес фор­м. системи ставлення людини до своєї Батьківщи­ни, землі, де вона народилася й виросла, гордості за істо­ричні звершення свого народу.

Головна мета національного виховання передбачає формування в молоді громадської відповідальності, яка припускає добровільний вибір поведінки, що відповідала б певній соціальне значущій меті, на здійснення якої спрямовані зусилля держави. Конкретними формами знову виступають правова, політична і моральна відповідальність. Досягнення головної мети — формування громадських рис особистості може успішно здійснюватися завдяки правильному визначенню змісту виховного процесу.

У сучасних наукових дослідженнях етнонаціональне виховання трактується як складний соціокультурний феномен, спосіб долучення особистості до національної культури, як засіб творення людиною власного образу й неповторної індивідуальності.

Проблемі етнонаціонального виховання дітей та молоді присвячена значна кількість наукових праць. Проте, доводиться констатувати: незважаючи на вагомі кроки, здійснені у напрямку національного виховання дітей та молоді, дієва стратегія цієї справи у сучасному українському суспільстві нині відсутня.

Найбільшу цінність у розгляді означеної проблеми становлять монографічні праці попередніх поколінь українських учених, які торкалися проблем самовизначення особи, нації та держави (Д. Антонович, О. Бочковський, М. Грушевський, С. Дністрянський, М. Драгоманов, М. Костомаров, І. Франко, Д. Чижевський, С. Шелухін, А. Яковлєв).

Проблеми української народної педагогіки та її місце у вихованні і навчанні дітей досліджував академік М.Г.Стельмахович. Він виділяв такі провідні ідеї народної педагогіки.

Українська народна педагогіка – це багатотомний усний підручник навчання й виховання, який зберігається в пам’яті народу, постійно ним використовується, систематично збагачується й удосконалюється.

Народна педагогіка наймудріша. Оскільки вона створювалася впродовж століть, шліфувалася, перевірялася досвідом мільйонів людей багатьох поколінь.

Біля витоків національного виховання стояв О.Ольжич, який виклав свої погляди на місце українського дошкілля в цьому процесі у низці публіцистичних статей („Українське дошкілля”, „Дошкілля”). На думку вченого, розбудову національного виховання як молоді, так і всього народу започатковує дошкілля. Це вимагає особливого ставлення до розроблення методів, форм і змісту виховної роботи з наймолодшими громадянами країни. Він стверджує, що в основі дошкільного виховання має бути народність. Дошкільне виховання, на думку О.Ольжича, повинно бути національним, а його змістом і виховним матеріалом має стати українська народна культура.

На практиці ідеї національного виховання втілюються сучасними науковцями та педагогами. Особливе місце в національному вихованні дітей дошкільного віку витокам народознавства займає праця Богуш А.М., ЛисенкоН.В. „Українське народознавство в дошкільному закладі”. В цій праці висвітлено теоретичні засади народознавства, історію розвитку етнопедагогіки, зміст і методику ознайомлення дітей з українською національною культурою, літературою, мистецтвом; розкрито методичні прийоми ознайомлення дітей з державними і національними символами, побутом, святами, звичаями, обрядами, іграми, народним промислом.

 

Этнопедагогика — наука, предметом изучения которой является народная педагогика как традиционная практика воспитания и обучения, исторически сложившаяся у различных этносов.

Народознавство – це система фундаментальних знань про конкретний народ, особливості його побуту й трудової діяльності, національний характер, психологію, світогляд, історико-культурний досвід, у тому числі й виховний, а також про свій родовід, що є органічною частиною народу, про спосіб життя й виховання в родині, про отчий край і все, що пов’язане з ним.

Традиція – це усталене передання знань, уявлень, виховних засобів, які використовували наші предки упродовж багатьох століть. Стійкість, стабільність традицій не означає їх закостенілості. Кожна епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. Але багатство та розмаїття українських народних традицій свідчать про духовну культуру народу, його світогляд та віру – найважливіші чинники буття людини.