Порівянйте традиційну та педоцентричну дидактичні концепції за цілями і методами навчання. Яікі елементи з них застосовує сучасна дидактика?

У педагогічній літературі дидактичні системи умовно поділили на традиційні (Я. Коменський, Й. Песталоцці. Й. Гербарт та ін.) і педоцентричні (Дж. Дьюї).

Для традиційної школи характерним с схематизм, пошук абсолютно ідеального методу навчання.

У традиційній системі навчання трактується насамперед з позиції вчителя. Вчитель - суб'єкт навчання, учні - об'єкти його педагогічних впливів. Ефективність навчання залежить головним чином від методів і прийомів діяльності вчителя, у зв'язку з чим основна увага приділена пошукові й обґрунтуванню ефективних методів викладання. При цьому особливості пізнавальної активності учнів, як правило, до уваги не беруться.

У такій пояснювально-ілюстративній моделі навчання педагог повідомляє учням певну інформацію, а учні засвоюють її. Тобто вчитель „вкладає" знання в голови учнів, яким залишається лише сприйняти, засвоїти їх, а потім відтворити. Викладання, засвоєння і відтворення - основні етапи традиційного навчання. Причому, основна функція вчителя вбачається у чіткому, доступному і зрозумілому викладі, поясненні учням навчального матеріалу - готових знань і умінь.

У педоцентричній системі навчання розглядається з погляду учня - як процес учіння. Навчання доцільно будувати на основі потреб, інтересів та здібностей дитини. Педоцентричний напрямок діяльності зосереджує увагу не на методах діяльності вчителя, а на психологічних закономірностях розвитку дитини у навчанні. Отже, основна мета навчання полягає в активізації пізнавальної діяльності учнів. Оскільки мислення активізується в проблемних ситуаціях, коли особистість відчуває певні труднощі. Дж. Дьюї пропонував будувати навчання як розв'язування учнями під керівництвом учителя конкретних практичних проблем. Причому останні мають бути життєвими, зрозумілими і близькими для учнів. Основна ідея – «навчання через відкриття», яке повинно здійснюватися за такими етапами:

1) відчуття конкретного утруднення в процесі діяльності,

2) аналіз і формулювання проблеми;

3) обґрунтування гіпотез щодо її розв'язання;

4) логічна перевірка гіпотез;

5) практична перевірка гіпотез за допомогою спостережень і експериментів.

Очевидно, що виділені Дж. Дьюї етапи відображають стадії пізнавальної діяльності учнів, тоді як формальні ступені Й-Ф. Гербарта - етапи викладацької діяльності вчителя.

У педоцентричній концепції основна функція вчителя в постановці перед учнями життєво важливих практичних проблем та організації діяльності учнів, спрямованої на їх розв'язання. Знання й уміння не виступають спеціальною метою діяльності учнів, а формуються ними мовби паралельно, під час розв'язування практичних проблем.

Сучасна дидактика, розглядаючи навчання як єдність викладання. Порівняльний аналіз структури теоретичних компонентів дидактики як науки і компонентів процесу навчання як специфічного виду діяльності вчителя й учнів дозволяє констатувати, що вони інваріантні, тобто незмінні за кількістю компонентів та їх співвідношеннями.

Компоненти дидактичної теорії проявляються в різних формах навчання (урок, семінар та ін.) і виступають у вигляді цілей і завдань заняття як планування його результатів, змісту, методів навчання як способів вирішення конкретних завдань, форм організації навчальної діяльності (індивідуальна, парна, групова, колективна) і результатів розв'язання навчальних завдань. Отже, якщо проаналізувати різні дидактичні підсистеми, виділити їх основні компоненти, виявити їх взаємозв'язки, то можна побудувати узагальнену дидактичну модель.

Компонентами такої моделі є: дидактичні цілі (ДЦ), дидактичні завдання (ДЗ), зміст освіти (ЗО), методи навчання (МН), форми організації навчання (ФОН), результати освіти (Р).

60. Порівняйте системи навчання за часом виникнення, цілями і методами(індивідуально-групова, класно-урочна, взаємного навчання, індивідуалізованого навчання, лабораторно-бриадного навчання, «план Трампа», навчання методом проектів)

Індивідуально-групова система організації теоретичного навчання виникла в результаті розвитку матеріального виробництва, при збільшенні попиту на освічених людей, що знають рахунок, писемність, що уміють передбачати явища природи і т.п., що випереджає збільшення кількості учнів порівняно з кількістю навчальних привело до якісної зміни індивідуальної системи навчання. У одного викладача стали навчатися декілька чоловік; прийом в «навчання» здійснювався у будь-який час, в будь-якому віці, і, відповідно, склад групи був дуже неоднорідним: у ній були учні різного віку: і лише ті, що були початківціями, і ті, що завершують навчання. Це стало підставою істотної зміни організації навчання

Заняття стали логічно завершеними, склалася схема вивчення дози навчального матеріалу. Викладач навчав групу в 10–15 чоловік за індивідуальними завданнями відповідно до здібностей кожного учня. Суть організації вивчення дози навчального матеріалу в неоднорідної за складом підготовки групі зводилася, в основному, до видачі завдання учню, що супроводжувалася поясненням важких місць, самостійним виконанням завдань і до перевірки викладачем знань учня. Видавши завдання одному учню, викладач переходив до наступного і т.д. Освоєння дози навчального матеріалу, відповідно до завдань вчителя, починалося і завершувалося на одному занятті.

Не дивлячись на високий ступінь індивідуалізації навчання в даній системі, вона має ряд істотних недоліків. Серед них головними є відсутність можливості організувати регулярну колективну роботу групи, малий час безпосередньої роботи вчителя з учнями, малоефективна схема вивчення дози навчального матеріалу, скрутне застосування дидактичних засобів навчання вцілому, низька ефективність і продуктивність роботи педагога.

Індивідуально-групова система організації теоретичного навчання характерна для нерозвиненої системи освіти і відрізняється невисоким рівнем організації навчального процесу. В даний час її елементи зустрічаються в інших системах, особливо в тих випадках, коли необхідна висока індивідуалізація навчання, наприклад, при керівництві виконання навчальних проектів.

Класно-урочна система навчання полягає в тому, що навчальна робота проводиться з групою учнів (однакового віку і рівня підготовки) протягом певного часу і за встановленим розкладом у формі уроку. Вона має як позитивні аспекти, так і недоліки.

Позитивним є керівна роль учителя; забезпечення послідовного, систематичного вивчення матеріалу; зміна видів занять; можливість використання різних способів і прийомів навчально-пізнавальної діяльності; забезпечення певної активності учнів; наявність сприятливих умов для взаємного навчання, колективної діяльності, виховання і розвитку учнів; відносне раціональне використання часу і економність, оскільки учитель працює одночасно з великою групою учнів.

Суттєві недоліки цієї системи у тому, що важко здійснювати індивідуальний підхід до учнів, бо вчитель орієнтується на «середнього учня»; вона слабо формує і розвиває мотивацію учіння, особливо в обдарованих учнів; не вирішується проблема відставання для тих учнів, які відчувають труднощі в учінні, тобто не розв'язується проблема неуспішності та відставання; учні залишаються на повторний курс, якщо не засвоїли якісь предмети.

Характерні властивості класно-урочної форми організації навчання:

– постійний склад учнів приблизно одного віку і рівня підготовки (клас); – кожний клас працює відповідно до свого річного плану (планування навчання); – навчальний процес здійснюється у формі окремих взаємопов'язаних елементів (уроків); – кожний урок присвячується лише одному предмету (монізм); – уроки постійно чергуються (розклад); – керівна роль належить учителю (педагогічне управління);

– застосовуються різні форми та види пізнавальної діяльності учнів (варіативність діяльності).

Першу спробу модернізації класно-урочної системи організації навчання здійснили у 1798 році англійський священик Л. Белл і вчитель Дж. Ланкастер, основною метою якої було збільшення кількості учнів, яких навчає один учитель. Це було обумовлено потребою великого машинного виробництва у значній кількості кваліфікованих робітників. Для підготовки робітників необхідно було збільшити кількість шкіл, а, отже, і контингент учителів, які б навчали значно більшу кількість учнів. Так виникла белл-ланкастерська система взаємного навчання. Автори системи застосували її одночасно в Англії та Індії. Вони спробували використати у ролі викладачів самих учнів. Старші учні під керівництвом учителя вивчали матеріал самостійно, а потім, отримавши відповідні інструкції, навчали своїх молодших товаришів. Таким чином, один учитель за допомогою учнів-посередників міг навчати 200-300 дітей різного віку. Проте ця система не набула широкого поширення, оскільки недоліки в організації не забезпечували необхідного рівня підготовки учнів.

Наступною спробою була система індивідуалізації навчання американської вчительки О. Паркхерст, яка мала назву «дальтон-план» (за назвою міста Дальтон). Вона замість класно-урочної системи запропонувала «клас організації», тобто замінила навчальні класи предметними «лабораторіями»: учні за допомогою вчителя-консультанта складали індивідуальний план на день; потім займали навчальні місця, де самотужки вивчали заданий матеріал; наприкінці дня вони складали своєрідний залік, результати якого заносили - в індивідуальну картку.

У другій половині 20-х років XX століття основні ідеї «дальтон-плану» втілилися в лабораторно-бригадну організацію навчання в радянській школі, коли замість класів створювалися «лабораторії», учні розподілялися на невеликі групи-бригади (по 5-7 осіб), навчання в яких здійснювалося за підручниками відповідної побудови. Тоді ж у школах України були спроби застосування «дальтон-плану» як форми вільного навчання, але він виявився неефективним.

Активне відродження «дальтон-плану» почалося у 50-60-х роках минулого століття у вигляді «плану Трампа» (розроблений Л. Трампом). Сутність його полягає в намаганні якомога більше індивідуалізувати процес навчання за допомогою різних гнучких форм його організації. Тут поєднуються заняття у великих аудиторіях, у малих навчальних групах з індивідуальними заняттями. Лекції читаються досвідченими викладачами для великої аудиторії (100-1500 осіб) з використанням сучасних технічних засобів навчання. В малих групах (по 10-15 осіб) обговорюється матеріал лекції. Ці заняття веде або рядовий викладач, або найздібніший учень із групи. Потім проводиться індивідуальна робота в навчальних кабінетах лабораторіях. Час розподіляється так: на лекції – 40% навчального часу; на заняття в малих групах – 20; на індивідуальну роботу – 40%. Навчальні класи відсутні склад навчальних груп не є постійним. Ця система вимагає чіткої роботи викладачів і матеріального забезпечення. Окремі елементи «плану Трампа» активно використовуються в системі вищої освіти як за кордоном так і в Україні.

Метод проектів - педагогічна технологія, зорієнтована не на інтеграцію фактичних знань, а на їх застосування і набуття нових (часто шляхом самоосвіти). Активне включення учнів у зміст тих або інших проектів дає можливість засвоїти нові способи людської діяльності в соціокультурному середовищі. ом Дьюї більше століття тому. Вперше у вітчизняній педагогіці актуальність цієї проблеми вивчав О. Макаренко, який в результаті своєї новаторської педагогічної діяльності дійшов висновку про проектування особистості як суб'єкта педагогічної праці. Таку думку не раз висловлював В. Сухомлинський, багатогранну педагогічну спадщину якого проймає ідея проектування людини. Визначення суті проектування як педагогічного явища є досить складним, бо надзвичайно складними і багатоцінними є система проектування і сам педагогічний процес. Саме слово "проект" у перекладі з латинської мови означає "кинутий уперед, задум, план" тощо.

Великою перевагою проектної діяльності є вміння, які набувають учні, а саме:

-планувати свою роботу, попередньо прораховуючи можливі результати;

-використовувати багато джерел інформації;

-самостійно збирати і накопичувати матеріал;

-аналізувати, співставляти факти, аргументувати свою думку;

-приймати рішення;

-установлювати соціальні контакти (розподіляти обов'язки, взаємодіяти один з одним);

-створювати "кінцевий продукт" - матеріальний носій проектної діяльності (доповідь, реферат, фільм, календар, журнал, проспект, сценарій);

-підготувати цикл занять з тем, які зацікавили б учнів середніх класів;

-представляти створене перед аудиторією;

-оцінювати себе та інших.

61. Уважно проаналізуйте свій шкільний досвід, враження від практики в школі. Елементи яких дидактичних систем збереглися в сучасній укр. школі? Охарактеризуйте їх..

Дидактична система належить до пе­дагогічних систем. ди­дактична система — це організований об´єкт, за допомогою якого вчи­тель забезпечує управління процесом передачі і засвоєння учнями си­стеми знань про суспільство, природу, людину, і на цій основі розви­ток у кожного з них пізнавальних сил, формування наукового світог­ляду, культури поведінки, позитивних людських якостей.

Аналізуючи свій шкільний досвід варто сказати, що у сучасній школі домінує сучасна система навчання. Тобто навчання розуміється як взаємозалежність викладання – учіння, за якої учитель спирається на активність учнів.

Процес навчання у сучасній школі будується так, щоб сформувати систему знань, забезпечує виховання і розвиток особистості.

Структура процесу навчання близька до наукового пошуку, тобто виявлення проблеми і її вирішення. Процес навчання побудований на основі саморозвитку, самовиховання, самоосвіти.

Саморозвиток — розумовий або фізичний розвиток людини, якого вона досягає самостійними заняттями, вправами.

Самовихова́ння — свідома діяльність людини, спрямована на ви­роблення у себе позитивних рис і подолання негативних.

Самоосвіта - самостійний спосіб отримання знань в певній галузі науки, мистецтва, техніки, політичного життя, культури, ремесла.

Завдання сучасної школи: забезпечити ефективне виховання, духовне збагачення, розвиток дитини, її активності, таланту, творчого потенціалу.

Проте вчителі старшого покоління більше спираються на традиційну систему навчання.

Традиційна технологія являє собою, перш за все, авторитарну педагогіку вимог, навчання дуже слабко пов'язане з внутрішнім життям учня, з його різноманітними запитами і потребами, відсутні умови для прояву індивідуальних здібностей, творчих проявів особистості.

Традиційна форма навчання - класно-урочна. Її відрізняють:
позитивні сторони: систематичний характер навчання, впорядкована, логічно правильна подача навчального матеріалу, організаційна чіткість, постійне емоційний вплив особистості вчителя, оптимальні витрати ресурсів при масовому навчанні;
негативні сторони: шаблонне побудова, одноманітність, нераціональний розподіл часу уроку, на уроці забезпечується лише первісна орієнтування в матеріалі, а досягнення високих рівнів перекладається на домашні завдання, учні ізолюються від спілкування один з одним, відсутність самостійності, пасивність чи видимість активності учнів, слабка мовна діяльність (середній час говоріння учня 2 хвилини в день), слабкий зворотний зв'язок, утрудненний підхід, відсутність індивідуального навчання.

Таким чином, навчання доводиться до передачі готових знань учням. Учитель – суб’єкт навчання, а учні - об’єкти, що приймають, засвоюють і відтворюють готовий навчальний матеріал.

Збереглися і елементи педоцентричної системи навчання: мислення активізується у проблемних ситуаціях.