Вища освіта сучасної франції

 

Країна. Франція у світі сприймається як своєрідний еталон європейської культури, демократії і поваги до людини-творця. Такий імідж країни зу­мовлений тривалими зусиллями її видатних особис­тостей і народу утверди­ти у себе і в світі ідеали свободи й рівності.

Зараз Франція — П'ята республіка, що керується Конституцією 1962 p., за якою влада належить народу. Керівником централізованої країни є пре­зидент, що обирається народом на сім років і очолює виконавчу владу. Законодавча влада належить двопалатному парламенту. В останні деся­тиріччя помітна тенденція до розвитку децентралізації. Головними парті­ями є соціалістична (PS), республіканське об'єднання (RRR), Союз за де­мократію (UDF), комуністична (PCF) та інші.

Франція належить до найрозвиненіших країн світу з відносно високим прибутком на одну особу. Багата історія, повага до минулого та його матеріальних досягнень, прекрасні природні умови дають їй змогу вже багато років залишатися найпривабливішою для туристів, випереджаючи Іспанію, Італію, США та інші країни.

Територія Франції 551 602 км², населення 57,8 млн. чол. (1994 p.). 26,4% населення перебуває у віковому інтервалі 0-19 років, 58,9% — від 20 до 64 років, у продуктивному віці — понад 40% французів, а безробітних 12%. Державна релігія відсутня. Вважають, що 76,4% французів — католики, але в країні представлені практично всі світові релігії. На всій території домі­нує французька мова, хоч є кілька регіональних діалектів.

Минуле і сучасне системи вищої освіти. Перші навчальні заклади відно­сяться до римського періоду й деякі вищі заклади (як медична школа в Монпельє) існували ще в кінці першого тисячоліття нашої ери, але лише Паризький університет (початок XIII сторіччя) надовго став зразком для всієї Європи в організації вищого навчання і підготовки фахівців вищого тогочасного рівня.

На момент потреби в розширенні класичного набору спеціальностей (XVI сторіччя) королівська Франція мала аж 22 університети, надмірна традиційність яких примусила владу створити заклади з технічними і нау­ково-природничими напрямами (школи мостів, гірничої справи тощо). Ве­лика революція змела всі королівські університети, тому майже сторіччя Франція обходилася без цього виду ВЗО, відновивши їх лише 1896 р.

Довга черга бурхливих історичних подій зумовила виняткову складність системи вищої освіти Франції, де університети найвищого ґатунку з десят­ками тисяч студентів поєднуються з мікроскопічними закладами, потоки багаторічного відбору талановитих учнів на основі відомого принципу меритократизму зі вступом в елітні Вищі Школи через надвисокі конкурсні бар'єри мирно співіснують з абсолютно вільним записом на більшість фа­культетів численних університетів. "Студентська революція" кінця 60-х ро­ків з епіцентром у Сорбонні привела до істотного реформування насампе­ред університетів, що визначило головні риси сучасної вищої освіти Франції.

У наш час вона дуже далека від стагнації, адже за кілька років кількість студентів зросла на 0,5 млн, а на 2000 рік фахівці передбачають понад 2 млн. (майже 50% охоплення молоді). Залишається високий рівень централі­зації системи освіти з дещо гіпертрофованим впливом різних міністерств, що мають свої ВЗО. Як їх противага створена група впливових громадсь­ких органів й асоціацій консультативного плану. Національна рада з вищої освіти і досліджень (CNESER) і Конференція президентів університетів є головними з них. Вони активно співробітничають з Міністерством освіти.

Заклади вищої освіти. Детально описати французькі ВЗО — непроста справа, бо їх видів набагато більше, ніж в інших країнах. У довідниках Європейського Союзу вказуються адреси аж 1877 закладів! Це пояснюєть­ся тим, що у переліку зазначено заклади, які в інших країнах входять до системи середньої освіти: багато сотень закладів професійного навчання (технічні, медсестер тощо) переважно з дворічними програмами.

До "справжньої" вищої освіти зі вступом після отримання повної серед­ньої у тому ж 1992 р. відносилося 78 університетів, 453 переважно монодисциплінарних ВЗО з невеликим (кілька сотень) контингентом студентів. Чверть студентів навчається у приватному секторі, де налічується п'ять університетів і більшість з 453 спеціалізованих закладів вищої освіти. Дер­жавні університети поглинають майже 2/3 студентів країни, і майже кожен з них — великий заклад з десятком і більше тисяч студентів, що має адмі­ністративну і наукову ради, раду викладачів і студентів й керується прези­дентом, якого на п'ять років обирають ці три ради. Університети є об'єдна­нням "одиниць підготовки і пошуків" (UFR=Unites de formation et de recheche) з основних дисциплін на чолі з обраними директорами, а також більш звичних нам інститутів і шкіл (технологічних, політичних чи юридичних студій, професіоналі­зова­них, підготовки вчителів, загальної адміністрації чи менеджменту, туризму, зв'язку, преси, соціального і економічного роз­витку, міжнародних відносин і багато інших). Не дивно, що одні лише уні­верситети присуджують понад десять різних кваліфікацій.

Оскільки, крім університетів, у Франції є чимало інших видів закладів, то, як виняток, ми переносимо інформацію про них у наступні пункти.

Доступ. У Франції частина вищої освіти практично повністю відкрита (це переважно університети) і вступ майже зводиться до простого запису на навчання й сплачування символічної суми на витрати канцелярії, інша — "закрита" (домінують неуніверситетські заклади), бо прийом ведеться з су­ворою селекцією при кількох претендентах на одне місце. Навчаючись в останньому класі ліцею ("терміналі"), учень може звернутися до його ради з проханням на основі досьє вирішити питання вступу в наступні види за­кладів з селективним зарахуванням:

· підготовчі класи, які інтенсивно готують до вступу через жорсткий конкурс у вельми шановні у Франції Вищі (чи Великі) Школи;

· університетський технологічний інститут для отримання через два роки технологічного диплома, що є насамперед професійною і вигідною для успіху на ринку праці кваліфікацією;

· секцію вищих техніків з виходом через два роки на посвідчення "вищого техніка";

· спеціалізовану (вищу) профшколу.

У разі відхилення прохання учень найшвидше опиниться в одному з де­сятків університетів.

Для запису в університети необхідно мати документ про середню освіту (12 чи 13 років навчання), який у Франції має назву "бакалаврат" (усі звуть його просто "бак") й отримується після складання комплексу випускних ек­заменів, що проводяться одночасно по всій країні так, що списування прак­тично виключене. Незалежність цих екзаменів від ліцеїв дає змогу досить об'єктивно порівнювати між собою заклади середньої освіти. Дані про ці екзамени (включаючи й результати учнів) оприлюднюються у пресі. Ос­кільки останні роки середньої освіти досить спеціалізовані, то "баки" ма­ють варіанти, які дають доступ лише на відділення за профілем.

Особи без бакалаврату можуть отримати перепустку у вищі заклади шляхом складання екзаменів на диплом доступу до вищої школи (DAEU), який визнається еквівалентним замінником. DAEU має лише дві версії: А — гуманітарну, В — природничі та інші спеціальності.

У Вищі Школи, які готують держслужбовців і гарантують випускникам постійне місце праці, надаючи освіту дуже високого ґатунку, вступають за конкурсом після дворічних післяшкільних підготовчих (читай, репети­торських) класів, програми і вимоги яких вищі, ніж на двох курсах університетів. Вступ у ці класи теж селекційний і лише за рекомендаціями шкіл і ліцеїв. У випадку невдачі під час вступу у Вищі Школи випускники підготовчих класів вільно продовжують навчання відразу на третьому курсі університетів (за профілем). Громадськість Франції вважає Вищі Школи з їх кореневою системою підготовчих класів кращим досягненням національної системи освіти.

Все ж абсолютна більшість абітурієнтів з "баками" записується в широко відкриті університети. З регіону Парижа поширюється практика введення учнями даних про себе і бажані заклади освіти у комп'ютерний банк, який після отримання всіх замовлень і врахування безлічі параметрів видає свій присуд (оскаржень не буває) про місце навчання у ВЗО.

Академічний рік і екзамени. Академічний рік має два семестри, розпочи­нається у вересні і закінчується у червні. До літніх канікул додаються дво­тижневі перерви на Різдво і Великдень, інколи ще тиждень у лютому між семестрами. Дати залежать від ВЗО і щороку змінюються. Заняття прово­дяться традиційним способом, але наголошується на самостійній роботі студентів, для якої створені прекрасні умови (бібліотеки, бази даних, ком­п'ютеризовані робочі місця для студентів тощо). Серйозні дисципліни за­кінчуються екзаменами. Шкала оцінок досить своєрідна: від 20 (найвища) до 0 (найнижча): 16-19 — дуже добре і відмінно, 14-15 — добре, 12-13 — досить добре, 10-11 — задовільно (прохідні бали), нижче 10 — незадовільно.

Більшість вищих навчальних закладів організує багато вільних і платних лекційних курсів актуального змісту для дорослих. Поряд з вечірнім на­вчанням є і дистанційне (30 000 студентів у 23 університетах і Національно­му центрі заочної освіти), а також специ­фічні форми фахової підготовки в таборах чи майстернях різної тривалості влітку чи у вечірній час під егідою Національної консер­ваторії мистецтв і ремесла. Наполегливість у вико­нанні програм цих таборів може привести аж до отримання диплома інженера.

Навчання у ВЗО Франції організовується за трьома стадіями — циклами. Перший триває два роки, впродовж яких аж 54% всього контингенту уні­верситетів набуває загальну вищу освіту, уточнює фахову орієнтацію й от­римує першу академічну кваліфікацію (проміжний диплом DEUG). Другий цикл є циклом поглиблення і фахової підготовки (2-3 роки) й сам підрозді­ляється на дві стадії з наданням lісеnс і maitrise (див. пункт "Кваліфікації"). Третій цикл дуже спеціалізований і готує до початку серйозних наукових дослід­жень. Прийом на нього за конкурсом, тривалість навчання — рік.

Конкурсний також вступ на докторські студії, які завершуються захис­том дисертації й отриманням кваліфікації "доктор".

Викладачі. Викладачі поділяються на три категорії: професори (еквіва­лент наших професорів і доцентів), лектори і асистенти. Хоч середня зар­плата викладацького персоналу нижча, ніж у колег з аналогічними дипломами у промисловості, Ідей вид праці виявля­ється привабливим через по­мірні навчальні навантаження у поєднан­ні з високим рівнем академічної свободи і соціальної захищеності. Прийом конкурсний, бо кількість пре­тендентів перевищує кількість вакантних місць.

Закон визначає тривалість робочого тижня викладача у 39 годин. За рік має набратися 128 год. лекцій, або 192 год. семінарських занять, чи 228 год. керування лабораторними роботами.

Кваліфікації. Кваліфікаційна система ВЗО Франції досить складна, про що свідчить наведена нижче таблиця 15.

Усі види кваліфікацій розподіляються на дві групи, що зв'язані з корот­ко- і довготерміновим навчанням.

"Короткі" програми тривають переважно два, зрідка — три роки й при­водять до професіональних кваліфікацій, які надають право праці в проми­словості, торгівлі і в секторі послуг. Цей напрям вищої освіти обирають 30% усіх володарів шкільних бакалавратів. Є чотири головних види про­грам короткого навчання:

*програми університетських технологічних інститутів (ШТ) у 19 окремих профілях (дисциплінах) з тривалістю два роки й присудженням університетського диплома з технології (DUT), що дає змогу потрапити на керівні пости нижчого і середнього рівня. DUT популярний і кількість кандидатів в IUT часто у багато разів перевищує кількість місць, що приводить до селекційного вступу;

*програми секцій вищих техніків (STS), що тривають переважно два роки і надаються у частині ліцеїв з післясередніми проф­програмами, схожими на щойно описані програми ШТ, але такими, що відзначаються вищою спеціалізацією і присудженням диплома вищого техніка (brevet de technicien superieur). Звуженість фахового змісту стає серйозним недоліком у випадку вимушеної зміни заняття, тому STS менш популярні, ніж варіант університетських інститутів. У багатьох країнах аналоги STS не відносяться до вищої освіти;

*другий варіант короткої університетської програми — дворічна і високоспеціалізована програма, що завершується дипломом про університетську наукову і технологічну освіту (DEUST), який також виводить на ринок праці у сервіс чи індустрію;

*триваліші (до чотирьох років включно) програми підготовки санітарного та іншого медичного персоналу нижчої і середньої кваліфікації у спеціалізованих школах системи Міністерства охорони здоров'я. Користуються успіхом і тому вступ на ці програми конкурсний. "Довгі" програми пропонують університети та інші ВЗО високого рівня.

На них йдуть 68% володарів бакалавратів (з них 10% роблять це через по­середництво підготовчих класів). Цю групу закладів можна класифікувати так: а) університети; б) інститути політичних студій; в) Вищі Школи кіль­кох типів; г) Вищі Нормальні школи; д) Школи мистецтва і архітектури.

Університети навчають за трьома циклами (2+2+1). Перший передбачає два роки викладання загальних основ і базових дисциплін об­раного профілю й приводить до диплома загальної універси­тет­ської освіти

(DEUG) — проміжного документа з чисто академічним змістом. Студенти медичних фахів мають високий бар'єр екзаменів у момент переходу з пер­шого на другий курс, з решти спеціальностей такої суворості немає.

Другий цикл триває два чи три роки й сам підрозділяється на дві части­ни, перша з яких надає лісанс (Licanc), друга — метріз (maitrise). Як свід­чить таблиця кваліфікацій 15, така черговість притаманна не всім фаховим профілям. Навчання на другому циклі поглиблене і спеціалізоване. Дип­ломи мають академічний і професійний компо­ненти. Така чіткість порушу­ється нововведеними професіоналізо­ва­ними університетськими інститута­ми (IUPs), які набирають студентів після першого курсу, досить інтенсивно вчать три роки і після кожного з них послідовно видають тим, хто утрима­ється, посвід­чення: DEUG, лісанс, а у кінці — метріз. Володарів останніх уважно переглядає комісія для вшанування кращих званням "головного ін­женера" (чи магістра-інженера = Ingeniuer-Maitre". (У таблиці дипломів во­ни не вказані. — Авт.).

Таблиця 15

Профілі, тривалість навчання і головні кваліфікації у вищій освіті Франції (позначення розшифровуються нижче)

 

Профілі

Роки навчання

УНІВЕРСИТЕТИ

Гуманітарні Права Природничі

DEUG

L

M

DEA

D

DEUST

DESS

DUT

MST

Mag

Мистецтва

DEUG

L

M

DEA/ DESS

D

Мови

DEUG

L

M/ MST

DEA/ DESS

D

Економічні і адмініс­тративні

DEUG

L

M

DEA

D

DEUST

DESS

DUT   DUT

MST MSG/ MIAGE

Mag

Загальної медицини

PCEM1

PCEM2

DCEM1

DCEM2

DCEM3

DCEM4

DEA

DE1

DE2

Фармацевтики

DE1

DESS/ DEA

Стоматології

PCEM1

DE1

DEA

CES

ШКОЛИ та інші заклади

Ветеринарії

CPGE

DE

Інженерії

CPGE

Ті/ DEA

Комерції

CPGE

Di/ DEA

Архітектури

DPLG

 

Примітка. Використані позначення означають (за алфавітом):

CES — certificat d'etudes specialises (сертифікат про спеціалізовану освіту);

CPGE — classes preparatoires aux Grandes Ecoles (підготовчі класи для вступу у Великі Школи);

D — doctoral (докторат, перший диплом. Після створення значного наукового доробку докторам може присуджуватися ще й додатковий диплом про "здатність керу­вання науковими дослідженнями");

DCEM — deuxieme cycle d'etudes medicates (другий цикл медичної освіти);

DE — diplome d'Etat de docteur en medecine (pharmacie, stomatologie) — державний ди­плом доктора з медицини, фармакології, стоматології;

DE1 — DE de docteur en medecine (державний диплом доктора з медицини);

DE2 — DE de deocteur en medecine specialise* (державний диплом доктора зі спеціалізова­ної медицини);

DEA — diplom d'etudes approfondies (диплом поглиблених студій);

DES — diplom d'etudes specialise» (диплом спеціалізованих студій);

DESS — diplome d'etudes superieures specialism (диплом поглиблених спеціалізованих студій);

DEUG — diplome d'etudes univeristaires generates (диплом загальної університетської осві­ти, заключний диплом першого циклу навчання);

DEUST — diplome d'etudes univcrsitaires scientifiques et techniques (диплом про наукову і технічну університетську освіту);

DI — diplom (диплом школи з певної дисципліни);

DPLG — diplome par le gouveraement (дипломований урядом);

DUT — diplome universitaire de technologic (університетський диплом з технології, який видають університетські технологічні інститути);

L — licence (лісанс, перше посвідчення другого циклу університетів);

M — maitrise (метріз, заключне посвідчення другого циклу університетів);

Mag — magister (магістр);

MIAGE — maitrise d'informatique applique a la gestion (метріз з інформатики в управлін­ні);

MSG — maitrise de sciences de gestion (метріз з наук управління);

MST — maitrise de sciences et techniques (метріз з наук і техніки);

РСЕМ — premier cycle d'etudes medicates (перший цикл медичних наук);

Ті — litre d'ingenieur (титул інженера).

Третій цикл у першому варіанті за рік вузькофахового навчання надає диплом з вищої спеціалізованої освіти (DESS), у другому — за 1-2 роки ширшого навчання готує до наукової роботи, присуджує диплом поглибле­ного навчання (DEA) і видає перепустку на докторські студії й захист ди­сертації.

Багатоваріантна ситуація і зі студіями після третього циклу. Після років аспірантури звичного нам університетського типу можна захистити ди­сертацію і стати доктором наук, потім ще попрацювати й отримати хабілітацію для керівництва науковими дослідженнями (HDR). Сенс зусиль — підвищення шансів на конкурсне заміщення місць університетських профе­сорів.

Інженери з хорошими дипломами з 1993 р. дістали змогу навчатися на програмах, аналогічних до аспірантури з класичних спеціальностей, бо мо­жуть за два роки навчання і досліджень у наукових центрах відповідного профілю отримати диплом з технологічних досліджень (DRT).

Медичні спеціальності мають цілком оригінальну систему дипломів і звань, яка досить детально відображена у таблиці. Навчання також поділя­ється на три цикли.

Інститути політичних студій кількісно малі і призначені для підготовки адміністраторів широкого профілю для участі у конкурсному заміщенні місць у державних структурах. Вступ конкурсний, основна про­грама триває три роки, можна також ще 1-2 роки повчитися на третьому циклі й отримати диплом вищого рівня.

Вищі Школи наукових і технічних профілів належать кільком мініс­терствам, мають трирічні програми й присуджують дипломи інженерів (Diplome d'Ingenieur). Вступ конкурсний і лише після попереднього дворіч­ного навчання у підготовчих класах з дуже інтенсивним і глибоким вивчен­ня математики і фізики.

Вищі Школи з комерції й управління — приватні і для вступу вимагають попереднього дворічного підготовчого навчання у спеціалізованих закла­дах вищої комерційної освіти (НЕС).

Вищі Нормальні школи (всього їх чотири) мають добру славу як кращі заклади підготовки викладачів ліцеїв і післясередніх закладів осві­ти. Вступ дуже селективний з попереднім успішним закінченням дворічних підготовчих класів відповідного профілю, потрапити куди теж можна лише після селекції впродовж навчання у колежі й ліцеї. Навчання триває пере­важно чотири роки; випускники отримують сертифікат здатності до викла­дання (CAPES), що може доповню­ватися додатковим профекзаменом (аг­регація = agregation), складання якого дуже добре впливає на підвищення зарплати і кар'єру. За умовами доступу випускники повинні не менше 10 років провести у державному секторі освіти, проти чого вони й не запере­чують: усі чотири роки навчання стипендія істотно перевищує мінімальну зарплату у промисловості й надалі теж залишається привабливою.

Школи мистецтв і архітектури (підпорядковані Міністерст­ву культури) мають дуже селективний доступ Г тривалість навчання від трьох до п'яти років. Перші мають одноциклові програми і видають націо­нальні дипломи. Навчання у школах архітектури поділяється на два цикли, кожний з яких має окремий незалежний диплом: після двох років — базо­вого навчання з архітектури (DEFA), ще через три — звання дипломовано­го урядом архітектора (DPLG).

Навчання студентів-іноземців. Допуск, Є чимало причин того, що Фран­ція була й залишається для більшості студентів-іноземців однією з найпривабливіших країн як для короткого чи довгого стажування, так і для отри­мання повної освіти. Майже всі вони вчаться у державних університетах, де їх частка сягає 8-9%.

Уряд Франції завжди докладав особливих зусиль до поширення мови і культури країни, тому створення амбасади майже автоматично веде до по­яви культурного центру і його філій, де можна дістати повну інформацію про систему освіти й можливості потрапити на навчання. Прекрасно пред­ставлена країна у довідниках міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи, Європейського Союзу), базах даних TRACE, ORTELIUS, в Internet тощо. Франція є учасником усіх великих проектів з розвитку мо­більності в освіті (SOCRATES, LEONARDO тощо), ресурси яких можуть полегшити набування освіти в її ВЗО.

Розпочати свої дії зверненням в амбасади чи культурні центри слід за рік до навчання у Франції. Ця країна суворо дотримується кількох демокра­тичних принципів у царині прийому іноземців: їх рівності з громадянами Франції, рівного права на визнання освітніх кваліфікацій, поваги до авто­номії ВЗО. З усіх цих фундаментальних положень випливає, що іноземець повинен задовольнити три вимоги: засвідчити знання мови, мати грант чи оплатити навчання, добитися визнання свого документа про освіту від того закладу, де він збирається вчитися.

Визнання закордонних кваліфікацій. Франція підписала практично всі між­народні конвенції про визнання і має двосторонні угоди з багатьма країна­ми. Процедура визнання визначається наказами Міністерства освіти (най­істотніший датується 23 серпня 1985 p.), які враховують конвенції й угоди і повідомляють остаточне рішення про визнання самим університетам та ін­шим ВЗО. Тому кандидати повинні безпосередньо звертатися до керівницт­ва обраного закладу. Через специфічність системи освіти Франції вони найчастіше отримують часткове визнання і для остаточного зарахування повинні виконати додаткові умови (не надмірні).

З описаного вище випливає, що іноземцям незрівнянно легше опинитися у "безконкурсних" і відкритих університетах, ніж конкуру­вати з француза­ми, які багато років готувалися до вступу в ту чи іншу Велику Школу в секторі освіти з селективним доступом. Не дивно, що понад 95% іноземців навчається у державних університетах.

Вступні іспити. Вступні бар'єри зводяться до мовного екзамену (прово­дяться у лютому в рідній країні студента-іноземця) для тих, хто хоче навча­тися у майже 80 університетах Франції (слід врахувати, що заклади перифе­рії за якістю й рівнем освіти майже нічим не поступаються 15 паризьким університетам, які мають неприємну для іноземців звичку вводити ліміт місць на медичні спеціальності). Досить серйозні іспити доводиться склада­ти для вступу на навчання у неуніверситетському секторі вищої освіти.

Післядипломне навчання. Цей вид навчання користується високою попу­лярністю в іноземців, і майже 40% усіх випускників третього циклу вступає в докторантуру. Для осіб, які прибувають на це навчання відразу з-за кор­дону, необхідне попереднє листування з майбутнім науковим керівником, який і має допомагати кандидату і під час зарахування, і в написанні дисер­тації.

Мовні вимоги. Враховуючи порівняну легкість французької мови для вив­чення, екзамени з неї складають без надмірних ускладнень. Чимало канди­датів взагалі звільняються від них через застосування французької мови в їх країні (Африка, деякі країни Європи тощо), чи тому, що вони вчилися у закладах, де частина предметів викладалася цією мовою. Більшість фран­цузьких універси­тетів мають мовні курси різного виду і тривалості для іно­земців. У французьких ВЗО інші мови практично не використовуються.

Плата за навчання. Річні видатки за навчання у державних закладах у 1994/95 навчальному році були в межах 350-400 доларів США, а в недер­жавних — 2000-6000 доларів. Якщо іноземець прибуває з країни, яка не має відповідної угоди про обмін студентами, то слід приготувати ще 500-1000 доларів на медичне й соціальне страхування. У вказані суми не вхо­дить решта видатків: житло (дешевше на периферії), їжа, транспорт, мате­ріали (середній для Європи рівень цін).

Чимало іноземних студентів отримують ту чи іншу фінансову допомогу (є аж чотири варіанти) від уряду Франції. Про її умови надають інформа­цію як амбасади й культурні центри Франції, так і самі ВЗО, де є досить розвинені служби для допомоги іноземцям.