Вища освіта сучасної німеччини

Країна. Німеччина (ФРН) отримала сучасну демократичну Конституцію в 1949 р. у час переходу суспільства від нацизму до демократії. Дія її була поширена на всю територію — 357 000 км² після Акта про об'єднання (31 серпня 1990 p.). Столиця — Берлін.

ФРН — демократична і федеральна держава, де владу здійснює народ, обираючи законодавчі, виконавчі й судові органи. Перші — Бундестаг (фе­деральний парламент) і Бундесрат (представляє всі 16 земель), другі — фе­деральний уряд на чолі з федеральним Канцлером. Формальним керівни­ком країни є обраний на 5 років федеральний Президент. Головні партії: Християнського-Демократичний Союз (CDU), Соціал-Демократична пар­тія Німеччини (SPD), Вільна Демократична партія (FDP), Християнсько-соціальний Союз (CSU) і "зелені" (спілка 90).

Населення Німеччини (дані 1992р.) — 80,9 млн. чол. (51,5% жінок; 9,97 млн. чол. має вік 15-25 років; 25,33 млн. чол. — у віковій групі 25,5 років). ФРН залишається другим у світі експортером та імпортером. Роз­поділ зайнятості: 37% у промисловості, 1% у сільському господарстві, 62% у третьому секторі. Безробіття для старих і нових земель у 1993р. було 8,2% і 15,3%. Державної релігії немає; ЗО млн. протестантів, 28 млн. католи­ків, чимало релігійних меншин.

Минуле і сучасне системи вищої освіти. Найстаріший університет Німеччини (м.Гейдельберг, 1385 р.) створений відповідно до паризької мо­делі, за якою імператор чи папа надавали корпорації викладачів і студентів право вивчати теологію, право, медицину і філософію. Поділ країни на мікрокнязівства і релігійні сварки швидко привели до появи в Німеччині май­же 40 університетів (на 1700-й рік), які готували державних чиновників. Пізніше кількість закладів зменшилася через злиття чи ліквідацію, а їх ро­бота занепала внаслідок застарілих програм.

Так звані "нові" університети з'явилися впродовж XVIII сторіччя. У них почали вивчати і природничі науки, викладаючи не латиною, а німецькою (Halle, 1694 p.; Gottingen, 1737 p.; Erlangen, 1783 p.).

Найглибші реформи вищої освіти, названі "неогуманістичними", відбули­ся у Німеччині в ХІХ сторіччі. Створення зразкового університету в Берліні (1809/10 н.р.) пов'язане з ім'ям Вільгельма фон Гумбольдта, який короткий час керував освітою в уряді Пруссії. В основу діяльності цього університету він поклав наступні принципи: широка автономія при держав­ному фінансуванні, самоуправління групи керівників кафедр (ординаріїв), наголос на вільних дослідженнях без вузького практичного спрямування! відмінність університетської освіти від шкільної та від суто професійної підготовки. Усе це стало основою свободи викладання для професорів і по­єднання науки й навчання для студентів.

Другим наслідком реформ стало створення технічних університетів для розвитку прикладних наук, що не викладалися ні в "нових" університетах, ні і в університеті Гумбольдта. Ці заклади довго боролися за отримання університетського статусу. У період різкого розширення системи освіти після Другої світової війни в ранг закладів вищої освіти перейшли вищі фахові школи, дипломи яких лише нещодавно впритул наблизилися до уні­верситетського рівня.

Вищій освіті Німеччини притаманна взаємодія федерального уряду та урядів земель. Лише нове будівництво вони виконують спільно, решта ж справ перебуває у віданні земель, що визначає рамковий закон про вищу освіту 1975 року. Деталі діяльності державних і приватних ВЗО визнача­ються вже земельними актами. Регулярно збирається конференція міністрів освіти земель, є також Спілка ректорів ВЗО. Більшість серйозних докумен­тів вони створюють спільно. Є також комісія з наукового планування. ВЗО фінансуються землями на 94%, центром — на 6% (1993 р.) в освітній діяль­ності, будівництво — порівну. Близько 7,8% фінансування університетської науки здійснює приватний сектор економіки.

Заклади вищої освіти. Після об'єднання у 1992/93 навчальному році в Німеччині стало 318 закладів вищої освіти різного рівня: 91 звичайний і один загальноосвітній університети, 11 педагогічних, 19 теологічних, 43 мистецьких і 153 технічних і спеціалізованих ВЗО. З них у недержавний сек­тор входили 6 університетів, 17 теологічних закладів, 2 мистецьких колед­жі, 35 вищих фахових шкіл. Плата за навчання у них часто висока.

Усі ці заклади поділяються на наступні групи:

* університети (класичні, технічні, загальноосвітні), а також спеціалізовані заклади університетського рівня — вищі школи для підготовки вчителів, теологів, лікарів тощо (група А). У закладах цієї групи навчається 1,4 млн. студентів;

* вищі фахові школи зі спеціалізованою фаховою підготовкою, в яких навчається 445 тис. студентів (група В);

* вищі школи (коледжі) мистецтв і музики: 45 закладів і ЗО тис. студентів (група С).

Основою системи вищої освіти є група А. Вчительські заклади універ­ситетського рівня з'явилися після 1945р., вищі фахові школи сягли цього рівня з 1970р. Після 1970р. була зроблена невдала спроба створити за­гальноосвітні університети шляхом поєднання змісту і методів викладання класичних університетів і вищих фахових шкіл. З 1973р. існують спеціалі­зовані вищі школи для підготовки чиновників середнього рівня (ЗО закла­дів і 52 тис. студентів у 1993 p.).

Університети об'єднують заклади трьох типів.

Більшість з них мають класичні структуру і завдання. Вони відповідають за наукові дослідження, навчання, підготовку кадрів вищої кваліфікації, го­тують докторів наук, мають право присуджувати хабілітацію (докторат-2) для заміщення посад завідуючих кафедрами. Мають традиційні набори фа­культетів, молоді університети — часто неповні (як і спеціалізовані акаде­мії, кілька воєнних училищ тощо). Стандартне навчання триває щонаймен­ше чотири роки.

У землі Північний Рейн-Вестфалія зберігся релікт періоду змін вищої ос­віти країни 70-х років — "загальноосвітній" університет, що поєднує в своїх програмах завдання усіх трьох груп закладів (А-С).

Педагогічні вищі педшколи готують учителів для нижчих рівнів освіти та спеціалізованих шкіл. Злиті з університетами, збереглися як окремий вид лише у трьох землях (Баден-Вюртемберг, Шлезвінг-Гольштейн, Тюрінгія).

Вищі фахові школи (Fachhochschulen) мають чимале значення, готуючи спеціалістів з інженерії, бізнесу, менеджменту тощо. Наукові дослідження в них звужені й не претендують на фундаментальність.

Музичні і мистецькі вищі ніколи готують фахівців з усіх видів мистецтв і музики, включаючи музикологію, історію мистецтв тощо. Для отримання диплома необхідно скласти складний двостадійний фаховий екзамен.

Доступ до вищої освіти. Для цього необхідно мати атестат за СШ, який буває трьох типів:

· "загальний" (1-й етап), який дає доступ до всіх ВЗО;

· "фаховий" (fachgebundene), що дає доступ до певних факультетів;

· для вступу лише у вищі фахові школи і на відповідний факультет загальноосвітнього університету.

Перші два види вимагають закінчення гімназії чи прирівняного до неї профзакладу з тривалістю навчання 13 років. Третій отримують після нав­чання тривалістю 12 років у профшколах. Музичні, мистецькі та спортивні ВЗО проводять фахові екзамени. Для деяких напрямів інженерної вищої ос­віти від вступників вимагають певного часу праці на виробництві. Існує та­кож можливість вступу у ВЗО без формального атестату на основі кон­курсних іспитів і обов'язковості певного стажу праці за даною спеціальніс­тю.

Стаття 12 Конституції гарантує громадянам ФРН право вибору як осві­ти, так і місця Гі отримання, що й пояснює повну відсутність обмежень на вступ на більшість курсів ВЗО. Якщо ж вони десь і вводяться, то лише з причин повної неможливості задоволення всіх запитів студентів: медицина, ветеринарія, стоматологія, архітектура, економічні науки. Для допуску на ці спеціальності запроваджено відбір на основі середніх шкільних оцінок, враховуються час, що минув після закінчення абітурієнтом школи, соціаль­ні аспекти, проводяться співбесіди і письмові тести. Останні стали обов'яз­ковими для вступників на медичні спеціальності.

Академічний рік і екзамени. Академічний рік має 28 тижнів в університе­тах (кількатижнева перерва між двома семестрами використовується сту­дентами не стільки для самонавчання, скільки для заробітків) і 38 тижнів — у вищих фахових школах.

Час навчання в ВЗО ФРН поділяється на дві (основну і головну) стадії: Grundstudium і Hauptstudium. Перша (найчастіше 4 семестри) складається із загальних обов'язкових предметів і включає заключні проміжні екзамени (перехід на другий щабель). Друга стадія надає студентам ширші можли­вості вибору предметів і закінчується екзаменами з присудженням диплома чи звання магістра або держекзаменами (Staatsprufung). При переході на другу стадію є можливість певної зміни напряму навчання.

Екзаменами закінчується кожен предмет. Після завершення програми ви­конуються письмові роботи (Hausarbeit), а також складаються усні чи письмові екзамени з головних дисциплін. У ФРН не застосовується система кредитів, яка вимагає отримання мінімальної кількості балів для набуття права на присудження звання чи диплома. Оцінки у ФРН ставляться за шестибальною шкалою: 1 — дуже добре; 2 — добре; 3 — задовільно; 4 — досить (прохідний бал); 5 — недосить; 6 — незадовільно.

На обох стадіях застосовують різні види занять: лекції, головні і просемі­нари, контрольні роботи (Ubungen = завдання), практичні заняття і екскур­сії. Вся програма, яка приводить до диплома чи степені, підлягає освітньо­му (Studienordnungen), програмному (Studieplan) та екзаменаційному (Prufungsordnungen) регулюванню. Регуляції підлягають кількість тижневих го­дин і зміст предметів на обох циклах навчання. На лекціях викладають ба­зові знання для засвоєння курсу і підготовки до проміжних чи заключних іспитів. Під час семінарів, контрольних і практик вимагаються усні чи письмові роботи. Студент на них отримує курсовий сертифікат (Leistungnachwirse), необхідний як під час заключного екзамену, так і під час переходу на наступний рівень навчання. Він є головним засобом конт­ролю якості навчання впродовж навчального року. Відвідування всіх видів занять є обов'язковим. Екскурсії проводяться для набування фахового дос­віду. Розширюється залучення старших студентів до різного виду тьюторської роботи з молодшими студентами (з отриманням платні).

Викладачі. Закон визначає чотири категорії викладачів: професор, асис­тент, науковий працівник і викладач спеціальних дисциплін (іноземних мов, спорту тощо). Функції перших двох виконують доктори, але профе­сор повинен мати чималий досвід і обиратися за національним конкурсом. Науковий працівник мусить мати вищу освіту, виконувати наукові дослід­ження і проводити практичні заняття зі студентами. Всіх викладачів закон визначає як державних службовців, вони отримують досить високу заро­бітну плату, якій можуть позаздрити їх колеги з інших країн.

Викладачі університетів витрачають на наукову роботу приблизно 1/3 робочого часу, їх колеги з вищих фахових шкіл мають удвічі вище тижневе лекційне навантаження, тому на дослідження у них залишається обмаль можливостей. У Німеччині виконуються кілька програм зі стимуляції нау­кової роботи викладачів, особливо добре фінансується професійне зрос­тання молоді.

Кваліфікації. Вид заключного документа (диплом чи магістерка) зале­жить від виду програми (спеціалізації). Одержанням диплома закінчуються курси інженерії, економіки, соціальних і природничих наук, магістеркою — мистецькі і гуманітарні, хоч межі між цими документами досить нечіткі і в 50 університетах за одне й теж саме надають то один, то другий документ. Диплом чи магістерське посвідчення видають і після 1-2 років поглиблено­го додаткового навчання, яке відбувається після виконання програми дру­гого циклу. Таблиця 17 дає чіткіше уявлення як про види кваліфікацій у ВЗО Німеччини, так і про стандарти на тривалість програм для їх отриман­ня. Справжня середня тривалість освіти перевищує вказану на рік для фа­хових шкіл, на 1-2 роки — в університетах.

Таблиця 17