Свобода – право кожної людини

Для кожної людини, яким не був би її світогляд, свобода належить до числа вищих ідеалів Відповідно до світовідчуття кожного з нас, свобода – це те, що належить нам за народжен- ням Ніхто не має права відібрати свободи в людини проти її волі (зрозуміло, за винятком того випадку, коли вона вчинила злочин) Навіть спроба відняти чиюсь свободу – злочин проти високого звання Людини

Але в житті кожен з нас поступається своєю особистою сво- бодою заради загального блага Це відбувається як у дрібних справах, так і в справах більш важливих Візьмемо, примі- ром, простий випадок – гру у футбол На ігровому полі десять гравців погоджуються підкорятися вказівкам одинадцятого – капітана, а вся команда з одинадцяти осіб погоджується грати за правилами гри і підкорятися рішенням судді Жоден із гравців не претендує на свободу грати за власними правила- ми: жодна гра не була б можливою, якби вони не прийняли таких умов

Ми добровільно поступаємося якимись елементами нашої особистої свободи й у більш важливих ситуаціях Як громадя- ни цивілізованої держави ми підкоряємося законам країни в ім’я загального блага, що полягає в мирному й цивілізовано- му житті

Проте коли йдеться про працю кожної людської істоти на свободу як про принцип, усі ми, незалежно від характеру на- шого світогляду, погоджуємося з тим, що це право не повинно порушуватися Тому й відчуваємо справедливе обурення, зу- стрічаючись із поневоленням іншої людини, зі ставленням до неї як до гвинтика від машини, засобу досягнення якихось цілей, буде це чиїмось задоволенням чи благом окремої осо- бистості Кожна людина будь-якої національності, будь-яких віку й статі, кольору шкіри й віросповідання має право на те, щоб до неї ставилися не як до статиста й засобу виробництва, а як до самодостатньої особистості, як до Людини, яка має власне ім’я і свої індивідуальні особливості Вона народжена, аби бути вільною

Проте з приводу основної умови свободи людини є розбіж- ності Коли постає питання про те, що є принциповою умо- вою реалізації повної свободи людини, виявляється, що теїс- тичний і атеїстичний світогляди, які є основними типами життєвих позицій, кардинально розходяться у своїх відпові- дях на нього Це питання, по суті, сформульоване так: чи є людство вищою і єдиною розумною силою в нашому світі й у Всесвіті в цілому? Це запитання, у свою чергу, тягне за собою інші, наприклад: чи є людство абсолютно вільним вирішувати, як поводитися, а також що правильно, а що неправильно? Які вищі цінності людства? Яка кінцева мета існування? Якою вона взагалі має бути? І чи повинна людина бути відпо- відальною перед кимось, окрім себе самої?

Чи, можливо, існує Бог, який, створивши Всесвіт і людст- во, має право встановлювати закони не тільки фізичні, а й моральні й духовні, призначені для керування поведінкою людей? І чи правда, що людство загалом і кожний індивід відповідальні за те, як вони поводяться?

Кожен повинен знайти в житті для себе відповідь на ці за- питання.

 

Відкриття обручки

Обручка – символ, який підтверджує подружній статус Купуючи обручки на весілля, наречені часто не замислюють- ся над походженням і значенням цієї традиції Насправді в обручки багата історія з гарними легендами й безліччю від- криттів як наукових, так і життєвих

Чи давно з’явилися обручки, точно не встановлено, та їх виникнення пов’язують із Давнім Єгиптом Тоді вони викону- вали роль печатки, за допомогою якої фараони передавали свою владу й волю через державних представників Згодом золоті обручки почали носити як прикрасу багаті єгиптянки, а срібні, бронзові, зі скла або глини – менш заможні

Першу обручку, згідно з давньогрецькою міфологією, но- сив за наказом Зевса Прометей як спогад про ті дні, коли був прикутий до скелі

Обряд заручення вперше з’явився в римлян: наречений да- рував батькам нареченої просту металеву обручку як символ зобов’язань і здатності утримувати наречену Традиція ж одя- гати обручку під час заручин на палець нареченої тісно пов’язана зі звичаєм купувати жінку Обручка була немов ко- мерційним зобов’язанням, яке підтверджувало, що угоду буде виконано Крім того, давала знати іншим чоловікам, що ця жінка вже «не продається»

У євреїв обручка з’явилася на зміну звичаю вручати наре- ченій монетку як зобов’язання, що майбутній чоловік бере на себе фінансове утримання дружини

Обручки із золота вперше з’явилися в єгиптян, які носили їх на безіменному пальці лівої руки, оскільки вірили, що саме від цього пальця прямо до серця веде «артерія любові»

Особливою силою наділяли обручки й давні римляни Вони дарували своїм дружинам обручки, стилізовані під ключ, на знак того, що жінка береться розділяти з чоловіком усі обов’язки й допускається в управління домом як рівноправ- ний партнер

Церемонія заручення споконвічно була важливіша за саме весілля – просте завершення вдалих заручин Тільки набага- то пізніше, за часів християнства, обручка стала частиною ве- сільного обряду

У IX столітті Папа Римський Микола дозволив християнам використовувати обручки Відтоді обручка стала не лише означати матеріальну угоду, а й служити символом вірності, надійності та любові

Цікаво, що в XV столітті відповідно до церковного статуту при одруженні нареченому на знак його сили одягали залізну обручку, а нареченій на знак ніжності та цнотливості – золо- ту Ще пізніше наречений отримував золоту обручку, а наре- чена – срібну

За традицією купівля обручок входить в обов’язок наречено- го Обручками вони стають лише після моменту заручення (чи то реєстрації шлюбу в рагсі або вінчання), тому жодних суво- рих розпоряджень, якою має бути обручка сьогодні, немає

Давні перекази свідчать, що обручки після весілля слід но- сити, не знімаючи Люди вірили, що «якщо охолоне обручка, охолоне й кохання»

Протягом багатьох століть обручці приписувалося майже містичне значення Існує безліч пов’язаних із цим прикмет Наприклад, уважається, що батьки можуть передавати свої обручки лише в тому випадку, якщо досвід їхнього сімейного життя позитивний Обручки з позитивним шлюбним досві- дом варто берегти й передавати тій дитині, яка на це заслуго- вує

Це справді лише символ, хоча й дуже багатозначний Він має уособлювати міцні сімейні стосунки, гармонію, порозу- міння, любов і надійність

Скам’янілі дерева

На початку сімдесятих років минулого століття під час роз- робки піщаного кар’єру неподалік міста Дружківки Доне- цької області було виявлено цікаву знахідку На площі в один гектар серед твердих, наче граніт, пнів було розсіяно безліч скам’янілих шматків дерева Їх розміри були різні: одні ледве сягали двох-трьох сантиметрів, інші – кількох метрів А на північно-східній околиці селища було знайдено цілий мінера- лізований стовбур завдовжки в шість метрів і завтовшки в метр

За свідченнями археологів і геологів, які досліджували цю територію, дерева були розташовані в земних надрах майже вертикально Деякі з них піднімалися над підошвою кар’єру на дванадцять, а подекуди й на п’ятнадцять метрів, корене- вище ж ішло ще далі вглибину Розглядаючи тонкі зрізи стовбурів під мікроскопом, учені навіть змогли роздивитися в них клітинну будову Зовні скам’янілі дерева були схожі на тільки-но спиляні, тільки були вони набагато важчі за деревину, і в них дуже чітко можна було побачити кристали кварцу

Дослідники з’ясували, що знайдені біля міста Дружківки скам’янілі дерева росли в лісах на березі річки понад двісті п’ятдесят мільйонів років тому, коли клімат у цій місцевості був зовсім інший Висота дерев сягала сорока, а іноді й п’ятдесяти метрів Найвірогіднішою причиною знищення прадавнього лісу став сильний ураган, який вирвав дерева з коренем Гіганти попадали в воду, доступ повітря до них при- пинився, і там вони пролежали сотні років, не розкладаю- чись

З часом на місці прадавнього лісу утворилося море На той час дерева покрив товстий шар осадової породи, але морська вода продовжувала просочуватися Вона вимивала зі стовбу- рів органічні речовини, і замість них накопичувалися мінера- ли Таке скам’яніння дерев відбувалося протягом тисячі ро- ків Про це свідчать численні археологічні знахідки Навіть сьогодні в цій місцевості можна знайти акулячі щелепи, скам’янілі морські лілії, корали, молюски Морське дно на- шаровувалося протягом багатьох віків Нині осадові породи кам’яновугільного періоду на Донбасі знаходять на глибині майже одинадцять кілометрів

Яким же чином дерева, які були сховані глибоко в надрах землі, виявилися майже на її поверхні? Учені вважають, що на поверхню скам’янілі рештки стовбурів і пнів піднялися приблизно сто сімдесят мільйонів років тому Тоді на Землі йшов інтенсивний процес гороутворення, який різко змінив рельєф місцевості, і гірські породи з силою виштовхували скам’янілі дерева на поверхню

«Кам’яний ліс» у донецьких степах – хоча й рідкісне, про- те не єдине місце у світі Шари породи виходять на поверхню землі й оголюють скам’янілі стовбури на всіх континентах у багатьох країнах Аналогічні релікти знайшли в пустелях Монголії й Північної Америки Їх можна спостерігати й на грецьких островах, і в Єгипті, і в Судані І скрізь ці унікальні пам’ятки історії Землі є національним надбанням держави, знаходяться під її охороною, притягують масу туристів А в Південній Америці й Австралії і сьогодні ростуть вічнозелені араукарії з гострим пласким листям, лускатою корою й плодами-шишками, які придатні для харчування Але таких дерев на планеті налічується дуже мало

 

 

Маестро

Юрій Нечипоренко хотів бачити свого вчителя, він задовго до зустрічі уявляв собі, як поцілує натруджені руки Григорія Матвійовича, але в той же час йому було якось соромно, ні- яково через те, що от він, такий молодий, такий ще порівня- но невправний, став відомим усьому світові, у той час як його вчителя знає тільки оце маленьке сонне місто на березі теплого моря

Але всі його побоювання зникли, як тільки він побачив Григорія Матвійовича Той зовсім не постарів і, здавалося, був ще бадьорішим, ніж кілька років тому, очі його сяяли молодо й радісно

– Ну що ж, – сказав він Нечипоренку, – пишаюся тобою, Юро Ти, може, й забув уже про свого вчителя, але я ще пам’ятаю, як будив тебе вдосвіта і вкладав у твої втомлені руки смичок Ти тепер лауреат, відомий музикант, але все ж я твій учитель, і ти мусиш ще раз, можливо, востаннє, позмага тися зі мною перед людьми, серед яких я прожив усе життя Ми будемо грати з тобою разом Згода?

– Звичайно, – відповів йому Нечипоренко – Як ви скажете, так і буде, Григорію Матвійовичу

На цей не зовсім звичайний концерт зійшлося стільки людей, що невеличкий зал місцевого театру не вмістив і половини їх Першим виступав Нечипоренко Лауреат грав так, як мусить грати лауреат – не гірше й не краще, вітали його, як вітають у нас лауреатів – щиро й бурхливо Але ось одлунали останні оплески Нечипоренко зійшов зі сцени, сів у першому ряду і тим самим перетворився з виконавця у звичайного слухача

Завіса довго не одкривалася Коли ж нарешті вона розсуну- лася і Нечипоренко рвучко підвівся зі свого стільця, він поба- чив таке, від чого в нього перехопило подих

На сцені, вишикувавшись у п’ять рядів по вісім чоловік у кожному ряду, стояло сорок ще зовсім юних музикантів – хлопчиків і дівчаток – зі скрипками в руках У білих соро- чечках і в білих блузках вони стояли тихо, непорушно, і всі дивилися на свого вчителя Григорія Матвійовича, який скром- но притулився десь збоку

Усі присутні встали. Ще мить – і мертву тишу розбив сплеск чиїхось долонь, і шалені, нестримні овації загриміли в приміщенні

Учитель переміг навіть без гри Коли в залі врешті запанува- ла тиша, Григорій Матвійович точним коротким рухом затис- нув скрипку під підборіддям Найбільший критик не міг би зробити жодного зауваження, побачивши цих юних музикантів Центр ваги тіла – на ліву ступню, лікоть лівої руки – навпроти серця, гриф затиснутий великим пальцем, щоб не лягав на долоню, – усе так, як у найбездоганніших маестро

Потім Григорій Матвійович ледь помітно кивнув головою, і сорок смичків блиснули в повітрі й ударили по струнах, і струни заплакали, а потім засміялися своїй силі й міцності й заспівали пісню, прекрасну й широку, як море

Нечипоренко слухав до того багато прославлених кварте- тів, секстетів, був присутній на концертах, де виступали так звані унісони, але таке він бачив уперше Це було торжество життя старого вчителя, торжество людської праці, це було те, що називають великим і хвилюючим словом – безсмертя.