Особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх у судових стадіях процесу

Ознайомлення з нормами, що регламентують порядок проваджен ня в кримінальних справах про злочини неповнолітніх на стадії по переднього розгляду справи суддею, свідчить, що КПК не передбачає яких-небудь особливостей розгляду справ цієї категорії на зазначеній стадії судочинства. Але всебічний аналіз питань, які вирішуються в цій стадії процесу в справах неповнолітніх, дає підстави зробити ви сновок, що багато з них мають певну специфіку. Це обумовлено необ хідністю вирішувати додаткові завдання в межах єдиної форми судо чинства, керуватися як загальними, так і спеціальними нормами з урахуванням особливостей особистості неповнолітнього та обставин кожної кримінальної справи. Насамперед цю специфіку можливо побачити щодо спеціальних питань, які підлягають вирішенню суд дею у зв'язку з підготовкою справи до судового розгляду, та при за критті кримінальної справи. Окрім обставин, передбачених ст. 6, ч. 1 ст. 7, статтями 7¹, 7², 8, 10, 11¹ КПК, законодавець передбачає можливість закрити кримінальну справу щодо неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, у разі якщо його виправ лення можливе без застосування покарання (ст. 248 КПК України). У цьому випадку неповнолітній звільняється від кримінальної відпо відальності і до нього застосовуються примусові заходи виховного характеру.

Прийняте суддею рішення під час попереднього розгляду справи зумовлює характер подальших дій суду у стадії судового розгляду. Судовий розгляд справ про злочини неповнолітніх відбувається у загальному порядку, з урахуванням певних особливостей, притаманних цій категорії кримінальних справ.

В останні роки з розвитком концепції ювенальної юстиції все час тіше наголошується на доцільності спеціалізації в кримінальних спра вах неповнолітніх слідчих, прокурорів, адвокатів, суддів. Реалізація цього положення на практиці дозволить ефективно вирішувати завдан ня ресоціалізації неповнолітніх у суспільстві, попередження рецидив ної злочинності серед молоді. Головам місцевих та апеляційних судів відповідно до ч. 3 ст. 19 Закону України «Про судоустрій України»¹ рекомендовано запроваджувати спеціалізацію суддів із розгляду справ цієї категорії, а також забезпечувати таких суддів необхідною методич ною літературою, провадити з ними постійні заняття з метою вдоско налення професійного рівня і набуття знань у галузі дитячої та юнаць кої психології.

Гласність судового розгляду як конституційний принцип право суддя поширюється і на провадження в кримінальних справах про злочини неповнолітніх. Однак міжнародні документи, що регулюють провадження в цій категорії справ, визначають як основне право не повнолітнього на конфіденційність (закритість). Кримінально-про цесуальне законодавство України передбачає можливість закритого судового розгляду у кримінальних справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку (ч. 2 ст. 20 КПК України). Однак такий порядок судового розгляду допускається лише за розсудом суду і може бути застосований лише щодо неповнолітніх, які не досягли шістнадцяти років.

У судове засідання викликаються батьки або інші законні пред ставники неповнолітнього підсудного (ст. 441 КПК). Законний пред ставник підсудного має право заявляти відводи і клопотання, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів. Зазначені права роз'яснюють законному представникові підсудного у підготовчій частині судового засідання. У виняткових випадках, коли участь законного представни ка в судовому засіданні може завдати шкоди інтересам неповнолітньо го підсудного, суд вправі своєю мотивованою ухвалою обмежити участь законного представника в тій чи іншій частині судового засі дання або усунути його від участі в судовому розгляді і допустити замість нього іншого законного представника. На практиці виняткови ми визнаються випадки, коли законний представник є недієздатним; вчиняє дії, які можуть призвести до несприятливих наслідків для не повнолітнього (наприклад, зловживання своїми обов'язками, здійснен ня психологічного тиску на дитину з метою зміни нею показань тощо), вчиняє проти дитини протиправні дії; є співучасником у вчиненні зло чину; дії законного представника стали причиною або умовою вчинен ня неповнолітнім злочину.

У судове засідання можуть бути викликані також представники служби у справах неповнолітніх та міліції у справах неповнолітніх, які діють відповідно до Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» (ст. 442 КПК). Представник відповідних органів у судовому засіданні вправі заявляти клопотання, ставити запитання підсудному, його законним представ никам, потерпілому, свідкам, експертові і спеціалістові, висловлювати думку з приводу найбільш доцільної форми перевиховання підсудного, у необхідних випадках може бути допитаний як свідок.

Стаття 443 КПК звертає увагу суддів на доцільність участі в судо вому розгляді представників підприємств, установ чи організацій, де навчався чи працював неповнолітній, а також громадських організацій за місцем роботи батьків, опікунів або піклувальників, участь яких є однією з важливих форм профілактично-виховного впливу на неповно літніх, які вчинили злочин. Представники зазначених організацій ма ють право бути присутніми в залі судового засідання і з дозволу суду дають пояснення. У необхідних випадках вони можуть бути допитані як свідки (ч. 2 ст. 443 КПК).

Враховуючи вікові та психологічні особливості неповнолітнього, суд, вислухавши думку захисника і законного представника підсудно го та прокурора, вправі своєю ухвалою видалити неповнолітнього із залу судового засідання на час дослідження обставин, що можуть не гативно вплинути на нього. Під обставинами, що можуть негативно вплинути на неповнолітнього, слід розуміти: дані, що свідчать про антигромадську поведінку батьків, вчителів; про злочинну діяльність, пов'язану з проявом жорстокості, садизму, приниження людської гід ності; відомості про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі; дані, що свідчать про фізичну або психічну неповноцінність неповнолітнього, отримані в результаті проведення експертизи, і які можуть зачіпати його самолюбство тощо. Якщо обставини, які дослі джувалися у відсутності неповнолітнього підсудного, пов'язані з його обвинуваченням, головуючий повідомляє про них підсудного після повернення його до залу судового засідання. Ухвала про видалення неповнолітнього підсудного із залу судового засідання виноситься судом у нарадчій кімнаті.

При призначенні покарання неповнолітньому суди повинні суворо дотримуватися принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, маючи на увазі, що метою покарання є його виправлення, виховання та соціальна реабілітація. Від правильного ви бору судом виду та міри відповідальності особи, яка не досягла вісімнад цяти років, багато в чому залежить, чи виправиться вона і стане повно правним членом суспільства або, навпаки, стане на шлях вчинення нових правопорушень. У зв'язку з цим кримінальна політика держави перед бачає певні особливості застосування до неповнолітнього кримінального покарання, зокрема: а) передбачена законодавча заборона на застосування окремих видів покарань (обмеження волі, довічне позбавлення волі тощо) або обмеження в їх застосуванні (наприклад, позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості); б) наявні особливості застосування деяких видів покарань (на приклад, штрафу) та призначення кримінального покарання.

При призначенні неповнолітньому покарання, крім передбачених у статтях 65-67 КК обставин, суди відповідно до ч. 1 ст. 103 КК мають враховувати також умови його життя та виховання, вплив на нього до рослих, рівень розвитку та інші особливості його особи. Зокрема, необ хідно встановити: вплив на неповнолітнього сімейних обставин (від сутність чи наявність батьків або осіб, що їх замінюють; ставлення до них неповнолітнього; характер впливу, що здійснюють батьки на ди тину; матеріальне становище в сім'ї та рівень забезпеченості неповно літнього тощо); морально-психологічний клімат у колективі, де на вчається або працює неповнолітній (рівень успішності і стан поведін ки, ставлення до неповнолітнього однолітків, характеристику дорослих, з якими спілкується дитина, їх авторитетність); рівень розвитку не повнолітнього (фізичний, інтелектуальний, вольовий, емоційний, стан здоров'я); поведінку неповнолітнього до вчиненого ним злочину, на явність і ефективність різних заходів впливу, якщо вони застосовува лися до нього; поведінку неповнолітнього після вчинення ним злочину (ставлення до наслідків скоєного, ставлення до потерпілого, поведінку під час провадження в кримінальній справі тощо).

При постановленні вироку, крім питань, зазначених у ст. 324 КПК, суд зобов'язаний у разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням чи застосування до нього покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, обговорити питання про необхідність призначення неповнолітньому громадського вихователя. Положення про громадських вихователів неповнолітніх затверджене Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 284-VII від 26 серпня 1967 року¹.

Поряд із функціонуванням інституту громадських вихователів від повідно до Закону України від 24 січня 1995 року «Про органи і служ би у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» затверджено Положення про судових вихователів (Наказ № 478/63/7/5 від 15 листопада 1995 року «Про затвердження Положення про судових вихователів», затверджений Верховним Судом України, Міністерством юстиції України, Міністерством освіти України)². Інститут судових вихователів створюється при судах для здійснення комплексу заходів по виконанню судових рішень щодо неповнолітніх, їх батьків (усино вителів), опікунів (піклувальників). Основними завданнями судових вихователів є: участь у виконанні судових рішень, усунення причин і умов, що сприяли скоєнню протиправних дій неповнолітнім, профілак тика правопорушень, виховання належної правової культури, виховання неповнолітніх шляхом формування свідомого ставлення до чинного за конодавства, надання батькам (усиновителям) або опікунам (піклуваль­никам) допомоги у вихованні дітей. На жаль, інститут судових та гро мадських вихователів не знайшов свого втілення на практиці. Лише в останні роки з'явилися пілотні проекти, спрямовані на впровадження відповідних механізмів у правову систему України. Здається, що на етапі розробки концепції ювенальної юстиції саме діяльність соціальних працівників дозволить підвищити ефективність заходів, спрямованих на ресоціалізацію неповнолітніх правопорушників.

Враховуючи, що риси характеру і навички поведінки у неповно літніх, які вчинили злочин, ще не набули сталості, відносно багатьох з них доцільно застосувати виховні заходи та підвищити соціальний контроль. З огляду на це, законодавець передбачив додаткову порівня но із дорослими можливість звільнення неповнолітнього від кримі нальної відповідальності або покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (статті 97, 105 КК). Метою застосування таких заходів є забезпечення інтересів неповнолітнього, які полягають в одержанні не тільки належного виховання, а й освіти, лікування, соціальної, психологічної допомоги, захисту від жорстокого поводження, насильства та експлуатації, а також у наявності можливості адаптува­тися до реалій суспільного життя, підвищити загальноосвітній і куль турний рівень, набути професії та працевлаштуватися. Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звіль нений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент поста-новлення вироку не потребує застосування покарання (ст. 105 КК).

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 2 «Про практику розгляду судами справ про застосування при мусових заходів виховного характеру»¹ наголошує на необхідності в кожному випадку вирішення питання про відповідальність непов нолітнього за злочин невеликої або середньої тяжкості обговорити можливість застосування до нього примусових заходів виховного ха рактеру замість кримінального покарання. Відповідно до ст. 105 КК суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру: застереження; обмеження дозвілля і встановлення особли­вих вимог до поведінки неповнолітнього; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічно го або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків; направлення неповно літнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і під літків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. При виборі примусового заходу суд має враховувати характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особу винного (його вік, умови життя і виховання, стан здоров'я, поведінку тощо).

Коли суд при розгляді кримінальної справи, що надійшла з обви нувальним висновком, дійде висновку про можливість виправлення неповнолітнього, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжко сті, він виносить ухвалу, а суддя — постанову про закриття криміналь ної справи і вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених ч. 2 ст. 105 КК.

Розгляд цих справ провадиться у відкритому судовому засіданні з обов'язковою участю прокурора і захисника. При цьому заслуховується пояснення неповнолітнього, його законного представника, переві ряються докази, які доводять або спростовують вчинення даною осо бою суспільно небезпечного діяння, а також перевіряються інші об ставини, які мають істотне значення для вирішення питання про за стосування примусових заходів виховного характеру. Після закінчення судової перевірки справи свої думки висловлюють прокурор, потім захисник (ст. 447 КПК).

На ухвалу, постанову, винесену судом у порядку, передбаченому статтями 447 і 448 КПК, може бути подано апеляційну скаргу або вне сено апеляційне подання прокурора у загальному порядку. Апеляцію мають право подати законний представник, захисник неповнолітнього та сам неповнолітній, щодо якого застосовано примусовий захід ви ховного характеру, — у частині, що стосується інтересів неповноліт нього; прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висно вок, — у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції; потерпілий і його представник — у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції.

Цивільний позивач та його представник такого права не мають, оскільки цивільний позов у таких справах залишається без розгляду і має розглядатися в порядку цивільного судочинства.

 

№89 Провадження у справах приватного обвинувачення: поняття, особливості порушення, судового розгляду.

Справи про умисне нанесення тяжкого тілесного ушкодження або побоїв без обтяжуючих обставин, а також самоправство щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян, порушуються за скаргою потерпілого, якому і належить право підтри-мувати обвинувачення (ст. 27 КПКУ). Це справи приватного обвинувачення. В них дізнання і до судове слідство не провадяться. Вони підлягають закриттю за примиренням сторін до видалення суду для постановления вироку. Справи про згвалтування без обтяжуючих обставин порушуються не інакше як за скаргою потерпілої, але не закриваються за примиренням. Якщо справа про будь-який із зазначених злочинів має особливе громадське значення, а також, коли потерпілий через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої інтереси, прокурор порушує справу і за відсутності його скарги.

Справа, порушена прокурором, направляється для провадження дізнання чи до судового слідства, а після його закінчення розглядається судом у загальному порядку. Така справа в разі примирення сторін закриттю не підлягає. Прокурор може в будь-який момент вступити в справу, порушену суддею за скаргою потерпілого, і підтримувати обвинувачення в суді, коли цього вимагає охорона державних або громадських інтересів чи прав громадян. Вступ прокурора в справу не позбавляє потерпілого його прав, але справа в цих випадках за примиренням сторін закриттю не підлягає. Такі справи називаються справами приватно-публічного обвинувачення. Суддя, одержавши від потерпілого скаргу з проханням порушити справу, приймає одне із таких рішень (ст. 251 КПКУ): 1) залишає скаргу без розгляду, якщо вона не відповідає вимогам, та повертає її особі, яка подала скаргу; 2) відмовляє в порушенні кримінальної справи або надсилає її за належністю прокурору; 3) порушує кримінальну справу і призначає її до розгляду.

На постанову про відмову в порушенні кримінальної справи протягом семи діб з дня її винесення особа, яка подала скаргу, має право подати апеляцію до апеляційного суду. Підсудному не пізніше як за три доби до дня слухання справи повинні бути вручені копія скарги потерпілого, копія постанови судді про порушення кримінальноїсправи та повістка про виклик його в судове засідання. Зустрічні обвинувачення можуть бути об'єднані в одну справу. Судовий розгляд по даній категорії справ відбувається в загальному порядку, однак замість обвинувального висновку оголошується скарга потерпілого.

 

№90 Поняття та напрями взаємодії установ юстиції держав у кримінальному судочинстві. Правове регулювання міжнародного співробітництва у кримінальному судочинстві.