Принципи державного й муніципального управління

Дослідники називають різні принципи управління і їхнє неоднакове число. Переважна більшість із них застосовні, іноді з деякими особливостями, до державного й муніципального управління, інші мають потребу в переосмисленні. У результаті складаються наступні базові принципи управлінської діяльності:

Публічна влада керуючого.Для державного й муніципального управління необхідне право розпоряджатися (повноваження) і сила, що забезпечує виконання розпоряджень. Зрозуміло, повноваження й сила на рівні, з одного боку, державного, а з іншого боку – муніципального управління неоднакові.

Єдність керівництва й поділ управлінської праці.Без єдиного керівництва виникає хаос, а поділ праці забезпечує спеціалізацію, тобто якість керування.

Єдність розпорядництва з певного кола питань і конкретність виконавців.При безлічі розпорядників, що дають вказівки по тому самому питанню, виникає безладдя, а без конкретного позначення виконавця розпорядження не виконуються.

Підпорядкування інтересам державного й муніципального управління інших інтересів на державній і муніципальній службі.Зрозуміло, в органа, посадової особи держави або муніципального утворення є й інші інтереси, але під час виконання службових обов'язків пріоритет мають інтереси управління.

Необхідний ступінь централізації й ієрархії в управління.Вони створюють стабільність і забезпечують діяльність управлінського механізму як єдиного цілого.

Сталість управлінського персоналу.Текучка керівників і виконавців шкідлива для справи.

Справедливість відносно начальників, підлеглих, співробітників керуючого органа.Заохочення й покарання повинні бути розмірні вчинку й розцінюватися колективом як обґрунтовані, справедливі (легітимні).

Зворотний зв'язок в управління.Керуючий повинен ураховувати результати своїх дій і коректувати їх, якщо зворотний зв'язок указує на необхідність цього. Зворотні зв'язки являють особливу цінність для визначення якості управління. Способи вираження зворотних зв'язків можуть бути активними (дії в знак протесту або згоди з управлінським рішенням) і пасивними (у вигляді поточної інформації).

Винагорода управлінської праці.Ця праця повинен оплачуватися відповідно до його суспільної корисності, кількістю і якістю.

На основі базових принципів управлінської діяльності можна сформулювати основні принципами державного й муніципального керування:

Принцип поділу влади. Запропонований в 1748 р. французьким ученим Ш. Монтеск'є. Припускає поділ одноособової державної влади на 3 галузі: законодавчу, виконавчу й судову, що служить умовою ефективного контролю за діяльністю державного апарата, дозволяє сформувати систему стримування й противаг.

Принцип компліментарності. Характеризується установкою на безперервність у структурі влади, що припускає створення умов рівномірного розподілу владних функцій у розрізі всієї вертикалі керування.

Принцип субсідіарності. Визначає процедуру розподілу й перерозподілу повноважень між управлінськими рівнями державної влади. При цьому передача повноважень на більше високий рівень керування може бути здійснена тільки за умови неможливості їхнього виконання на нижчому рівні.

Принцип суверенності. Припускає наявність фактичної незалежності при реалізації владних повноважень. Державний суверенітет – повновладдя держави усередині країни і його незалежність на міжнародній арені.

Принцип демократизму. Націлює на необхідність активної участі населення в прийнятті рішень державного й муніципального значення: обрання державних і муніципальних органів влади, розробці програм територіального розвитку.

Принцип гомогенності. Припускає перевагу центрального (федерального) права над регіональним. Регіональне законодавство повинне не суперечити й підпорядковувати центральному (федеральному).

 

Межі державного й муніципального управління

Державне й муніципальне регулювання суспільних відносин (відповідно в країні або в територіальному колективі) має свої межі. Самі загальні межі для втручання держави й муніципального управління в справи суспільства й територіального колективу встановлюють дві традиційні концепції: цивільного суспільства й природних прав людини. Уважається, що держава й муніципальні органи не повинні втручатися в сферу цивільного суспільства, регулювати відносини в цій сфері. Правда, по питанню, що таке цивільне суспільство, єдиної думки не існує. Іноді до цієї сфери відносять виробничі відносини, систему суспільних об'єднань, особисту волю людини, духовне життя та ін.

Державне й муніципальне регулювання, як уважається, не повинне стосуватися також природних прав людини. Під ними розуміються, як правило, особисті права, що належать людині від народження: право на життя, волю, власність, особисту недоторканність й ін. Однак природні права давно включені в тексти конституцій і стали позитивними правами. Вони захищаються державою, муніципальними органами, як і права громадянина. Природні права вважаються невідчужуваними, але на ділі навіть саме життя може бути «відчужена» по вироку суду: страта існує в багатьох країнах (у тому числі в США).

На практиці межі державного й муніципального управління обмежені, по-перше, характером об'єкта регулювання. Як говорилося, багато явищ взагалі не піддаються державному або муніципальному управління (наприклад, думка людини). По-друге, межі регулюванню ставить саме суспільство: його природне саморегулювання. Суспільство – складна система, що діє за правилами сінергетики. Втручання в природні процеси саморегулювання суспільства (наприклад, шляхом створення державною владою нового ладу на базі теоретичних висновків), соціальні експерименти, що змінюють самі основи людського існування, що зложилася суспільну мораль, ведуть до краху, як це показав досвід країн тоталітарного соціалізму. Отже, регулятивні міри, застосовувані в державному й муніципальному управління, повинні бути такими, щоб вони, з одного боку, не порушували природну саморегуляцію суспільства, а з іншого боку – дозволяли б виправляти недоліки стихійного розвитку.

По-третє, межі державному й муніципального управління ставлять реальні можливості суспільства (територіального колективу). Крах системи може відбутися й у тому випадку, якщо влада вольовими діями, не з огляду на можливості суспільства, десятиліттями перевищує припустимий поріг витрат на непродуктивну сферу (наприклад, на гонку озброєнь), знижуючи долю заробітної плати у вартості зробленого продукту. З таких позицій основний зміст управління (регулювання) складається в дотриманні необхідних пропорцій, у тім, щоб не переступити суспільно припустимий «поріг». Якщо ж поступок (благ), що перевищують реальні можливості суспільства задовольнити їх, домагаються соціальні шари, що становлять більшість або значну частину населення, то виробництво може виявитися нерентабельним, а це підриває життєзабезпечення суспільства, саме його існування в даній моделі. Починається «втеча капіталу» (закриття підприємств, переклад їх в інші країни), росте безробіття, підсилюється соціальна напруженість, падає рівень життя й т.д.

Нарешті, межі державному й муніципальному управління ставить суб'єктивний фактор:уміння «керівників» управляти. Для успіху необхідна добре продумана, налагоджена система державних і муніципальних органів, що діють в унісон. Їхня неузгодженість може привести до невдачі самих гарних починань. Потрібні правильно використовувані способи й методи управління, що дають кращий результат. Необхідний високий рівень загальної, політичної і юридичної культури працівників державного й муніципального управління, їх високі моральні якості, їхнє щире бажання служити народу, професіоналізм і навички менеджера, лідера.