Стародавня Індія: державність, суспільство, культура.

Історія Стародавньої Індії поділяється на чотири основні періоди: Індійський (XXIII—XVIII ст. до н. е.), Ведійський (XIII—VII ст. до н. е.), Буддійський (VI—III ст. до н. е.), Класичний (II ст. до н. е. — V ст. н. е.). Тогочасна територія Індії охоплювала територію сучасної Індії, Бангладеш, Непалу, Пакистану та Шрі-Ланки. Перші поселення землеробів, виявлені в низькогірських західних райо­нах долини р. Інд, масово почали виникати з середини III тис. до н. е. Одним із осередків цієї цивілізації було місто Харапп, звідки її назва — Хараппська. Вона існувала впродовж 2300—1700 рр. до н. е. Через тисячо­ліття в іншому регіоні та в іншій історичній обстановці знову виникла цивілізація. Вона постала в Північно-Східній Індії, у долині р. Ганг, що було пов'язано з міграцією індоарійських племен. Вважається, що вони спершу потрапили в Іран, а потім в Індію.Майже тисячоліття тривало освоєння аріями Північно-Східної Індії. Саме тоді санскритом було складено священні тексти Вед, тому цей період в індійській історії одержав назву Ведійського. Напівкочові арії під впли­вом місцевої землеробськаї культури стали переходити до осілого земле­робського життя. До середини І тис. до н. е. весь басейн Гангу було обжито. У VIII ст. до н. е. тут виникли міста та численні держави з різним політичним устроєм — монархії, олігархії, республіки. Найсильнішими серед них були Кошала та Магадха, остання взяла гору в змаганні цих держав і завоювала ряд сусідніх держав. Так була об'єднана вся Північна Індія. Після загибелі Хараппської цивілізації в долині р. Інд існували чис­ленні карликові князівства, розпорошеністю яких скористалися перські царі з династії Ахеменідів і завоювали їх. Індійці сплачували персам ко­лосальну данину — майже 9 т золота щорічно.

У IV ст. до н. е. після завоювання Перської імперії Александр Маке­донський вторгся в Індію. Він легко оволодів рядом князівств, зібравши величезну данину. Греко-македонські війська здобули блискучі перемоги, зокрема над військами пенджабських князів. Проте втома, складні кліматичні умови, нарешті звістка про те, що в долині Гангу перебуває півмільйонна північно-індійська армія змусили Македонського відмовитися від завоювання Індії та повернути війська додому. Значення походу греко-македонців полягало в тому, що Індія потрапи­ла в орбіту економічного та культурного впливу Європи, а сама ознайоми­ла останню зі своєю культурою.

Відразу ж після відступу основних сил Македонського проти залише­них ним військових гарнізонів індійці розпочали збройну боротьбу, яку очолив Чандрагупта. Зруйнувавши греко-македонські фортеці, він повер­нувся в долину Гангу і повалив там сильну династію Нандів, перед півмільйонною армією якої змушений був зупинитися Македонський. Чандрагупта заснував династію Маур'їв. Його перемога над сирійським царем забезпечила панування над нинішньою територією Афганістану та Белуджистану. Наступники Чандрагупти, особливо його внук Ашока, по­ширили свій вплив на сусідні держави. Велетенська держава Ашоки, до складу якої не входив лише південь Індостану, була різноетнічною, різнорелігійною імперією. Для зміцнення державної влади він розробив єдиний для всіх індійців релігійно-етичний кодекс, підтримував буддизм, який поширювався і за межами Індії і став першою світовою релігією. За його правління царська влада стала спад­ковою.Спеціальним збірником постанов з управління державою регламенту­валися всі сфери життя суспільства і держави. У ньому було узагальнено політичний досвід багатьох незалежних держав щодо судочинства, чинов­ництва, армії, оподаткування населення тощо. Проте держава Ашоки не була централізованим механізмом, про що свідчить її швидкий розпад після його смерті.

Нову сильну і єдину державу в Індії започаткувала династія Гуптів. П'ять її імператорів були висококультурними політиками. Ядро цієї дер­жави становила долина Гангу, проте її звідусіль оточували васальні країни. Вона здобула вихід до Аравійського моря і встановила безпосередні зв'яз­ки з цивілізованим Близьким Сходом. IV—V ст. вважаються "золотим віком Гуптів". Проте в середині V ст. внаслідок нашестя гунів імперія Гуптів розпалася на дрібні царства.

Основною формою господарської діяльності населення Стародавньої Індії було зрошувальне землеробство, що в умовах сприятливого клімату давало 2—3 врожаї щороку. Значної уваги індійці надавали тваринництву. У Ведійську епоху існували велетенські тваринницькі ферми з десятками тисяч голів великої рогатої худоби. У ремісництві особливе місце посідали гончарство, ткацтво, суднобуду­вання, ковальство. Золототкана індійська парча славилася далеко за межа­ми країни, а мечі з індійської сталі носили навіть перські царі. Досить розвиненою була внутрішня і зовнішня торгівля. У середині І тис. до н. е. в Індії почали користуватися металевими грошима. Індійські купці вивозили тканини, золото, слонову кістку, цінну деревину, закуповую­чи метали, папірус, масла, мед, коштовне каміння тощо. Професія купців вважалася однією з найпрестижніших. Ремісники та купці були об'єднані у професійні організації, діяльність яких намагалася контролювати держава.

Соціальна структура індійського населення формувалася поступово. Остаточно вона склалася з приходом у Північну Індію аріїв. Значні роди перетворювалися на варну1 брахманів — жерців — і варну кшатріїв — військової знаті. До варни вайшів переважно входили селяни і купці, а ремісники, наймити і раби — до варни шудрів. Варни були соціальними інститутами і розрізнялися між собою насам­перед суспільно-правовим статусом, місцем у релігійній системі, кодексом моралі, поведінки, родинними зв'язками і професією. Поділ населення на варни як форма соціальної стратифікації населення Індії вважався священ­ним. "На дні" суспільства були недоторкані. Навіть дотик до них "осквер­няв" представників вищих варн. Недоторкані виконували найтяжчі та найнеприємніші роботи, наприклад прибирання сміття, обдирання шкури з загиблих тварин тощо. Каста недоторканих існує в Індії донині.

Економіку Стародавньої Індії становили три сектори: державний, об­щинний та приватний. Суспільство існувало в основному завдяки праці вільних селян, ремісників, рабів. Джерелами рабства були війни, боргова кабала, спадкове рабство. Широко використовувалася наймана праця впро­довж певного обумовленого строку. З часом набирала сили і феодальна форма залежності, коли царська адміністрація передавала власнику разом з землею і селян, які ставали феодально залежними. Значну роль в індійському суспільстві відігравали міські та сільські общини. У містах спеціальні колегії наглядали за ремісництвом, торгівлею, збиранням мита. У Буддійську добу селяни-общинники мали власну зем­лю і були вільними виробниками: вони не працювали на храми або знать. Царські чиновники не втручалися у внутрішні справи общин, що сплачува­ли державні податки. Основною суспільною ланкою общини була патріар­хальна сім'я. Жіноча невірність вважалася тяжким злочином перед релі­гією і громадою: закони зобов'язували жінку вважати чоловіка божеством, дівчину — коритися батькові, вдову — синам.

Стародавні індійці досягли помітних успіхів в астрономії. За староіндійським календарем рік ділився на 12 місяців, кожен місяць ділився на 30 днів. Через кожні п'ять років додавали високосний місяць. У V-VI ст. н.е. в Індії вже знали закон про земне тяжіння, що Земля має форму кулі та обертається навколо своєї осі.

У Стародавній Індії знали секрет виплавки чистого заліза. Навіть у наш час в великих лабораторіях вчені можуть добути лише кілька грамів такого заліза. В V ст. н.е. з чистого заліза була вилита в Індії семиметрова колона вагою шість тонн. І через 1 500 років на цій колоні немає іржі.

Найбільшого розвитку в Стародавній Індії досягла медицина. Її досягнення успішно використовують і сучасні лікарі. Для виготовлення ліків найчастіше вживалися цілющі трави та мінерали. Індійські лікарі вміли вправляти кістки, лікувати переломи, відновлювати носи, вуха, губи, втрачені або скалічені в бою чи за вироком суду. Індійські хірурги успішно робили складні операції. Але не всі секрети староіндійської медицини вдалося розкрити в наш час. Навіть тепер можна зустріти в Індії людину, яка, користуючись лише своїми пальцями, без крові і безболісно вирве хворий зуб, і не буде будь-яких ускладнень. У III ст. до н.е. вперше у світі в Індії було створено лікарні.

Найвизначнішими пам'ятками Стародавньої Індії були ступи – куполоподібні споруди, в яких зберігались буддійські святощі (частини тіла Будди та його послідовників). В Санчі в III ст. до н.е. було побудовано ступу Вона оточена круглою огорожею, в центрі якої збудовані ворота "Торана". На них багатофігурні зображення, пройняті почуттям любові до природи. У Стародавній Індії будували печерні храми – чайтьї. Їх вирубували в скелі: спочатку робилося приміщення, а потім скульптурні зображення Будди та святих. В чайтьї в Карлі (на південний схід від Бомбея) збереглось багато скульптурних пам'яток. Над входом зроблено арку, якою денне світло потрапляє в храм. Зміна світла (вдень сонячне, а вночі лампове) створюють великий ефект, змінюють вигляд статуй, що відбиваються на стелі.

Великий інтерес становить скульптура Стародавньої Індії. До нас дійшли від часів держави Маур'я витесані з кам'яної брили колони. На одній з них стояло чотири кам'яні леви, що дивилися на чотири сторони світу, ніби охороняючи кордони царства. Дуже багато до нас дійшло статуй і скульптурних зображень Будди та інших божеств. Так, стіни печерного храму в Елефанті оздоблені статуями, бюстами, пейзажними мотивами, побутовими сценами з життя індійського народу.

Стародавні індійці винайшли гру в шахи. Вона називалася "чотири роди військ" і була задумана як битва між двома арміями. Пішаки служили за піхоту. В центрі другої лінії перебували цар і його радник – ферзь, обабіч них – слони, а на флангах – кіннота. Завершували шикування війська кораблі та колісниці.

Велике значення для вивчення історії, вірувань і поглядів стародавніх індійців мають їхні релігійні збірки, так звані Веди. Ці священні книги Стародавньої Індії відносяться до II тис. до н.е. і написані санскритом. Найдавнішою з цих збірок є "Рігведа", яка містить в основному релігійні гімни, присвячені богам.У Ведах можна знайти кілька легенд про створення світу. Одна з них розповідає: колись не було нічого – ні зірок, ні місяця, ні сонця. Лише один хаос панував Всесвіті. І ось виникли води, які потім породили вогонь. Згодом теплом було народжене Золоте Яйце, яке плавало у водах безкрайнього океану. У Ведах збереглось давньоіндійське сказання про потоп.

З творів давньоіндійської літератури можна дізнатися багато цікавого про життя, вірування і погляди народів Стародавньої Індії. Винятковою популярністю у країні користувалися великі епічні поеми "Махабхарата" та"Рамаяна". "Махабхарата" ("Велика оповідь про потомків Бхарати") є найбільшим твором індійської літератури. Вона складається з 18 книг і містить 200 тисяч віршів. У поемі розповідається про боротьбу між двома ворогуючими родами – Куру і Панду. "Рамаяна" складається з семи книг. У ній розповідається про поневіряння і подвиги царевича Рами.

Популярними в Індії були повчальні історії, притчі, казки, байки. В них індійський народ висміював дурощі, лестощі, жадібність.

VI ст. до н.е. пов'язане в історії Індії з появою нових вірувань – джайнізму і буддизму. Термін “джайнізм” походить від слова “джайна” – переможець (мається на увазі переможець над кругообігом перероджень). Його фундатор Махавіра жив у VI ст. до н.е. В основі вчення – шлях звільнення від сансари через дотримання “трьох скарбів” джайнізму: “правильного знання”, “правильного бачення” і “правильної поведінки”. Махавіра заповів своїм послідовникам аскетизм і ахімсу (неспричинення шкоди всім живим істотам як умова порятунку душі).

Виникнення буддизму – однієї з сучасних світових релігій – пов'язують з ім'ям Сіддхартхи Гаутами (563–483 рр. до н.е.), який у 28 років покинув дім батька–раджи і 7 років перебував у мандрах, поки на нього не зійшло Просвітлення і він не став Буддою (“Просвітленим”). Будда відкрив чотири “благородні істини” про те, що життя є страждання, причиною яких є людські бажання, пристрасті, прагнення життя і що вихід з цього – угамування всіх пристрастей. Головна мета людини – досягнення “нірвани”, стану, коли людина назавжди виключається з процесу перевтілень. і зливається з духовною “божественною” першоосновою світу. Таким чином, порятунок був можливий для кожної людини незалежно від її походження через самовдосконалення і без будь-яких посередників (наприклад, брахманів). Найвищого піднесення буддизм досягає за Ашоки – третього імператора з династії Маур'їв (268–232 рр. до н.е.). Він скликав буддійський собор, де були затверджені канонічні основи буддизму. Завдяки його зусиллям буддизм вийшов за кордони Індії.

У Кушанську епоху оформлюється новий напрям буддизму – махаяна, де Будда стає богом, а також з'являється культ бодхисаттв – святих, які досягли рівня Будди, але тимчасово відмовилися увійти в нірвану з співчуття до людства. Буддизм у цей час підкоряє Китай та Індокитай, трохи пізніше досягає Кореї. Починаючи з IV ст. н.е. поширюється релігійна освіта. У V ст. цар Кармагупта з династії Гуптів відкрив найвідоміший буддійський університет – монастир Наланда у Північному Біхарі. Пізніше з'явилися університети в Таксилі та Аджанті.

У боротьбі з буддизмом починає формуватися новий тип брахманізму – індуїзм. Основу вчення склала “Бхагавадгіта”. Виходячи з того, що кожне божество – це втілення верховного бога (як Рама або Крішна були втіленням бога Вішну), індуїзм дозволяв будь-які культи і вірування, виявляючи при цьому ще більшу терпимість, ніж буддизм. Головні боги індуїзму – Шива, Вішну і богиня Шакті – були також втіленнями вищого божества – Брахми, який сидить на троні у вічній медитації на вершині Гімалаїв. Таким чином у ході стародавньої історії Індії оформилися основні релігійні вчення: на основі ведичної традиції – брахманізм, який трансформувався в індуїзм; джайнізм; буддизм.