Діоклетіан та Костянтин Великий. Становлення системи домінанту.

Римська імперія існувала протягом 5 століть: з 30/27 р. до н.е. – до 476 р. н.е. В історичній науці прийнято поділяти її історію на два періоди:

І– доба ранньої Імперії (30/27 рр. до н.е. – кінець ІІІ ст. н.е.) – доба принципату;

ІІ – період пізньої Імперії (4-5 ст. н.е.) – доба домінату.

 

 

З часів імператора Діоклетіана (284—305) розпочалася нова епоха римської історії — період домінату (284—476) – від латинського «domus - dominus» - “господар, володар, пан». Для політичного життя цього часу характерною є необмежена влада імператора.

Діоклетіан народився в Далмації і був сином вільновідпущеника. Всту­пивши до армії, він досяг найвищих чинів, командував охороною імператора Нумеріана, після смерті якого солдати проголосили Діоклетіана імператором. За Діоклетіана та його наступників завершився процес перетворення Римської держави на необмежену монархію із запозиченням звичаїв східних деспотій. Так, римський імператор, подібно до східних царів, вважався втілен­ням божества. Йому поклонялися, присутні при його появі ставали на коліна, падали ниць, цілували краї його одягу.

Незабаром після утвердження на імператорському троні Діоклетіан вибрав співправителем свого земляка і соратника Максиміана. Діоклетіан і Максиміан мали титули августів (звеличені богами). Обидва імпе­ратори призначили собі співправителів, яких було названо цезарями (у Стародавньому Римі — титул імператора). Кожний з правителів був наділений усією повнотою імператорської влади, хоча за рангом цезарі вважались нижчі за августів. Діоклетіан і Максиміан вважались рівними, проте Діоклетіан мав більший авторитет.

Поділ влади між чотирма правителями був необхідним, оскільки один монарх не мав можливості стежити за всіма подіями внутрішнього і зов­нішньополітичного життя імперії внаслідок її великих розмірів. За нової системи імператори могли особисто керувати тими чи іншими походами, тобто певною мірою запобігати появі нових узурпаторів. З часу поділу влади між Діоклетіаном і Максиміаном фактично розпо­чався поділ імперії на Східну і Західну. Жодний з імператорів не вибрав Рим місцем свого перебування. "Вічний Рим" вважався столицею імперії як раніше, але не був резиден­цією імператора і втратив своє колишнє політичне значення. Сенаторський стан залишився вищим в імперії, проте Сенат як уста­нова уже не мав колишнього впливу, він не обговорював питань, що мали загальнодержавне значення. Діоклетіан передусім приділив увагу підвищенню політичної та військо­вої могутності імперії, зокрема реформі армії. До цього легіони були розташовані по окремих провінціях, тому у разі потреби їх було складно перевести на інший кордон. З часів Діоклетіана встановився поділ військ на дві основні категорії: прикордонні війська, що постійно перебували в певній прикордонній смузі, і мобільні частини, що можна було перекидати з одного кордону на інший. Цей принцип військо­вої організації, завершений імператором Костянтином, мав позитивні ре­зультати. До Діоклетіана військові частини, як правило, поповнювались добро­вольцями. Цей принцип залишився і в часи пізньої імперії, але разом з тим було запроваджено обов'язкове поповнення армії. Діоклетіан зобов'я­зав великих землевласників давати державі певну кількість рекрутів відпо­відно до кількості наявних в їхніх маєтках рабів і колонів. На військову службу за спеціальну винагороду приймалися загони варварів, які перехо­дили під владу Римської імперії.

Оскільки реформа армії, чиновницького апарату, імператорського двору, грандіозні будівлі, що споруджувалися у Римі та інших містах, потребували витрат, Діоклетіан намагався поліпшити стан імперських фінансів.

Запроваджена Діоклетіаном податкова реформа гарантувала державі певну кількість продуктів, необхідну для утримання армії, двору, столиці й резиденцій імператорів. Діоклетіан, подібно до Августа, виступив прихильником старої рим­ської релігії. Певний пасивний опір своїй релігійній політиці Діоклетіан зустрічав з боку християнської церкви. У перший період правління дру­жина і дочка імператора, а також деякі визначні придворні були християна­ми. Але згодом він видав чотири едикти проти християн, що передбачали найжорстокішу боротьбу з ними.

У 305 р. Діоклетіан добровільно відмовився від влади. Діяльність Діоклетіана свідчить про його енергію та ініціативу. З часів Діоклетіана імператорська влада беззастережно визнавалася абсолют­ною. Управління здійснювалось з допомогою розвинутого бюрократично­го апарату та армії.

 

Наступником імператора став Константин (306 – 337 рр.). Новий імператор був прихильником віротерпимості. В його війську було багато християн. Він видав розпорядження, відоме під назвою Міланського едик­ту, про вільне сповідання християнства.

Імператор хоч не був ще християнином, але виявив себе як покрови­тель нової релігії. Християнство з часу Міланського едикту з релігії гнаної швидко перетворилося на релігію пануючу.

На початку IV ст. відомий своїм аскетизмом і популярний серед пара­фіян пресвітер Арій виступив зі вченням про те, що в божественній трійці тільки Бог-Отець є вічним, першим його творінням був син, або Логос, а творінням Логоса був Святий Дух. Тому син не може бути рівним отцю. Аріанство було спробою раціоналістичного тлумачення основного християнського догмата.

325 р. у Нікеї було скликано з'їзд (собор) християнських єпископів усієї Римської імперії. Собор прийняв короткий виклад основних догматів християнства, так званий Нікейський символ віри. Більшість присутніх висловилась проти Арія. Було визнано, що Син Божий є єдиносущним отцю. Арія заслали в Іллірію.

Проте в нього виявилося чимало прихильників серед придворних, і він незабаром повернувся із заслання. При дворі перемагали то прихильники нікейського вчення, то аріани. 381 р. вчення Арія було ще раз засуджено на новому соборі єпископів у Константинополі.

За часів Константина цивільну владу було остаточно відокремлено від військової. Він також завершив поділ військ на прикордонні частини і мобільну армію.

Імператорським декретом було заборонено перехід колонів з одного маєтку до іншого. Власник, в якого знаходили чужого колона, мусив по­вернути його старому господареві, крім того, за весь час перебування в його маєтку збіглого колона він мусив заплатити належні з колона подат­ки. Тривало також прикріплення ремісників до їхніх корпорацій (колегій).

Ще за Діоклетіана місто Рим втратило колишнє значення. Константин збудував нову столицю на місці грецької колонії Візантії, її було названо за ім'ям імператора Константинополем. У заснуванні міста 324 р. і його освяченні брали участь як жерці, так і християнське духовенство. У місті було споруджено терми, бібліотеку, великий іподром, на якому збира­лися тисячні юрби, оскільки кінські перегони стали улюбленим видовищем.

Імператор сприяв християнам, але ще не поривав з традиціями старої релігії. Поряд з християнськими храмами в Константинополі будувалися язичницькі, з яких особливо вирізнявся храм Фортуни. Величезна статуя бога Сонця Геліоса зображала самого Константина. Так вшановувався культ Сонця. Константин управляв імперією деспотично, жорстоко розправляючись з усіма, хто стояв на його шляху.

У зовнішній політиці Константин був послідовником Діоклетіана. Він вів успішні війни з франками, готами, підтримуючи сарматів. За Константина варварські племена, як і раніше, заселяли різні області Риму. Тривала і "варваризація" армії.

Помер Константин 337 р.

За Діоклетіана, Константина та їхніх наступників Римська імперія оста­точно перетворилася на необмежену монархію.

Реформи Діоклетіана і Константина мали на меті подолати руй­націю Римської імперії. Проте всі їхні заходи могли лише затримати, але не припинити той занепад, що розпочався ще в III ст. і причиною якого була криза рабовласницького господарства. Криза Риму виявилася насамперед у скороченні грошового обігу, зрос­танні податків, виплат із казни в натуральній формі, занепаді зовнішньої торгівлі, міст. Церква після визнання її державою стала могутньою соціальною си­лою, оскільки держава визнала християнство не тільки рівноправною, а і єдиною істинною релігією, обов'язковою для всього населення. Язичникам, єретикам і відступникам загрожували суворі кари.

Становище імперії з середини IV ст. ставало дедалі менш тривким.