Культура стародавньої Греції класичного періоду.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Культура стародавньої Греції класичного періоду.



Класичний період давньогрецької історії тривав з V – по останню третину IV ст.. до н.е. = пік політичного, військового, господарського та культурного розвитку давньогрецької цивілізації.

У межах полісу виникали потреби запровадити доступні форми спілкування між людьми, між громадянами. Таку функцію у давній Греції почав відігравати театр. Слово „театр” – грецького походження, у перекладі – „дивлюся”. До театрального мистецтва не слід підходити виключно як до розваги. Фактично це було священнодійство, до участі у якому залучалися всі громадяни полісу. Театральне мистецтво у Греції не виникло на порожньому ґрунті. Найбільш вірогідним було те, що праобразами майбутніх театралізованих вистав були народні пісні та танці, які виконувалися під час святкування свят на честь бога Діоніса (свято Діонісії). Перший жанр театрального мистецтва - трагедія (дослівно перекладається „спів цапів”). Головний виконавець декламував вірші на честь Діоніса, а хор йому підспівував. В основу трагедії перебував міф про богів та героїв, які уособлювали своїми діями та характерами певні цінності: мораль, віру, любов до батьківщини тощо. У Греції класичної доби були поширені струнні, духові та ударні музичні інструменти. Не було лише смичкових. Серед струнних домінувала ліра, духових – флейта, а серед ударних практикували застосування кімвалів (подібних до наших „тарілок”) та тимпани (аналоги бубнів та барабанів). Функції музичних інструментів зводилися виключно до акомпанування виступаючому на святі чи під час театральної вистави. „Батьком” грецької трагедії слід вважати Есхіла (525 – 456 рр. до н.е.). За переказами Есхіл був автором понад 90 трагедій, з яких до нашого часу збереглося не багато: „Ореста”, „Перси”, „Семеро проти Фів” тощо. Інший трагік – Софокл (497-406 рр. до н.е.). Він був автором понад 120 трагедій, з яких до нас дійшло лише 7: „Цар Едип”, „Антігона” тощо. Третім трагіком класичної доби слід вважати Еврипіда (480 – 406 рр. до н.е.). Окремі з його творів – „Медея”, „Іфігенія у Тавриді” – присвячені трагічній долі жінки, яка, у першому випадку, постраждала від кривди і жертвує всім (навіть життям своїх дітей) за ради помсти, а у другому – віддає своє життя за ради перемоги греків у Троянській війні. Як і коли виникла комедія не відомо. Можливо її природа перебувала у тому ж самому святі на честь Діоніса. Як відомо свято закінчувалося великою гостиною, яка носила назву „комос”. Неперевершеним майстром комедії класичного періоду вважають Аристофана (450 – 388 рр. до н.е.), який залишив нам 11 своїх творів. Головними героями його творів були селяни та вихідці з середнього прошарку населення. Вустами його героїв критикувалася влада міста Афіни, закостенілість аристократів, їх замкненість. У творах „Вершники”, „Мир”, а особливо у творі „Лісістрата”.

Філософів класичної доби називали софістами – мудрецями. Вони були практиками – навчали за гроші людей красномовству, виступали у якості наставників для політиків та військових. Серед перших софістів слід виділити Протагора (середина 5 ст. до н.е.). Він виступав із теорією пізнання, яка ґрунтувалася на принципі: „Людина – це міра всіх речей”. Отже, головне місце у його філософський системі відводилося людині, яка володіє такою унікальною здібністю як пізнання. На тлі критики софістів з’являлися нові філософи, зокрема, Сократ (470-399 рр. до н.е.). Головний метод його філософствування полягав у застосуванні на практиці принципу самопізнання. Після максимального самопізнання наступає пізнання істини, що є метою людського буття. Розвиваючи такі теоретичні положення, Сократ, в кінці кінців, прийшов до невтішного висновку: пізнати все просто не можливо. Він казав з цього приводу: „Я знаю те, що я нічого не знаю”. Одним з учнів Сократа був Платон (427 – 347 рр. до н.е.). Людина отримала гарну освіту, прославився своїми творами та ораторським мистецтвом, був засновником вищого навчального закладу у Афінах – Академії. Він написав „Апологію Сократа”, „Закони”, „Держава”. Платон поділяв світ на дві частини: земні і позаземну. Справжнім є позаземний світ, у якому зароджуються речі та поняття. У земному світі ми маємо лише справу із блідою копією, відбитки позаземних явищ. Платон, так само як і його вчитель, вірив у можливість та доцільність пізнання. Весь процес пізнання він розбив на три ступеня: перший – мислення, другий – гіпотеза, третій – справжнє мислення (діалектика). Учнем Платона був філософ Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.). Ця людина була своєрідним еталоном освіченості, „ходячою енциклопедією”. Зробив кар’єру, був засновником вищого навчального закладу у Афінах – Лікея, слугував придворним лікарем у македонських царів, а, згодом, став наставником нащадка македонського престолу – Олександра Македонського. Щодо суспільно-політичних поглядів, то вони досить докладно викладені у творах Аристотеля – „Політика”, „Афінська політія” тощо. Аристотель, мандруючи по грецьким територіям, дослідив закони (конституції) 158 полісів. Він прийшов до невтішного висновку: ідеальної, абсолютної держави просто немає. В окремих випадках ми маємо справу виключно з більш-менш досконалим політичним устроєм чи формою правління. Щодо останніх, то філософ поділив форми правління на „правильні” – монархія, аристократія, поліція (влада середнього прошарку) і „неправильні” – тиранія, олігархія, демократія (яку він назвав пануванням черні).

Щодо науки, то вона робила лише перші практичні кроки. Серед науковців того часу слід виділити вже згаданих філософів, які були ще й математиками: Анаксимандр (розробив курс геометрії, порушував питання про кулясту форму землі, винайшов сонячний годинник та склав першу географічну карту) та Піфагор (досягнення у галузі геометрії). Гекатей – перший професійний географ. Прославився своїм картографуванням та пропагандою теорії про заселення ойкумени. Він вважав, що ойкумена має форму кола, яке з усіх боків оточене океаном. На його думку Середземне море поділяє ойкумена на дві частини - північну та південну. Остання поділяється Нілом та Аравійською затокою на чотири частини. Засновником давньогрецької біології вважають Емпедокла, який намагався пояснити теорію еволюції. На його думку першими на Землі з’явилися рослини, потім – тварини, а, згодом, - люди. Протягом довготривалої еволюції виживали ті види, які краще були пристосовані до оточуючих умов. На думку Емпедокла рослини, тварини та люди володіють душею. Без перебільшення революційні кроки щодо розвитку систематичних медичних знань здійснив давньогрецький медик – Гіппократ. Головний принцип його вчення: наслідувати природу і лише тоді, коли вона безсила, варто підключатися до лікування хірургічними методами. Гіппократ справедливо засвідчував залежність стану організму людини від клімату. Окрім цього, цей лікар увійшов до історії завдяки своїй клятві, головна цінність якої полягала у принципі „Не нашкодь».

Головною метою давньогрецької архітектури та скульптури класичної доби була пропаганда відчуття прекрасного, величного та гармонійного. Класичні грецькі архітектори повинні були досконало знати геометрію, математику та фізику. Майстри повинні були з надзвичайною точністю вміти обробляти каміння та мармур (слід врахувати, що греки не знали будівельних розчинів і їх кладка була сухою). У класичну добу населення (особливо у містах) практично на собі відчуло зміст поняття „цивілізація”. Всі давньогрецькі міста класичної доби (окрім Спарти) були обнесені величними стінами із брамами та баштами. Вулиці міст були прямими та відносно широкими, вони перетиналися під прямим кутом. Архітектор Гіпподам (з Мілету) запропонував запровадити практику забудови грецьких міст за спеціальним проектом – так звана „гіпподамова система”. Зміст цієї системи полягав у чіткому розподілі території міста на квартали, які б відокремлювалися один від одного вулицями (шириною від 4 до 7 м.), центральна частина міста відводилася під культові та громадські приміщення. Крім цього невід’ємною складовою кожного міста стає стадіон, театр та гімнасій. Практично всі давньогрецькі міста (навіть самі бідні) мало водопровід, каналізацію та колодязі. Як і у архаїчну добу головною спорудою грецького міста класичної доби залишався храм. На думку греків чим красивішим є будівля, тим красивішим та досконалішим є божество, яке у ньому мешкає. Головним елементом храмових будівель залишалися колони. Ми вже знаємо про існування з архаїчних часів двох колонних стилів (орденів) – дорійський та іонійський. У класичну добу до них додався ще один колонний стиль – коринфський, ознаками якого була надмірна пишнота та перенавантаженість прикрасами капітелі колони. У якості прикладу досягнень грецької архітектури класичної доби візьмемо споруди Афінського Акрополя. Акрополем у будь якому місті називали верхню частину. Вона виконувала функції укріпленої фортеці, а згодом перебрала на себе функції зосередження культових споруд. Отже, Афінський Акрополь мав свій урочистий вхід, який називався пропілеї. Це була комбінована споруда з мармуру, зведена у 437-32 рр. до н.е. архітектором Мнесіклом. Будівля являла собою класичний і вдалий взірець поєднання дорійського та іонійського стилю (ордену) колонади. Пропілеї були прибудовані до храму богині Нікі Безкрилої, що був зведений раніше у 449 р. до н.е. за проектом архітектора Каллікрата. Враховуючи рік зведення та назву храму можна вважати, що він був побудований з нагоди підписання миру між греками та персами у 449 р. до н.е. Не зважаючи на пишність та гармонійність пропілей, першість все ж належить іншій споруді – Парфенону – храму, присвяченому богині Афіні. Споруда була побудована у 438 р. до н.е. за проектом архітекторів Іктина та Каллікрата. Храм – грандіозна споруда, оточена колонадою з 46 дорійських колон. На фронтонах храму були розміщені скульптури, а на фризі – сцени з Панафінейських ігор. До 17 ст. до н.е. храм простояв у майже незміненому вигляді. Згодом він дуже постраждав в ході військових сутичок венеціанців та турок (вибухнув склад боєприпасів). Закінчує архітектурну композицію Афінського Акрополя храм Ерехтейон, який був побудований наприкінці 5 ст. до н.е. у іонічному стилі. Головна прикраса храму – фігурні композиції дівчат, які виконують функції колон (портик каріатид).

Скульптури класичної доби наповнені життям, рухом та ідеальними формами. Щодо зображення тіла у русі, то тут варто виділити статую „Дискобола”, автором котрої був скульптор на ім’я Мирон. До подібної техніки наближався Поліклет, який прославився реалізмом зображення людського тіла – „Дорифор” („Списоносець”). Крім практичного втілення своїх знань, Поліклет прославився також теоретичними розробками щодо обґрунтування законів пропорційності та гармонійності людського тіла. Наприклад, скульптор встановив канон, що довжина ступні не повинна перевищувати 1/6 довжини тіла, висота голови – 1/8. Окремо слід виділити скульптора на ім’я Фідій. Про нього ми вже згадували у контексті вивчення діяльності Перікла. Фідій був другом Перікла і за це постраждав від противників демократії. Скульптор неодноразово звинувачувався у приховуванні сировини та у безбожності. Головними його скульптурами слід вважати статуї богів – Афіни та Зевса. Перша з них висотою 12 м прикрашала внутрішнє приміщення Парфенону, а друга – храм у Олімпії. Обидві статуї були виконані у хрисоелефантийській техніці (поєднання золота та слонової кістки). Всі названі митці творили у 5 ст. до н.е. У 4 ст. до н.е. скульптура класичної Греції зазнала деяких трансформацій. Скульптурні шедеври Кефісодота (статуя богині Ейрини), Праксителя („Афродіта Кнідська” та ін.) наповнені інтимністю, легкістю та пластичністю. Зовсім інакший стиль представлений у творчості Скопаса. Замість м’якості та ліричності своїх попередників, образи Скопаса насичені динамізмом та пристрастю. Скопас прославився прикрашанням Мавзолею в Галікарнасі, а також своєю школою. Завершає наш екскурс у класичну скульптуру митець на ім’я Лісіпп. Він прославився виготовленням бюсту Олександра Македонського.

Щодо живопису, то тут теж відбулися революційні зміни. Першим змінив підхід до зображення Полігнот. Картини Полігнота багатофігурні, присутні елементи пейзажу. Фігури заднього плану набагато менші за тих, що перебувають спереду. Другим представником класичного живопису слід вважати Апполодора (др.пол. 5 ст. до н.е.), який першим почав використовувати ефект тіні і перспективу. Живописець Павсій прославився виготовленням фарб на основі воску і технікою нанесення на полотно розігрітої фарби. Завдяки запровадженню у життя цієї техніки досягався блиск зображень.

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.235.216 (0.02 с.)