Утворення Середземноморської Римської держави: етапи, наслідки, ідеологія.

Зовнішня політика Рима характеризувалася майже безперервними війнами. Перемігши своїх найближчих сусідів (вольськів, еквів і ін.), римляни в 5 ст. оволоділи правим берегом р. Тібр, потім вели війни з містами Латинського союзу (340-338) і самнітами (див. Самнітські війни (343-290), що завершилися підпорядкуванням всієї Середньої Італії. На початку 4 ст. До н.е. Рим став дуже могутнім членом латинської федерації і почав бачити в Латинському союзі лише знаряддя для своєї політики, латиняни ж добивалися впливовішої ролі. Після завершення в Римі боротьби патриціїв із плебеями латиняни зажадали для себе одного консульського місця і доступу в римський сенат; римляни відкинули це домагання і, розбивши декількома сильними ударами латинську федерацію, привели окремі латинські міста в повну від себе залежність. Ще до латинської війни римляни мали зіткнення з самнітами, хоробрими горцями Південної Італії, що бажали підпорядкувати собі багате побережжя цієї області, з її грецькими містами. Із-за володіння Неаполем зайнялася друга самнітськая війна (326—304), що стала найкритичнішим іспитом здатності Риму до світового панування. Бачивши перевагу римлян, етруски, а також інші горці середньої Італії прийшли на виручку самнітам. Рим повинен був воювати на два фронти, але перевага його державної організації, невичерпність його ополчення і доблесть його військових вождів забезпечили йому перемогу. Ще раз узялися самніти за зброю у 298—290, задихаючись в залізному кільці римських фортець і військових доріг; до них на допомогу знову поспішили етруски, умбри, галли східної Італії — але знову перемога залишилася на боці Риму.

Незалежними залишилися лише грецькі міста південної Італії (або "Велика Греція"), що призвали на допомогу епірського царя Пірра. Підкорення грецького елементу в Італії було третім етапом в завоюванні Римом Італії. Римський легіон переміг македонську фалангу Пірра, незважаючи на грізних слонів; у 272 р. здався гарнізон Пірра в Таренті, й узяттям наступного року Регіума закінчилося завоювання римлянами Італії.

Після підкорення Італії римська експансія вийшла за межі Апеннінського півострова. Тут римлянам довелося зіткнутися з однією з найбільших держав Західного Середземномор'я - Карфагеном. Так звані Пунічні війни продовжувалися (з перервами) більше 100 років. В результаті Першої Пунічної війни (264-241) Р. придбав перші заморські володіння - Сіцілію, корсіку, Сардінію, які були перетворені на римські провінції. В період Другої Пунічної війни (218-201) знаменитий полководець Карфагену Ганнібал вдерся до Італії і, взявши гору над римлянами у кількох битвах (при Каннах у 216 році до н. е. і ін.), спустошував її території більше 15 років. Проте зрештою війну карфагеняни програли, римляни під командуванням Сципіона Африканського Старшого отримали перемогу над Ганнібалом (битва при Замі у 202 році до н. е.) До Риму від Карфагену відійшла Іспанія. Третя Пунічна війна (149-146) звелася фактично до облоги Карфагена, який був узятий штурмом Сципіоном Африканським Молодшим, а потім за рішенням сенату відданий вогню і знищений. У результаті цих воєн Рим перетворився на найбільшу середземноморську державу.

Скоро для римлян відкрилася і східна, грецька половина Середземного моря, де їм вже належали острів Керкира (сучасний Корфу) і міста Аполонія і Епідамн на східному березі Адріатики.

В кінці 3 ст. римська експансія звернулася на схід. В результаті трьох Македонських воєн (215-205, 200-197, 171-168) римляни розповсюдили своє панування на Балканський півострів (до 168), а після так званої Сирійської війни (192-188) проти Антиоха III поклали початок своєму впливу в Малій Азії.

Скоро після того (у 133 році до н. е.) римляни мирним способом завели у себе провінцію Азію: їх союзник, цар пергамський Аттал III, заповів їм своє царство після своєї смерті.

Август не був видатним полководцем, але він істотно розширив границі імперії в результаті тривалих війн, частину з яких він вів сам, але більшість велася Агріппою, Тіберієм, Друзом і іншими компетентними воєначальниками. Августа не приваблювали східні завоювання, і він противився суспільній думці, що підтримувала ідею відплати Парфії. У 20 до н. е. Август змусив парфян видати штандарти і бранців, захоплених у Красса в битві при Каррах у 53 до н. е. і визнати римського ставленика на вірменському престолі. Август підтвердив права всіх залежних правителів, яких Марк Антоній посадив на Сході, зокрема Полема Понтійського, Амінта Галатського, Архелая Каппадокійського та Ірода Іудейського. В Європі, крім замирення Іспанії, зусилля Октавіана були спрямовані на достатнє зміцнення північної границі; північні межі Італії залишалися дуже уразливі.

Першим етапом були завоювання альпійських областей, Реції й Норику аж до Дунаю, що здійснювалися Тіберієем і Друзом (16-14 до н. е.). У наступні п'ять років (13-9 р. до н. е.) Агріппа і потім Тіберій підкорили Паннонію, тим часом Друз, рушивши до сходу від Рейну в Німеччину, досяг Ельби. Після смерті Друза в 9 до н. е. його військову задачу взяв на себе Тіберій. 4-6 р. н. е. була завойована Мезія. Але низка поразок, зокрема від Армінія, короля герусків, який у Тевтобурзькому лісі (9 н. е.) повністю знищив три легіона Квінтілія Вара, командувача римськими частинами в Німеччині. змусила Августа відмовився від своїх амбіційних планів і легіони відступили за Рейн. Незважаючи на цю невдачу, досягнення Августа були величезні.

Він просунув північні границі до Дунаю і приєднав до імперії чотири провінції — Рецію, Норик, Паннонію і Мезію. Оскільки ці провінції разом з Ілліріею були додані до областей його правління, та його вага в уряді імперії значно зросла. Крім того, військові частини були виведені з Македонії, і, таким чином, тільки один легіон, що підкорявся проконсулові Африки, залишався не під його командуванням.

 

Створення „світової” імперії римлян вимагало нової ідеології, яка б відповідала вимогам часу та являла собою уособлення величі та переваги римлян над іншими народами. Римляни грали на протиставленні урегульованого, стабільного життя по римський бік „лі мес романус” тому світу, який перебував за його межами – варварський, нецивілізований, примітивний. Лише римляни несли із собою цивілізацію та процвітання.

 

Нова імперська ідеологія – PAX ROMANA – остаточно поховала попередню полісну ідеологію (вже ніхто не згадував про те, щ колись межі Римської держави сягали лише області Лацій).

Ключове слово у назві нової ідеології РАХ – „МИР”, „Спокій”. Римляни занадто виснажили себе в численних внутрішніх війнах, походах та загарбаннях. І як людині, після важкої та наполегливої праці потрібен відпочинок та поновлення витрачених сил, так само і для держави необхідно було отримати перепочинок, зібратися із силами для нового стрибка.

Основоположником ідеології „Миру” був Октавіан Август, який наказав побудувати у Римі вівтар миру, почати карбувати монети із символами нової ідеології тощо.

Прикладами втілення нової ідеології у життя можна назвати наступне:

- відмова від загарбницької політики (імперія досягла природних кордонів розширення) і перехід до політики оборони та забезпечення миру у стосунках із варварами;

- підтримання спокою та стабільності в середині суспільства;

- створення нової системи управління, яка базувалася на бюрократичному апараті;

- збільшення числа провінцій та їх романізація (за Августа нараховувалося 25 провінцій, а за Веспасіана – 55).

Романізація сприймалася необхідним компонентом вливання провінційного („варварського”) населення у державний механізм імперії. Головну ставку у романізації було зроблено на міста, які мали свої адміністрації. Значна кількість міст у провінціях виросла на базі колоній ветеранів: Лугдунум (сучасний Ліон), Лютеція (Париж), Колонія Агріппи (Кьольн) тощо. Міста досягали досить великого розміру та чисельності населення. На першому місті стояв Рим, у якому нараховувалося біля 1 млн. мешканців (окремі називають 1,5 млн.), Олександрія – 300 тис. чоловік, Ефес – 225 тис. тощо.

Для зв’язку між провінціями римляни будували дуже міцні дороги (приблизно 150 тис. км), окремі з яких використовуються і по сьогодні – Юлієва, Адріанова, Аппієва. В Римі був вкопаний на Форумі позолочений стовп, який символізував нульову відмітку („Всі дороги ведуть до Риму”).

Нова ідеологія дійсно захопила римлян. Складалось враження, що вони заспокоїлися. Однак вона не виявилася панацеєю для порятунку Риму. Наприкінці 2 ст. величезний державний механізм під назвою Римська імперія зазнав самої страшної кризи в своїй історії, яка мала наслідки для подальшої долі імперії.