Культура імператорського Риму.

Римська імперія існувала протягом 5 століть: з 30/27 р. до н.е. – до 476 р. н.е.

Філософія ранньої Імперії представлена творчістю Сенеки, Епіктета та імператора Марка Аврелія. Всі три діяча належали до стоїчного напрямку, хоча окремі історики філософії припускають, що, принаймні, Епіктет був схильний до скептицизму. Названі філософи в основному розробляли концепцію етики – зразків поведінки. Вони вчили, що конкретна людина – це лише маленький гвинтик державного організму під назвою Імперія. Саме тому, кожна людина повинна без сперечань приймати все те, що дароване їй долею. Багатство, посада тощо – це все матеріальні речі, які людина повинна сприймати байдуже. Єдиний обов’язок чоловіка – удосконалювати свій розум та бути схильним до доброчинності. Філософія доби ранньої імперії базувалася на ідеї циклічності розвитку – нічого нового вже не буде. Філософія ранньої імперії в умовах процвітання держави була досить привабливою для представників еліти. Однак з настанням кризи вона втратила свій сенс. Це вже помітно у творчості імператора Марка Аврелія, який написав трактат „До самого себе”, зміст якого проникнутий песимізмом і безнадійністю.Песимістичні нотки можна було побачити і у творчості римських епікурейців, гаслами яких були вислови на кшталт: „Мене не було, я є, мене не буде”, „доки я жив, я насолоджувався, відтепер я порох” тощо. В добу кризи та пізньої імперії у галузі філософських знань відбувається поступовий процес злиття філософії та релігії. Для цього були свої передумови: невпевненість людей у завтрашньому дні, безперервність внутрішніх та зовнішніх війн, пошук причин, які сприяли таким негативним розвиткам подій, про походження у світі зла, як жити і на що сподіватися. Ось приблизний перелік питань, на які прагнули знайти відповідь тогочасні римські філософи.Починаючи з ІІІ ст. переважна більшість релігійно-філософських концепцій набувала характеру песимізму та упадочності (занепаду). Матеріалізм поступово витісняється ідеалізмом – інтерес до земного життя змінюється надмірним інтересом до позаземного життя. Філософія замінюється вченням про залежність людини від зовнішніх потужних сил, Бога, демонів. В плані науки спостерігаються тенденції відходу від прагнень впізнавати до розуміння того, що людина просто не спроможна нічого знати.

Щодо наукових знань протягом всієї імперії, то слід зауважити, що римляни досягли певних успіхів у плані освіти дітей (приватні вчителі, колективне навчання тощо). Вчили граматики, основам математики та риториці. Центрами науки в добу імперії були Рим, Пергам, Афіни, Массалія та Олександрія. В Олександрії була відновлена діяльність Мусейону, здійснювалися спроби відновити повноцінну роботу Олександрійської бібліотеки, яка постраждала в результаті громадянських він та неодноразових пожеж. В Афінах продовжувало діяти кілька вищих навчальних закладів - Академія (заснована ще Платоном) та Лікей (заснований Аристотелем). В Пергамі виник аналогічний центр науки, який назвали Асклепейон. В добу імперії з’явилося декілька наукових трактатів з різних дисциплін. Наприклад, з архітектури – трактат Вітрувія „Про архітектуру”, трактат Фронтіна – „Про акведуки” тощо. Творили географи – Страбон – „Географія”, Помпоній Мелла та Клавдій Птоломей, які намагалися створити карту тогочасного світу і „розселити” по ній тогочасні (відомі їм) народи. Той же Клавдій Птоломей вщент розгромив геліоцентричну систему і проголосив центром всесвіту Землю, навколо якої обертаються зірки, Сонце, місяць.В добу імперії нового подиху набула медицина. Наприклад при Августі була створена спеціальна лікарська школа. У ІІ ст. творив лікар Гален, який проводив дослідження дихальної системи людини та функціонування спинного та головного мозку. Слід сказати і про втрати, наприклад, у 4 ст. в Олександрії загинула єдина жінка – математик Іпатія, яку роздерли християни.

Окремо слід виділити римське право. Ще наприкінці Республіки, дякуючи трактатам Цицерона, була встановлена процедура римського судочинства, яка діяла за кількома основними правилами: „Без порушення закону – немає злочину”, „Без закону не може бути покарання” тощо. У ІІ ст.. і Імперії склалося дві правові системи: одна називалася „право римських громадян”, друга – „право племен” (остання для тих категорій населення, які не мали римського громадянства). Варто відзначити, що центральна влада слідкувала за дотриманням законності на місцях і карала винних. Це було необхідним, оскільки у окремих районах Імперії продовжувала існувати правова система, заснована на місцевому звичаєвому ґрунті. У 130 р. Імператор Адріан видав „Вічний едикт”, за яким проголошувалася зверхність римських законів над всіма іншими і закріплювалося виключно за імператором право законодавчої ініціативи. Фактично, нова правова система діяла за принципом6 „Що потрібно імператору, те й має силу закону”. Законів щороку ставало все більше, відповідно виникала потреба їх систематизувати та упорядковувати. Так виникали каталоги законів (збірки юридичних актів) – „Corpus iurius civilis”, а у 4 ст. з’явилися збірники законодавчих актів, які називалися „Дігести”, де закони групувалися за певними принципами. Відтепер професійні юристи вже не займалися видумовуванням нових законів, а студіювали старі. На початку 5 ст. східно римський імператор Феодосій-2 зібрав всі закони римської епохи у спеціальний „Кодекс” („Кодекс Феодосія”).

Після падіння Західної Римської імперії римське право продовжувало існувати і було покладено в основу правових систем нових варварських королівств та Візантії. Студенти юридичних спеціальностей і по-сьогодні займаються вивченням цієї системи.

Серед яскравих літературних діячів початку імперії нам слід пригадати Вергілія, Горація, Овідія, які намагалися прославити правління Октавіана Августа та велич Римської імперії. Їх наступники вже не перебували під впливом подібних завдань, відповідно зміст їх творів набував характеру критики певних неподобств, які панували при наступниках Октавіана. Однак і ця бурхлива доба породила кілька талановитих письменників та поетів. Петроній, який жив і творив в часи Нерона, написав твір „Сатирикон”, в якому він намагався у вигляді вимишлених образів, відобразити поведінку окремих його сучасників. Читачі могли побачити в окремих героях імператора Клавдія, Нерона та ін. За правління Нерона творив ще один гуморист – Лукіан, який відверто критикував Нерона, написав поему „Фарсалія”, де прославляв Помпея та критикував Юлія Цезаря (див. Нерона). За свою активну діяльність Лукіан був страчений. Іншим талановитим літератором, який працював у жанрі сатири був Ювенал. Він висміював багатіїв, друзів імператорів, розбещених жінок. Досить часто діставалося й римському плебсу (саме йому належить відомий вислів про „Хліб та видовища”). Письменник протиставляв сучасний йому час колишнім часам предків, коли ще цінувалися римські цінності та ідеали громадянина. Досить близьким по духу до Ювенала був письменник Марціал, автор численних епіграм, які були спрямовані на прославлення імператора Доміціан і на критику його найближчого оточення.

При Антонінах критика імператорів зникає. Навпаки з’являються твори, які прославляють правління розумних та талановитих імператорів, які спромоглися подарувати римлянам „Золоте століття”. В цей час фактично з’являється жанр біографії (Плутарх, Адріан тощо). В добу імперії остаточно занепало ораторське мистецтво, натомість процвітав жанр любовного роману. Представниками цього жанру були Лонг („Дафніс та Хлоя”) та Геліодор („Ефіопіка”). Розписували страждання закоханих, прагнення до кохання тошо. Для літератури періоду пізньої імперії були притаманні описанні природи, заглиблення у міфологію та різноманітні літературні експерименти. Останнє, зокрема, притаманне такому римському поету як Авзоній, який намагався писати вірші, в яких кожне строфа закінчувалася на те ж саме слово, що й починалася. Серед останніх римських літераторів слід виділити Клавдіана та Намаціана, які у своїх віршах описували минуле Риму та ті нечисленні перемоги, які ще отримував Рим протягом 4 ст. Клавдіїн у поемі „Про війну з готами” прославляв полководця Стіліхона, якому вдалося укласти вигідні для Риму договори з варварами. Його твори ще сповнені оптимізму, передбаченням щасливого майбутнього Риму. Намаціан теж прославляв імперію, однак був більш реалістом і схилявся до думки про те, що велич Риму вже позаду. Його творчість насичена сміливими висловлюваннями проти євреїв та християн, в яких він вбачав все зло, що спіткало його улюблений Рим. На зміну язичницькій літературі поступово приходила християнська.

 

Динаміку розвитку архітектури та образотворчого мистецтва краще за всіх демонструвало саме місто Рим. Нагадаємо, що римляни століттями були учнями греків та східних народів, запозичуючи їх архітектурні, скульптурні та живописні традиції. Учні виросли і перевершили своїх вчителів. Столиця гігантської імперії, центр світу, вічне місто – повинен був належним чином виглядати. Доба імперії внесла свої корективи. Вже Октавіан Август пишався тим, що він „прийняв Рим цегляний, а залишив мармуровим”. Звичайно імператор перебільшував. Мармур був досить дорогоцінним будівельним матеріалом, щоб його витрачати на рядові помешкання. З мармуру в добу імперії будували храми, базиліки, палаци та громадські споруди. Мармур активно використовувався для обладнання найбільшої споруди доби Античності – амфітеатру Флавіїв (Колізею), який був добудований і вступив в дію у 80 р. Ми вже говорили про призначення подібних будівель у якості арен, де боролися за життя гладіатори та тварини. Крім амфітеатрів у якості приміщень для розваг слід назвати циркові споруди. Цирків у Римі було декілька. Тут в основному змагалися колісниці (по 4 за заїзд). Вершники були одягнуті у червоні, білі, сині та зелені туніки, що було потрібно для ставок. Кожна колісниця повинна була 7 разів об’їхати по колу. Досить частими були нещасні випадки. Крім гладіаторських боїв та змагань колісниць у якості видовищ римляни практикували страти злочинців. Страти набували форм театралізованої вистави – „Політ Ікара”, „Смолоскип” тощо. Саме театральне мистецтво взагалі вимерло. Римляни ніколи не полюбляли театр, а якщо й здійснювалися театральні постановки, то вони були насичені елементами еротики. В добу імперії виник туризм. Ті, хто могли собі це дозволити, їздили до Греції, Єгипту, Іспанії, де дивилися на тогочасні витвори мистецтва та архітектури або спостерігали за спортивними змаганнями в Олімпії. За прикладом столиці, кожне більш-менш велике провінційне місто прагнуло мати свій амфітеатр. Звичайно ці амфітеатри поступалися розмірам столичному, але й вони вражали своєю величчю та архітектурними формами. В добу імперії містобудівельна практика досягла найвищого розвитку. Центральні вулиці римських міст були вимощені бруківкою, споряджені каналізацією та акведуками, по яким до міста потрапляла питна вода. В містах існували площі, які у західних провінціях отримували назви форми, а у східних – агори. Форуми-агори прикрашалися статуями, колонами, тріумфальними арками.

Майже у всіх містах імперії були громадські лазні (терми). Призначення терм було двояким. Вони обслуговували відвідувачів безпосередньо (мили, масажували тощо) + слугували місцем зборів громадян міста у неформальній обстановці. В Римі було досить багато терм, окремі з них – терми Каракали та Септімія Севера – вражали своїми колосальними розмірами та архітектурним виглядом. Крім грандіозних споруд римляни також славилися будівництвом доріг. У нас вже була нагода говорити про їх якість та кількість (372 дороги, загальною довжиною 80 тис. км.). Через кожну римську милю стояли стовпи з інформацією про відстань до найближчого населеного пункту. Враховуючи те, що римляни завжди активно торгували, вони піклувалися про оздоблення портів. В портових містах будувалися кам’яні причали, розміщувалися складські приміщення, готелі тощо. Щодо приватних жител, то як і раніше, воно було різним і коливалося за розмірами та якістю в залежності від матеріальних статків їх господарів. В добу імперії римляни піклувалися про створення в приватному житлі по мірі можливості комфорту та зручностей. Палаци імператорів, громадські споруди, терми та гімнасії прикрашалися мозаїкою та фресками, колонадами та фонтанами. В гірських місцевостях та на півночі імперії будувалися будинки із опалювальними системами (глиняні труби прокладалися під підлогою будинку і заповнювалися гарячим повітрям). Рядове населення міст не могло собі дозволити такі розкоші. Рядові римляни та провінціали мешкали у багатоповерхових будівлях, які називалися „інсулами” – „острівцями”. Ці будівлі досягали висотою 4-6 поверхів і були досить небезпечними, оскільки була відсутня протипожежна безпека. Сільське житло будували комбінованим чином з каміння та деревини, вкривали черепицею. Освітлювалося та обпалювалося таке помешкання завдяки вогнищу, яке було розташоване в середині будівлі.

Скульптура та живопис імператорської доби базувався на досягненнях попередніх часів. Однак набули поширення й нові тенденції. Наприклад, досить популярним серед римлян стало прикрашання помешкання кам’яними гірляндами, які імітували живі квіти. Квіти та взагалі рослини були основними сюжетами живопису. Картину вкладали у рамку, яка імітувала віконну раму, і вішали на стіну. У глядача повинно було скластися враження, що він дивиться у вікно і бачить шикарний сад з квітучими квітами. Щодо мозаїки, то тут домінував міфологічний сюжет, уривки з полювання та побутові сцени. В епоху імперії нового подиху набула скульптура, особливо портретний напрямок – статуї, бюсти, барельєфи із зображеннями полководців, імператорів, сенаторів тощо. Головною рисою тогочасної скульптури було панування реалізму зображення. Скульптурою прикрашали площі, сади, парки, палаци, терми, приватні будинки та кладовища. Щодо останніх зображень, до модно було зображувати померлого в оточенні його родини. Однак скульптура гостро відчувала занепад імперії. Наприклад, досить висока якість реалістичних зображень поступово втрачалася і на зміну витонченій скульптурі прийшла культура грубих форм, що свідчило про втрату майстерності з боку митців.