Поняття приватного права. Право приватне та публічне. Співвідношення понять приватного та цивільного права.

Поняття приватного права. Право приватне та публічне. Співвідношення понять приватного та цивільного права.

Ще починаючи з римських часів загальновизнаним є поділ права на публічне (jus publicum) та приватне (jus privatum). Вперше такий поділ запропонував Ульпіан (Дигести Юстиніана). Відповідно до нього, приватне право призначалось для врегулювання та охорони сфери приватних інтересів особи, які ґрунтуються на началах юридичної рівності сторін, що обумовлено недоторканністю їх приватної власності, свободою договору, судовим захистом їх прав та інтересів тощо. Публічне право, в свою чергу, спрямовувалось на регулювання сфери державних та суспільних інтересів, за допомогою цілої низки імперативних (загальнообов'язкових) правил поведінки.

Однак із часом, через істотне ускладнення суспільних відносин, такої класифікуючої ознаки, як сфера охоронюваних інтересів виявилось недостатньо. Тому, поряд із цим критерієм, до уваги став братися також і спосіб та характер впливу права на відносини. Тобто, якщо відносини спрямовані на забезпечення державних та суспільних інтересів і їм притаманні субординація (підпорядкування по вертикалі), владно-організаційні та примусові начала, то вони мають характер публічно-правових. Натомість, приватноправовий характер мають суспільні відносини, які не тільки спрямовані на забезпечення приватних інтересів та виникають між юридично рівними суб'єктами, а й ті, які формуються за їх ініціативою та на засадах диспозитивності у виборі поведінки, тобто шляхом координації.

З огляду на специфіку цього навчального посібника, особливу увагу ми приділимо саме розгляду питань приватноправового регулювання та охорони суспільних правовідносин. Приватне право має цілу низку притаманних йому особливостей, зокрема:

1) предметом приватноправового регулювання, переважно, є відносини з належності майна (статики) та його використання (динаміки);

2) ці відносини виникають на підставі автономії волі учасників та за їх ініціативи;

3) ці відносини виникають та існують між юридично рівними суб'єктами, які є самостійними в майновому розумінні.

Аналізуючи розвиток приватного права в Україні, маємо зазначити, що його основою є саме цивільне право, яке найбільш повно ввібрало в себе всі його ознаки та є фундаментом усього приватного права України. При цьому, слід зауважити, що з огляду на багатозначність поняття "цивільне право" задля його докладного та всебічного аналізу ми в подальшому розглянемо його з погляду чотирьох основних напрямків:

• як галузь права;

• як галузь законодавства;

• як науку;

• як навчальну дисципліну.

Однак, попри важливість цивільного права, потрібно визнати, що тією чи іншою мірою ознаки приватноправового регулювання притаманні також і іншим галузям права, які в своїй сукупності становлять українське приватне право. До таких галузей права, насамперед, слід відносити сімейне право, міжнародне приватне право, а також частково земельне право, екологічне право та трудове право. Дискусійним на сьогодні є питання стосовно місця і ролі господарського права в системі приватного права України. Однак господарське право не лише є рудиментом правової системи України, яке спробувало синтетично поєднати в собі органічно несумісні та суперечливі приватноправові та публічно-правові начала, а й істотним гальмом на шляху до розвитку громадянського суспільства та ринкової економіки. Адже в Україні не було жодних передумов до запровадження дуалізму (двоєдиності) у системі приватного права, і таке штучне його розщеплення та внутрішня конкуренція під час застосування правових норм може негативно позначитися на єдності та одноманітності застосування приватноправових норм.

 

Приватне право — сукупність правових норм, які регулюють сферу приватних інтересів окремих осіб, громадян та їх об'єднань. Це норми цивільного, торгового, господарського тощо права.

Публ́ічне пр́аво — це сукупність галузей права, предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних(державних інтересів з допомогою імперативного методу регулювання. До галузей публічного права перш за все відносять галузі конституційного права, кримінального права, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет у питаннях захисту публічного інтересу має воля органів державної влади, яка, однак у першу чергу підкоряється її завданню захисту інтересів особи і населення країни в цілому. Тому саме цій кінцевій меті і підпорядковується логіка побудови галузей публічного права. Останнє своїми засобами створює соціальні умови правопорядку, за наявності яких громадянин почуває себе захищеним і має можливість реалізувати власні інтереси.

 

Приватне і публічне право взаємопов'язані, оскільки держава захищає приватні інтереси осіб, а особи здійснюють свою майнову, господарську діяльність хоча і незалежно від влади, але на основі визначених державою норм, тобто приватне право ґрунтується на публічному праві, яке охороняє і захищає норми приватного.

Публічне право	Приватне право
— підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини.	— підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов'язані з особистістю їх учасників.
Предмет регулювання публічного права	Предмет регулювання приватного права
- сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д.	- сфера «приватних справ»: сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т.д.
Ознаки публічного права:	Ознаки приватного права:
1) регулює відносини між державними органами або між приватними особами і державою; 2) забезпечує публічний інтерес — акцентує увагу на заборонах, обов'язках людей (підданих) перед державою; 3) забезпечує одностороннє волевиявлення суб'єктів права; 4) припускає широку сферу розсуду; 5) містить норми загальні й безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив; 6) характеризується переваженням директивно-обов'язкових норм, розрахованих на ієрархічні відносини суб'єктів і субординацію правових норм і актів; 7) широко використовує новітні технічні прийоми.	1) регулює відносини приватних осіб між собою; 2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави; 3) забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації своїх прав; 4) припускає широке використання договірної форми регулювання; 5) містить норми, які є зверненими до суб'єктивного права та забезпечують судовий захист; 6) характеризується переваженням диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за свої обов'язки та дії; 7) зберігає класичну юридичну техніку.

 

 

Поняття цивільного законодавства України. Акти цивільного законодавства.

15-19.

Цивільна правоздатність - це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов´язки.

Встановлюючи таку цивільно-правову категорію як пра­воздатність, держава тим самим не тільки окреслює коло прав і обов´язків, які можуть мати фізичні особи, а й бере на себе обов´язок не втручатися безпідставно в ці права, не відчужувати їх та захищати від будь-яких порушень, а також притягувати до відповідальності тих фізичних осіб, які не виконують належних їм цивільно-правових обов´язків.

Таким чином, цивільна правоздатність - це не тільки здат­ність фізичних осіб мати цивільні права і обов´язки, а й обов´язок держави гарантувати своїм громадянам певне коло цивільних прав і здійснювати контроль за виконанням ними цивільних обов´язків.

Якщо ж держава відмовиться від зазначених обов´язків або не в змозі буде їх виконати, то цивільна правоздатність виявить­ся не захищеною як такою, що тільки проголошується без гаран­тійного її забезпечення.

Поняття «правоздатність» застосовується у широкому і вузькому значенні. У широкому значенні під правоздатністю розуміють здатність фізичної особи мати права і обов´язки, що стосуються всіх галузей права (державного, адміністра­тивного, трудового, сімейного тощо). У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну правоздатність, тобто здатність особи мати права і обов´язки у сфері дії цивільного права.

Саме в такому розумінні поняття «правоздатність» застосо­вується в ЦК та інших цивільно-правових актах. Але це не оз­начає, що цивільна правоздатність не пов´язана з іншими галу­зями права. Численні норми конституційного права є базовими для розвитку цивільного законодавства, у тому числі й норм, що регулюють відносини, пов´язані з правоздатністю. На підставі норм кримінального та адміністративного права фізичну особу можна обмежити в правоздатності.

Цивільна правоздатність визнається однаковою мірою за всі­ма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоров´я та інших факторів.

Цивільна правоздатність виникає в момент народження фі­зичної особи. Тобто, ще до народження суспільство та держава вже визначили для фізичної особи коло прав, а сам факт народ­ження свідчить про набуття цих прав людиною.

Отже, для визнання громадянина правоздатним необхідно, щоб він народився живим. Чинне законодавство України не встановлює мінімального строку, який має прожити новонарод­жений, а пов´язує його правоздатність з моментом його народження.

Не можна вважати винятком з цього правила положення цивільного законодавства про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої дитини. У таких випад­ках не йдеться про виникнення у зачатої дитини правоздатності, а акцентується увага на захисті інтересів можливого спадкоємця чи іншої уповноваженої особи. При цьому ніяких прав на майно чи спадщину ненароджений мати не може. Захист його інтересів відбувається шляхом охорони можливої частки, що належати­ме йому за умови його народження. Якщо ж дитина народиться мертвою, то вона не буде вважатися спадкоємцем.

Слід зауважити, що ЦК України дещо відійшов від розуміння правоздатності як статичного явища. Так, ч. З ст. 25 ЦК пере­дбачає, що у встановлених законом випадках, здатність фізич­ної особи мати окремі права та обов´язки може пов´язуватися з досягненням нею відповідного віку. Таким чином, правоздат­ність - це така правова категорія, яка розвивається динамічно´. Наприклад, фізична особа, якій виповнилось 14 років, має право вільно обирати місце проживання (ч. 2 ст. 29 ЦК).

Усі цивільні права, незалежно від часу їх виникнення, а та­кож цивільно-правові обов´язки, які можуть бути покладені на фізичну особу, у своїй сукупності визначають правоздат­ність як правову категорію і складають її зміст. Носіями таких прав і обов´язків можуть бути не тільки громадяни Украї­ни, а й іноземці та особи без громадянства. Причому іноземні громадяни і особи без громадянства користуються в Україні правоздатністю нарівні з громадянами України, крім випад­ків, передбачених законом або міжнародними договорами Ук­раїни.

До найбільш значимих майнових прав, які можуть мати фі­зичні особи, належать: право приватної власності, право ко­ристування житловими приміщеннями, право на підприємниц­тво, право заповідати та успадковувати майно, бути стороною в договорах. Фізичні особи можуть мати й інші цивільні права, якщо вони не суперечать законам України та моральним заса­дам суспільства.

Фізична особа може мати також обов´язки як власника, так і учасника інших цивільних правовідносин, передбачених за­коном.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й визначаєть­ся законом, але перелік цих прав і обов´язків не є вичерпним.

Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова фізичної особи від належних їй прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за винятком випадків, коли така відмова допускається законом. Правочини, акти органів виконавчої влади та органів місцевого самовря­дування, що обмежують цивільні права та обов´язки фізичних осіб, визнаються недійсними.

Але це не означає, що фізична особа не може бути обмеженою у правоздатності. Наприклад, згідно зі ст. 313 ЦК фізична осо­ба може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом. Такими випадками можуть бути обвинувачення особи у вчиненні злочину, відбуття пока­рання за вчинений злочин чи адміністративне правопорушення. При обмеженні правоздатності необхідно дотримуватись при­нципу справедливості і розумності.

Отже, можна дійти висновку, що обмеження правоздатності за зальним правилом не допускається, а має місце лише у випад­ках і порядку, передбачених законом.

Закон допускає два види обмеження цивільної правоздат­ності- добровільне і примусове.

Прикладом добровільного обмеження цивільної правоздат­ності може бути випадок, коли громадянин, який став ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. Так як законом не заборонено вступ до культової установи (монасти­ря), тому фактично дозволяється і самообмеження цивільних прав. Таке обмеження враховується і законодавцем. Напри­клад, при заміні військової служби на альтернативну (невій­ськову).

Крім того, прикладом добровільного обмеження цивільної правоздатності є закріплена в законодавчих актах заборона пра­цівникам деяких відомств обіймати посади, пов´язані з підпри­ємницькою діяльністю. Так, фізична особа, яка обіймає посаду державного службовця, має бути обізнана і згодна з такою забо­роною. Застосовуючи таке обмеження, держава повинна певним чином компенсувати його.

Примусове обмеження цивільної правоздатності допусти­ме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов´язковим переліком випадків і встановленням порядку такого обмеження.

У літературі донедавна панувала думка, що обмеження цивільної правоздатності можливе лише на підставі Кримі­нального Кодексу (КК) України шляхом застосування деяких видів покарань. Наприклад, вважалося, що передбачене ст. 23 КК УРСР (1961 р.) позбавлення громадянина права обіймати окремі посади або займатися певною діяльністю є обмеженням його цивільної правоздатності⁷, інші ж види основних пока­рань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і не обмежують.

На нашу думку, таке розуміння природи обмеження правоз­датності фізичної особи не відповідає призначенню інституту об­меження цивільної правоздатності взагалі, що підтверджується ст. 312, 313 ЦК України.

Примусовим обмеженням цивільної правоздатності слід вва­жати обмеження, яке:

· застосовується компетентним органом (судом, органами охо­рони здоров´я). (Наприклад, органи охорони здоров´я можуть здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування со­ціально небезпечних захворювань.);

· є реакцією на протиправну поведінку фізичної особи, або є заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захво­рювання, або внаслідок проходження військової чи альтерна­тивної (невійськової) служби);

· не перевищує строків, передбачених законом, або необхідних для лікування, за винятком довічного позбавлення волі;

· здійснюється під контролем спеціальних державних ор­ганів.

Виникає запитання: чи можна вважати вирок суду про засто­сування виняткової міри покарання - смертної кари, - рішенням суду про припинення (позбавлення) цивільної правоздатності? Справа в тому, що в цивілістичній літературі ця міра покарання не розглядається стосовно цивільної правоздатності.

Укладачі «Науково-практичного коментарю Кримінально­го кодексу України» вважають, що смертна кара не входить до системи кримінальних покарань і не є актом відплати за вчи­нений злочин. Вона переслідує мету загального та спеціально­го попередження інших злочинів. Проте з позицій цивільного права смертна кара - найтяжча міра покарання. На підставі вироку суду припиняється життя людини, а з ним - її правоз­датність.

Тому в країнах, де смертна кара передбачена законодавством, примусове припинення правоздатності визнається.

Проте не можна позбавити цивільної правоздатності, не за­стосовуючи смертної кари. Законодавство України не знає такої міри покарання, як смертна кара, позбавлення прав або застосу­вання громадянської (політичної) смерті, яка передбачала б при­пинення всіх цивільних прав. Таким чином, в Україні ніхто не може бути позбавлений правоздатності.

Слід зазначити, що деякі обмеження цивільної правоздат­ності можна застосувати не до кожної фізичної особи. Так, вип­равні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною; до непрацез­датних осіб; осіб, які не досягли 16 років; осіб пенсійного віку; військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, но­таріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб, органів місцевого самоврядування. Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх; вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 14 років; осіб, які досягли пенсійного віку; військовослужбовців строкової служби; інвалідів першої і другої групи.

Як з народження починається правоздатність, так зі смертю вона припиняється. Але це не означає, що особа не може за життя вирішувати певних питань, пов´язаних з її смертю. Ґрунтуючись на тому, що смерть є юридичним фактом (подією), який пород­жує як виникнення, так і припинення певних прав та обов´язків, на деякі з цих прав особа може активно впливати протягом сво­го життя. Так, вона має право дати письмову згоду на донорство тканин та органів на випадок своєї смерті або заборонити його; розпорядитися щодо передачі після її смерті органів і тканин її тіла відповідним науковим чи навчальним закладам; написати заповіт на передачу свого майна у разі її смерті особам, зазначе­ним у заповіті; давати інші розпорядження. Але це не означає, що правоздатність особи продовжується після її смерті.

Так як закон захищає права зачатої, але ще не народженої ди­тини, так само закон дає можливість особі дати певні розпоряд­ження на випадок своєї смерті, які підлягають обов´язковому виконанню. Незважаючи на можливість таких розпоряджень, припинення правоздатності відбувається в результаті біологіч­ної смерті людини, що підтверджується, як правило, діагнозом лікарів щодо причин смерті. Законом забороняється задоволен­ня прохання особи про припинення її життя. Не припиняє пра­воздатності й оголошення особи померлою за умови, якщо ця особа жива, але місце перебування її невідомо.

Цивільна дієздатність. На відміну від правоздатності, яка гарантує фізичній особі можливість мати цивільні права і обов´язки незалежно від її волі, цивільна дієздатність пов´язана з активним волевиявленням.

Якщо для набуття більшості особистих немайнових прав до­статньо лише факту народження, то інші права набуваються або успадкуванням, або внаслідок укладання договорів дарування, купівлі-продажу, позики та інших. Зазвичай такі права набува­ються юридичними діями (правочинами). Для того, щоб вільно виявляти свою волю особа повинна бути волездатною, тобто здатною самостійно оцінювати ті життєві ситуації, в яких вона опинилась, приймати адекватні рішення щодо виходу з них, са­мостійно нести відповідальність за свої юридичні дії. Для таких осіб більшість життєвих ситуацій не викликають ніяких про­блем. Якщо ж особа не володіє або володіє недостатньо волездат-ністю, то її дії, як правило, не мають юридичної сили.

Здатність здійснювати права і обов´язки, в зазначеному ро­зумінні, виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення фізичною особою певного віку. Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоров´я фізичної особи, її можливість розуміти значення і наслідки своїх дій, здатність керувати ними, протиправність поведінки самої особи. На практиці дуже важко визначити чи волездатна особа, чи ні. Законодавець допомагає вирішувати ці проблеми шляхом вста­новлення цивільно-правової категорії - дієздатності. У цивіль­ному законодавстві це поняття визнається як здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостій­но їх здійснювати; також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов´язки, самостійно їх виконувати та відповіда­ти у разі їх невиконання.

За ступенем дієздатності фізичних осіб поділяють на:

1) повністю дієздатних;

2) з частковою дієздатністю;

3) з неповною дієздатністю;

4) з обмеженою дієздатністю;

5) недієздатних осіб.

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважати­ся громадяни, які досягли повноліття - 18-річного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, фізична особа, яка скористалася таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).

ЦК України (ст. 35) передбачає таке поняття, як емансипація - надання неповнолітній особі повної дієздатності, коли особа досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також непов­нолітній особі, яка записана матір´ю або батьком дитини.

Надання повної дієздатності у таких випадках проводиться за рішенням органів опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків або осіб, які їх замінюють. Без такої згоди спір вирішується судом.

Якщо особа, якій виповнилося 16 років, бажає займатися підприємництвом, то за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів, піклувальників або органів опіки та піклуван­ня), вона може бути зареєстрована як підприємець. З моменту її державної реєстрації як підприємця, особа набуває права повної цивільної дієздатності.

Таким чином, дієздатність у повному обсязі настає з досяг­ненням громадянином повноліття, а у певних випадках, перед­бачених законом, вона може наступити і раніше.

У багатьох західноєвропейських країнах для виникнення пов­ної дієздатності встановлено пізніші строки. Так, у Швейцарії повнолітніми вважаються особи, які досягли 20-річного віку, у Німеччині, Франції, Італії та Великобританії - 21 року.

Часткову дієздатність мають особи, яким не виповнилося 14 років - малолітні´. За загальним правилом, права і обов´язки малолітніх здійснюють їх батьки або законні представники - опі­куни. Однак вони мають такі права:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;

2) вкладати кошти у банківські (кредитні) установи та розпо­ряджатися ними;

3) здійснювати особисті немайнові права автора на твори на­уки, літератури та мистецтва, об´єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються за­коном;

4) самостійно визначати свої потреби та інтереси при управ­лінні опікуном майном, що належить малолітньому. Опікун по­винен враховувати бажання малолітнього (ст. 72 ЦК).

Формулюючи ст. 31 ЦК законодавець не тільки зазначив, що малолітні можуть вчиняти дрібні побутові правочини, а й дав визначення таких правочинів. Згідно з цією статтею правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість та відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвит­кові.

Проте закон визначає тільки загальні критерії дрібного по­бутового правочину. У разі ж виникнення спору, в кожному конкретному випадку необхідно буде вирішувати питання щодо «невисокої» вартості предмету правочину, оцінювати «ступінь» фізичного, духовного та соціального розвитку малолітнього. Критеріїв такої оцінки в законі не встановлено. Крім того, в за­коні не враховано такої загальновизнаної ознаки дрібного побу­тового правочину як те, що він має виконуватись при його укла­данні.

Оскільки малолітні не спроможні належним чином виявля­ти свою волю, законодавець встановив правило, за яким вони не несуть цивільно-правової відповідальності за завдану ними шкоду.

Неповну дієздатність мають неповнолітні особи віком від 14 до 18 років. Вони можуть укладати правочини за згодою своїх батьків або піклувальників. Це загальне правило. Але є й виключення з нього. Так, неповнолітні вправі самостійно вчи­няти дрібні побутові правочини, розпоряджатися своєю заробіт­ною платою, стипендією або іншими доходами, вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, бути учасниками та засновниками юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, самостійно здійснювати права автора на твори науки, літератури та мистец­тва, об´єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності, що охороняється законом.

У порівнянні з ЦК 1963 р., ЦК України значно розширює дієздатність неповнолітніх, внаслідок чого розширюється і коло їх обов´язків, за невиконання яких вони повинні нести самостій­ну відповідальність.

Відповідно до ст. 33 ЦК України самостійну відповідальність неповнолітні несуть у разі:

- невиконання договору, укладеного ними самостійно на за­конних підставах;

- невиконання договору, укладеного за згодою батьків або ін­ших законних представників;

- заподіяння ними шкоди іншим особам.

Таким чином, можна дійти висновку, що за невиконання до­говору, укладеного неповнолітнім самостійно, він сам повинен нести відповідальність, незалежно від наявності у нього майна. Батьки чи інші законні представники не повинні додатково від­повідати за невиконання таких договорів.

Таке правило є доцільним. Воно дисциплінує осіб, які уклада­ють угоди з неповнолітнім, без згоди на це його законних пред­ставників. Дієздатний контрагент за таким договором бере на себе ризик його виконання.

Що ж до випадків, коли неповнолітній укладає договори зі згоди батьків чи інших законних представників, а потім їх не виконує, а також у разі заподіяння ним шкоди іншим особам, якщо у неповнолітнього немає майна, якого було б достатньо для відшкодування шкоди, додаткова відповідальність покладаєть­ся на його батьків (усиновителів) або піклувальників.

Встановлений законом вік (14 років), з досягненням якого фізична особа набуває неповної дієздатності, не свідчить про суттєві зміни в організмі людини. Визнання законом саме тако­го віку можна пояснити соціальними, політичними, а можли­во, й іншими мотивами. Оскільки відповідно до ЦК УРСР 1963 р. неповної дієздатності набувала особа, якій виповнилося 15 років.

Дієздатність, як і правоздатність, природно припиняється із настанням смерті фізичної особи. Але за життя вона може бути обмежена у дієздатності або визнана недієздатною.

Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону гро­мадянинові на підставі рішення суду самостійно укладати пра-вочини щодо розпорядження майном, одержувати заробітну пла­ту, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він може здійснювати лише за згодою піклувальника. Обмежений у дієздатності, само­стійно може укладати лише дрібні побутові правочини. Стаття 36 ЦК України встановлює дві необхідні підстави для прийняття судом такого рішення:

1) якщо особа страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

2) якщо особа зловживає спиртними напоями або наркотич­ними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім´ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов´язана утримувати, у скрутне становище.

Перша підстава обмеження дієздатності для законодавства Ук­раїни є новою. За цією підставою суд зможе обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо буде доведено наявність у неї:

- психічного розладу;

- психічного розладу, який не носить хронічного характеру, але істотно впливає на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати своїми діями.

Метою такого обмеження є захист інтересів, перш за все, хво­рої особи, а також інтересів її близьких осіб.

Друга підстава обмеження дієздатності фізичної особи була відома цивільному законодавству УРСР, але ЦК України (ст. 36) вніс суттєві зміни до її змісту. Суд зможе обмежити дієздатність фізичної особи, якщо буде доведено, що вона зловживає спирт­ними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовина­ми тощо і як наслідок - скрутне матеріальне становище фізич­ної особи чи членів її сім´ї або інших осіб, яких вона за законом зобов´язана утримувати.

ЦК України вносить ще деякі зміни щодо обмеження дієз­датності особи: по-перше, обмеженою в дієздатності може бути особа, яка проживає одна, без сім´ї; по-друге, обмеженою в дієздатності може бути особа, яка ставить в скрутне матеріальне ста­новище не тільки себе чи членів своєї сім´ї, а й колишніх членів сім´ї, а саме осіб, яких вона за законом зобов´язана утримувати.

Доказами по справах цієї категорії можуть бути службові акти працівників міліції, інших органів, що підтверджують факти зловживання спиртними напоями і наркотичними речо­винами, а також дані про матеріальне становище самого алко­голіка чи наркомана, його сім´ї, а також осіб, яких він за зако­ном зобов´язаний утримувати.

До компетенції суду входить не лише прийняття рішення про обмеження дієздатності особи або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог. Крім того, відповідно до ст. 60 ЦК Ук­раїни і ст. 241 ЦПК України суд одночасно встановлює над нею піклування і за поданням органу опіки і піклування призначає їй піклувальника.

Як бачимо, чинний в Україні інститут обмеження дієздат­ності, крім того, що відіграє роль захисту прав і законних інтере­сів фізичних осіб, також спрямований на боротьбу з пияцтвом та зловживанням наркотичними речовинами. Свого часу цьому інс­титутові надавалося велике значення для запобігання порушень громадського порядку та виховання фізичних осіб у дусі свідомо­го ставлення до праці, сім´ї, дотримання правил співжиття.

Виникає запитання: чи досягнуто тієї мети, яку ставив зако­нодавець, вводячи цей інститут у такому вигляді, як це було пе­редбачено в ст. 15 ЦК УРСР?

Можна з упевненістю сказати, що такої мети не досягнуто. Сьогодні це проявляється особливо виразно. На рівні держави з пияцтвом вже не борються. Відбувається масовий розпродаж спиртних напоїв, вибір яких необмежений. Не йдеться також і про виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім´ї, додержання правил співжиття. А якщо так, то чи доцільно було переносити ст. 15 ЦК 1963 p. в новий ЦК України?

В існуючій редакції ч. 2 ст. 36 ЦК України є недоцільною. Вве­дення в ЦК публічно-правового інституту боротьби з пияцтвом та наркоманією не відповідає цивільному праву як приватному праву. Норми цивільного законодавства не мають бути спрямо­вані на примусове лікування особи від алкоголізму і наркоманії, а також вони не можуть застосовуватись як засоби покарання фі­зичних осіб за подібні зловживання. Боротися з цим злом треба з допомогою інших галузей права (адміністративного, трудового, кримінального).

Що ж до обмеження дієздатності фізичних осіб, то воно по­винно було б застосовуватись на підставі рішення суду в усіх випадках, коли буде доведена наявність систематичного неви­конання громадянином обов´язків стосовно людей, про яких він зобов´язаний турбуватися й матеріально їх забезпечувати.

Як член суспільства, фізична особа має не лише права, а й обов´язки. Обов´язки можуть виникати як внаслідок правочинів або інших цивільно-правових зобов´язань, так і на підставі зако­ну. Наприклад, батьки зобов´язані утримувати своїх малолітніх і непрацездатних дітей, дочка та син - непрацездатних батьків, які потребують цього; один із подружжя, якщо він працездатний, повинен матеріально допомагати непрацездатному. Інколи цих обов´язків фізична особа не дотримується. Заробітну плату в сім´ю не приносить, витрачає її на придбання спиртних напоїв, нарко­тичних засобів, програє у карти або використовує на інші цілі, не пов´язані з утриманням і забезпеченням добробуту сім´ї. Іншими словами, займається надмірним марнотратством, від чого страж­дають його близькі, про яких він зобов´язаний турбуватися. Іноді й сам марнотратник потерпає від матеріальної незабезпеченості.

На нашу думку, підставою для обмеження дієздатності має бути будь-яке систематичне надмірне марнотратство, внаслідок якого фізична особа ставить непрацездатних членів своєї сім´ї в тяжке матеріальне становище. ЦК України передбачає перелік підстав обмеження фізичних осіб в дієздатності, але про надмір­не марнотратство в ньому не йдеться.

Звертатися до суду із заявою про обмеження фізичної особи в дієздатності можуть дієздатні члени його сім´ї, профспілкові та інші громадські організації, психіатричні лікарні, прокурор. Заява подається до суду за місцем проживання фізичної особи, а якщо він перебуває на лікуванні, то за місцем знаходження ліку­вально-профілактичного закладу.

 

Дієздатність обмежується також у випадках засудження фі­зичної особи до позбавлення волі. Під час відбуття покарання засуджений не може самостійно укладати правочини, які потре­бують його особистої участі. Він не може бути учасником договору-підряду та деяких інших договорів. Але це особливий вид обмеження дієздатності. Воно випливає з обмеження правоздат­ності та є наслідком кримінального покарання.

Що ж до цивільно-правового обмеження дієздатності, то його наслідками є встановлення контролю з боку спеціально призна­ченої особи - піклувальника - за здійсненням його підопічним правочинів, у тому числі одержання заробітку, пенсії, стипендії та інших доходів.

Згода піклувальника на здійснення правочинів може надава­тись як в усній, так і письмовій формі. Письмово має бути офор­млений дозвіл обмежено дієздатному самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатись ними.

Особа обмежена в дієздатності може здійснювати лише одну категорію правочинів - самостійно вчиняти дрібні побутові пра­вочини. У літературі зазначається, що незалежно від вартості спиртних напоїв або наркотичних речовин, правочини щодо їх придбання не можуть бути віднесені до дрібних побутових, тому особи обмежені у дієздатності не мають права їх учиняти´.

Крім обмеження дієздатності повнолітніх осіб, суд може об­межити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, або взагалі позбавити цього права.

Особа, яка обмежена у дієздатності, самостійно відповідає за невиконання договірних зобов´язань або за заподіяння шкоди.

Відповідальність обмеженого у дієздатності неповнолітньо­го настає на загальних засадах щодо відповідальності неповно­літніх.

Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набуття чинності рішення суду.

У разі припинення зловживання спиртними напоями або нар­котичними речовинами суд поновлює її дієздатність.

Визнання фізичної особи недієздатною, передусім, пов´язане з її здоров´ям. При цьому закон (ст. 39 ЦК України) враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості громадянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захво­рювань закон відносить психічні хвороби, що призводять до сті