Загальна характеристика та види речових прав.

Речеве право належить до числа цивільно-правових категорій, які широко використовувались в різні історичні епохи. Не складає виключення і наш час. Відродження інституту речевого права в Україні почалося з прийняття Законів "Про власність", "Про заставу", Земельного кодексу та інших актів, в яких передбачалося право приватної власності та інші речеві права (право постійного користування землею, іпотека та ін.)[246]. Процес становлення та розвитку інституту речевого права в Україні проходить через величезні труднощі, що зумовлено пануванням на протязі більш ніж 70 останніх років державної власності, при якій був повністю подавлений інтерес приватної особи; а результати цього – як соціально-економічні (величезне відставання від інших розвинутих країн), так і ідеологічні (небажання відкинути старі комуністичні догми) - відчуваються і зараз, гальмуючи розвиток цивілізованого громадянського суспільства в Україні.

Значення та роль речевого права зумовлюється тим, що воно закріплює певне ставлення особи до речі та забезпечує, за рахунок цієї речі, задоволення інтересів його суб'єктів. Конструкції речевого права дозволяють не дробити єдине право власності, зберігаючи його та забезпечуючи інтереси власника і, разом з тим, юридично чітко і надійно регулюють права інших, крім власників, суб'єктів цивільних правовідносин по володінню, користуванню чи навіть, в певних випадках, і розпорядженню речами, що належать на праві власності іншим особам. Необхідність цього зумовлена інтересами як певних, окремих осіб, так і інтересами розвитку всього суспільства.

Із вказаного вище не слід вважати, що речеве право зводиться до того, що тільки закріплює відношення особи до речі. Загальновизнано, що право взагалі (речеве – в тому числі) може регулювати тільки суспільні відносини, тобто відносини між людьми з приводу певних об'єктів.

На підставі проведеного дослідження інституту речевого права, можна стверджувати, що під речевим правом, за загальною думкою, розуміють – в об'єктивному значенні – сукупність цивільно-правових норм, а в суб'єктивному – гарантоване законом право особи, що забезпечує задоволення її інтересів шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб [247].

В антитезі до речевих прав знаходяться зобов'язальні права суб'єктів цивільного права (відповідно до чого розрізнюють речеві та зобов'язальні правовідносини). Різниця між речевим правом та зобов'язальним полягає в тому, що в сфері речевих прав інтерес уповноваженої особи задовольняється за рахунок корисних властивостей речі шляхом безпосередньої взаємодії цієї особи з річчю. Суб'єкт речевого права при здійсненні відповідних правоможностей спирається безпосередньо на закон. В області зобов'язальних прав задоволення інтересів управоможеної особи здійснюється, перш за все, завдяки діям зобов'язаної особи, обов'язок якої існує за зобов'язанням, що виникає внаслідок договору чи інших, передбачених законом, юридичних фактів.

Практичне значення виділення категорії речевих прав, яку не містить чинне законодавство України, складається в різній правовій регламентації поведінки осіб в речевих та зобов'язальних правовідносинах.

Для вирішення цього завдання необхідно виділити ознаки речевих прав, що відрізняють їх від прав зобов'язальних. В юридичній науці існує різноманітний набір ознак, які характеризують речеві права і розкриваються ці ознаки вченими по-різному.

1. По-перше, по цей час існують дві взаємовиключні точки зору про те, до якої категорії цивільних правовідносин відносяться речеві права. В науці рядом вчених, зокрема Генкіним Д.М., Строговичем М.С., Івановим А.А., Яворською А.С., Севрюковою І.Ф., Чанкіним В.В. та деякими іншими була висловлена точка зору, згідно якої всі речеві права (та право власності, зокрема), хоча і є абсолютними правами (тобто їх можна протиставити всім і кожному), але існують за межами, поза конкретним правовідношенням, тобто є самостійним утворенням [248]. А.А. Іванов, зокрема, зазначає, що право власності займає проміжну ступінь між правоздатністю, як засобом фіксації абстрактних можливостей суб'єктів, і суб'єктивним правом, як можливістю здійснення по відношенню до речі конкретної дії.

Зазначені вчені вважають, що сама конструкція "абсолютних правовідносин" носить штучний характер, а абсолютні речеві права існують поза конкретними правовідносинами: вони набуваються у конкретному правовідношенні (зобов'язальному), але коли це правовідношення припинилось, абсолютне суб'єктивне право належить певній особі і не є більш предметом правовідносин.

Інша частина вчених, зокрема Ю.К. Толстой, Є.А. Суханов, О.С. Йоффе, Д.В. Боброва, Н.С. Кузнєцова, А.А. Пушкін, В.М. Самойленко, Р.Б. Шишка, Л.В. Щеннікова та ін., вважають, що речеві права (і право власності, зокрема) існують лише в рамках абсолютних правовідносин [249].

На нашу думку, необхідно підтримати дану точку зору, оскільки вона більш відповідає сутності речевих прав. Здійснення будь-якого суб'єктивного права, незалежно від того, відноситься воно до речевого чи до зобов'язального, юридично забезпечується необхідною поведінкою зобов'язаної особи за даним правовідношенням (права і обов'язки сторін складають зміст правовідношення). Але якщо при здійсненні зобов'язальних прав дану обставину видно неозброєним оком (зрозуміло, що право власності на річ, за загальним правилом, не виникне за договором до тих пір, як продавець не здійснить свій обов'язок - її передачу), то в сфері речевих прав поведінка зобов'язаних осіб на перший план не виступає, оскільки вони зобов'язані лише до того, щоб не перешкоджати уповноваженій особі здійснювати своє право. Тобто їх обов'язок проявляється в пасивній формі – не чинити дій, що перешкоджають здійсненню речевих прав. Але від цього цей обов'язок не стає менш значним, оскільки його порушення не дає можливості здійснювати суб'єктивне речеве право.

Якщо ж погодитись з першою точкою зору, тобто що речеві права існують взагалі поза правовідносинами, то виникає питання, як обгрунтувати наявність обов'язку всіх осіб не порушувати чуже суб'єктивне речеве право, адже прихильники даної точки зору вважають речеве право абсолютним (тобто яке можна протиставити всім і кожному). Однак, і цей обов'язок, таким чином, теж є абсолютним. А якщо існують кореспондуючі абсолютні права та обов'язки, то вони і складають зміст одного правовідношення, теж абсолютного і конкретного з приводу певної речі. Крім цього, досить хиткою вважається, на наш погляд, і позиція прихильників першої точки зору щодо місця речевих прав в структурі права. Якщо погодитись з тим, що речеве право існує поза правовідношенням, то треба визнати, що це взагалі не право, оскільки суб'єктивні права існують лише в правовідносинах (суспільних відносинах, урегульованих правам), тому поза них вони не захищаються законом.

Таким чином, оскільки носій речевого права не знаходиться в вакуумному просторі, не залишається сам на сам з річчю, а завжди діє в складній системі суспільних відносин (взагалі, власність – як економічна, так і правова категорія виникла лише тому, що людина вступила на певному етапі свого розвитку в суспільні відносини і необхідно було відділити "своє" від "чужого" та захистити це законом, а не просто регулювати взаємодію з річчю), то характер юридично-значимої набуває як поведінка самого власника, так і поведінка оточуючих його інших осіб. А це значить, що суб'єктивне речеве право завжди існує в абсолютних цивільних правовідносинах і, таким чином, є абсолютним суб'єктивним правом, яке разом з абсолютним суб'єктивним обов'язком всіх третіх осіб не порушувати це право, і складає зміст даного конкретного абсолютного правовідношення з приводу певного майна. При цьому необхідно ще раз підкреслити, що суб'єкт речевого права здійснює його спираючись безпосередньо на закон (завдяки договору чи іншим юридичним фактам це право тільки виникає), не потребує активних дій інших осіб та впливає на річ для задоволення своїх інтересів.

2. Наступна ознака, що витікає з першої і характеризує речеві права, - це абсолютний характер захисту речевих прав. Дана ознака загальновизнана в науці та полягає в тому, що речеве право забезпечене абсолютним захистом за допомогою речевих позовів (віндикаційного, негаторного та ін.), предметом яких є безпосередньо речі [250]. Абсолютні речеві позови слідують за речами і заявляються до будь-якої особи, яка на даний момент незаконно володіє річчю або перешкоджає користуватися та розпоряджатися нею. Речеві права управоможених осіб підлягають захисту, як і право власника. При цьому необхідно відзначити, що речеві права на чужі речі за своєю юридичною природою є "сильнішими" ніж право власності на обтяжену річ, оскільки спочатку задовольняються інтереси суб'єктів обмежених речевих прав (наприклад, сервітут – п.8 ст.40 ЗК України, іпотека), а потім власника. Власник, право власності якого обтяжене іншим речевим правом, зобов'язаний не перешкоджати суб'єкту іншого речевого права володіти, (чи) користуватися та (чи) розпоряджатись обтяженим майном відповідно до змісту цих прав і згідно з законом та договором. У разі, якщо власник своїми діями перешкоджає здійсненню речевих прав, які обтяжують його право власності, до нього можуть бути заявлені позови осіб, які є суб'єктами цих речевих прав (ст.ст. 48-50 Закону України "Про власність") [251]. В разі порушення зобов'язальних прав позов заявляється лише до зобов'язаної особи по зобов'язанню.

3. Наступною ознакою, що характеризує речеві права (яка теж є загальновизнаною) – є принцип слідування. Він означає, що в чиїх би руках не знаходилась річ, право її власника чи іншого суб'єкта речевих прав нерозривно пов'язане з нею до її повного знищення. Із цього принципу витікає і те, що перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення інших речевих прав управоможених осіб на це майно (за винятками, встановленими законом або договором). Іншими словами, речеве право слідує за річчю (так, іпотека зберігається при переході (за згодою заставодержателя) права власності на майно – предмет іпотеки до іншої особи – ст.34 Закону України "Про заставу", сервітут зберігається при відчуженні земельної ділянки – п.8 ст.40 ЗК тощо [252])

4. Наступна ознака речевих прав – принцип переваги, який означає, що при колізії пов'язаних з річчю прав, вимоги суб'єкта, який має речеве право на річ, будуть мати перевагу перед вимогами суб'єкта зобов'язального права. При цьому слід зауважити, що носій речевого права не повинен бути в цьому випадку і суб'єктом договірних (зобов'язальних) правовідносин з приводу даної речі (зрозуміло, що власник-наймодавець не має переваги перед невласником-наймачем, а керується договором та законом). Ця ознака проявляється при першочерговому задоволенні вимог заставодержателя з вартості майна, яке є предметом застави, перед іншими суб'єктами по зобов'язальних відносинах (ст.21 Закону України "Про банкрутство" [253]).

5. Важливою ознакою речевих прав є, на наш погляд, принцип публічності речевих прав на нерухомість. Цей принцип, на жаль, поки що не має належного регулювання в законодавстві, але все ж проявляється в тій чи іншій формі[254]. Принцип публічності означає, що всі речеві права на нерухомість мають бути зареєстровані спеціальним державним органом і повинні виникати з моменту такої реєстрації. Вважаємо за необхідне обов'язково внести це положення в новий Цивільний Кодекс України. Така реєстрація має бути публічною, тобто з нею може ознайомитися будь-яка особа, що сприятиме законності та стабільності даних відносин.

6. На наш погляд, слід критично розглядати наступну ознаку речевих прав, яка, на думку деяких вчених, зокрема Чанкіна В.В., Севрюкової І.Ф., Яворської О.С., характеризує речеві права (право власності, зокрема), а саме, вони вважають під речевим правом певний набір повноважень суб'єкта відносно речі, тобто лише владу над річчю. Так, В.В. Чанкін вказує: "Право власності як повноваження до речей не може тлумачитись як відношення між людьми. Право власника усувати від реалізації власних прав всіх третіх осіб – не правовідношення а, в кращому випадку, суб'єктивне право до певного втручання в це право" [255].

Інша частина вчених-цивілістів і таких більшість, зокрема, Є.А. Суханов, Ю.К. Толстой, А.А. Пушкин, О.А. Підопригора, В.М. Самойленко, Р.Б. Шишка та ін., небезпідставно, на наш погляд, вважають, що право власності не зводиться лише до набору певних повноважень суб'єкта відносно речі, а включає і повноваження власника на усунення всіх від втручання в його діяльність, а захист є центральною ланкою права власності, за якою взагалі можна судити про реальність останнього[256]. Як зазначає Є.А. Суханов у монографії "Лекції про право власності": "…право (і держава як особливий апарат примусу до його виконання), виникає якраз у зв'язку з необхідністю охорони відносин власності. Така охорона, по суті, складає основний зміст правового регулювання економічних відносин, а право власності, з даної точки зору, стає ядром, центром всієї правової системи". І, продовжуючи, вказує: "Право власності впливати на базисні (економічні) відносини, в тому числі відносини власності безпосередньо не може. Воно в змозі регулювати лише їх вольовий бік – майнові відносини власності" [257]. А це можна здійснити лише шляхом закріплення в нормах об'єктивного права власності суб'єктивного права власника на певні повноваження відносно майна, належного йому та права на захист від незаконного втручання в це право. Тому, на нашу думку, суб'єктивне право власності є однією із складових частин змісту абсолютного правовідношення власності (разом із суб'єктивними обов'язками всіх інших осіб-невласників утримуватися від дій, які перешкоджують здійсненню власником свого права), - що вже було нами розглянуто.

Таким чином, на наш погляд, не можна погодитися з точкою зору про те, що суб'єктивні речеві права та право власності зокрема, зводиться лише до влади над річчю, до певних повноважень відносно неї. Дане право існує на наш погляд, не між суб'єктом та річчю, а в суспільних відносинах з приводу речей. І саме завдяки цьому праву існує відповідний обов'язок всіх осіб утримуватися від вчинення будь-яких дій, які можуть порушити певне речеве право, інакше – якщо не існує відповідного права, то не існує і відповідного обов'язку. Тому суб'єктивне речеве право, яке складається з певної влади над річчю та можливості усунення всіх третіх осіб від здійснення цієї влади разом з відповідним обов'язком всіх третіх осіб утримуватися від будь-яких дій, які можуть порушити відповідне речеве право, і складає зміст абсолютного речевого правовідношення.

Таким чином, розглянуті ознаки є характерними для всіх речевих прав. Однак, необхідно підкреслити, що сама категорія речевих прав є досить умовною, оскільки вона включає в себе різні за змістом суб'єктивні речеві права. І основним є поділ речевих прав на право власності та права на чужі речі (тобто права на речі, які належить на праві власності іншим особам). Цей поділ, який веде свою історію ще з римського приватного права, був рецепійований усіма країнами континентальної системи права.

Основним речевим правом, звичайно, вважається право власності. Йому присвячена основна частина норм об'єктивного речевого права. Так, п.1 ст.2 Закону України "Про власність" дає легальне визначення права власності – "це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном" [258].