Лекція 4. Західноєвропейські вчення про державу та право

XV-XVII століть.

План

1.Загальна характеристика мислення періоду Відродження.

2. Антропоцентризм в поглядах Піко делла Мірандоли, Ніколо Макіавелі, Гуго Гроція, Франческо Гвічардіні.

3. Розвиток теорії природного права.

4. Державно-правова думка періоду Реформації.

Ключові поняття: ренесанс, національна держава, реформація.

1. Відродження-період культурного й ідейного розвитку країм Західної Європи, перехідний від середньовічної культури до культури Нового часу, зумовлений зародженням капіталістичних відносиш Виділяють декілька етапів його розвитку: Проторенесанс (друга половина XIII ст. - XIV ст.), Раннє Відродження (XV ст.и Високе Відродження (кінець XV ст. - перша чверть XVI ст.и Пізнє Відродження (з XVI ст.).

Термін "відродження" увів у науковий обіг італійі ський історик Джордже Вазарі (1511-1570) в 1550 р. і пов'язував його з епохою античності. Усе тисячоліття, що минуло після падіння Римської імперії (IV-V століття), визнавали тоді бел плідною паузою в розвитку людства. Його назвали Середнім віками. Пробудження інтересу до стародавніх класичних зразм було сприйнято як знак оновлення всіх сфер суспільного життя. Всі ті нові стандарти та критерії в політиці, культурі, ідеологи що стали характерними рисами Відродження, не могли не відбя тися на тогочасному мисленні.

Основою Відродження був гуманізм. Тогочасні мислителі називали себе гуманістами, оскільки вони, замість середньовічного зосередження уваги на Богові, поставив в центр свого світогляду людину. Мірилом часу, що раніше мислилося підвладне Богові, стала історія людських справ. Це було щось нове та сміливе хоча усвідомлювалося, радше, як один з наслідків відроджував античної мудрості: людина є мірою всіх речей. У Середні віки були дуже поширеними твори про презирство до світу, що означв й презирство до людини. На зміну прийшли трактати іншого змісту - про гідність людини. Людину визнано найвищою цінністю.

Уявлення про державу, право, закони значною мірою спиралося на результати, що були досягнені при їх вивченні в античні часи. Визнано прийнятність римського права для Західної Європи та на його засадах закладалися основи праворозуміння та правопорядку.

Посилилася раціоналістична критика панівної в Західній та Центральній Європі католицької церкви, падав її авторитет і, навпаки, зростав інтерес до природи держави, права, політики.

Держава в уявленнях тогочасних мислителів вбачалася єдиним гарантом мирного співжиття, засобом подолання середньо­вічної монархії.

Формувалась ідея громадянського суспільства.

У зв'язку з появою централізованих абсолютистських держав (Франції, Італії, Англії, Росії та ін.), почало розроблятися поняття національної держави, під якою розуміли політичне утворення з єдиною територією, єдиним правовим режимом, етнічно однорідним або різнорідним населенням.

Подальший розвиток отримала ідея природного права, що все більше й більше поєднується з державою.

Формувалися принципи міжнародного права, досліджува­лися проблеми співвідношення свободи та права, права й закону, індивіда та держави.

Відбувалися важливі соціально-економічні зміни (криза феодальних і зміцнення ранньокапіталістичних відносин, поява нового класу - буржуазії).

2. У період Відродження виникло таке розуміння світу й особи, що в дусі новоєвропейського антропоцентризму поставило людину в центр світотворення. Одним з мислителів, які стояли на цих позиціях, був італійський гуманіст, філософ, граф Піко делла Мірандола (1463-1494). Він вивчав право та філософію в університетах Болоньї, Феррари, Падуї, Павії, Парижа. У I486 р. спробував організувати публічний диспут у Римі з філософських і теологічних питань, для якого написав "900 тез". Папа Іннокен-тій VIII звинуватив Піко делла Мірандолу в єресі та заборонив проведення диспуту. З 1488 р. учений мешкав у Флоренції, користуючись покровительством владного там Л. Медичі.

Був одним з провідних філософів платонівської Академії. Висунув ідею про виключність людської природи та високе призначення людини, наголошував на значних можливостях розуму в пізнанні світу. Запропонував узагальнити мудрість людства в одному ученні.

Саме дослідженню людської особистості, умов її формування та розвитку присвячений його трактат "Про гідність людини", У ньому автор формує зовсім нову концепцію людської осоЯ стості - вона створюється не Богом, а людиною. Ця ідея була неможливою ні в античну епоху з її уявленнями про універсальність значення світового космосу, ні в Середні віки, коли особистість людини повністю підпорядковувалася Божій волі.

У Піко делла Мірандоли свобода людини нічим не об.иежена людина сама творець власного образу. Тільки від неї, й більш ні від кого, залежить те, чи опуститься вона до рівня нерозумних тварин, чи підніметься на один рівень з Богом. Один зі складників гідності індивіда, на думку Піко делла Мірандоли, — громадянськість і безкорисливе служіння загальному благу, під яким вії розумів уявлення про державу з республіканським ладом, па будованим на принципах рівності та справедливості.

Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469-1527) - відомий італійський політичний діяч, письменник, дипломат й історик епохи Відродження. Народивсь у Флоренції в родині нотаріуса. Навчався в школі магістра Маттео, потім - у міській школі. У 1498-1512 pp. був секретарем Ради десяти Флорентійської республіки та виконував важливі доручення уряду: складав дипломатичні листи, воєнні накази і проекти законів; здійсню­вав дипломатичні поїздки в різні італійські держави, а також до Франції, Німеччини. Як секретар Ради десяти був організа­тором і учасником воєнних кампаній. Після повернення до влади Л. Медичі Н. Макіавеллі як прибічника республіки було відсторонено від справ і ув'язнено, а згодом вислано до свого маєтку Сант-Андреа в Перкуссіно. Оскільки Л. Медичі не допускав Н. Макіавеллі до політичної діяльності, а від інших ] пропозицій останній відмовився, бажаючи служити тільки і своїй державі, він звернувся до літературної творчості.

Найвідоміші його твори: "Міркування про першу декаду Тіта Лівія" (1513-1519 pp., надруковано в 1531 p.), "Госудая (1513 p., видано в 1532 p.), "Історія Флоренції"' (1520-1525 рр, надруковано в 1532 p.), поема "Золотий осел", комедія "Мандра­гора", трактат "Про воєнне мистецтво" та ін. У всіх цих творах мислитель багато уваги приділив питанням держави та права, і зокрема:

- розвінчував середньовічну теократичну концепцію, згідно з якою держава залежить від церкви як найвищої влади на землі, та обґрунтовував необхідність світської держави, протиставляючи теологічному потрактуванню державної влади юридичний світо­гляд, який відділяв правові встановлення від приписів релігії;

- держава в Н. Макіавеллі - це політичний стан суспільства (стан владарювання та підлеглості), політичних відносин (пануван­ня й підкорення) з органами влади, юстиції, правом, законом;

- джерелом розвитку держави вважав боротьбу різних політичних сил, переважно, аристократії та народу;

- на форму держави, згідно з цим мислителем, упливають економічні, географічні, етнічні, військові, демографічні чинники, а також морально-психологічний стан суспільства, моральність правителів тощо;

- виділив правильні форми правління (монархію, аристокра­тію та демократію), метою яких є загальне благо, та неправильні (тиранію, олігархію, охлократію) - метою котрих є власна користь правителів;

- за прикладом античних мислителів віддавав перевагу з-поміж правильних форм правління "мішаній республіці";

- метою держави й основою її міцності Н. Макіавеллі вважав безпеку особистості та непорушність власності;

- залежно від кількості правителів держава за формою ^в Н. Макіавеллі може бути чи республікою, чи монархією;

- державу він визнавав найвищим проявом людського Духу, а служіння їй — ціллю, сенсом, змістом і щастям людського життя;

- самостійність, велич та міць держави для Н. Макіавеллі — Че ідеал, для досягнення котрого політики повинні використову­вати будь-які засоби, не замислюючись над моральним аспектом ^cboix вчинків і порушенням громадянських свобод. Звідси Походить термін "макіавелізм" на позначен І Ія безсоромної політики, Щ° досягає мети, нехтуючи нормами моралі;

- необхідність держави обґрунтовував егоїстичною природою ^лК)дей і потребою її насильницького приборкання, а спонукальні мотиви діяльності людей - егоїзмом, матеріальними інтересами Люди, писав Н. Макіавеллі, радше, забудуть смерть батьке ніж позбавлення майна. Тож він оголошував природними рисами людської природи основні риси того буржуазного індивідуалізме котрий сформувався в цю епоху;

- держава в Н. Макіавеллі постає не як певна інституція! а як узагальнювальне поняття політичного стану суспільстві його політична форма організації чи, інакше кажучи, держава це не спосіб правління чи апарат, а спільність людей, пов'язаний політичними відносинами;

- визначаючи відносини релігії та політики, вважав, що не полі-І тика повинна перебувати на службі релігії, а навпаки;

- влада правителя, за задумом Н. Макіавеллі, має ґрунтував тися на міцній основі, інакше вона не утримається. Основою влади в усіх державах є хороші закони та хороше військо. Та хороший законів не буває там, де немає хорошого війська й, навпаки! там, де є хороше військо, там є і хороші закони;

- право Н. Макіавеллі розглядав як засіб досягнення державния цілей;

- найважливіша умова збереження держави - самозбереження! та зміцнення політичної влади будь-якою ціною.

Праці Н. Макіавеллі побудовані на грунті історичного досвід)! італійських держав і адресовані цілком конкретним людям — їхнім тогочасним правителям.

Франческо Гвіччардіні (1483-1540)-італійський історик і політичний діяч, один з найвизначніших мислителів Пізнього Відродження. Автор праць "Історія Італії" (1537-1540 pp.), "Діалог про управління Флоренцією" (1525 p.).

1. Уперше виклав історію не окремих італійських держав,] а всієї країни як єдиного цілого.

2. Продовжуючи традиції гуманістів, вірив у здатність людини належним чином (відповідно до розуму та природи) влаштовуЯ вати своє життя.

3. Розробив конституційний проект для Флоренції, що базу! вався (це було характерно для епохи Відродження й традиційне

76

античності) на мішаній формі правління (монархії, аристократії, демократії).

4. Для мислителя головною була не власне форма правління, а вміння організовувати управління державою на основі законів і справедливості (влада мала дотримуватися справедливості й рівності, бо тільки так у суспільстві можуть бути створені відчуття безпеки, загального добробуту та закладено фундамент народ­ного правління).

5. Стверджував, що більш важливим є забезпечення прав та інтересів конкретної особи, ніж загального народоправства.

6. Вважав, що в державі повинні діяти добре продумані закони й ефективна система покарань.

7. Рекомендував при вирішенні питань, не врегульованих законом, передавати їх на розгляд судді, який, вивчивши справу, має винести рішення, керуючись "голосом своєї совісті", але не по­рушуючи принципів закону.

8. Наголошував, що одним з елементів законності є система ефективних покарань, суть яких полягає не в їх жорстокості, а в однаковому підході до однотипних правопорушень і в тому, щоб жодне з них не залишалося безкарним.

Проблеми порушені та розроблені свого часу Ф. Гвіччардіні пізніше були розвинені в європейській правовій і політичній думці.

Гуго де Гроот Гроцій (1583-1645) - видатний голландський юрист, державний діяч, письменник. Він у ранньому віці проявив надзвичайні здібності: у 8 років писав латиною вірші, в 12 років-став студентом Лейденського університету, де вивчав юриспру­денцію, у 20 років - доктором права. У 1601 р. був призначений історіографом республіки, а потім обіймав різні державні посади (генерального казначея провінції Голландії та Зеландії, пенсіонарія в міській раді Роттердама). Гїрав участь у політич­них подіях (в боротьбі армініанів і гомарістів). Як учасник повстання, піднятого Я. Олденбарневелтом (1547-1619), у 1618 р. був засуджений до пожиттєвого ув'язнення. У 1621 р. втік До Франції, де написав свій найзнаменитіший трактат "Про право війни і миру" (1625 р.) та ще понад 90 тиорів з історії й теорії Держави та права, міжнародного й канонічного права, загальної історії, античної літератури і культури ("Про вільне море", "Про походження американських народів", "Вступ до вивчення права Голландії" та ін.).

Гуго Гроцій був одним із засновників теорії природного прав' та суспільного договору й науки міжнародного права. Основні положення його вчення такі:

-держава та право мають не божественне, а земне походження;

- держава — "досконалий союз вільних людей, укладений з метою дотримання права та загальної користі";

- суспільство й держава - поняття тотожні;

- ознакою держави є верховна влада, до функцій якої на­лежать видання та скасування законів, правосуддя, призначенні посадових осіб і керівництво їхньою діяльністю, стягнення податків, вирішення питань війни та миру, укладання міжнарод­них договорів;

- сутність верховної влади полягає в тому, що це влада, дії якої не підпорядковані жодній іншій владі та не можуть бут відмінені за бажанням чужої влади, тобто це суверенна влада;

- носієм верховної влади, тобто суверенітету, є держава загалом -формадержавного правління (царська, єдинодержавна влад;

влада найзнатніших вельмож, вільна громада, демократична респу ліка) не має істотного значення, оскільки "народ може вибират будь-який спосіб правління, бо той чи той правопорядок потрібн оцінювати не з погляду переваг його форм, а з позицій здійсненн в ньому волі людей";

- право - це сума соціальних норм, які забезпечують належ­ний порядок у суспільстві, об'єднаному на основі добровільно угоди;

- право поділяється на природне (є настільки непорушним що не може бути змінене навіть Богом) і волевстановлене що поділяється на людське й божественне. Людське праві поділяється на внутрішньодержавне (походить від суспільне' влади, правил панування та підпорядкування в державі, вол народу, закріплених у законах) і міжнародне (одержує обов'яз­кову силу волею всіх народів або більшості з них);

- визначальною ознакою будь-якого права є його обов'язко сила (наприклад, правила честі, що не мають обов'язковос виконання, не можуть називатися законом, або правом);

- засобом здійснення та непорушення права є закон;

- покарання - це відплата за злочин, воно в межах справедли­вості дозволено природним правом і може накладатися тільки судами;

- власне війна не суперечить природному праву, проте це не означає, що всі війни справедливі. Справедливі війни-оборонні, війни заради збереження цілісності держави, захисту майна; не­справедливі - загарбницькі, війни з метою заволодіння чужим майном, підкорити інший народ. Несправедливі війни суперечать принципам природного права та положенням права народів;

- відносини між державами мають грунтуватися на принци­пах рівності, співробітництва, взаємовигідності, а суперечливі питання вирішуватися переговорами.

Внесок Г. Гроція в розробку нової світської доктрини права міжнародного спілкування був настільки значним, що його почали називати "батьком міжнародного права".

3. Томас Гоббс (1588-1679) народився в англійському місті Мальмсбері, в родині священика. Закінчив Оксфордський університет, одержав ступінь бакалавра, але відмовився від викладацької роботи. Деякий час був секретарем Ф. Бекона, вихователем лорда Ф. Ч. Кавендіша, з яким, мандруючи Євро­пою, відвідав Францію, Італію, Голландію, був знайомий з Г. Галілеєм, П. Гассенді та іншими прогресивними мислите­лями. З початком англійської революції (1640-1649 pp.) засудив її, написав трактат на захист короля, внаслідок чого змушений був емігрувати до Франції, де зблизився з роялістами. У 1651 р. повернувся до Англії, шанобливо був прийнятий О. Кромве­лем, узяв участь в реорганізації університетської освіти. Після реставрації монархії переслідувався за виступи проти клерика­лізму та за підтримку диктатури О. Кромвеля.

Найвідоміші праці мислителя: "Про тіло", "Про людину", Про громадянина", "Левіафан" (Левіафан -могутнє чудовисько біблейських легенд - у Т. Гоббса є своєрідним символом держави). ^у Цих працях Т. Гоббс викладав своє бачення держави та права, Що базувалося на філософсько-методологічних позиціях механічного матеріалізму, детермінізму, деїзму та спиралося на теорію природного права й договірне походження політичної влади та держави.

1. Заперечував божественне походження держави та доводив, що вона створена людьми укладенням суспільного договору.

2. Вважав, що появі держави передував природний стая людей, коли не було приватної власності: "природа дала всі реи всім людям"; оскільки люди від природи рівні та не можути існувати без речей, йшла страшна війна всіх проти всіх за володіння' ними й людина людині була вовком. У пошуках виходу з такогв становища люди дійшли до усвідомлення необхідності домовитися про створення держави та наведення порядку. Так виникла державна влада, завдяки добровільній відмові людей від свогш природного права на речі, котрі держава розподілила в приватна власність, створила громадянське суспільство та забезпечили всім такий бажаний мир.

3. У державі, за Т. Гоббсом, відбувається злиття воєдино індивідуальних сил людей у Волю та Силу, носієм якої став суверен (правитель). Це може бути одна людина чи група осів Влада суверена не підпорядкована нікому, суверен не можеш втратити, а підлеглі не мають права засуджувати його. Влав суверена в державі має бути абсолютною.

4. Держава- людиноподібний організм (штучна людина), тільки більший розмірами й сильніший, аніж природна людина. Органи держави таїїфункціїаналогічні людським органам: верховна влада дає життя й рух усьому політичному тілу, утворює його душуі посадовці, інші представники судової та виконавчої влади - це своєрідні суглоби; нагороди й покарання - нерви; добробуті і багатство громадян держави становлять її силу; радники, які навчають усьому, що необхідно знати, - це пам'ять; справедливісти і закони - аналогічні розуму та волі; суспільний мир - здоров'я соціальні конфлікти - хвороби; громадянська війна - смерть.

5. Існує три основних форми держави: перша - влада нале! жить народним зборам і кожний громадянин має право голосв (демократія); друга- влада належить зборам, але не всі, а лиши добірні громадяни мають право голосу (аристократія); третяя верховна влада зосереджена в одних руках (монархія). Із ции форм правління найкращою вважає монархію.

6. Правитель-суверен, який у своїй діяльності спирається на розум, повинен піклуватися про духовний і матеріальний добрЛ бут підданих, про розвиток економіки, підвищення рівня моралі.

7. Закон - це встановлення розуму та наказ держави. Закони поділяв на природні та громадянські.

8. Природний закон зобов'язує прагнути до миру, забороняє робити те, що згубно для життя. Томас Гоббс називає 16 природ­них (незмінних і вічних) законів, зміст яких зводиться до одного правила: не роби іншому того, чого ти не бажав би, щоб чинили тобі.

9. Громадянські закони створюються владою та мають на меті дати людям правильний напрямок дій, лишаючи на їхній розсуд усе те, що не заборонено та не приписано законом.

10. За змістом і метою природні та громадянські закони збігаються.

11. Від природи всі люди рівні й вільні. Природне право надає людині право вибору та свободу вчинків. Політичним засобом здійснення природного права є позитивний закон. Позитивні закони поділяються на кілька різновидів: розподільні (визначають права підданих) і каральні (визначають покарання за порушення), основні (визначають державний лад й обов'язки підданих) та неосновні (приватноправові).

Барух (Бенедикт) Спіноза (1632-1677) - голландський філософ. Народився в Амстердамі в заможній єврейській сім'ї. Батьки обрали для нього кар'єру вченого-богослова, а тому дали йому прекрасну релігійну освіту (спочатку в училищі єврейської общини, а потім в університеті). Та захоплення Б. Спінози спочатку містичною гілкою іудаїзму (каббалою), а згодом - передовими науковими ідеями епохи, зокрема філосо­фією Р. Декарта, спричинило його розрив з іудаїзмом. Усе це привело Б. Спінозу до вільного тлумачення Біблії та заперечен­ня релігійних образів. У 1565 р. його було піддано прокляттю та вигнано з общини. Відторгнутий сім'єю, він одначе зміг знайти собі заробіток - опанував ремесло оптика (шліфував лінзи для телескопів). У вільний час Б. Спіноза займався наукою й обмірковував свої філософські твори. Робота ця затримува­лася через хворобу (туберкульоз). Отож Б. Спіноза встиг закінчити тільки дві великі праці: "Богословсько-політичний трактат" (був анонімно опублікований у 1670 p., але в папському 'ндексі заборонених книг згадувався до 1966 р.) й "Етика, доведена геометричним методом" (1675 p.). Незакінченою І залишилася праця - "Політичний трактат".

1. У вченні Б. Спінози поєдналися дві різні концепції виник­нення держави: а) аристотельська концепція природного похоА ження держави; б) договірна концепція утворення державі Згідно з Б. Спінозою, існує природне право, що забороняє тілЯ те, чого ніхто не хоче чи не може. Та за природою і природне правом, люди - вороги, у природному стані "людина людини вовк". Відбувається постійна боротьба різних сил, суть якої по­лягає в прагненні кожного до самозбереження. Однак у прироя ному стані самозбереження людей, реалізація ними своїх бажав і безпечне існування неможливі. Водночас власне прироЯ та природна необхідність показують і диктують людям спосіб та шли виходу з цього природного стану й переходу за допомогою договору в громадянський стан, тобто до суспільства та державі

2. Основне призначення держави Б. Спіноза вбачав у тому, аби надати кожній людині можливість керуватися власним розуме і таким чином здобувати свободу.

3. Однак чим більше своїх природних прав людина добре вільно передає державі, тим більше вона підкоряється верховні владі й потрапляє в залежність від неї, що може спричинити певя

,втрату свободи.

4. Прибічник сильної державної влади, Б. Спіноза воднов вважав, що вона не повинна втручатися в особисте життя люди і детально регламентувати їхню життєдіяльність, свободу котрі він обстоював.

5. Не менше мислитель захищав і свободу думки та слова, до того ж, не тільки від обмежень їх державною владою, але й від релігійного авторитету.

6. Він хоч і погоджувався з панівною натой час думкою про різні форми держави (демократію, аристократію, монархію), але засуджував як абсолютизм, так і конституційну монархію (вона ворозі загальному благу, а монарх боїться своїх підданих більше, ворогів), визнавав, що аристократична форма влади, хоч і краї» від монархії та більше пристосована до збереження свободи, алеЯ здатна повністю зберегти інтереси суспільства. Віддавав перевЯ демократичній формі (вона найбільше забезпечує мир та гаранІЯ безпеку життя; всі без винятку люди підлеглі одним і тим же закон» найбільше наближає людей до тієї свободи, котру надає їм природа.

7. Визначає демократію як загальне зібрання людей, які спільно мають верховне право на все, що вони можуть. Саме демокра­тичне правління у формі республіки здатне найкраще забезпечити свободу.

8. Стверджував, що влада, котра здатна управляти людиною тільки за допомогою страху, не може бути добровільною. Тож людей потрібно вести так, аби їм здавалося, що їх ніхто не веде, а вони живуть за власним розумом і волевиявленням.

9. Право у Б. Спінози - це той "дух держави, яким усі повин­ні керуватися". Воно встановлене розумом і наказує діяти певним чином. Дія, вчинена не за правом, є злочином.

10. Міра свободи індивіда визначається мірою розумності, спрямовується на загальне благо та втілюється в законі, що забез­печується примусом.

Джон Локк (1632-1704)-англійський філософ, автор праць з філософії, теології, політичної теорії, педагогіки, економіки. Народився в місті Рінтоні в сім'ї судового чиновника, в якій виховувався в суворому релігійному дусі. Навчався в Оксфорд­ському університеті, де потім викладав грецьку мову. Університетське середовище видалося Дж. Локку задушливим, тому в 1667 р. він стає домашнім лікарем і вихователем в домі лорда А. Ешлі Купера (згодом графа Шефтсбері), пізніше -його секретарем.

Джон Локк багато мандрував Францією та Італією, тривалий час мешкав в Голландії (де зблизився з Вільгельмом III Оранським). Повернувся до Англії в 1689 р., у часи "славної революції" 1688-1689 pp. - компромісу між великою буржуа­зією та частиною земельної аристократії.

Відомі його праці: "Дослід про людський розум", "Думки Про виховання", "Листи про віротерпимість" та ін. Погляди Дж. Локка на державу та право викладен і в роботі "Два трактати ^пРо управління державою" (1690 р.) і зводилися до такого:

• держава — це сукупність людей, об'єднаних добровільно, ^к°трі підкоряються законам, які вони створили;

• держава є актом розуму, але відрізняється від інших форм ^сУспільного життя тим, що вона: втілює політичну владу; в інтересах

загального блага створює закони; має право застосовувати силЯ для дотримання законів і свого захисту від загрози зовні;

• людині в природному стані, крім свободи, належить власність, надбана працею, а тому кожна людина, за законов природи, має право відстоювати як власне життя та свободу, таи і майно та власність;

• забезпечення приватної власності, особистої свободи, без! пеки та інших невід'ємних прав людини є основним обов'язком держави;

• якщо природні права людини порушуються, то людина маа право на опір незаконним проявам влади. Законність такого опору як форми боротьби за права людини (аж до повстання проте деспотичної влади) випливає з правомочності народу як засноЛ ника держави, який і після укладення суспільного договори залишається сувереном і суддею, має право вирішувати, чи правили но уповноважена ним влада виконує покладені на неї договоре» обов'язки, чи ні;

• індивід у державі не безправний її підданий, а добровільним член. Ця добровільність передбачає взаємні права й обов'язки сторін договору, а не абсолютне право держави та безумовний обов'язок підданих;

• закон - це норма справедливості й мірило в суперечках. Він має внутрішній зв'язок зі свободою. Закон не тільки не зниіщв та не обмежує свободи (саме так вважали деякі тогочасні філософи), а, навпаки, зберігає й розширює її. З цього приводу відомиЯ вислів Дж. Локка: "Там, де немає законів, там немає і свободи;

• форма правління похідна від верховної влади, тобто залежите від того, хто має верховну владу, що є законодавчою. Вона мояв бути демократією, олігархією чи монархією (жодній з них мисли тель не віддавав переваги);

• головне у владі-не форма правління, а її організація. Вона має бути такою, щоб надійно гарантувати права та свободи громадян від свавілля й беззаконня;

• для того, аби в державі утвердився принцип законності! щоб не допустити концентрації влади в одних руках і зловживання нею, необхідний поділ влади на законодавчу, виконавчі та федерати в ну;

• сувереном (носієм верховної влади) є народ, якому повинні належати законодавча влада. Здійснюється вона через представницький орган - парламент, який забезпечується довірою суспіль­ства, а в разі її втрати, народ може його замінити;

• виконавча влада належить монархові чи кабінету міністрів. Головне її завдання - втілення в життя законів;

• федеральна влада відстоює інтереси держави в міжнародних відносинах (питання війни та миру, союзів, договори з інозем­ними державами тощо) і, з одного боку, перебуває в руках парламенту, а з іншого, - здійснюється урядом.

Політичні принципи, сформульовані свого часу Дж. Локком, пізніше були покладені в основу більшості демократичних право­вих держав світу, а мислитель по праву вважається засновником лібералізму та сучасного конституціоналізму.

Визначним представником суспільно-політичної думки XVI ст. був відомий французький юрист і політичний діяч Жан Боден (1530-1596). Він став ідеологом французької абсолютистської держави, соціальні та політичні погляди на котру енклаву популяр­ній в Європі праці "Шість книг про республіку" (1576 p.).

Основою держави Ж. Боден (як і Аристотель) вважав сім 'ю. Саме сукупність сімей, а не індивідів, утворює державу. Виникає держава в результаті об'єднання сімей під верховенством влади. Чинниками, що спонукають сім'ї до об'єднання, є необхідність захисту та взаємодопомоги.

Отже, визначальною ознакою держави, за Ж. Боденом, є верхов­на влада. Вона відрізняє державу від решти утворень. Державу, незалежно від її конкретних історичних форм, мислитель позначає терміном "республіка", під якою розуміє таку політичну спільність, яка має свою незалежну владу та не підлягає іншим владам.

Іншою характерною ознакою держави, на думку Ж. Бодена, є суверенітет, під яким він розумів необмежену владу над громадя­нами та підданими. Вчений виділяє п'ять важливих ознак ^суверенітету:

1) право верховної влади видавати адресовані всім без винятку підданим і установам закони та скасовувати їх;

2) вирішення питань війни та миру;

3) призначення посадових осіб;

4) роль найвищого суду (останньої інстанції) та право на Помилування;

85

І

5) право чеканити монету, встановлювати міри та ваги, стягуЛ вати податки.

Єдиним сувереном у державі та носієм верховної владил на переконання Ж. Бодена, є монарх, який уповноважений БогоИ правити державою і є його намісником на Землі. Як переконаний прихильник суверенної монархічної влади, вчений аж ніяк не заЯ перечував існування в її умовах деяких елементів аристократов них і демократичних форм правління. Аристократичні елементе на його думку, можливі, коли государ на важливі посади в державі призначає тільки знатних, кращих, заможних осіб, а демократами проявляються, коли монарх відкриває доступ до деяких посаИ практично всім вільним і розумним індивідам. Таку державу Ж. Боден називав королівською монархією. Навзагал, до демократії й аристократії Ж. Боден ставився негативно, оскільки вважаИ що вони не спроможні забезпечити добробут суспільства.

Жан Боден заперечував поділ форм держави на правилыт та неправильні, вважаючи, що він є суб'єктивним. На його перекш нання, при визначенні форми держави потрібно брати до уваг™ передусім, те, кому належить реальна влада: одному, небагатьом або більшості; хто приймає та скасовує закони. Він також визнавя як природну й необхідну майнову нерівність у суспільстві.

На відміну від Н. Макіавеллі, котрий розглядав право, переваж! но, як засіб досягнення певних державних цілей, у Ж. Бодем власне право постало як ціль буття держави, є досягненням суспиЯ ства, позаяк вирізняє державу поміж додержавних утворень.

4. Лютер Мартін (1483-1546) - богослов і політичний діяч, і глава Реформації в Німеччині, засновник німецького протестантизму (лютеранства). Народився в міста Ейслебене (Саксонія). В Ерфуртському університеті, куди М. Лютер вступив у 1501 p., підтримував близькі взаємини з гуманістами, але не приєднався до них. У 1505 p., отримавши ступінь магістра вільних мистецтв, несподівано для багатьох припинив розпочате вивчення юриспруденції та вступив до августинсь-кого монастиря в Ерфурті, що був відомий суворістю статуту та водночас богословськими "вільностями", частими супереч­ками з офіційною церковною доктриною. Як людина талановита й освічена, М. Лютер швидко виділив­ся поміж монастирської братії та незабаром повернувся до науки, але тепер вже теологічної. У 1512 р. доктор теології М. Лютер обійняв професорську кафедру біблійної історії в університеті міста Віттенберга.

Виступив проти Папи Римського та реформування церкви. У 1517р. написав 95 тез, у яких звинувати в Папу єресі. Виклик до Риму М. Лютер проігнорував (очевидно, зваживши "досвід" Яна Гуса (1369-1415 pp.) який теж був викликаний Папою Римським на Констанський Собор і, попри дану йому гарантію безпеки, арештований, підданий принизливій судовій процедурі та спалений), а папську буллу про його відлучення від церкви прилюдно спалив (1520 p.). З цього моменту він стає визнаним вождем Реформації (руху за перетворення Церкви). Та пізніше відмовляється від народного елементу в цьому русі, виступає проти революційних дій народних мас.

Перу М. Лютера належить переклад німецькою мовою Біблії (1534 р.) та декілька трактатів: "До християнського дворян­ства німецької нації" (1520 р.), "Про свободу християнина" (1520 р.), "Про світську владу" (1523 р.), "Про рабську волю" (1525 р.)та ін. Основні ідеї цих праць такі:

• заперечуються претензії духовенства на панівне положення в суспільстві (Папа Римський і католицька церква не мають права бути посередниками між Богом і мирянами. Спасіння досягається не через їх посередництво, а через віру);

• стверджується, що ніхто з людей не має переваги над собі подібними, всі стани рівноправні;

• проголошується, що єдиним джерелом віри є Біблія, а вчення "отців церкви", папські булли й енцикліки-лише людські встановлення;

• сформульовано тезу, що стала суттєвим завоюванням політи-ко-юридичної думки: свобода думки та совісті є передумовою й обов'язковою ознакою антидеспотичного, демократично організо­ваного людського суспільства;

• наголошено, що державою ефективно та розумно керує той князь (монарх), який застосовує владу не як привілей, а здійснює як тягар, покладений на нього Богом;

• ідея посилення державної влади;

• визначаються межі діяння світської влади (світське правління має закони, що сягають не далі тіла та май на людини, її внутрішній Духовний світ визначається поза юрисдикцією держави);

• стверджується, що основою законодавства держави та поряд­ку в ній є природне право.

Більш радикальну програму Реформації, ніж Мартін Лютер, запропонував Томас Мюнцер (1490-1525). Народився він у німецькому містечку Штольберзі. Був сином страченого графом селянина. Ставши священиком, усе своє життя проповідував по містах і селах Верхньої та Середньої Німеччини. В 1520 р. у містечку Цвікау Т. Мюнцер зблизився із сектантами з-поміж підмайстрівткачів, які чекали настання "Царства Божого на Землі". Участь у боротьбі селян і бідних міщан з монахами-францисканцями змусила Т. Мюнцера підтримати М. Лютера. На весні 1525 p., коли народ вільного міста Мюльхаузена в Тюрінгії повстав під керівництвом Т. Мюнцера, той уже склав свою програму - "Статейний лист".

Вона містила вимоги:

- скасування приватної власності;

-усуспільнення майна;

-ліквідація станових відмінностей;

-ліквідація ворожої щодо народу державної влади ("царства диявола");

-запровадження загальної рівності;

- встановлення справедливого суспільного ладу, основним принципом якого є служіння "загальній користі";

- повернення до демократичної церкви, "Божої справедливості" правосуддя;

- придушення опору панівних класів за допомогою озброєного народу тощо.

Керуючись цією програмою, Т. Мюнцер конфіскував землі духовенства та знаті на користь бідняків, створиву місті комуністичні ну громаду й розіслав у всі кінці своїх учнів із завданням піднімати на повстання селян і міщан. Спроби Т. Мюнцера організувати виступ так загострили ситуацію в Німеччині, що М. Лютер виступив з вимогою його стратити. 15 травня 1525 р. союзні армії чотирьох німецьких князів оточили та розгромили загін Т. Мюнцера поблизу міста Франкенхаузена. 2