Концепції та моделі соціальної держави

Засновником теорії соціальної державі І був австрійський соціо­лог М. Адлер, а до наукового обігу термін "соціальна держава" вперше запровадив у 1929 р. німецьким учений Г. Геплер. Після Другої світової війни ця концепція була втілеї Іа в конституціях західно­європейських країн, у яких соціальною державою визнавалася держава сучасного демократичного типу в умовах порівняно стабільної та розвиненої економіки. Ознаки соціальної держави:

-держава піклується про підвищення рівня соціально-економіч­них прав громадян до рівня основних прав, про їх гарантії та захист;

- держава забезпечує соціальну безпеку особи, гарантуючи життє­вий рівеньлітніх, непрацездатних (хворих) і безробітних людей;

-держава вкладає кошти в охорону здоров'я, житлове будів­ництво тощо, тобто здійснює політику соціальних послуг;

-держава гарантує кожному мінімальний (достатній) рівень життя та його підвищення, забезпечує рівень стартових можливостей (а не матеріальну рівність) за допомогою державної системи освіти, податкової системи, регулювання ринку праці, контролю умов праці та ін., тобто здійснює політику соціального забезпечення;

- держава постає як засіб соціального компромісу. Сучасна юридична наука оперує такими моделями соціальної

держави:

- "позитивна держава" (США) — найменше втручається в економіку та соціальну сферу, орієнтується на дотримання інди­відуалізму й захист корпоративних інтересів;

• "соціальна держава" (Великобританія) - гарантується мінімальний рівень життя та однакові стартові можливості для кожного громадянина;

• " держава благоденства" (Нідерланди) -забезпечується необ­хідний для цивілізованої особи рівень життя, встановлюється макси­мальний рівень доходів, зменшується різниця в заробітній платі різних професійних груп, гарантується повна зайнятість населення.

Поступово державно-правова думка поєднала поняття "соціаль­на" та "правова" держава в ідеї правової соціальної держави, в основу якої покладено принципи верховенства права й соціаль­ної справедливості.

Теорія "держави загального благоденства"

Теорію "держави загального благоденства" створив у період між двома світовими війнами англійський економіст Джон Кейнс (1883-1946 pp.). Вона наразі має досить широке коло прихиль­ників, за цією теорією:

-держава втратила свій класовий характер і стала органом, який функціонує на благо та в інтересах усіх членів суспільства;

- звужується сфера державного примусу та відмирають карально-репресивні функції держави;

- увагу держава зосереджує на реалізації своєї основної функції—забезпечення гідного рівня життя населення всієї країни;

- своє соціальне призначення така держава реалізує через: націоналізацію найважливіших галузей промисловості; вплив на ринок політикою цін, інвестицій, державних замовлень, кредит­ною політикою тощо; планування й прогнозування економічного та соціального розвитку; здійснення широкої політики соціальних послуг, соціального забезпечення та страхування, допомоги мало­забезпеченим, підтримки високого рівня законності; захист праців­ників від надмірної експлуатації з боку роботодавців.

Отже, ця теорія передбачає існування сильної держави, що поширює свій уплив на широке коло суспільних відносин.

Теорія еліт

Теорію еліт заснував італійський політолог Гаетано Моска (1858-1941 pp.) (праця "Правлячим клас", 1939 р.)та Вільфре-до Парето (1848-1923 pp.) ("Трактат із загальної соціології",

1916 р.) у 20—30-х роках XX ст. Ґрунтується вона на Ідеї нездат­ності широких мас населення до управління державою. Згідно з цією теорією, політика- це сфера боротьби двох протилежних груп: панівної меншості (еліти), що заволоділа державою та вирізняється організованістю, і підпорядкованої їй більшості (решта населення країни). При цьому демократія розглядаєть­ся як утопія, міраж, у гонитві за котрим некомпетентні маси населення стають інструментом у руках демагогів і сприяють утвердженню диктатур, якими, зокрема, є соціалізм і фашизм. Отож Г. Моска пов 'язував свободу людства не з демократією, а з компетентною правлячою елітою.

Вільфредо Парето також вважав, що державою, суспільством завжди править еліта. Вона утворюється в трьох провідних сфе­рах - політичній, р'.ономічній, інтелектуальній -через висування індивідів, які досягли найвищих показників у своєму середовищі та сфері діяльності. Однак унаслідок того, що кожна правляча еліта рано чи пізно заспокоюється на досягнутому, втрачає свої найкращі якості, творчу енергію, то вона вироджується. У суспіль­стві з'являється нова потенційна еліта, що прямує до влади. Проте панівна еліта добровільно владу не віддає. Тож "циркуляція" еліт відбувається, зазвичай, насильницьким шляхом, через перевороти та революції, що загалом корисно для суспільства, оскільки з припиненням циркуляції відбувається занепад усієї нації.

Фашистські ідеї державності

Фашизм (італ. fascismo, від лат. fascia - жмут, зв'язка, об'єднання, союз)-правий екстремістський руху Європі, що виник на почат­ку XX ст. як реакція на революційний підйом. Виник у 1919р. в Італії та Німеччині. У 20-30-х pp. XX ст. фашисти захопили владу в цих країнах. Ідеологія фашизму - це суміш різних положень, метою яких є виправдання, заохочення ницих людських інстинктів. Спираючись на них, можна виправдати будь-які, навіть найжорстокіші дії, що застосовуються для досягнення бажаної мети. Основні складники фашистської ідеології щодо держави та права:

-расизм —поділ людей за біологічним и та соціальними ознака­ми на декілька груп (рас), представники однієї з яких проголо­шуються справжніми представниками людського роду, а інші — напівтваринами, призначенням яких є забезпечення процвітання панівної раси;

- історія людства проголошується одвічною боротьбою "культур­ної" раси з расами "дикими", неповноцінними;

- основне завдання держави - забезпечити процвітання панів­ної раси, "захоплюючи інші держави для розширення "життєвого простору", поширення "культурної раси";

-пропаганда тоталітарної держави, що регламентує всі сфери життя суспільства та його члені в;

- проголошення держави "живою організацією", якій всі грома­дяни повинні цілком підкорятися;

- заперечення парламентаризму, котрий проголошується

віджитим;

- обгрунтування злиття держави та фашистських партій, що не повинні бути зв'язаними правом, а здійснювати свою діяльність, керуючись, насамперед, ідеологічними настановами;

- ідея вождизму, яка передбачає, що на чолі нації та держави стоїть вождь, не зв'язаний жодними законами, а його думки, слова, дії — це істина в останній інстанції;

- обгрунтування схеми: право — це те, чого хоче народ, волю якого висловлює вождь;

- беззастережний авторитет державних посадовців, вождів на якійсь території або щодо своїх підлеглих у певній сфері діяльності;

-проголошення насилля найважливішим чинником розвитку, а гуманізму - виправданням слабовілля та боягузтва.

Теорія національної держави

Теорія національної держави передбачає громадянську форму націоналізму. Ідеал суверенітету народу завжди припускав чітке бачення природи й кордонів того "народу", який становить суспільність певної національної держави. Саме через членство в "народі" індивідам надають права й обов'язки громадянина. Тільки члени "народу" можуть бути громадянами й отримувати всі переваги модерності, про які лише громадяни національної держави можуть вести мову. Тільки ті, хто долучений до громадської культури певного народу, хто дотримується "громадянської релігії" національної держави, наділені привілеєм мати свою частку тих прав і обов'яз­ків, які утворюють стан громадянства. Хоч права й обов'язки окре­мого громадянина загалом й універсальні та передбачають однакову основу, спільну на всій Земній кулі, на практиці вони відприті тільки для індивідів, які є або були членами певного "народу".

За часів феодалізму в умовах формування національного ринку ідея створення національної держави мала позитивне значення, оскільки сприяла історичному прогресу. Нині, особливо в умовах багатонаціональних країн, вона можлива тільки за певних умов і, передовсім, коли зважає на реальний стан міжнаціональних відно­син, інтереси національних меншин. До того ж, потрібно завжди зважати на правові та фактичні наслідки, ідеї національної держави в кожному випадку. Адже якщо її тлумач йти виключно в етнічному сенсі, ("Україна —для українців; Африка-для африканців" тощо) то національна держава може бути й небезпечною, стати теорією національної винятковості, поширення якої на державу може спричи­нити недовіру між людьми різних національностей, призвести до конфронтації, насильства та ворожнечі, поступово перерости в фашистську чи ін.ІІу тотлітарну форму правління та політичний режим. Ігнорування інтересів національних меншин може при­звести до міжнаціональних конфліктів.

Теорія національної держави по-різному оцінюється в історії вчень про державу та право. Зокрема, 8. Винниченко свого часу висловлювався різко проти правонаціоналістичних позицій у Центральній Раді, М. Бердяев ідею національної держави називав міщанською.

Теорія інституціоналізму

Найвідомішими представниками теорії інституціоналізму є французькі вчені Моріус Оріу (1856-1929 pp.) (праця "Осно­ви публічного права") та Моріус Дюверже (1917-1999 pp.) ("Політичні партії", "Політичні інститути і конституційне право"), які розглядали суспільство як конгломерат різних інституцій, тобто різноманітних груп людей. Держава проголошується лише одним, до того ж, не обов'язково основним інститутом політичної влади поміж низки інших.

Стверджується, що право створює не держава, а всі суспільні інституції спільно. Інституціоналізм позбавляє державу монополії не тільки на політичну владу, але й на право, висуває на передній план формулу "немає суспільства без права", стверджує, що право держава не створює. Право — продукт "юридичного досвіду" всіх суспільних інститутів. Завдання держави - лише технічне оформлення того права, котре вже сформувалося. Та якщо держава внаслідок якихось обставин і не закріпила правил, створених різними інституціями, вони все ж є правом.

Багато раціональних положень інституціоналізму були пізніше перейняті практикою державного будівництва та правового життя, розвинені далі. Це, зокрема:

- намагання позбавити державу монополії на створення право­вих норм;

- звернення до суспільства як до творця права, а до держави -тільки як до його фіксатора.

Усе ж таки роль держави в процесі правотворчості інституціо-налістами применшується й навіть ігнорується, та й власне держава розглядається без такої її важливої ознаки, як суверені­тет, який проголошується зайвим.

 

Ключові поняття:

Позитивізм

Фашизм

Марксизм

Контрольні питання:

1. Дайте характеристику правового позитивізму.
2. В чому суть марксистської концепції держави?
3. Охарактеризуйте державно-правову концепцію Людвіга Гумпловича.
4. В чому суть державно-правових поглядів фрідріха Ніцше?
5. Охарактеризуйте „теорію національної держави”.
6. охарактеризуйте правову концепцію „реалістів”.

Література: