Державно-правовий проект Кирило-Мефодіївського товариства

Кирило-Мефодіївське товариство—таємна політична організа­ція, що прагнула створити слов'янську демократичну федерацію з Україною на чолі. Виникло в Києві на початку 1846 р. Органі­заторами товариства були: Микола Костомаров —магістр історії, викладач Київського університету; Микола Гулак - вихованець Дерпського університету, чиновник канцелярії генерал-губерна­тора, вчений-правознавець; Василь Білозерський - студент Київського університету, згодом учитель петровського кадет­ського корпусу в Полтаві. Загальна кількість членів сягала декіль­кох десятків осіб, серед них відомі: Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркович, О. Навроцький, О. Тулуб, М. Савич та ін. Товариство було названо на честь перших слов'янських про­світителів Кирила та Мефодія.

Програма Кирило-Мефодіївського товариства формулювалась у "Статуті слов'янського товариства Святих Кирила та Мефо­дія" й у "Книзі буття українського народу", створених під значним упливом Т. Шевченка. Основними своїми завданнями Товари­ство визначало:

• повалення самодержавства; - ліквідацію кріпосного права; - скасування етапів;

-національне визволення слов'янських народів та об'єднання їх у республіканську федерацію (Росія, Україна, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія - зі столицею у Києві) на засадах рівності й суверенності;

- поширення освіти серед населення;

- проголошення свободи совісті;

- верховна законодавча влада належить двопалатному сейму, а виконавча—президентові;

- досягнення політичних ідеалів реформами, відповідно до євангельських принципів любові й терпіння.

У Кирило-Мефодіївському товаристві було два напрями: лібераль­но-буржуазний (М. Костомаров, В. Білозерський, О. Маркович, О. Тулуб, Д. Пильчиков, М. Савич, П. Куліш) і революційно-демократичнш (М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький). У березні 1847 р. Товариство було розгромлено.

Тарас Шевченко (1814— 1861) - український поет, художник, мислитель, революціонер. Народився в селі Моринці Київської губернії (нині Черкаської області) у сім'ї селянина-кріпака. Рано осиротів. Наймитував у поміщика П. Енгельгарда, жив у місті Вільно (нині місто Вільнюс, Литва), з 1831 р. — у Петербурзі. У 1838 р. в лотереї був розіграний написаний К. Брюлловим портрет В. Жуковського і на виручені 2500 крб. Т. Шевченка викупили в поміщика й того ж року його було прийнято до Петер­бурзької академії мистецтв, де він тричі отримував срібну медаль. У 1840 р. вийшла перша збірка віршів Т. Шевченка "Кобзар". Закінчивши академію, Т. Шевченко у 1845 р. повернувся до Украї­ни, де займався мистецькою та науковою діяльністю. У 1846 р. вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, після розгрому якого був засланий у солдати до Оренбурзького окремого корпусу із забороною писати та малювати. Після смерті Миколи І Т. Шевченка звільнили за амністією. У березні 1857 р. поет повернувся до Петербурга, де зблизився з революційними демо­кратами (гурток М. Чернишевського). Рада Академії мистецтв присвоїла йому звання академіка з класу гравюри (1861 p.).

Найвідоміші твори Т. Шевченка: поеми "Гайдамаки", "Сон", "Кавказ", "Наймичка", "Єретик", "Варнак", повісті "Музи­кант", "Художник", картини - "Катерина", "Селянська родина" тощо. В них державно-правові погляди Т. Шевченка не отримали чіткоїполітико-правової цілісності та системності, а містять лише ідеї, суть яких зводиться до такого:

- центром світу, природи, історії, буття є людина;

- людина наділена природними правами та від природи є вільною (тож гноблення однієї людини іншою недопустиме);

- суспільно-політичним ідеалом є демократія та справедливі закони (за прикладом США);

- справедливий закон - це синонім правди та справедливості. Він відповідає природному праву, оберігає свободу людини (особисту, соціальну й політичну);

- національне звільнення українського народу від влади російського абсолютизму нерозривно повязане з революційними перетвореннями та відродженням словянського братерства.

Михайло Драгоманов (1841-1895)-український історик, публіцист і філософ. Народився в містечку Гадяч (нині Полтав­ська область) в родині козацького старшини, що отримав дворянське звання. У 1863 р. закінчив Київський університет. З 1864 р. - приват-доцент, доцент кафедри всесвітньої історії університету. Очолював ліве крило Київської "Громади", за що був звільнений з університету і виїхав за кордон, де в Женеві заснував вільну українську друкарню, в якій видавав журнал "Громада. З 1889 р. - професор Софійського університету.

Автор понад 2000 творів, у яких прослідковуються такі державно-правові ідеї:

- виникнення держави та права є результатом розвитку людського суспільства (- початком суспільного життя в народів Європи є громада;

- різні форми національного права та держави пояснюються різним рівнем суспільного й політичного життя, історичними і географічними умовами;

- людське суспільство, утворюючись від найпростіших до найскладніших форм (від сім'ї, громади до держави), втілює принцип його демократичної організації, що є єдино вірним і для організації державного управління, і для правової системи;

-держава- політична організація суспільства;

-держава повинна відповідати природним потребам життя народу, визначатися не формою правління, а правовим статусом особистості та правами, якими наділені її громадяни;

- право та закон є вираженням загальної волі народу;

-до основних прав людини та громадянина, на його думку, належать: особисті права, громадянські права, політичні права;

- найдемократичнішою формою державного устрою багато­національної країни є федеративна держава, що є знаряддям національного звільнення пригноблених народів;

-державна влада має поділятися на законодавчу, виконавчу та судову;

- джерелом і носієм влади є народ.

Микола Костомаров (1817-1885)—український історик, етно­граф, письменник, член-кореспондент Петербурзької академії наук. Народився в селі Юрасівка Острозького повіту Воронезької губернії. Мати була кріпачкою, батько - поміщиком. Після закінчення гімназії у 1833 р. вступив до Харківського університету. Захистивши дисертацію, отримав ступінь магістра історичних наук, працював викладачем гімназії та пансіонів у Рівному й Києві, а в травні 1846 р. був одностайно обраний професором російської історії Київського університету. Микола Костома­ров - один із засновників Кирило-Мефодієвського товариства, після розгрому котрого був засланий до Саратова. Відбувши заслання, в квітні 1859 р. на запрошення Петербурзького універ­ситету прибув до столиці Російської імперії та став професором університету. У 1862 р. через деякі обставини змушений був піти у відставку й відтоді зосереджував усю свою увагу на науко­вій діяльності. Співпрацював з журналами "Основа", "Вестник Европы", "Отечественные записки".

Автор понад 300 праць, серед яких зібрання творів з історії у 8-ми томах, історичні драми, політич­на програма Кирило-Мефодіївського товариства ("Книга буття українського народу", "Статут словянського товариства"). У них М. Костомаров обстоював такі державно-правові ідеї:

- визначальна роль в історії належить народові (а не правителям, як вважала більшість тогочасних російських істориків);

- український народ є самостійним етносом (а не частиною російського народу, як те стверджувала офіційна позиція);

- українці - безкласовий народ, у якого експлуататорами стають іноземці;

- український народ, з огляду на те, що він зберіг властиві колись усім слов'янам демократичні риси, покликаний стати провідником у справі їх соціального та національного визволення й основною ланкою майбутньої слов'янської держави;

- союз слов'янських республік має грунтуватися на федера­тивних началах. У всіх складниках федерації мають діяти однакові закони та права, рівність мір, ваги, одна монета, відсутність митниць, свобода торгівлі;

- законодавча влада в кожній республіці слов'янського союзу мала належати Народним зборам, виконавча — бути виборною та підзвітною їм;

- на чолі слов'янського об'єднання має стояти президент як глава виконавчої влади та сейм як законодавчий орган.

Іван Франко (1856-1916) - український письменник, учений, громадський діяч, мислитель. Народився в селі Нагуєвичі на Галичині в сім'ї коваля. Закінчив філософський факультет Львівського університету. В 1893 р. у Віденському університеті захистив докторську дисертацію. Був ініціатором і організатором революційно-демократичних періодичних видань "Громадський друг", "Дзвін", "Молот", організову­вав видання літератури для народу. За соціалістичну пропа­ганду зазнав переслідувань і арештів. Неодноразово балотувався до австрій­ського парламенту, був одним із засновників радикальної партії Галичини -РУРП (1890 p.), Національно-демократичної партії (1899 p.). Автор понад 5000 творів. Івана Франка висували на Но­белівську премію. Протягом 1976-1981 pp. видано 45-томне зібрання творів І. Франка. У багатьох з них І. Франко виклав своє бачення держави та права:

- суспільний розвиток є закономірним процесом поступаль­ного руху, опертям якого є суспільна праця;

-джерелом і носієм влади в державі повинна бути більшість суспільства, влада та воля котрого мають збігатися;

- влада в державі є втіленням не тільки волі царів, але й сили, що дає можливість державній владі нав'язувати владну волю;

- у майбутньому держава, як і будь-яке державне правління, перестане існувати;

- майбутній лад має базуватися на широкому самоврядуванні общин, повітів і країв, що складаються з вільних людей, об'єднаних вільною федерацією;

- основою розвитку громадянського життя мають стати права та свободи людини;

- складником політичної свободи є свобода національна;

- вільний розвиток народів здатні забезпечити політична свобода та федеративний устрій держави;

- основним принципом майбутньої федерації народів має стати принцип демократичної рівності членів добровільного політич­ного союзу.

Михайло Грушевський (1866-1934) - український учений-історик, публіцист, політичний діяч. Народився на Холмщині - споконвічній українській землі (місто Холм засноване ще Дани­лом Галицьким, з 1919 р. перебувало в складі Польщі) у родині педагога-славіста. У 1890 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира. Після захисту в 1893 р. магістерської дисертації з 1894 р. до 1913 р. очолював кафедру української історії Львівського університету, Наукове товариство імені Тараса Шевченка, (існує і сьогодні, зі штаб-квартирою в Нью-Йорку) редагував його "Записки" (вийшло понад 100 томів), був одним з організаторів Націо­нально-демократичної партії. Став доктором наук, професором. У 1917-1918 pp. очолював Українську Центральну Раду, був обраний її президентом. У 1919 р. емігрував за кордон. Органі­зував Український соціологічний інститут у Відні, потім пере­їхав до Праги. У 1924 р. на його прохання ВУЦВК дозволив йому повернутися в Радянську Україну для наукової роботи (єдиний із визначних лідерів української революції 1917-1921 pp., який повернувся до УСРР). Був обраний академіком АН УСРР (1924 р.) та АН СРСР (1929 p.). Пересліду вався більшовицьким режимом. Помер 25 листопада 1934 р. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Автор "Історії України-Руси" в 11 томах і ще близько 2000 наукових праць, більшість яких була присвячена історії україн­ської державності. У них М. Грушевськпй:

- стверджував, що першою формою української державності була Київська Русь, правонаступником-якої є український народ;

- виклав своє бачення історії розвитку людського суспіль­ства, в якій виділив три етапи: початок організації, племінно-родовий уклад, класово-державна організація;

- вважав, що право існує не лише в класовому, але й у племінно-родовому суспільстві;

- підтримав теорію закономірного переходу від первісного суспільства до державної організації;

- вважав, що правові форми з'явилися раніше, ніж держава;

- визначав державу як суверенний союз народу, що верховен­ством своєї влади задовольняє індивідуальні та загальнолюдські інтереси щодо створення громадянського суспільства, а право - як єдність норм, що висловлюють соціальну солідарність об'єднаних у націю людей;

- вважав основною ознакою демократичного суспільства дію в ньому принципу "дозволено все, що не заборонено законом";

- схилявся до соціалістичного типу державності як альтернативи "буржуазній парламентській республіці";

- висловив упевненість у тому, що Україна має стати демо­кратичною республікою, в якій гарантуватимуться всі права та свободи, забезпечуватиметься рівність усіх людей.

Володимир Винниченко (1880-1951) народився на хуторі Веселий Кут Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (тепер село Григорівна Новоукраїнського району Кіровоградської області) в селянській родині. Навчався в початковій школі, потім — у гімназії. У 1901 р. вступив на юридичний факультет Київського університету. За участь у діяльності Революційної української партії(РУП)тавполітичній пропаганді В. Винниченко був відрахо­ваний з університету, заарештований і ув'язнений. Протягом 1917-1919 р. - заступник голови Центральної Ради, очолював перший уряд УНР - Генеральний секретаріат та Генеральне секретарство внутрішніх справ Директорії. У вересні 1920 р. назавжди покинув Україну.

Основні публіцистичні твори В. Винниченка: "Відродження нації", "Заповіт борцям за визволення". У 1924-1928 pp. вихо­дить перше зібрання його творів у 23 томах, а в 1930-1932 pp. -друге в 28-ми. Поміж художніх творів найвідомІші такі його романи: "Сонячна машина", "На той бік", "Поклади золота", "Нова заповідь", "Вічний імператор", "Лепрозорій", "Конкордизм", "Слово за тобою, Сталіне! " та ін.

- вважав, що відродження державності доцільно починати зі створення національно-територіальної автономії України в складі демократичної Російської республіки;

- гадав, що опертям національного визволення має стати народ, атому необхідно йти назустріч його одвічним соціально-економічним прагненням;

- заперечував насилля, вважав передчасним курс більшови­ків на соціалістичну революцію та непридатною для селянської України їхню ідею щодо встановлення диктатури пролетаріату;

- захищав ідею рівності всіх громадян перед законом;

- наголошував на важливості судової влади як запоруки реального захисту прав і свобод громадян;

- зауважував, що внутрішня та зовнішня політика держави має бути моральною.

3. Московська держава формувалась і розвивалась як деспотія східного типу, що не могло не позначитися на розвиткові в ній державно-правової думки. Проявилося це в такому:

- самодержавство мислилось як неминуча та необхідна форма існування держави, а право розглядалося виключно як монарша воля;

- один з найважливіших складників природного права- ідея природної рівності людей - взагалі не розглядалась, а якщо й роз­глядався, то визнавався практично нездійсненним;

- одним з найгостріших державно-правових питань, які стояли перед тогочасним суспільством, була проблема кріпосного селянства;

- у державно-правовій думці й теологічному світогляді панував прагматизм і практична спрямованість',

- через відсутність дуалізму світської та духовної влади, притаманного країнам Західної Європи, в тогочасних теоріях був яскраво виражений напівмістичний погляд на царську владу як на непорушну та надприродну;

- після того, як Москва стала визнаним центром єдиної держави, усталюють погляди про те, що вона повинна посісти провідне місце поміж інших країн, стати "третім Римом".

У розвитку державно-правової думки Московської держави виділяють два етапи:

1)  XIV-XV століття - властиве домінування ідеї зміцнення централізованої держави;

2) XVI ст. - перша половина XVIII ст. - поширення ідеї само­державної влади, що не визнавала жодної опозиції, й обгрунту­вання необхідності посилення необмеженої влади правителя.

На межі XV-XVI століть у Московській державі виникають дві ідейні течії, що по-різному підходили до відносин церкви та держави. Вони справили значний уплив на подальший роз­виток державно-правової думки Росії.

Представники першої течії (ідеологом якої був чернець Нил Сорський (справжнє прізвище Микола Майков) (близько 1433-1508) іменувалися "нестяжателі". Задля відновлення автори­тету церкви в суспільстві вони вважали, що ченці повинні утри­мувати себе тільки власною працею, виступали проти монастирських маєтностей, які на той час становили значну частку всіх держав­них територій. На їхню думку, ченці повинні вести аскетичний спосіб життя, відмовитися від володіння майном, експлуатації найманої праці в монастирському господарстві, що відволікало від служіння Богові, не давало користі справі церкви. Діяльність церкви має обмежуватися духовною сферою й орієнтуватися на допомогу людині в подоланні властивих їй від природи "помис­лів". Справи віри повинні лишатися поза втручанням держави, це - прерогатива церкви. Вчення Нила Сорського розвинули Вассіан Патрикеев, Максим Грек, Феодосій Косий.

Прихильники другої ідейної течії (засновник Иосиф Волоцький (справжнє прізвище - Іван Санін) (1439-1515 pp.) - "стяжателі" (йосифляни), хоч і не були прихильниками особистого збагачення, але захищали право монастирів володіти землями та великою власністю. У майнових правах монастирів вони вбачали запоруку їхнього справді громадського служіння через допомогу бідним, голодуючим, хворим, виконання просвітницьких завдань, гарантію високого суспільного становища Церкви, можливість сприяти встановленню православної держави. Вони висловлювали думку проте, що духовна влада вища за світську, а правитель є слугою Бога й мусить коритися церкві.

У цій суперечці за кожною зі сторін стояла своя правда. Ідея йосифлян, доведена до крайності, означала, що збагачення монастирів ставало самоціллю, а допомога, яку надавала їм держава, оберталася заграванням з нею та виправдовувала будь-які дії. Крайнє нестяжательство прирікало церкву на бідність, а отже, на неосвіченість і закривало перед нею шлях активного суспільного служіння. До того ж, авторитет відомих нестяжателів використовували вожді єресей, котрі шукали в них захисту від переслідувань з боку держави, а також ті державні діячі, котрі намагалися контролювати церковне майно.

Історичну перемогу в цій суперечці отримати йосифляни, підтримані державною владою.

Афанасій Ордин-Нащокін (1605-1680) - російський держав­ний і військовий діяч, дипломат другої половини XVII ст.

У перехідний період Московської держа ви від станово-представ­ницької до абсолютистської форми правління обгрунтував кон­цепцію "освіченої монархії", основні положення якої такі:

• "освічена монархія" - єдина форма правління, здатна забез­печити "загальне благо" для всіх людей країни;

- призначення монарха полягає в управлінні економічними та політичними реформами, змістом яких має стати розвиток приватної ініціативи, підприємництва та самоврядування міст;

• розвиток економіки можливий лише за умови збереження певної самостійності місцевих торгово-промислових центрів (надання містам свободи на проведення торгових операцій) і держав­ної підтримки (дотування) новостворених галузей промисловості;

• важливим атрибутом держави має стати військо.

• зовнішня політика держави повинна мати на меті встановлення дружніх, мирних відносин із сусідніми та, передусім, із слов'янськими країнами, з якими необхідно укладати вигідні економічні й військові угоди.

Теофан (Єлеазар) Прокопович (1681-1736) - церковний і політичний діяч, письменник, історик. Народився в україн­ській купецькій сім'ї. Невдовзі після народження помер його батько, а коли хлопчикові виповнилося сім років, померла й мати. Клопоти щодо виховання Теофана взяв на себе його дядько (брат матері) - професор, ректор Києво-Могилянської колегії. Після закінчення колегії навчався в Польщі та Римі (колегії Святого Афанасія), Німеччині. З 1704 р. - викладач, з 1711 р. - ректор Києво-Могилянської академії. Упродовж 1706-1711 pp. декілька разів зустрічався з Петром І. У 1716 р. на запрошення Петра І переїхав до Петербурга та став його найближчим помічником у проведенні церковної реформи. 31718р.- єпископ Псковський, з 1724 р. - архиепископ Новгород­ський. З 1721 р. — віце-президент Синоду. Був активним прибіч­ником перетворень Петра І, вирішуючи всі питання державної та церковної політики в інтересах дворянства.

Творчу спадщину Теофана Прокоповича складають численні прозові та віршовані твори: "Слово о власти и чести царской", "Правда воли монаршей", "Слово похваль­ное о флоте российском", "Духовний регламент", "История об избрании и восшествии на престол государыни Анны Ивановны" та ін. Провідні ідеї, що пронизують ці твори, такі:

- влада монарха щодо підданих є необмеженою;

- особа монарха обирається завдяки божественному провидін­ню, а тому угоду правителя з людьми про утворення держави не можна розірвати;

- віддав перевагу абсолютизму, а демократію й аристократію розглядав як недосконалі форми правління, оскільки перша при­зводить до неспокою та смути в державі, а друга - до її руйнації, бо люди, які перебувають на вершині влади, піклуються, насам­перед, про власні вигоди та привілеї, а не про інтереси країни;

- зразком правління є необмежена монархія, позаяк тільки вона спроможна забезпечити цілісність держави та благо для підданих. Влада монарха в такій державі є надзаконною, що дає йому право втручатися навіть в особисте життя людей. Обмежена ж монархія, внаслідок того що монарх може за певних обста­вин бути позбавлений влади, не гарантує стабільності у державі;

- монархії поділяв на виборні та спадкові, перевагу віддаючи останнім, скільки вони, на думку вченого, є найбільш природною і найстійкішою формою держави, адже в ній престол ані дня не залишається вільним, а спадкоємець, знаючи, що він не­одмінно царюватиме, завчасно готує себе до управління країною. Правлячий же монарх прагнутиме залишити державу синові міцною та квітучою;

- республіки придатні лише для малого за кількістю народу, і що живе на невеликій території;

- у взаєминах держави та церкви перевагу віддавав світській владі. Монарх покликаний бути не тільки політичним, але й духовнпм лідером країни, навіть виступати суддею Церкви;

- народ у державно-правовій теорії мислителя суверенітетом не володів, а розглядався лише як суб'єкт обов'язків і підкорення.

Василь Татіщев (1686-1750) - російський державний діяч, військовий, дипломат, географ, адміністратор, політичний мисли­тель, історик. Народився в сім'ї псковського поміщика, закінчив Московську інженерну й артилерійську школу, багато займав­ся самоосвітою. Брав участь у Північній війні (1700-1721), виконував різні воєнно-дипломатичні доручення Петра І. Упро­довж 1720-1722 pp. та 1734-1737 pp. управляв казенними заводами на Уралі, заснував місто Катеринбург; у 1741 — 1745 pp. - астраханський губернатор. Наукові інтереси В. Таті­щева пов'язувалися з його державною діяльністю та форму­валися під упливом перетворень Петра І.

Мислитель підготував першу російську публікацію історичних джерел, увів до наукового обігу тексти Руської правди та Судебника 1550 р. з детальними коментарями до них; за­початкував розвитоку Росії етнографії, історичної географії, джере­лознавства, уклав перший російський енциклопедичний словник ("Лексикон Российский"). Йому також належить перша наукова узагальнена праця з російської історії, написана на основі числен­них російських та іноземних джерел "История Российская с самых древнейших времён". Досліджуючи походження та сутність держави і права, В. Татіщев запропонував свою політико-правову концепцію, згідно з якою:

- держава є результатом суспільної угоди з метою гарантування безпеки та взаємної вигоди людей. Укладається вона внаслідок еволюції договору: спочатку шлюбу, потім — між батьками й дітьми, зрештою - між панами і слугами. Зростаючи, родини утворили громади, а ті - об'єднались у державу на чолі з монархом (поєднання патріархальної та договірної теорій походження держави);

- форми правління поділяв на правильні, неправильні та мішані. Демократія та політія (мішана форма), на його думку, можливі лише в невеликих державах або містах-державах.

У більших державах, які мають на своїх кордонах моря, гори й інші природні перешкоди для ворогі в, а також там, де народ освіче­ний, можлива аристократична форма правління. У таких же країнах, як Росія, що вирізняються великою територією, відкритістю кордонів, неосвіченістю народу, найприйнятнішою формою правління є монархія;

- вважав, що монархія як форма правління держави найбільше відповідає природі людини. Монарх подібний до господаря в домі, його природні інтереси вимагають утримання дому в найкращому по­рядку. Він зацікавлений у достатках і процвітанні своїх дітей- підданих;

- засуджуючи втеорії будь-яку форму рабства (зокрема й кріпос­ницьку систему) як суперечливу людині, християнським законам і народним звичаям, на практиці наводить доводи на користь її збере­ження" (без опіки та заступництва освіченого й мудрого поміщика ледачий за своєю природою селянин приречений на загибель);

-вважав, що державний порядок у суспільстві повинен спрямо­вуватися законами;

- закони поділяв на природні (стосуються всіх і визначають, що за природою є правилом, а що суперечить природі) та позитивні (встановлюються з волі народу й визначають, що є корисним і шкідливим для держави);

- позитивні закони повинні бути корисними, викладеними зрозу­мілою для громадян мовою, узгодженими між собою, своєчасно оприлюдненими, зважати на давні звичаї, не містити погроз покарання за їх невиконання;

- найкращим законодавцем має бути монарх, а видані ним закони— відповідати природному праву, справедливості, загальній користі;

- оскільки монарх не може одноосібне забезпечити законодав­чий процес, то за ним має лишатися лише підписання готового законопроекту, розробленого різними відомствами та виборними установами;

- на думку мислителя, знання законів є обов'язковим для всіх підданих держави й особливо для поміщиків, оскільки вони були природними суддями своїх селян;

- покарання за злочини мають бути поміркованими й відпо­відати тяжкості останніх;

- на судові посади потрібно призначати осіб відповідної професійної підготовки;

- пропонував визначити законами, інструкціями, приписами все, що становило інтерес для держави, та діяти відповідно до них.

Семен Десницький (1740-1789) - російський просвітник, соціолог і юрист. Народивсь у сім'ї міщан міста Ніжина. Навчався в духовній семінарії Троше-Сергієвої лаври, Петер­бурзькій академії, Московському університеті (1759-1760 pp.). Завершив освіту в університеті міста Глазго (Англія), де в 1767 р. отримав звання доктора цивільного та церковного права. З 1767 до 1787 pp. - професор права юридичного факультету Московського університету, де першим розпочав спеціальну розробку російського права та викладання російською мовою. У 1783 р. був обраний членом Російської академії наук.

Автор багатьох праць з юриспруденції: "Представление о учре­ждении законодательной, судптелыюй и наказательной власти в Российской империи", "Слово о причинах смертных казней по делам криминальным". Суть їх така:

- виникнення держави та права пов'язував з виникненням і розвитком приватної власності;

- право передувало утворенню держави, а правові норми існували на всіх етапах розвитку людського суспільства;

- законів було спочатку небагато та вирізнялися вони просто­тою, але із зосередженням у деяких членів суспільства значного майна вони ускладнюються та збільшуються кількісно;

- визнавав існування таких природних прав людини, як право на життя, здоров'я, гідність, власність, але припускав, що за певних історичних, географічних та інших обставин може бути встанов­лена влада, котра за політичними мотивами суперечитиме природному людському єству;

-заперечував договірну теорію походження держави, вважаючи, що поява первісних держав не відповідала інтересам більшості народу, позаяк їхньою сутністю став захист егоїстичних інтересів;

- був супротивником республіки (боявся активності народ­них мас), а ідеалом визнавав конституційну монархію (повинна слугувати інтересам не тільки дворян, але й усіх власників);

- пропонував здійснити розподіл влади на п'ять гілок (законодавчу, виконавчу, судову, каральну, громадянську) та законом чітко визначити компетенцію кожної з них;

- законодавчу владу монарх мав поділяти з однопалатним представницьким органом - Сенатом (600-800 депутатів від усіх станів, які обираються за помірним майновим цензом на 5 років, іне отримують жодної платні, з-поміж себе обирають президента), який має розробляти й ухвалювати закони, після чого передавати їх на затвердження монарха;

- виконавчу владу має здійснювати монарх, що володіє правом відкладального вето, та вищі органи управління - колегії, підпо­рядковані монархові та Сенату;

- суд відділяв від адміністрації, він пови нен був діяти на принци­пах гласності, змагальності, надання звинуваченому права на захист. Суддів призначав на довічно та міг усунути з посади (лише за вчинення правопорушень) імператор. Суддями могли стати особи, що мали відповідну освіту, склали фаховий іспит і мали стаж юридичної практики не менший за 5 років. Справи в судді мали розглядатися за участю 15 присяжних засідателів;

- каральну владу мислитель пропонував передати в губерніях і провінціях воєводам, які призначалися монархом, але у своїй діяльності були підзвітні губернським судам, що приймали та розглядали прилюдно скарги на їхні дії. На воєвод покладався збір податків, виконання вироків, відання місцями ув'язнення;

- громадянська (цивільна) влада у проекті С. Десницького була представлена органами місцевого самоврядування, установи яких вчений пропонує створити в усіх губернських та інших великих містах Російської імперії, залучивши до робота в них виборних купців і дворян;

- органам самоуправління надавалося більше повноважень, аніж воєводам (завідування господарством, збирання податків і вирішення цивільних справ за позовами на незначну суму та ін.);

— схвалював підтримку державою розвитку промисловості, торгівлі, банківських установ тощо;

- закликав царя дотримуватися мирної орієнтації у відносинах з іншими державами.

Ідеї, що були закладені С. Десницьким у його проекті реформи державних і правових установ Росії, дають підстави вважати його першим російським лібералом.

Олександр Радіщев (1749-1802) - російський письменник. Народивсь у Москві в заможній дворянській родині. Спочатку навчався в професорів Московського університету. Потім закін­чив Пажеський корпус і служив пажем при дворі. У 1764 р. держав­ним коштом був відісланий до Лейпцизького університету для вивчення юриспруденції. Повернувшись на Батьківщину в 1771 р., став протоколістом у Сенаті, потім (1773-1775 pp.) - обер-аудитором (воєнним прокурором) Фінляндської дивізії. З 1780 р. працював на петербурзькій митниці. На початку 80-х pp. XVIII ст. О. Радищев став відомий як літератор і публіцист.

Написав твори: "Слово про Ломоносова", "Житіє Ф. Ушакова", оду "Вольность", "Подорож з Петербурга до Москви" тощо. За вільнодумство за вказівкою Катерини II О. Радіщева було засуджено до смертної кари, котру замінили десятирічним засланням в Ілимському острозі. Після смерті Катерини II Павло І у 1796 р. амністував письменника, а після сходження на престол Олександра І давній покровитель О. Радіщева - вельможа А. Воронцов - зумів повернути його до Петербурга, де письменник, працюючи в Комісії зі складання законів, уклав кілька законопроектів, спрямованих на поліпшення життя селян і простого люду. У 1802 р. О. Радіщев за нез'ясованих обставин покінчив життя самогубством.

У своїх творах письменник:

• не вірив в освіченого монарха, розглядав самодержавство як атрибут кріпосного права, а царя вважав першим серед злочинців;

• ставив знак рівності між монархією, деспотією і тиранією, оскільки, на його думку, вних однакова організація влади, а народ перебуває в рабстві;

• уперше в історії російської політико-правової думки висунув концепцію народної революції, в якій обгрунтував право поне­волених на протест проти власного гноблення;

. • був прихильником республіканської форми правління й обґрун­товував здатність до цього російського народу;

• основою суспільного буття вважав приватну власність, у якій вбачав природне право людини, забезпечене первісним суспільним договором, але був супротивником феодальної власно­сті на землю й першим з мислителів Росії висунув принцип: земля повинна належати тим, хто її обробляє;

• вважав, що в країні має бути встановлений такий державний лад, який зможе забезпечити народові його священні природні права (свободу слова, думки, діяння) та дотримання демократич­них принципів (рівність усіх перед законом, справедливе право­суддя, залучення широких верств суспільства до прийняття законів та ін.);

• виступав проти грабіжницьких і згубних воєн, обстоював мир між народами.

           Михайло Сперанський (1772-1839) - російський державний і політичний діяч, граф. Народився в селі Черкутине Володимирської губернії в сім'ї священика. У 1791 р. закінчив Олександро-Невську духовну семінарію (у Петербурзі) і за­лишивсь у ній викладачем. З 1797 р. перебував на державній службі, склав декілька проектів перетворень. У 1807 р. став статс-секретарем Олександра І, а в 1808 р. - членом комісії зі складання законів і товаришем (заступником) міністра юстиції. За дорученням імператора уклав план державних реформ (1809 р.). У 1812 р. реформатор був звинувачений у зв'язках з Наполеоном І і висланий до Нижнього Новгорода під нагляд поліції, пізніше - до Пермі. У 1816р. став пензенським губерна­тором, а в 1819 р. - генерал-губернатором Сибіру. У 1821 р. М. Сперанський повернувся до Петербурга, був призначений членом Державної Ради та керівником Комісії зі складання законів. У 1826 р. був членом Верховного кримінального суду над декабристами. З 1826 p., фактично, очолив Другий відділ Власної Його Імператорської Величності Канцелярії.

Під його керівництвом було підготовлено й видано перше "Повне зібрання законів Російської імперії в 45 томах і "Звід законів Російської імперії" у 15 томах. У 1839 р. отримав титул графа.

Державно-правові погляди М. Сперанського такі:

- вважав, що сучасна йому система правління в Росії не здатна гарантувати безпеку особистості, власності та честі кожного, її державний лад — це не обмежена жодними законами деспотія;

- запропонував запровадити правління у формі "істинної монар­хії", що відрізнятиметься від наявної деспотичної, поліцейської держави, де немає місця законності, прогресові, народній просвіті та ґрунтуватиметься на таких важливих буржуазних юридичних принципах, як: законності, поділу влади (на законодавчу, виконав­чу, судову та владу монарха), особистої свободи, рівності громад­ських прав (особистих і майнових) для всіх підданих.

- наголошував, що конституційна монархія повинна спира­тися на кваліфікований чиновницький апарат, який забезпечува­тиме її функціональну діяльність (запропонував і провів два закони про чиновників: "Про придворні звання" (не могли бути основою для одержання чинів і просування службовими щабля­ми) та "Про екзамени на чин" (умови зайняття посад і одержання службових чинів: