Учення Піфагора й піфагорійців про державу та право

Піфагор Самоський (близько 580-500 pp. до Р. X.), який знайомий нам ще із шкільних років за названою в його честь теоремою елементарної геометрії, був не тільки ви­значним математиком, але й філософом. Є свідчення про те, що слово "філософія" вперше вжив саме Піфагор. Слово "софія" з грецької - "мудрість", вважалося в Елладі божим даром, доступним тільки богам. Мудрецем, тобто тим, хто володіє істиною, стати майже неможливо. Та для людини реально стати "філософом" - "любомудром", "тим, хто любить мудрість". Отож Піфагор сказав про себе: "Я не мудрець, я тільки філософ". Геродот же назвав Піфагора "найбільшим еллінським мудрецем".

Як філософа Піфагора цікавило багато питань, зокрема й держава, право, людина, суспільство, з приводу котрих він мав власну позицію.

Так, багато уваги Піфагор і його послідовники (піфагорійці) приділяли пошуку об'єктивної норми справедливості та права Для полісу і його громадян. Вони вважали, що життя людей повинно бути реформовано та приведено до відповідності вислс вам філософів про поліс, справедливість і "належну мі{ в людських взаєминах. У "належній мірі" вони вбачали рівніс яку вважали найістотнішою ознакою права. Це пoлoжe піфагорійців відіграло важливу роль у формуванні ідеїправов рівності людей. Ідеалом для піфагорійців був поліс, у яком¹ панують справедливі закони. У своїх бесідах Піфагор неоднс разово наголошував, що після божества потрібно поважат батьків і закон, підкоряючись їм за переконанням, а не удаване Навзагал, закони для Піфагора - це велика цінність.

Піфагор і його послідовники були прихильниками аристокр тичної форми правління. Та під аристократією вони розумі не родову знать, а правління кращих, обізнаних, еліту суспіль ства. Що ж до антипатії та недовіри піфагорійців до демократії то вон,и пояснюються їх переконанням, що раціонально думат здатні тільки обізнані, юрба до цього не здатна.

Піфагорійці засуджували анархію (безвладдя), котру вважа найгіршим злом для суспільства. Вони були переконані, що людина за своєю природою не може без керівництва.

Піфагорійці почали розробку концепції ідеальної держави^ громадяни якої мали брати участь в управлінні, формуванні прел ставницьких органів влади, прийнятті законів.

 Розвиток теоретичних засад державі та права Гераклітом

Геракліт Понтійськнй (544-470 pp. до Р. X.)-відомий давньо­грецький філософ-діалектик, виходець з аристократичного роду міста Ефес, автор твору "Про природу" (дійшов до нас лише в уривках), який прославивсь у давнину глибокодумністю та загадковістю викладу (звідси прізвище Геракліта -"темний"). Вважалося, що праця складалася з трьох частин: у першій мова йшла про природу, в другій - про державу, в третій - про Бога.

Згідно з Гераклітом, у світі панують необхідність і законо-І мірність-всезагальний розум, голос космічної справедливості,! об'єктивний закон Всесвіту - Логос. Усе відбувається відповід-] но до нього. Навіть Сонце, говорить філософ, не може переступити Логос. Отож життя полісу та його закони повинні слідува-1 ти Логосу, тобто вони є відображенням космічного порядку.

Закон, за Гераклітом, є щось загальне, божественне та розумне. Він дає необхідні масштаби й міри явищам, людським справам, відносинам. Знання закону, на переконання мислителя, частина знань про світ взагалі, про космос, як "упорядкований Всесвіт", "світовий порядок". Народ має боротися за закон, як за свої стіни. Геракліт прямо визначає закон як "покірність волі одного".

Геракліт вважав, що влада в державі повинна належати меншості найкращих. Отже, він був прибічником духовної аристократії та супротивником демократії. Він з цього приводу говорив таке: "Один для мене -десять тисяч, якщо він найкращий".

Учення Геракліта про об'єктивний закон Логос стало основою для побудови всіх наступних доктрин античного та Нового часів про природні права людини, що незалежні ні від кого, раз і на­завжди їй дані як норми загального розвитку.