Передумови виникнення та розвитку вітчизняної політико-правової думки

Ключові слова: середньовіччя, томізм, єрись, феодалізм, інквізиція, іслам, шаріат, аверроїзм.

 

1. Падіння Західної Римської імперії (476 р.) - останньої світової рабовласницької держави - ознаменувало кінець епохи старо­давнього світу та початок нового періоду - Середньовіччя (кінець V ст. - кінець XVI ст.). "Середніми", тобто "серединними", "проміжними" їх назвали мислителі епохи Відродження. Останні вважали, що після краху Римської імперії настала смуга культур­ного здичавіння.

Традиційно вважають, що Середньовіччя - це все відстале та реакційне, мракобісся, час, сповнений забобонів, марновірства, невігластва, фанатизму. Та це не зовсім так, адже в Середні віки, як і в будь-яку епоху, спостерігалося переплетіння найрізноманіт­ніших явищ, які заслуговують позитивної чи негативної оцінки. Це був період, коли на зміну рабовласницькій державі та праву приходили новий суспільно-політичний лад і нове феодальне право. Нові форми суспільного життя й організації державної влади визначали тепер провідну лінію історії людства, новий спосіб мислення, нові погляди на розвиток держави та права.

Характерною рисою середньовічного мислення було його поєднання з релігійною ідеологією, що грунтувалася на принци­пах одкровення та монотеїзму, характерних християнству. У часи Середньовіччя християнська релігія стала ядром світ­огляду феодального суспільства, стрижнем єдиної християнської культури. Саме християнство зробило людину особисто відпо­відальною за своє життя та за всі думки й діяння. До того ж, вона відчувала себе частиною якого-небудь людського спів­товариства та чинила як годилося християнинові, чоловіку, лицареві, монаху, селянину, члену сільської общини, ремісниць­кого цеху, мешканцю певної місцевості тощо.

Прикметами середньовічного мислення були ретроспективність і тридиціоналізм, тобто звернення до минулого. Основний Постулат середньовічного мислення: чим давніший, тим реальніший, чим реальніший, тим істинніший. Цьому способові мислення були також властиві надзвичайна щирість (яку не перевершила жодні інша епоха) та не притаманні позування й кокетливість, що хараи теризували думку Нового часу. Мислителі говорили те, про що думали, але думали, звісно, згідно з уявленнями свого часу.

2. Визначним теоретиком у галузі держави та права в Середні віки був монах-домініканець італієць Тома Аквінський (1225 1274 pp.). Орден домініканців - об'єднання монахів, заснован святим Домініком, який боровся проти всіх, хто, за їхнім пе конанням, ухилявся від віри та правил поведінки, встановлен церквою. Домініканці називали себе "собаками божими" (dom canes)-вірними та рішучими слугами Бога. Під їхнім контролем перебувала інквізиція, що нещадно розправлялася з усі хто вступав у суперечки з істинною вірою. Він, як і грецькі філософи розглядав людину, насамперед, в суспільстві та державі, і розробив християнську доктрину держави і права.

Ф. Аквінський стверджував, що державна влада походи, від Бога, а її метою є досягнення загального блага член держави, забезпечення умов для розумного та гідного жи людини. Водночас він рішуче заперечував соціальну рівніс, Відмінності, що існували між тогочасними станами, на дум мислителя, є вічними, отож піддані повинні коритися пан ним верствам.

Найкращою формою держави Ф. Аквінський вваж монархію, що, порівняно з іншими, усталеніша, стійкіша стабільніша, а тому найбільш здатна підтримувати порядо¹ у суспільстві та гарантувати щасливе життя своїм підданиці За своєю будовою монархія схожа на той Всесвіт, який створив Бог і котрий є найдосконалішою структурою. Монархія як і людський організм, керується з одного центру, отж«унеможливлює неузгодження й суперечки між ланками управі ління, властиві аристократії, олігархії та демократії.

Монарх, вважав мислитель, повинен бути тим же, чим є душ| в тілі, а Бог - у світі. Влада доброго та справедливого монарха мг^ бути відображенням влади Бога у світі. Завдання монарха- весті громадян до доброчинного життя. Основними передумовами цьо: є збереження миру та забезпечення добробуту громадян.

Найважливіша ціль і сенс життя - досягнення небесного блаженства. Веде людину до цього блаженства вже не держава, а церква, через священиків і намісника Бога на землі-Папу римсь­кого (від грецьк. " pappas " - "батько", звідси укр. "піп" та рос. "поп"). Роль церкви більша від ролі держави, правителі цього світу по­винні бути підпорядковані церковній ієрархії. Тома Аквінський проголошує необхідність безперечного підпорядкування світської влади духовній. Саме церкві повинна належати необмежена влада.

Як прибічник монархії, Тома Аквінський протиставляв політич­ну монархію (форму правління на засадах законів і для "загаль­ного блага") абсолютній (тобто тиранії, суть якої зводив до правлін­ня в інтересах самого правителя та в умовах беззаконня) й обґрунтовував право (а разом з ним і обов'язок) народу на повалення тиранії. Він говорив, що ніхто, навіть раб, не зобов'я­заний коритися деспотові.

Тома Аквінський розвинув також учення про право, в основу якого поклав категорію справедливості. Право, на переконання мислителя, - це дія справедливості під кутом встановленого божественного порядку людських взаємин. Справедливість полягає в наданні кожній людині того, що їй самій належить. Існує справедливість розподільна (надання благ відповідно до заслуг особи) та порівняльна (дії щодо порівняння чого-не­будь, передусім, права). На основі цього право він поділяв на вічне, природне та позитивне (людське).

Вічне право - це сукупність принципів божественного керів­ництва світопорядком, які містяться у вищому Розумі.

Природне право походить від законів вічного права та поширює­ться на всі живі істоти, зокрема й на людей. Незмінні вимоги природного права наказують людині скрізь і завжди шанувати Бога та виконувати його волю в земних справах. Воно є гаран­тією того, що в людських діяннях буде панувати справедливість.

Позитивне (людське) право, на відміну від природного, часто змінюється. У ньому багато випадкового та скороминулого. Воно залежить від природи конкретних держав, характеру правління та багатьох інших чинників.

Тома Аквінський був непримиренним захисником католицької Церкви (віагрецьк. "katholikos" -загальний), феодально-монархіч­ного ладу. У Середні віки його називали " doctor angelicus " (янгольський доктор). У 1323 р. був канонізований (долучений до лику святих) під іменем Аквінат, а у 1879 р. спеціальною енциклікою (посланням, яке є обов'язковим до виконання) Папи римського Льва XIII ("Aeterni patris") учення Томи Аквінського оголошується "єдино істинною філософією католицизму", що отримала назву "неотомізм".

Тома Аквінський відомий як автор таких творів: "Сума теології", "Сума істини католицької віри проти язичників", "Про правління можновладців" та ін.  

Свою позицію щодо держави та права обгрунтував англійський філософ, монах-францисканець loa н Дуне Скотт (1266—1308 pp.). Францисканці - це ченці католицького ордену, заснованого в 1207-1209 pp. Франциском Ассізьким. Релігійне братство міноритів ("менших братів", від лат. minor - менший) створене з метою проповіді в народі євангельських істин (бідності, аскетиз­му, любові до ближнього тощо). Народився Дуне Скотт у Шотлан­дії, викладав в Оксфордському та Паризькому університетах.

Мислитель виступив із гострою критикою томізму. На відміну від Томи Аквінського, намагався відокремити філософію від теоло­гії, доводив неможливість раціонального обґрунтування ідеї творен- І ня з нічого, визнавав залежність розуму від волі.

Бог у вченні Дунса Скотта — це абсолютна свобода. Вважав, і що все на світі повністю залежить від Бога. Люди, на його переконання, нездатні збагнути дії Бога, позаяк тільки Бог володіє j абсолютною свободою вибору. Він міг би, наприклад, створити | зовсім інший світ, аніж наш, або зовсім його не створювати., Отже, Бог міг би дати людям зовсім інші форми державного, ладу, закони, права, норми поведінки, ніж ті, які він їм приписав.

Дуне Скотт був першим мислителем, який дав визначення і поняттю капіталу, під яким він розумів суму коштів, які вкладені у справу та дають прибуток.

Дайте Алігєрі (1265-1321) відомий широкому загалу, перед­усім, як італійський поет доби Передвідродження, автор першого автобіографічного твору в європейській літературі ("Нове жит­тя") та славнозвісної поеми "Комедія", котру захоплені нащадки наділили епітетом "божественна". Та Данте прославився також

і своєю політичною діяльністю (обіймав різні посади в органах міського самоврядування, навіть певний час був одним з приорів (головних виборних осіб) Флоренції) та філософськими поглядами на різні питання, й зокрема щодо держави.

Державницькі погляди Данте викладені в трактаті "Про монар­хію" ("De Monarchia", близько 1313 р.). У ньому Данте одним із перших середньовічних мислителів здійснив спробу обґрунту­вати походження монархії від Бога, а не від Папи, виступивши на захист незалежності королівської влади.

Мріючи про державне обєднання Італії під егідою національної монархії, про припинення міжусобних війн і суперечок, про знищен­ня влади папства над світським життям, він поєднував вирішен­ня цих завдань із соціальним оновленням країни. Та оскільки в тогочасній Італії не було сили, здатної зді йен йти таке об'єднання, то ця ідея Данте втілюється у форму "всесвітньої монархії". Вона ґрунтується на тій тезі, що так само, як єдиний Бог володарює у Всесвіті, й рід людський повинен бути влаштований за таким же зразком. Суперечки між князями повинні вирішуватися най­вищим суддею - імператором. У монархії правитель існує для громадян, а не громадяни для монарха. Всесвітній монарх видає закони для всього людства.

Висуваючи ідею "всесвітньоїмонархії", поет звертає свій по­гляд на "Священну Римську імперію", мріючи про перетворення її на світову державу з центром в Італії, гаряче підтримує у 1310-1313 pp. німецького імператора Генріха VIII. Отже, висуваючи цю ідею, Данте вгадав справжні та нагальні потреби історичного розвитку країни, але запропоновані ним засоби їх реалізації були утопічними для того часу, адже це, фактично, була середньовічна мрія про організацію держави заради миру та безпеки.

У світогляді поета відобразилися протилежні тенденції роз­витку тогочасного суспільства та незбіг інтересів різних соціаль­них верств. Отож, він, будучи палким прихильником католицької ^вфи, виступив з різкою критикою католицької церкви та вимагав її повної перебудови, спрямованої на зменшення впливу на держа­ву, право та світське життя.

Марсилій Падуанський (близько 1275 p.- 1343 p.)-італій­ський мислитель, богослов, ідеолог нового стану міщан (бюргерства). Народився в Падуї, там же вивчав медицину та філософію. У Паризькому університеті опанував теологію, був деякий час його ректором. Прибічник аверроїзму (прогре­сивного філософського руху XIII ст., спрямованого проти панівної церковної догматики, що доводив вічність і нестворе-ність матерії та руху, заперечував безсмертя душі та загробне життя. Свою назву отримав за прізвищем середньовічного арабського філософа та вченого Ібн-Рушд Мохаммеда).

Марсилій Падуанський – автор трактату "Захисник миру" (1324 p.). в якому одним із перших у Середні віки висунув ідею виникненню держави в результаті суспільного договору. Виступив проти зазіхання папства на світську владу, стверджуючи, що остання вища за владу духовну. Остання не повинна втручатись у справ світської влади. Оскільки це веде до розбрату та позбавлення мир європейських держав. Церква має опікуватися виключно сферой державного життя людей. Вона має бути відділеною від держан та підпорядковуватися світській політичній владі.

Най кращою формою держави М. Падуанський вважа монархію (з поділом на владу законодавчу та виконавч при цьому перша визначає компетенцію й організацію другої, покликаної суворо дотримуватися закону). Правитель монархіїї обмежений установою станового характеру, обирається народом народ же може позбавити його влади.

Держава в М. Падуанського - виразник політичної влади,! джерелом якої є народ. Народ - носій суверенітету та eepxoet ний законодавець. Від нього походить як світська, так і духовна! влада. Під "народом" мислитель розумів усіх громадян (окріщ дітей, рабів, іноземців і жінок), які беруть участь у громадському! житті. Це-військові, священнослужителі, державні службовці, останніх теж мали обирати.

Стосовно права, то М. Падуанський вважав, що воно виникає разом з державою та не може існувати поза нею. Загальне правет він поділяв на божественне (складається з приписів Нового! Заповіту, його завданням є надання допомоги людям на їхньому! шляху до вічного спасіння) та позитивне (в якому втілюється воля держави, а метою його є створення сприятливих умов для життя на землі).

Серед соціальних норм, які регулюють суспільні відносини, виділяв релігійні, моральні та правові норми. Особливу ролі відводив правовим формам, адже за їх допомогою реалізується державна влада, називав такі норми нормами вищої категорії.

Під законом М. Падуанський розумів припис, який супро­воджується примусом, головна мета закону - встановлення правди та загального блага, а другорядна - твердість і міцність влади. Будь-яка влада повинна здійснювати управління на основі закону.

2. Від X ст. в багатьох європейських державах зростає інтерес до забутого в ранньофеодальний період римського права, воно набуває поширення, починає вивчатися та досліджуватися. Виникають різні юридичні школи, одним з напрямків роботи яких стає порівняння чинного права в країнах з римським правом. На грунті цього вивчення відбувалася рецепція римського права, що ліквідовувала прогалини в правовому полі феодальних держав і сприяла подоланню партикуляризму.

Професійне потрактування права починає спиратися на основі положення римського права, норми якого набувають універсаль­ності. Знову стають популярними теорія природного права й ідея справедливості (павійська, равеннська, римська та інші школи права).

На початку XII ст. юрист Інерієй засновав школу глосато­рів, основним напрямом діяльності якої стало тлумачення Дигест Юстиніана. Діяльність представників цієї школи сприяла викоріненню суб'єктивізму при розгляді конкретних судових справ і утвердженого в юридичній практиці пріоритету законів та їхніх правових норм. Було видано збірник правових актів, який викори­стовувався тогочасними судовими органами та в якому, зокрема, наголошувалося, що при розгляді конкретних справ судді повинні керуватися не власним баченням або нормами моралі, правовими приписами.

Діяльність і вчення глосаторів розвинули постглосатори (Італія, XII-XIV століття), котрі вважали, що природне право є правом найвищої категорії, а тому йому повинні відповідати норми чинного позитивного права та діїправителя. Зокрема, ідеолог ШєІ школи Раймунді Луллій (1235-13 15) вважав за необхідне Перевіряти кожний писаний закон на відповідність природному праву та в разі розбіжностей користуватися не законом, а принципом розумової необхідності.

Значну увагу питанням держави та права приділяли також представники гуманістичної школи права (XVI ст.). Боні обстоювали ідею централізованої держави з єдиним кодифікованим законодавством, заперечували феодальну роздрібненість досліджували джерела римського права та погоджували їхні норми з приписами чинного національного права.

Вільям Оккам (близько 1300-1349) народився в Англії, освіту одержав в Оксфордському університеті. Був членом ордену францисканців та одним з найвідоміших представників номіналізму. Номіналізм - філософський напрямок, який, за словами К. Маркса, був "першим вираженням матеріалізму". Номіналісти заперечували реальне існування загальних понять, розглядаючи їх лише як назви, створені людським розумом. Поряд з Д. Скоттом, В. Оккам - один з лідерів схоластичної опозиції томізму. В 1324 р. звинувачений папською курією в єресі, відбував ув'язнення в Авінйоні, звідти в 1328 р. утік в Мюнхен до Людовика IV Баварського.

Вільям Оккам завершив розпочату його попередниками критику філософських доказів існування Бога, оголосивши, що існуванні Бога, як й інші релігійні догми, не можуть бути доведені за допомоі гою розуму, а грунтуються виключно на вірі.

У своєму політичному трактаті "Діалог" мислитель обгрунтував необхідність повного розмежування сфер віри та розумі звільнення науки від влади церковного авторитету. Він не визнаваі "непогрішності" Папи, засуджував верховенство його влади ієрархічну структуру католицької церкви, обстоював незалеяі ність держави від церкви, захищав верховенство світської влади Вільям Оккам вважав, що істинним главою всієї церкви і не Папа, а Ісус Христос. Тож католицьке духовенство не маі права на відпущення гріхів (індульгенцію), позаяк це можі робити тільки останній. Мислитель виступав також проти обов'язі кового благословення Папою на престол державних правителів оскільки вважав, що виключне право надавати світському правителю владні повноваження має народ.

Як прибічник імперії в її боротьбі з папством, В. Оккам водно­час одним із перших відмовився від ідеалізації світової "християн­ської" імперії, стверджуючи, що в різних народів, згідно з їхніми звичаями, можуть бути власні незалежні держави. У політичних поглядах філософа відобразився процес утворення в Західній Європі національних держав.

3. Мусульманство (Іслам (від араб, покірність), або магометан­ство) - остання за часом виникнення світова релігія, засновником якої була конкретна особа- Мухаммед (570-632). Воно відразу ж було прилаштоване до потреб молодої держави (Арабського Халіфату). Мухаммед проголосив необхідність встановлення культу єдиного бога - Аллаха - та нового суспільного порядку. Главою держави повинен був стати пророк - "посланець Аллаха на Землі".

Основним джерелом релігійної та правової догматики арабів став Коран (читання нароспів). У цій священній книзі, як вважа­лося, є все необхідне для мусульман. Воно складається з 114 сур (глав), а ті поділяються на вірші (аяти). Першу суру - "Фатиха" -зобов'язаний знати кожен мусульманин.

Доповненням Корану була Сунна ("зразок", "приклад"); повна назва- "Сунна посланця Аллаха" (запис переказів і легенд про життя Мухаммеда). Важливого значення набуває Тефсир - тлумачення Корану та Сунни знавцями-улемами й суддями. Коран і Сунна стали основою релігійних, правових та мораль­них норм, які визначають "правильний шлях до мети" (право -"шаріат"). Особливістю ісламу є те, що норми Корану та Сунни вважаються чинним правом.

Іслам, як і будь-яка релігія, проповідує братерство віруючих, необхідність дотримання загальновизнаних норм моралі та право­суддя, віри в Аллаха, допомоги сиротам і бідним, засуджує жадібність, багатство, лихварство, посягаї І ня на власність, а також війни й тероризм. Виправдовується соціальна й майнова нерівність, рабство, вбивство "невірних" і "багатобожників".

Влада в Корані та Сунні постають як божественне встанов­лення, тому всі повинні їй підпорядковуватися. Владу свою Аллах Дарує кому побажає й той її здійснює від його імені (зазвичай, це громада, що має повний суверенітет, а законодавча влада належить муджтахідам — авторитетним правознавцям).

Сьогодні в ісламі існує кілька напрямів і течій, кожна з яких вважає себе істинним сповідником релігії. Найупливові-ший напрям-сунніти. Сунніти обстоюють суверенітет громади, обмеження влади глави держави нормами мусульманського права, верховенство шаріату, позбавлення халіфа (глави держави) божественного характеру та законодавчих повноважень. Шиїти визнають законними халіфами тільки прямих нащадків четвертого халіфа Алі (зятя пророка Мухаммеда), вважають їхню владу божественною та відстоюють принцип її передання в спадо визнають Коран і ті частини Сунни, де згадується Алі.