України, гарантії їх дотримання

Суб’єктивні права і свободи особи - це певні соціальні можливості особи, що зумовлюються рівнем розвитку існуючих у суспільстві відносин, законодавчо закріплюються державою та забезпечуються засобами державного впливу.

Поняття «суб’єктивне право» і «суб’єктивна свобода» близькі за своїм змістом, але не ідентичні. По­няття «свобода» підкреслює більш широкі можливості індивіду­ального вибору особи, не визначаючи конкретного результату її поведінки. Такими свободами, зокрема, є свобода думки, свобода слова, свобода совісті, свобода світогляду, свобода віросповідання, свобода пересування тощо. У цих випадках законодавство не визначає яких-небудь конкретних способів реалізації належних особі свобод, кожна людина на власний розсуд ви­значає, яким чином реалізувати належні їй свободи.

На відміну під цього поняття «право» визначає більш конкретні варіанти поведінки особи в тій чи іншій сфері. Наприклад, право на звер­нення може бути реалізоване шляхом подання індивідуального чи колективного усного (особистого) або письмового звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування, підпри­ємств, установ чи організацій.

За змістом виділяють особисті, політичні, економічні, соціальні, культурні права.

Особисті права - це права і свободи, що визнають та захища­ють людину як окрему природну й духовну особу, як вільну особистість.

Ці права і свободи - першооснова правового статусу людини і громадянина. За змістом й сферою регуляції вони належать особистості, визначають і захищають будь-яку людину (а не тільки громадя­нина України). Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невід’ємними, але й не підлягають обмеженню з боку публічної влади. До особистих прав відносять (ст. 27-35 Конституції України):

- право на життя - ст. 27 (це природне право людини, що охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Це право засвідчує, що людина ні перед ким не є юридично зобов’язаною своїм народженням та життям, що порушення її фізичної цілісності не може бути обумовлено ні суспільними, ні державними, ні етнічними, ні релігійними або будь-якими інши­ми цілями й інтересами. Тим самим життя людини визнаєть­ся найвищою соціальною цінністю. Елементом права на життя є право людини захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань);

- право на повагу гідності - ст. 28 (за цим правом ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ніхто не може бути без добровільної згоди підданий медичним, науковим чи іншим дослідам. На захисті честі й гідності особи стоять норми кримінально­го, кримінально-процесуального та цивільного права);

- право на свободу й особисту недоторканність - ст. 29 (це право спрямоване головним чи­ном на забезпечення та охорону особистої безпеки громадянина, тобто такого стану індивіда, при якому він гарантований: по-перше, від незаконних і необґрунтованих арештів та інших не­правомірних примусових заходів з боку державних органів і посадових осіб; по-друге, від будь-яких протиправних перешкод розпоряджатися самими собою, своїми вчинками, можливістю вільно пересуватися.

Відповідно до цього права ніхто не може бути заарештова­ний або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рі­шенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Держава гарантує кожній особі з моменту затримання право захищати себе та користуватися правовою допомогою за­хисника. Кожен затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання люди­ни має бути негайно повідомлено родичів затриманого чи зааре­штованого;

- право на вільний розвиток своєї особистості;

- право на недоторканність житла - ст. 30 (право кожного громадянина України на державну охорону його жит­ла від незаконних утручань, обшуків та інших посягань з боку службових осіб і окремих громадян. Ця стаття передбачає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду, у якому мають бути чітко визначені місце проведення обшуку або огляду, а також перелік осіб чи предметів, які підлягають розшуку чи арешту. При проведенні обшуку обов’язкова присутність понятих із незацікавлених у справі осіб, що мають засвідчити факти і результати проведення обшуку та огляду майна);

- право на таємницю листування, телефонних переговорів, те­леграфної та іншої кореспонденції – ст. 32;

- право на невтручання в особисте та сімейне життя;

- право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань - ст. 34 (це право означає, що держава гарантує кожній людині можливість вільно та не об­межено ніякою обов’язковою ідеологією висловлювати, обгово­рювати, переконувати й поширювати свої думки та переконання з різних питань суспільно-політичного, економічного, культурного і духовного життя країни. Воно передбачає доступ до засо­бів масової інформації, кожен має право вільно збирати, зберіга­ти, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій розсуд);

- право на свободу світогляду і віросповідання;

- право на свободу пересування і вибір місця проживання.

Найважливішу групу особистих прав становлять так звані процесуальні гарантії, їм присвячені статті 55-63 Конституції України. Серед них:

- право на судовий захист прав і свобод (у тому числі право на оскарження в суді незаконних дій і рішень органів державної влади й місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб);

- право на розгляд справи в тому суді та тим суддею, до підсуд­ності яких дана справа віднесена законом; право на захист;

- право на одержання кваліфікованої юридичної допомоги; презумпція невинуватості та ін.

Політичні права і свободи пов’язані з участю в суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Їхньою важливою особливістю є те, що вони адресовані лише громадянам України. Реалізуючи політичні права, громадяни України, асоційовані як Український народ - носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, беруть участь у здійсненні влади.

До них за Конституцією України, зокрема, належать:

- брати участь в управлінні державними та громадськими спра­вами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядуван­ня (ст. 38) означає гарантовану громадянам України можливість безпосе­редньо і через своїх представників здійснювати всю повноту вла­ди. Воно проявляється:

а) у праві брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах;

б) у праві обирати і бути обраними до органів державної влади й органів місцевого самоврядування;

в) у праві доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування;

- обговорювати, приймати закони й виносити рішення загаль­нодержавного і місцевого значення, беручи участь у всеук­раїнському та місцевих референдумах (ст. 38);

- надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб (ст. 40) - службові особи цих органів зобов’язані розглянути звернен­ня і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Конкретні положення про гарантування цього права закріпле­ні насамперед Конституцією, а також у відповідних законодавчих актах України, за якими звернення мають розглядатися в строк до одного місяця з дня надходження, а ті, що не потребують додатко­вого вивчення й перевірки, - невідкладно, але не пізніше 15 діб з дня надходження в орган, зобов’язаний вирішити питання по суті та повідомити про вжиті заходи;

- утворювати об’єднання громадян (політичні партії, громадські організації) та брати участь у їх роботі (ст. 36);

- збиратися мирно, без зброї та проводити мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування (ст. 39);

- вибирати і бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування (ст. 38);

- мати громадянство (ст. 25).

Названі права - це переважно набуті права, а не природжені й невід’ємні.

Економічні права - це права людини і громадянина як незалеж­ного суб’єкта суспільних економічних (господарських) відносин. Економічні правазабезпечують людині можливість вільно розпоряджатися основними факторами виробничої діяльності, яка становить основу існування й розвитку суспільства.

До них за Конституцією України належать, зокрема:

• право на приватну власність (індивідуальну і колективну) (ст. 41);

• право на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом (ст. 42);

• право на користування природними та іншими об’єктами суспільної власності (ст. 13, 41).

Кожний громадянин має право приватної власності, що набувається в порядку, визначеному законом. Кожен має право воло­діти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, резуль­татами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41 Консти­туції). Зміст права власності передбачає право володіти, розпоря­джатися, користуватися нею.

Для задоволення своїх потреб й інтересів громадяни мо­жуть користуватися об’єктами права державної та комуналь­ної власності відповідно до закону.

Право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Примусове відчуження об’єктів права приватної власності (реквізиція і конфіскація) може бути застосоване лише на під­ставі закону, реквізиція - в умовах воєнного чи надзвичайного стану; конфіскація майна - тільки за рішенням суду та на під­ставі закону.

У ст. 42 Конституції закріплено право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Закон обмежує підпри­ємницьку діяльність депутатів, посадових і службових осіб ор­ганів державної влади та органів місцевого самоврядування. Держава забезпечує захист конкуренції в підприємницькій ді­яльності. Не допускається зловживання монопольним стано­вищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції й недобросовісна конкуренція.

Водночас держава захищає права споживачів, здійснює конт­роль за якістю й безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Соціальні права - це права щодо забезпечення людини і грома­дянина та захисту їх потреб й інтересів у різних сферах соціа­льної життєдіяльності суспільства. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя та соціальну захищеність.

У Конституції України закріплено, зокрема, такі соціальні права:

• право кожного на працю в умовах, що відповідають вимогам безпеки і гігієни, на винагороду за працю без будь-якої дискримінації й не нижче від установленого законом мінімального розміру оплати праці, а також право на захист від безробіття (ст. 43);

• право на відпочинок (ст. 45) має кожен, хто працює. Воно забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також опла­чуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робо­чого дня для працівників деяких професій і виробництв, скоро­ченої тривалості роботи в нічний час

• право кожного на об’єднання, включаючи право створювати професійні союзи для захисту своїх інтересів;

• право на індивідуальні й колективні трудові суперечки з використанням установлених законом способів їх вирішення, включаючи право на страйк;

• право кожного на соціальне забезпечення (ст. 46) - соціальне забезпечення - це система матері­ального забезпечення і соціального обслуговування громадян по­хилого віку, громадян, що повністю або частково втратили пра­цездатність або втратили годувальника, а також сімей із дітьми. Соціальне забезпечення існує насамперед за рахунок державних коштів;

• право кожного на житло (ст. 47);

• право на медичну допомогу;

• право на достат­ній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48), передбачає достат­нє харчування, одяг, житло. Держава повинна створювати умови для того, щоб особа мала можливість забезпечити собі мінімаль­ний життєвий рівень;

• право на родину, материнство, батьківство і дитинство, включаючи відповідні права й обов’язки батьків та дітей.

Культурні права і свободи - це права й свободи людини та гро­мадянина у сфері творчої діяльності, участі в культурній жит­тєдіяльності суспільства і користування певними благами. Культурні права сприяють духовному розвитку людини, забезпечують її участь в економічному, соціальному й культурному прогресі суспільства.

До них за Конституцією України належать:

- право на освіту (ст. 53);

- свобода літературного, художнього, наукового, технічного та інших видів творчості, викладання (ст. 54);

- право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54);

- право на участь у культурному житті й використання установ культури, на доступ до культурних цінностей.

Юридичний обов’язок особи - це встановлена законодавст­вом і гарантована державою міра необхідної поведінки особи.

Змістом юридичного обов’язку особи може бути її необхідна активна або пасивна поведінка, а також необхідність нести юри­дичну відповідальність за вчинене правопорушення. Необхідна активна поведінка має місце, коли законом на особу покладається обов’язок вчинити певну дію на користь іншої особи, декількох осіб або держави в цілому. Зокрема, ст. 65 Конституції визначає, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної ці­лісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України. Необхідна пасивна поведінка полягає в дотриман­ні особою заборони вчиняти певні дії. Так, ст. 66 Конституції України визначає, що кожен зобов’язаний не заподіювати шкоди природі та культурній спадщині.

Система обов’язків громадян України, закріпле­них Українською Конституцією, передбачає:

- обов’язок дотримуватись Конституції України і законів;

- обов’язок захищати Вітчизну;

- обов’язок поважати права та свободи інших осіб;

- обов’язок батьків піклуватися про дітей і їх виховання, обов’язок працездатних дітей, що досягли повноліття, піклуватися про непрацездатних батьків;

- обов’язок батьків або осіб, що їх заміщають, забезпечити одержання дітьми обов’язкової загальної середньої освіти;

- обов’язок кожного піклуватися про збереження історичної й культурної спадщини, берегти пам’ятники мистецтва і культури;

- обов’язок платити законно встановлені податки і збори;

- обов’язок зберігати природу і навколишнє середовище, дбайливо ставитися до природних багатств;

- шанувати державні символи України.

Гарантії прав і свобод людини й громадянина - це сукуп­ність соціально-економічних, політичних та юридичних за­собів, що застосовуються державою з метою забезпечення реалізації прав і свобод людини й громадянина.

Залежно від змісту гарантій прав і свобод особи виділяються такі їх види, як політичні, соціально-економічні та юридичні га­рантії.

Під політичними гарантіями слід розуміти наявність і функціонування такої політичної системи суспільства та полі­тичного устрою держави, який забезпечує вільний розвиток люд­ської особистості, створює належні умови реалізації особою на­лежних їй прав і свобод, перш за все політичних. До таких гара­нтій прав і свобод належать політичний плюралізм та свобода політичної діяльності (ст. 15 Конституції України), реальне ви­знання народу єдиним джерелом влади в державі (ст. 5 Консти­туції України), забезпечення поділу влади на законодавчу, вико­навчу й судову (ст. 6 Конституції України), заборона утворення і діяльності політичних партій та інших організацій, що мають на меті насильницьку зміну державного ладу чи заподіяння шкоди правам і свободам людини й громадянина (ст. 37 Конституції України) та ін.

Соціально-економічні гарантії передбачають існування роз­винутої економічної системи, що ґрунтується на непорушнос­ті приватної власності, державному регулюванні ринкової еко­номіки та забезпечує економічну незалежність і достатній рі­вень матеріальної забезпеченості особи. Соціально-економіч­ними гарантіями прав і свобод, зокрема, є: рівність усіх форм власності та рівний захист усіх суб’єктів права власності, за­кріплення права власності на природні ресурси за народом України (ст. 13 Конституції України), гарантування приват­ної власності (ст. 41 Конституції України), справедливості й неупередженості розподілу суспільного багатства (ч. 1 ст. 95 Конституції України) тощо.

До складу юридичних гарантій входять різноманітні органі­заційно-правові та інституційно-правові засоби, що забезпечу­ють здійснення й охорону прав і свобод людини і громадянина:

1)  юридичне закріплення прав і свобод людини і громадянина в Конституції та законах;

2)  юридичне закріплення невичерпності та непорушності прав і свобод людини й громадянина (ст. 22 Конституції України);

3)  забезпечення права кожної особи знати свої права та обов’язки (ст. 57 Конституції України);

4)  забезпечення права особи на звернення до суду з вимогою про захист порушеного права (ст. 55 Конституції України);

5)  закріплення юридичної відповідальності за порушення прав і свобод людини й громадянина;

6)  утворення системи судових органів та забезпечення їх доступності для громадян;

7)  створення та діяльність доступної системи правової допомоги (ст. 59 Конституції України);

8)  створення спеціальних позасудових органів та процедур, спрямованих на захист прав і свобод людини (Уповноважений з прав людини, парламентські комітети й комісії);

9) ефективна діяльність державного та громадського контролю за станом забезпечення прав і свобод.

Суб’єктом, на якого покладаються обов’язки щодо гарантування прав і свобод людини й громадянина, є держава. Роль держави як головного гаранта прав і свобод людини й громадянина випливає зі змісту статей 3, 22, 42, 49, 51, 53 та інших статей Конституції України, і ця функція реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади. Особливе місце в цій системі посідає Президент України - гарант прав і свобод людини та громадянина (ст. 102 Конституції України). Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод людини й громадянина через відповідну законодавчу діяльність (ст. 92 Конституції України), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 101 Конституції України). Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини й громадянина (ст. 116 Конституції України).

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України й у межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, що діє на підставі Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р.

Сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини охоплює міжнародні організації та установи, що безпосередньо розглядають питання, пов’язані з порушенням прав і свобод людини, а саме:

           1. Центр з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН.

       2. Комісія з прав людини ООН.

3. Спеціальні органи ООН - Комітет із прав людини (міжнародний пакт про громадянські й політичні права), Комітет з економічних, соціальних і культурних прав (Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права), Комітет з прав дитини (Конвенція про права дитини), Комітет із ліквідації расової дискримінації (Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації), Комітет проти застосування катувань (Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання).

4. Верховний комісар ООН із заохочення і захисту всіх прав людини (з прав людини). За розпорядженням Верховного комісара ООН з прав людини встановлено «лінію прямого зв ‘язку з питань прав людини» - постійно діючу лінію факсимільного зв’язку, яка дозволяє Центру з прав людини ООН контролювати надзвичайні ситуації в галузі порушень прав людини. Лінія прямого зв’язку доступна для жертв порушень прав людини, для їхніх родичів і неурядових організацій. Номер факсу лінії прямого зв’язку (HUMAN RIGHTS FAX LINE) у Женеві, Швейцарія: (41) (22) 917-0092.

5. Європейський суд із прав людини. У громадян України можливість звертатися до Європейського суду з’явилася після вступу України до Ради Європи й прийняття 17 липня 1997 р. Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року», Першого протоколу і протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Відповідно до Конвенції Європейський суд працює на постійній основі й складається з 40 суддів (по одному від кожної держави - члена Ради Європи). Стосовно заяв про порушення прав і свобод з боку держави, що надходять від громадян України, Європейський суд:

1) може прийняти справу до розгляду тільки після того, як було використано всі національні засоби захисту аж до звернення до Верховного Суду України і не пізніше шести місяців від дати прийняття остаточного рішення відповідною національною установою України;

2) не розглядає заяв, які надійшли до Суду ще до того, як Україна стала членом Ради Європи.

Усі скарги до Європейського Суду надсилаються за адресою: European Court of Human Rights, Council of Europe/BP 431 R6 67006, Strasburg Cedex France.

 

 

Органи державної влади

Важливою ознакою будь-якої держави є наявність системи органів державної влади, через діяльних яких здійснюється державна влада, реалізуються функції держави та забезпечується захист її інтересів.

Орган державної влади - це юридично оформлена, організаційно і господарсько відокремлена частина єдиного державного апарату України.

Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (Ст. 5 Конституції України).

Система органів державної влади України побудована за принципом розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову.

Верховна Рада України

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 роки (ст. 76 Конституції України).

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає на території України протягом останніх п’яти років.

Народний депутат України - повноважений представник українського народу у Верховній Раді України, обраний відповідно до закону, здійснює свої повноваження на постійній основі. Правовий статус народного депутата України встановлюєть­ся положеннями Конституції України, Законом Украї­ни «Про статус народного депутата України» від 27 листопада 1992 р., Регламентом Верховної Ради України.

Статус народного депутата України передбачає несумісність з іншими видами діяльності. Народний депутат не повинен мати інший представницький мандат або одночасно бути на державній службі (ст. 78), займатися будь-якою  оплачуваною робочою, крім викладацької, наукової й творчої діяльності, а також медичної практики. Народний депутат володіє депутатською недоторканністю (на­родні депутати України не можуть бути без їх письмової зго­ди або згоди Верховної Ради України притягнені до криміна­льної відповідальності, затримані, заарештовані або піддані заходам адміністративного стягнення, що накладається в су­довому порядку).

Повноваження починаються з моменту складання народним депутатом присяги, текст якої визначається ст. 79 Конституції України, а припиняються одночасно з припиненням повнова­жень Верховної Ради України. Повноваження народного депу­тата можуть бути припинені й достроково: за рішенням Верхов­ної Ради, Президента України або за рішенням суду.

Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата приймається в разі:

1) складання повноважень за його особистою заявою;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;

5) смерті;

6)) якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;

7) не входження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України. Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій;

2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Відповідно до Конституції України, Верховна Рада може здійснювати свої повноваження лише тоді, коли її обрано не менше двох третин від її консти­туційного складу (тобто не менше 300 народних депутатів). Працює вона посесійно, тобто не постійно. На першу сесію збираються не пізніше ніж на 30-ий день після офіційного оголошення результатів виборів. Відкриває перше засідання Верховної Ради найстарший за віком народний депутат України (ст. 82).

Верховна Рада України здійснює низку функцій і наділена для цього відповідними повноваженнями.

Представницька (політична) функція означає, що тільки ВРУ є органом всенародного представництва, політичного волевиявлення україн­ського народу.

Законодавча функція полягає в тому, що Верховна Рада має прерогативу в галузі правотворчості, приймає закони з питань, що потребують законодавчого регулювання.

Установча функція означає, що Верховна Рада бере участь у формуванні інших органів влади.

Контрольна функція Верховної Ради проявляється в здійсненні парламентського контролю за діяльністю вищих виконавчих органів державної влади, перш за все Кабінету Міністрів України.

Конституційні повноваження Верховної Ради України мож­на систематизувати відповідно до її функцій за групами:

1. Законодавчу компетенцію складають такі повноваження Верховної Ради:

а) внесення змін до Конституції України, крім розділу І, розділу III і розділу XIII;

б) призначення всеукраїнського референдуму з питань про зміну території України; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України та внесення до нього змін;

в) визначення засад внутрішньої й зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

г) надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсації міжнародних договорів України.

2. Установчу компетенцію складають повноваження з фор­мування органів державної влади і державних установ, призна­чення, затвердження або обрання посадових осіб тощо. До них, зокрема, можна віднести:

а) повноваження щодо призначення виборів органів публічної влади (призначення виборів Президента України, позачергових виборів до Верховної Ради АРК, чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування);

б) повноваження щодо надання згоди на призначення Президентом України передбачених Конституцією України посадових осіб (Прем’єр-міністра України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України та Генерального прокурора України);

в) повноваження щодо призначення на посаду і звільнення з посади відповідних посадових осіб на власний розсуд (Голови та інших членів Рахункової палати, половини складу Ради Національного банку України, половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Уповноваженого з прав людини, третини складу Конституційного Суду України);

г) повноваження щодо призначення на посаду за поданням Президента України (Голови національного банку України, членів Центральної виборчої комісії України);

д) повноваження з обрання посадових осіб (обрання суддів безстроково).

3. Контрольну компетенцію становлять повноваження Вер­ховної Ради, що забезпечують реалізацію контрольної функції парламенту. Згідно з п. 33 ст. 85 Конституції України Верховна Рада здійснює парламентський контроль у межах, визначених Конституцією, об’єктом якого є Президент, виконавча влада, пред­ставницький орган Верховної Ради АРК, органи місцевого само­врядування тощо. Відповідно можна виділити контрольні пов­новаження стосовно до:

а) Президента України - заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриманого не менше ніж однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;

б) Кабінету Міністрів України - розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України; розгляд питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняття резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України;

в) Верховної Ради АРК - дострокове припинення повноважень Верховної Ради АРК за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції або законів України.

4. Повноваження в галузі зовнішньої політики, оборони та безпеки передбачають права Верховної Ради: оголошувати за поданням Президента України стан війни й укладати мир; схва­лювати рішення Президента України про використання Зброй­них сил України та інших військових формувань у разі зброй­ної агресії проти України; затверджувати загальну структуру, чисельність, визначати функції Збройних сил України, Служби безпеки України, інших, утворених відповідно до законів Украї­ни, військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України; схвалювати рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затверджувати протя­гом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях; про загальну або часткову мобілізацію; про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної еко­логічної ситуації.

5. Повноваження із самоорганізації роботи Верховної Ради передбачають: обрання Голови Верховної Ради України, першо­го заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликання їх; затвердження переліку комітетів Верховної Ради й обрання голів цих комітетів; створення тимчасових спеціаль­них та тимчасових слідчих комісій; призначення на посаду і звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради Украї­ни; затвердження кошторису Верховної Ради України та струк­туру її апарату.

Президент України

Особливе місце в системі органів державної влади України посідає Президент України. Президент України є главою держави і здійснює верховне представництво держаки у внутрішньо- та зовнішньополітичних відносинах. Конституційний статус Президента країни визначається ст. 102-112 розділу V Конституції України. Як глава держави, він виступає гарантом:

• державного суверенітету;

•  територіальної цілісності України;

•  додержання Конституції України;

•  прав і свобод людини та громадянина.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років (ст. 103 Конституції України).

Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця п’ятого року повноважень Президента України. Новообраний Президент вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту скла­дання присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України. Урочиста церемонія вступу на посаду глави держави дістала назву «інаугурація». Приведення Президента до присяги здійснює Голова Консти­туційного Суду України.

Свої обо­в’язки Президент виконує до вступу на пост новообраного Пре­зидента. Проте Конституція України (ст. 108) передбачає мож­ливість і дострокового припинення повноважень Президента в разі:

1) відставки;

2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здо­ров’я;

3) усунення з поста в порядку імпічменту;

4) смерті.

У разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання його обов’язків на період до обрання і вступу на пост нового Президента покладається на Голову Верховної Ради України.

Координаційним органом з питань національної безпеки та оборони при Президентові України є Рада Національної безпеки та оборони України (РНБО).

Повноваження Президента можна си­стематизувати за такими групами: представницькі повноважен­ня; повноваження стосовно Верховної Ради та у сфері законо­давчої, виконавчої й судової влади; повноваження у сфері національної безпеки, оборони і військової політики; повнова­ження з формування органів та призначення посадових осіб; інші повноваження.

Представницькі повноваження - повноваження з представ­ництва держави у внутрішньо- та зовнішньополітичних відно­синах. Зовні країни Президент:

- представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

- приймає рішення про визнання іноземних держав;

- призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях.

Як представник держави у внутрішньополітичних відноси­нах Президент:

- забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

- звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє й зовнішнє становище України;

- призначає Представника Президента в Автономній Республіці Крим.

Повноваження Президента стосовно Верховної Ради та у сфері закон