Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ПОЛТАВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ КОНДРАТЮКА

Опорний конспект лекцій

З дисципліни «ПРАВОЗНАВСТВО»

для студентів за напрямком підготовки

Будівництво

(галузь знань 0601 - Будівництво та архітектура) денної форми навчання

 

 

Полтава 2011

Опорний конспект лекцій з дисципліни «Правознавство» за напрямком підготовки 6.060101 – Будівництво (галузь знань 0601 - Будівництво та архітектура) денної форми навчання. – Полтава: ПолтНТУ, 2011. – 123 с.

Укладач: І.О. Пасічна, старший викладач кафедри економіки підприємства.

 

 

Відповідальний за випуск: завідувач кафедри економіки підприємства В.Я. Чевганова, к.е.н., професор.

 

 

Рецензент: Божко В.М. –  доцент, кафедри економіки підприємства ПНТУ, к. ю. н.;

                Слатвицька А.В. – старший викладач кафедри економіки підприємства ПНТУ, к. ю. н.

                    

 

 

Затверджено науково-методичною радою університету

Протокол № 3 від 30.05.2011 р.

 

                                                                                    

20.63.04.06

ЗМІСТ

Тема 1. ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА............................................ 5

1.1. Поняття держави та її ознаки....................................................................... 5

1.2. Форми державного правління. Форми державного устрою. Форми державно-правового режиму................................................................................................ 7

1.3. Поняття права та його ознаки. Функції права. Джерела права................ 10

1.4. Норма права: поняття, ознаки та види....................................................... 15

1.5. Поняття правовідносин, їх структура та особливості............................... 18

Тема 2. ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ.................. 20

2.1. Загальні засади демократичного конституційного ладу України............ 20

2.2. Конституційні права, свободи та обов’язки громадян України, гарантії їх дотримання............................................................................................................................. 22

2.3. Органи державної влади............................................................................. 30

2.4. Поняття та ознаки місцевого самоврядування.......................................... 38

2.5. Громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України... 39

Тема 3. ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ.............. 42

3.1. Предмет і метод адміністративного права України.................................. 42

3.2. Адміністративні правовідносини: поняття, ознаки, структура................. 45

3.3. Поняття державної служби. Правовий статус державного службовця.... 47

3.4. Адміністративне правопорушення і його ознаки. Склад адміністративного правопорушення.................................................................................................. 50

3.5. Адміністративна відповідальність і види адміністративних стягнень........... 52

Тема 4. ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ................................ 56

4.1. Суб’єкти цивільно-правових відносин. Цивільна правоздатність. Цивільна дієздатність......................................................................................................... 56

4.2. Об’єкти цивільно-правових відносин......................................................... 60

4.3. Захист цивільних прав. Способи захисту цивільних прав особи............. 62

4.4. Право власності. Форми власності в Україні............................................ 63

4.5. Зобов’язальне право. Суб’єкти та об’єкти зобов’язань. Підстави виникнення і припинення зобов’язань.................................................................................... 65

4.6. Система цивільно-правових договорів...................................................... 68

4.7. Спадкування за законом і за заповітом..................................................... 71

Тема 5. ОСНОВИ СІМЕЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ.................................. 74

5.1. Сімейне право України: поняття, предмет правового регулювання........ 74

5.2. Шлюб за сімейним законодавством. Недійсні шлюби............................... 76

5.3. Права та обов`язки подружжя. Право власності подружжя.................... 79

5.4. Шлюбний договір....................................................................................... 82

5.5. Права та обов`язки батьків і дітей.............................................................. 83

5.6. Права та обов`язки усиновителів. Права дітей, над якими встановлено опіку або піклування.......................................................................................................... 85

Тема 6. ОСНОВИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ................................... 87

6.1. Поняття трудового права і предмет його регулювання........................... 87

6.2. Трудовий договір: поняття, сторони і зміст. Контракт як форма трудового договору............................................................................................................................. 88

6.3. Робочий час і час відпочинку........................................................................ 92

6.4. Умови праці молоді та жінок...................................................................... 97

6.5. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника і за ініціативою вла­сника  98

6.6. Дисциплінарна і матеріальна відповідальність працівників........................ 100

Тема 7. ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ..................... 103

7.1. Основні поняття та система кримінального права України.................... 103

7.2. Поняття злочину та його ознаки. Поняття складу злочину, стадії злочину. Співучасть у злочині........................................................................................................... 106

7.3. Поняття кримінальної відповідальності................................................... 110

7.4. Кримінальне покарання: поняття, ознаки, види...................................... 112

7.5. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх 115

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА............................................................ 117

Символи держави

Публічний вимір держави пов’язаний із символами держави, які є неодмінною, проте суто зовнішньою і формальною ознакою суверенітету будь-якої країни. Символи держави є офіційні й неофіційні. До офіційних символів нале­жать герб, прапор та гімн держави. Неофіційними символами є лідер держави і назва держави.

Державний герб - це офіційний символічний знак держави, що в графічних і кольорових зображеннях виражає її традиції та особливості.

Державний гімн - це офіційна урочиста пісня або інший музичний твір, що в музично-поетичній формі виражає держав­ницьку ідею, соціальний ідеал народу й офіційно визначається як символ держави, державної єдності.

Державний прапор - це офіційний відмітний знак держави у вигляді полотнища встановлених розмірів одного або кількох кольорів, можливо з якимось зображенням, що є символом дер­жави, відтворюючи одну або кілька ідей політичного характеру.

Суть і призначення держави виражаються в її функціях та завданнях, які вона має виконувати.

Функції держави - основні напрямки її діяльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, відображаються її сутність, зміст та соціальне призначення у соціально неоднорідному суспільстві.

Залежно від територіальної спрямованості розрізняють внутрішні та зовнішні функції.

У силу того, як сучасна держава все більше перетворюється у «державу для людей», її головною функцією стає охорона інте­ресів людини, захист її прав і свобод, забезпечення кожного члена суспільства належними умовами життя. Всі інші функції підпорядковуються головній.

Внутрішні функції — такі напрями діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика відносно економічних, іде­ологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя гро­мадянського суспільства:

• політична: створення демократичних умов, інститутів для виявлення і координації інтересів різних груп суспільства;

• економічна: створення умов для розвитку виробництва на основі визнання захисту всіх форм власності;

• соціально-культурна: сприяння розвитку науки, культури, турбота про людину;

• екологічна: охорона навколишнього середовища;

• охоронна: захист державно-конституційного ладу;

• правова: забезпечення законності та правопорядку в суспільстві, охорона прав і свобод громадян.

Зовнішні функції - основні напрями діяльності держави за її межами, взаємовідносини з іншими державами, світови­ми громадськими організаціями і світовим співтовариством у цілому:

• політична: розвиток міжнародних відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародного права;

• економічна: участь у створенні світової економічної систе­ми на основі міжнародного поділу праці та інтеграції вироб­ництва і праці;

• культурна: міжнародна культурна співпраця;

• захисна: оборона країни зовні;

• правова: участь у боротьбі з порушеннями міжнародного права;

• гуманістична: надання допомоги країнам, які постраждали від катастроф, стихійного лиха;

• екологічна: створення екологічно безпечного навколишнього середовища у світовому масштабі.

 

 

Джерела права

Термін «право» вживається у різних значеннях. У теорії пра­ва він має юридичний зміст, оскільки йдеться про юридичне пра­во. У юридичному праві слід розрізняти право об’єктивне з його різними проявами, що в цілому характеризує стан сукупності охоронюваних державою суспільних відносин і тенденції їх роз­витку, й право суб’єктивне, яке належить окремим особам та поля­гає в наявності в кожного з них певних правових можливостей.

У сучасній юридичній науці термін «право» використовується в декількох значеннях.

По-перше, правом називають соціально-правові домагання людей, наприклад, право людини на життя, право народів на самовизначення тощо. Ці домагання зумовлені природою людини та суспільства і вважаються природними правами.

По-друге, під правом розуміється система юридичних норм. Це - право в об’єктивному розумінні, через те що норми права створюються і діють незалежно від волі окремих осіб.

По-третє, цим терміном визначають офіційно визнані можливості, якими користуються фізичні або юридичні особи, організації. Так, громадяни мають право на працю, відпочинок, охорону здоров’я, майна та ін., організації користуються правами на майно, на діяльність у відповідній сфері державного і суспільного життя тощо. В усіх цих випадках мова йде про право в суб’єктивному розумінні, тобто право, яке належить окремій особі - суб’єкту права.

По-четверте, термін «право» використовується для позначення системи всіх правових явищ, що містять природне право, право в об’єктивному і суб’єктивному розумінні. Тут його синонімом виступає термін «правова система».

Право слід розуміти як основану на уявленні про спра­ведливість міру свободи й рівності, що відображає потреби су­спільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторю­ваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою (визначення за М.В. Цвіком).

Право - система норм (правил поведінки) і принципів, установлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, котрі формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу (визначення за О.Ф. Скакун).

Право – це система загальнообов’язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою, які відображають волю домінуючої частини або всього соціально неоднорідного суспільства, є спрямованими на врегулювання суспільних відносин і забезпечуються державою.

Ознаками права є:

- нормативність;

- вираження права в законах та інших джерелах права, які встановлюються державою;

- державне забезпечення;

- право - міра свободи людини, критерій її поведінки у
суспільстві;

- загальнообов’язковий характер.

Принципи права - керівні ідеї, що характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві.

Принцип справедливості - відповідність між діями і їх со­ціальними наслідками. Мають відповідати одне одному: праця та плата за неї, шкода та її відшкодування, правопорушення та покарання. Закони, що виражають цю залежність, відповідають принципу справедливості.

Принцип поважання прав людини. Цей принцип озна­чає, що в більшості демократичних конституцій закріплені при­родні права людини (право на життя, право власності тощо).

Принцип рівноправності - рівний правовий статус усіх гро­мадян, тобто рівні конституційні права і єдина для всіх правосуб’єктність. У ст. 24 Конституції України зазначено: «Громадя­ни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом». Це положення не припускає будь-яких привілеїв і передбачає рівність громадян України перед судом.

Принцип законності - відповідність підзаконних норматив­них актів законам, а останніх - Конституції. Конституція має вищу юридичну чинність. Тому закони України повинні відповідати її Конституції. Що ж стосується підзаконних нормативно-правових актів (Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України тощо), які створені на базі законів, то вони мають відпо­відати законам.

Принцип правосуддя - захист суб’єктивних прав у судовому порядку. Стаття 55 Конституції України передбачає: «Права і свободи людини та громадянина захищаються судом». Лише суд, як третя гілка державної влади, має легальне право на застосу­вання сили до порушників прав і свобод осіб.

Зазначений перелік принципів не є вичерпним. Можна назвати також принципи демократизму, гуманізму та низку інших.

Функції права - основні напрямки впливу права на суспіль­ні відносини і поведінку людей, що дозволяють дати узагаль­нюючу характеристику «дії» юридичних норм. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити роль права у громадянському суспільстві з пози­ції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Розглянемо низку функцій права.

Загальносоціальними функціями є виховна, інформативна, управлінська, пізнавальна.

Суспільно юридичними є:

Регулятивна функція здійснюється шляхом владного право­вого впливу з метою забезпечення суспільного правового порядку, що ґрунтується на чинних нормах права.

Захисна - характеризується застосуванням при­мусових засобів з метою реалізації порушених прав і свобод, власності, суспільних об’єднань громадян, охорони суспільства в цілому.

Оціночна - право виступає як критерій правомірності або не­правомірності чиїхось рішень і вчинків (правові знання дозво­ляють визначити, чи мала право на певні дії та чи інша посадова особа, чи ні).

Система права - це єдність усіх чинних юридич­них норм певної держави і розподіл їх за галузями та інститутами права.

Галузь права - це сукупність правових норм та інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин.

Поділ усієї сукупності норм права на галузі здійснюється залежно від предмета та методу правого регулювання. Існують такі галузі:

Профілюючі (конституційне, цивільне, адміністративне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне, трудове право).

Спеціальні (фінансове, сімейне, виправно-трудове право, право соціального забезпечення).

Комплексні (право прокурорського нагляду, сільськогосподарське, екологічне банківське, залізничне, гірниче право).

Виділяють ще системоутворюючі, методоутворюючі та предметоутворюючі галузі права.

Джерело права - це су­купність способів зведення в закон волі політичних сил, що знаходяться при владі. По суті, саме джерело права у формаль­ному значенні (або юридичне джерело права) можна вважати формою права. До цього типу джерел належать: нормативно-правовий акт, правовий звичай, юридичний прецедент і норма­тивний договір.

Історично першою формою права є правовий звичай.

Правовий звичай - це санкціоноване державою історично сформоване правило поведінки, що міститься у свідомості людей і стало звичним у результаті багатократного повто­рення тих самих дій та вчинків, які приводять до правових наслідків.

Зібрання звичаїв та їх подальше державне санкціонування є одним із перших способів утворення правових звичаїв. Проте це не єдиний спосіб. Так, сьогодні існує ще два способи держав­ного санкціонування звичаїв:

1.Відсилання до звичаю - шляхом указівки на звичай у нормативно-правовому акті.

2.Використання звичаю як нормативної основи судового рішення.

В українській правовій системі роль правових звичаїв як дже­рела права незначна. Проте вони існують. Так, після розлучення батьків, у котрих є неповнолітні діти, останні залишаються з маті­р’ю: саме такі рішення, як правило, виносять суди з цивільних справ. Це - звичай, який ніколи не фіксувався в законодавстві, проте його досить широко використовують українські судові органи.

Останнім часом зросла роль правового звичаю в міжнарод­ному приватному праві. У 1980 році Віденською конвенцією ООН про міжнародну купівлю-продаж товарів правовий звичай офі­ційно визнаний джерелом міжнародного права.

Через 10 років, у 1990 році, було прийнято останню редакцію Міжнародних торгових термінів - ІНКОТЕРМС, де були закріп­лені базиси постачання, що були не чим іншим, як правовими звичаями.

У країнах Океанії, Азії та Африки звичай став частиною загальнонаціональних систем права, на їх основі здійснюєть­ся правосуддя, реалізується діяльність вищих державних ор­ганів і посадових осіб. Так, у країнах Тропічної Африки іс­нує так званий звичай трайбалізму. Цей звичай полягає в наданні привілеїв вихідцям із певної племінної групи; представник її, що став, наприклад, президе­нтом, призначає на державні посади переважно своїх однопле­мінників.

Юридичний прецедент. На відміну від звичаїв, що являли собою багаторазове повторення однакової поведінки в аналогіч­них ситуаціях, не передбачених раніше нормами права, преце­дент - це вирішення будь-якого питання в окремому випадку, що служить зразком для наступних рішень в аналогічних спра­вах. І якщо звичай складався переважно стихійно, без навмис­ної свідомої творчості окремих людей, спрямованої на його ство­рення, то прецедент виникає як результат обміркованого навми­сного ставлення індивідів до своїх дій.

Як джерело права юридичний прецедент був відомий ще в Стародавньому Римі. Це було так зване «преторське право».

У сучасних умовах юридичний прецедент - це виражене зовні рішення органу держави в конкретній справі, обов’яз­кове при розв’язанні всіх наступних аналогічних справ.

Юридичний прецедент поширений переважно в країнах за­гального права: Великобританії, США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії та ін.

Судовий прецедент - це рішення суду, що виноситься з кон­кретної справи і стає правилом, обов’язковим для всіх судів тієї ж або нижчої інстанції при вирішенні аналогічних справ.

Нормативний договір. Ще одним джерелом права є норма­тивний договір.

Найбільше значення нормативний договір має для трьох сфер права. Це насамперед міжнародне публічне право, де договори між державами завжди є нормативними. Нормативний договір є джерелом у сфері державного (конституційного) права, де існують такі договори, як конституційний та федеративний. Третьою сферою є трудове право, джерелами котрого є колективні до­говори.

Міжнародний договір - це угода між двома або більше держа­вами чи за участю інших суб’єктів міжнародного права (напри­клад, міжнародних організацій) про встановлення, зміну або при­пинення взаємних прав та обов’язків у міжнародних відносинах.

Нормативно-правовий акт. Норма права за­кріплюється в нормативно-правовому акті, що є основним дже­релом права в Україні, Росії, Туреччині та країнах континента­льної правової сім’ї.

Нормативно-правовий акт можна визначити як офіцій­ний письмовий акт-документ компетентного органу, у якому закріплено забезпечуване державою формальнообов’язкове правило поведінки загального характеру.

Проблема класифікації нормативно-правових актів є досить актуальною. Так, існує поділ нормативно-правових актів за юри­дичною чинністю на закони і підзаконні акти; за дією в часі - на постійні й тимчасові; за дією в просторі - на загальнодержа­вні, регіональні, муніципальні та локальні.

Закон - це нормативний акт вищої юридичної сили, який регулює найважливіші суспільні відносини.

Закони можуть бути конституційними або звичайними. До конституційних законів належить Конституція, закони, що вно­сять зміни і доповнення в Конституцію, а також закони, необхід­ність прийняття яких передбачена самою Конституцією. При­кладом останнього є передбачений у ст. 59 Конституції РФ за­кон, що проголошує право громадян Росії на альтернативну цивільну службу.

Щодо звичайних законів, то вони можуть бути кодифікова­ними і поточними. До кодифікованих законів належать кодек­си, Основи законодавства тощо. Поточними визнаються закони, що не мають глобального, кодифікованого характеру й вирішу­ють поточні ситуації, які постають перед державою. Прикладом такого закону є Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року.

Підзаконний нормативний акт - це правовий акт, який видається на основі та відповідно до законів, проте має меншу юридичну чинність, ніж останні.

В Україні вони такі: нормативні укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, інструкції та нормативні накази міністерств і відомств, рішення органів місцевого самоврядуван­ня й місцевих органів виконавчої влади (наприклад, рішення облдержадміністрацій), нормативні накази, що діють на підпри­ємствах, установах і організаціях.

Правова доктрина. Правова доктрина - акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою вдосконалення законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов’язкові.

Правова доктрина не в усіх країнах є джерелом права, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання визнається законодавцями багатьох країн. Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді посилалися на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила загальнообов’язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Органи державної влади

Важливою ознакою будь-якої держави є наявність системи органів державної влади, через діяльних яких здійснюється державна влада, реалізуються функції держави та забезпечується захист її інтересів.

Орган державної влади - це юридично оформлена, організаційно і господарсько відокремлена частина єдиного державного апарату України.

Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (Ст. 5 Конституції України).

Система органів державної влади України побудована за принципом розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову.

Верховна Рада України

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 роки (ст. 76 Конституції України).

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає на території України протягом останніх п’яти років.

Народний депутат України - повноважений представник українського народу у Верховній Раді України, обраний відповідно до закону, здійснює свої повноваження на постійній основі. Правовий статус народного депутата України встановлюєть­ся положеннями Конституції України, Законом Украї­ни «Про статус народного депутата України» від 27 листопада 1992 р., Регламентом Верховної Ради України.

Статус народного депутата України передбачає несумісність з іншими видами діяльності. Народний депутат не повинен мати інший представницький мандат або одночасно бути на державній службі (ст. 78), займатися будь-якою  оплачуваною робочою, крім викладацької, наукової й творчої діяльності, а також медичної практики. Народний депутат володіє депутатською недоторканністю (на­родні депутати України не можуть бути без їх письмової зго­ди або згоди Верховної Ради України притягнені до криміна­льної відповідальності, затримані, заарештовані або піддані заходам адміністративного стягнення, що накладається в су­довому порядку).

Повноваження починаються з моменту складання народним депутатом присяги, текст якої визначається ст. 79 Конституції України, а припиняються одночасно з припиненням повнова­жень Верховної Ради України. Повноваження народного депу­тата можуть бути припинені й достроково: за рішенням Верхов­ної Ради, Президента України або за рішенням суду.

Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата приймається в разі:

1) складання повноважень за його особистою заявою;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;

5) смерті;

6)) якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;

7) не входження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України. Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій;

2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Відповідно до Конституції України, Верховна Рада може здійснювати свої повноваження лише тоді, коли її обрано не менше двох третин від її консти­туційного складу (тобто не менше 300 народних депутатів). Працює вона посесійно, тобто не постійно. На першу сесію збираються не пізніше ніж на 30-ий день після офіційного оголошення результатів виборів. Відкриває перше засідання Верховної Ради найстарший за віком народний депутат України (ст. 82).

Верховна Рада України здійснює низку функцій і наділена для цього відповідними повноваженнями.

Представницька (політична) функція означає, що тільки ВРУ є органом всенародного представництва, політичного волевиявлення україн­ського народу.

Законодавча функція полягає в тому, що Верховна Рада має прерогативу в галузі правотворчості, приймає закони з питань, що потребують законодавчого регулювання.

Установча функція означає, що Верховна Рада бере участь у формуванні інших органів влади.

Контрольна функція Верховної Ради проявляється в здійсненні парламентського контролю за діяльністю вищих виконавчих органів державної влади, перш за все Кабінету Міністрів України.

Конституційні повноваження Верховної Ради України мож­на систематизувати відповідно до її функцій за групами:

1. Законодавчу компетенцію складають такі повноваження Верховної Ради:

а) внесення змін до Конституції України, крім розділу І, розділу III і розділу XIII;

б) призначення всеукраїнського референдуму з питань про зміну території України; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України та внесення до нього змін;

в) визначення засад внутрішньої й зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

г) надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсації міжнародних договорів України.

2. Установчу компетенцію складають повноваження з фор­мування органів державної влади і державних установ, призна­чення, затвердження або обрання посадових осіб тощо. До них, зокрема, можна віднести:

а) повноваження щодо призначення виборів органів публічної влади (призначення виборів Президента України, позачергових виборів до Верховної Ради АРК, чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування);

б) повноваження щодо надання згоди на призначення Президентом України передбачених Конституцією України посадових осіб (Прем’єр-міністра України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України та Генерального прокурора України);

в) повноваження щодо призначення на посаду і звільнення з посади відповідних посадових осіб на власний розсуд (Голови та інших членів Рахункової палати, половини складу Ради Національного банку України, половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Уповноваженого з прав людини, третини складу Конституційного Суду України);

г) повноваження щодо призначення на посаду за поданням Президента України (Голови національного банку України, членів Центральної виборчої комісії України);

д) повноваження з обрання посадових осіб (обрання суддів безстроково).

3. Контрольну компетенцію становлять повноваження Вер­ховної Ради, що забезпечують реалізацію контрольної функції парламенту. Згідно з п. 33 ст. 85 Конституції України Верховна Рада здійснює парламентський контроль у межах, визначених Конституцією, об’єктом якого є Президент, виконавча влада, пред­ставницький орган Верховної Ради АРК, органи місцевого само­врядування тощо. Відповідно можна виділити контрольні пов­новаження стосовно до:

а) Президента України - заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриманого не менше ніж однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;

б) Кабінету Міністрів України - розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України; розгляд питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняття резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України;

в) Верховної Ради АРК - дострокове припинення повноважень Верховної Ради АРК за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції або законів України.

4. Повноваження в галузі зовнішньої політики, оборони та безпеки передбачають права Верховної Ради: оголошувати за поданням Президента України стан війни й укладати мир; схва­лювати рішення Президента України про використання Зброй­них сил України та інших військових формувань у разі зброй­ної агресії проти України; затверджувати загальну структуру, чисельність, визначати функції Збройних сил України, Служби безпеки України, інших, утворених відповідно до законів Украї­ни, військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України; схвалювати рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затверджувати протя­гом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях; про загальну або часткову мобілізацію; про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної еко­логічної ситуації.

5. Повноваження із самоорганізації роботи Верховної Ради передбачають: обрання Голови Верховної Ради України, першо­го заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликання їх; затвердження переліку комітетів Верховної Ради й обрання голів цих комітетів; створення тимчасових спеціаль­них та тимчасових слідчих комісій; призначення на посаду і звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради Украї­ни; затвердження кошторису Верховної Ради України та струк­туру її апарату.

Президент України

Особливе місце в системі органів державної влади України посідає Президент України. Президент України є главою держави і здійснює верховне представництво держаки у внутрішньо- та зовнішньополітичних відносинах. Конституційний статус Президента країни визначається ст. 102-112 розділу V Конституції України. Як глава держави, він виступає гарантом:

• державного суверенітету;

•  територіальної цілісності України;

•  додержання Конституції України;

•  прав і свобод людини та громадянина.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років (ст. 103 Конституції України).

Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця п’ятого року повноважень Президента України. Новообраний Президент вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту скла­дання присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України. Урочиста церемонія вступу на посаду глави держави дістала назву «інаугурація». Приведення Президента до присяги здійснює Голова Консти­туційного Суду України.

Свої обо­в’язки Президент виконує до вступу на пост новообраного Пре­зидента. Проте Конституція України (ст. 108) передбачає мож­ливість і дострокового припинення повноважень Президента в разі:

1) відставки;

2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здо­ров’я;

3) усунення з поста в порядку імпічменту;

4) смерті.

У разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання його обов’язків на період до обрання і вступу на пост нового Президента покладається на Голову Верховної Ради України.

Координаційним органом з питань національної безпеки та оборони при Президентові України є Рада Національної безпеки та оборони України (РНБО).

Повноваження Президента можна си­стематизувати за такими групами: представницькі повноважен­ня; повноваження стосовно Верховної Ради та у сфері законо­давчої, виконавчої й судової влади; повноваження у сфері національної безпеки, оборони і військової політики; повнова­ження з формування органів та призначення посадових осіб; інші повноваження.

Представницькі повноваження - повноваження з представ­ництва держави у внутрішньо- та зовнішньополітичних відно­синах. Зовні країни Президент:

- представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає мі