Філософські погляди І.Вишенського.

Яскравим i найбільш колоритним представником українських полемистiв був Іван Вишенський.

Притаманна його позиції однозначна орiєнтацiя на греко-вiзантiйськi давньоруські духовні цiнностi зумовила неоднозначну роль його ідей в тогочасному духовному житті України. З одного боку, дiяльнiсть В. сприяла збереженню національної єдності, релiгiйних и культурних традицій, а з другого — становила загрозу духовної iзоляцii, набуття культурою стійких рис провинциализму.

В. одержав освіту в Острозі. Переселившись на Афон, він здійснює постриг у ченці й веде аскетичний спосіб життя. Спрямовуючи свою літературну дiяльнiсть проти католицизму i унії І.В. обґрунтовує власну позицію загально філософською iнтерпретацiєю проблеми Бог i світ, Бог i людина.

Спираючись на ідеї Псевдо-Дiонiсiя Ареопагiта та отців церкви з каппадокiйської школи — Григорія Низького, Григорія Назiанзина та Василя Великого, I. Вишенський обґрунтовує погляд на Бога як надприродне, нематеріальне начало, єдину, вічну, існуючу в собі i непізнавану істину. Богові як вищій волі, творчій Силі, основі буття підпорядковане все у свiтi. Божественний світ як світ істини й добра протистоїть свiтовi земному, створеному Богом з нічого i такому, де панує зло, жорстокість, сваволя, дух наживи, неправда, підступ, зрада i насильство. Серед усього світу зла, який населяють народи, найгіршою є та земля, де живе його рідний народ, якого зрадили духовні й свiтськi поводирі, поставивши під загрозу власне існування народу.

Людина мислиться І.В. внутрішньо суперечливою єдністю непримиренних протилежностей - душі й тіла, що утворюють протистояння «зовнішньої» людини як невід’ємної частини природи i суспільства, людині внутрiшнiй, пов’язаний зі світом Божественного i спрямованої до пізнання цього трансцендентного свiту. Тому шлях вдосконалення людини, на переконання I. В., полягає в рішучому «самоочищенні», зреченні земного світу й прагненні до духовного злиття з Богом. Спираючись на вчення Псевдо-Дiонiсiя Ареопагiта, сприймаючи ідеї iсихастiв, І.В. обґрунтовує ідею цілковитого самозречення, усамітнення, відмови від усього мирського, в тому числі й від рідних та близьких, постійний самопримус, приречення себе на злидні i поневіряння, як єдино можливий шлях єднання людини з Богом.

Загальний погляд на внутрішньо суперечливу сутність людини зумовлює й розв’язання І.В. проблеми часового виміру людського буття. Як єдність духу й тіла, людина, згідно з І.В., поєднує в собі часове i вічне. Вiчнiсть — невід’ємний атрибут Бога — для духу людського означає або посмертне вічне страждання (пекло, загибель), або вічне блаженство (рай, безсмертя). Смерть розглядається ним не лише як акт, що визначає межу між земним i позаземним життям людини, а як характеристика певного стану людського існування. Земне існування людини є не життям, а смертю, якщо воно спрямоване на задоволення потреб часового, смертного тіла, а не служить вічному, безсмертному духу.

Тому усвідомленим сенсом життя людини має бути безупинні подолання тілесного, злого в ім’я утвердження вiчних iдеалiв духу. Людина, за І.В., не є сліпою іграшкою в боротьбі двох сил — тіла й духу. Найважливішою рисою її є «самовластiє, свобода волі, що зумовлює й вiдповiдальнiсть людини за вибір життевого шляху. Свобода волі людини не є абсолютною, вона обмежується сферою вибору між добром i злом, земним i небесним. Свобода волі людини не є сваволя. Вона має спрямовуватись на мудре споживання того, що дароване Богом. Перемога в земному житті духу над тілом і є щастям, яке не дарується людям, а здобувається проведенням життям, натхненим Вірою.

З огляду на розв’язання проблем «Бог — світ» i «Бог — людина» I.В. вирішує й проблеми людського пізнання. Пізнавальна дiяльнiсть людини має спрямовуватись не на минущу природу, а досягнення вічного, Бога, що містить вічну істину, вічну мудрість. На шляху до осягнення непорушної, само тотожної, абсолютної істини людина має здолати «лож», «прелесть», які є неістинним, поверховим знанням, що відображає хвильове, минуще. Шлях до істини є шлях боротьби, яку людина найчастіше веде з мінливим, примарним знанням. Оскільки «таїнство» істини осягається духовною сутністю людини у безпосередньому психічному переживанні, в стані містичного екстазу, остільки їства не може бути здобута засобами логічного мислення шляхом раціонального доведення.