Реформаційні вчення в Україні к.XVI - поч.XVII ст. (В. Суразький, Й. Княгиницький).

 

Реформація була рухом народних мас, віками вихованих на образах i поняттях Бiблii, i це зумовило реалiзацiю потягу до секуляризації через релiгiйнi форми. На вiдмiну вiд ренесансних дiячiв ідеологи реформації прагнуть не повернути людину на землю з неба, а підносять її з землі до неба. Звеличуючи начала духовності й моральності людини, вони намагаються зрівняти її з Богом. Тим самим здійснюється принципове «обернення» спiввiдношення між розумом i вірою. Не розум слугує вiрi, а Віра у концепціях реформаторів послуговується розуму.

Різке загострення у ХVI ст. вiросповiдних конфлiктiв в Україні, пов’язаних зі спробами покатоличити українське населення, що входить до складу Речі Посполитої, надає релiгiйнiй проблематиці особливої актуальності. Через неї розв’язуються соцiальнi, полiтичнi й нацiональнi суперечності тогочасного українського буття. Саме це й сприяло поширенню в фiлософськiй думці України iдей, співзвучних iдеологii реформації. Процес цей відбувався у двох напрямках. Представники першого, усвідомивши небезпечність становища східного християнства, яке позбавлене державної підтримки за умов агресивного наступу католицької контрреформації, розпочали активний пошук вiдповiдi на виклик латиномовного Заходу. Цю вiдповiдь вони вбачають у систематизації i перегляді власного розуміння релiгiйних питань з погляду iсторiї східної церкви i українського народу, а також в оновленні православного релiгiйного вчення через засвоєння на вітчизняному грунтi деяких вихідних положень представників західної реформації.

Дiячi, що репрезентують другий напрямок, обстоюють ідею максимальної замкнутості української культури. Разом з цим, сприяючи оновленню православної релiгiї та української церкви, вони обґрунтовують погляд на саме буття людини, що здійснюється через самозаглиблення, споглядання, аскетизм i самовдосконалення, які розглядаються як засіб боротьби за духовне відродження людини, духовне єднання українського народу в ім’я захисту віри предків.

Василь Суразький - активний діяч Острозького науково-літературного гуртка. Автор праць "О единой истинной православной вере", "Маргарит", «Псалтир».

В основу поглядів В. С. було покладено типове для острозьких книжників протиставлення Бога і світу, Бога і людини, спираючись на яке він прагнув переосмислити церковну ідеологію, античні філософські системи, сутнісний зв'язок "сумірності" Бога і церкви, Бога і церковної ієрархії, Бога і соціального порядку, представити Бога альтернативою, а не вершиною всякого порядку. Цим самим передбачалося покінчити як із пануванням католицької церкви, так і з панівним становищем православних ієрархів в українському суспільстві, спробою останніх утвердити свою владу завдяки союзу з католицькою церквою.

Для В. С. Бог є всемогутній творець усього видимого і невидимого, тілесного і безтілесного, неба і землі, всього, з чого складається універсум. В руслі ареопагітської традиції він характеризував Бога як щось надчуттєве, невидиме, що вічно існує само по собі, нерухоме, невидиме, неосмислене. Як таке воно вище від слова і розуму, вище від будь-якої істини або буття. Посилаючись на Іоанна Дамаскіна, В. С. обстоював вчення про єдину іпостась божества, використовуючи при цьому філософські уявлення про субстанцію, наділяючи Бога атрибутами вічності і безконечності. Цим самим він доводив неспроможність католицького вчення про два джерела походження святого духу від отця і сина, а відповідно і використання цього вчення для доведення верховенства папи римського.

В. С. дотримувався також прийнятих в Острозькому центрі уявлень про роздвоєння людини на "внутрішню" і "зовнішню", тілесну та духовну природу, де вищою умоглядною силою постає ум, який спрямовується Богом і покликаний відкрити в людині божественні істини, відбитком яких є Св. Письмо, божественні догмати. Стосовно філософії, то головною тут є саме внутрішня філософія як всеохоплююча мудрість, квінтесенція божественного та людського розуму. За традицією давньоруської пори під філософією В. Суразький розумів вміння мислити, розшифровувати і тлумачити зміст Св. Письма, проникати в суть концепцій східної патристики, а її завдання вбачав у захисті та обгрунтуванні прийнятих і висловлених у православному вченні істин.

Однодумцем і другом І. Вишенського був Йов Княгиницький — український церковний діяч, письменник-полеміст. Після закінчення монастирської школи в Уневі навчався в Острозькому центрі, де й залишився викладачем. З Острога був направлений на Афон. Там він близько зійшовся з І. Вишенським, підтримуючи з ним дружні стосунки і пізніше, розділяючи значною мірою його погляди. Досить швидко відійшов від активної діяльності, заснував Манявський скит(монастир). Із праць И. К. відома "Извещение краткое о латинских прелестях".

Він обстоював уяву про сенс життя як служіння в істині, постійне моральне вдосконалення і пошук у собі Бога, як набуття найвищого рівня духовності. Шляхом до її досягнення є досягнення божественних істин через спасіння особистою вірою за допомогою власних вольових зусиль особи через заповіді, молитви, подвиги, чернечу аскезу. Все це мало спиратися на індивідуальне проникнення в сутність Св. Письма, супроводжуватися самопізнанням.

Основний спосіб духовного вдосконалення вбачав у відході від земного життя, самопізнанні в пустині, а формою духовного протесту проти реальної дійсності, спасіння себе і свого народу вважав чернече подвижництво. Він не розділяв поглядів своїх сучасників з кола українських культурних діячів, які вважали за можливе синтез основних положень православ'я з інокультурними впливами.