Шеллінгіанські мотиви у творчості Й.Міхневича.

 

Професор Київської духовної академії, з 1839 р. професор філософії Рішельєвського ліцею. Філософію розглядав як науку свідомості. Оскільки в свідомості все концентрується в центрі нашого духу, то виходить в оточення предметів, які існують поза нами, то піднімається до начала, яке найвище за все і містить в собі все. В свідомості наявні три суттєвих елементи: "Я" — суб'єкт, що усвідомлює; "не-Я" — предмет усвідомлення і обмеження свідомості (світ); абсолют — перша вина того, хто усвідомлює, і усвідомлення (Бог). Філософія має відношення до всіх цих трьох елементів і постає наукою, що вивчає всезагальні начала, початкові форми, вічні закони. Розумова діяльність (як в усьому людстві, так і в індивіді) проходить різні стадії самопізнання: промислове задоволення потреб, появу загальності і громадянства, надлишку штучності і просвітлення істини, коли людина творить науку за наукою, витворює раціональну "Науку Наук — Філософію". Джерелом ф-ії є свідомість.Фі-ія постає не тільки як знання суб'єктивне (підметне), а й предметне ("прилежательиое"), оскільки без знання предмета, який пізнається, не буває знання суб'єкта пізнаючого. Прагнучи у своєму баченні поєднати все з собою і все з усім, свідомість (розкриває свою діяльність в трьох актах: прагненні від себе до не-себе (від Я до не-Я, від людини до світу), від не-себе до себе І від світу людини до першої вини усього — Бога. Це свідчить про те, що філософія є наука не емпірична, а умоглядна, випливає з ідеї, хоча це не перешкоджало йому стверджувати, що основою всіх наукових знань є душа з її силами і діями, а в самому стані розуму важко відокремити природне від надприродного, визначити межі і показати ступінь природної діяльності розуму.

Співвідношення науки і релігії, філософії і релігії - теїстичні позиції. Першою і основною істиною, на якій тримається все наше знання, є істина буття Божого — "Бог є верховне начало і останній кінець усього". Наявність цієї істини, з одного боку, обмежує розум, а з другого — відкриває можливості подолати цю обмеженість, адже те, чого не може розум, відкривається у слові божому, а чого не може зробити людина, те робить Бог. Сама філософія має два закони: природи, неписаний закон розуму, і закон писаний, покладений божими заповітами у Св. Письмі, в якому викладені Об'явлення Христового вчення. "Перебираючи помилкові одкровення людина прийшла нарешті до Одкровення істинного; розум людський віковими досвідами переконався, що те джерело істини, яке він довго шукав, але ніколи не знаходив, є одне Св. Письмо, і плодом цього переконання була віра розуму в Христове Одкровення, яке, з одного боку, розкривало перед ним таку глибину істини, про яку, залишений самому собі, і мріяти не смів, а з другого — розв'язувало для нього ж найважливіші питання, над виясненням яких даремно трудився він протягом декількох століть". Звідси вимога Міхневича, щоб гордий розум людини не піднімався над розумом Бога, а був у належній слухняності віри. Цілком зрозуміло, що в цій вимозі виявилась не просто традиція релігійно-духовної філософії, якій повинен був слідувати Міхневич, а й обмеженість та неспроможність німецької класичної філософії, в тому числі й шеллінгіанства, дати відповідь на ряд питань як онтологічного, так і гносеологічного характеру. Це усвідомлював і він сам, прагнучи вийти за межі шеллінгіанства, звертаючись до інших систем німецької філософії, завдяки чому виробляв елементи історичного підходу до співвідношення етапів розвитку філософської думки, що вже було якісно новим в її осмисленні. Свідченням цього може бути висока оцінка Міхневичем філософії Гегеля, заслугу якої він вбачав у перетворенні філософії в науку абсолютного саморозвитку думки, науку свідомості.