Предмет і об’єкт історії філософії України.

Особливості української філософії

1.УФ ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних побудов, вона проявляла схильність до моралі і життєвого повчання.

2.Переважно позитивне ставлення до релігії і до шанування вищих духовних цінностей

3.Екзистенційність (неповторність)

4.Антеїзм (любов до рідної землі)

5.Софійність (мудрість)

6.Кордоцентризм (серце – як орган пізнання, осередок мудрості)

7.Слов’янський месіанізм (спасіння душі)

 

Давньоруська антропологія.

 

Час становлення філософської думки в Україні пов'язаний зі значними зрушеннями у самосвідомості людини. Вона вже не дивиться на себе лише як на частину природного космосу. Людина усвідомлює себе господарем природи, що не тільки завершує ряд природних витворів, а стоїть над природним космосом, який створено згідно з Божественним задумом на послугу людині. Такий специфічний антропоцентризм зумовлює переважання в системі філософських поглядів діячів Київської Русі кола проблем, що пов'язані з усвідомленням сутності людини, сенсу її буття. Людині відводиться роль центральної ланки, що забезпечує комунікацію між Богом та створеним ним Світом.

Однією з головних під час з'ясування сутності людини стає проблема співвідношення в ній тіла й душі. Тіло, як «природна» сутність, єднає людину з усією природою. Душа ж людини — нематеріальна. «Державною силою» людської душі вважається ум. Ум не тільки володар душі, а й «цар» почуттів. Тому він пов'язує воєдино душу й тіло. Душа людини, яка, на відміну від природної плоті, створена благодаттю, управляє тілом, «наче князь державою» — так пояснює роль душі митрополит Никифор у «Посланні», адресованому князеві Володимиру Мономаху.

Якщо плотське характеризує «зовнішнє» в людині, то душа — «внутрішня» сутність її. Проте «зовнішнє» не розрізняється із «внутрішнім» у людині. Часто у пам'ятках давньоукраїнської культури «кріпость» тіла і «краса» тілесна розглядаються як свідчення і «душевної» досконалості людини. Але така позиція — не єдина. Їй протистоїть відмінний підхід, згідно з яким досконала, «красна» плоть розцінюється як негативне тло, на якому яскравіше виявляється велич душі, що долає «спокуси» плоті. Такий погляд не треба тлумачити як свідчення протиставлення тіла й духу, як зла добру. Справа у тому, що ранні пам'ятки києво-руської доби відзначаються різним семантичним наповненням термінів «тіло» і «плоть». «Ізборник», «Шостиднев» Йоана деякі інші твори використовують термін «тіло» у протиставленні не «душі», а «духу». Водночас термін «плоть» розглядається в опозиції «душі». Якщо «плоть» і «душа» «комплектують» тіло, то «дух» виявляється силою, автономною щодо «тіла». Тіло — це плоть, з'єднана з душею. Душа, отже, вважається частиною тіла, яка за допомогою плоті втілюється в тілі. Протилежною відносно душі є не тіло, а плоть. Всі властиві людині вади виявляються пов'язаними не з «тілом», а «плоттю». Зло — не в тілесному як такому, а в плоті, що зіпсована гріхопадінням. Причиною зла вважається не матерія, а воля. Звідси метою християнського спасіння є не звільнення душі від плоті, а насамперед звільнення плоті від гріховності, очищення, виправлення її через «одушевлення».

Опозиція духу і тіла — не єдина, що зумовлює характер підходу до розуміння людини. Не менш складним для діячів тогочасної епохи виявляється поєднання індивідуально-особистісного і колективного, «соборного» начал, притаманних людині. З одного боку, стосовно Бога людина мислилась як індивід, що особисто відповідає за вчинене протягом земного життя. Але такий принцип персоналізму суперечливо поєднується з принципом ієрархізму та корпоративності, з огляду на який осмислюється місце і роль людини у суспільному житті. Цей другий принцип породжує певну приглушеність інтересу до індивідуально-особистісного в людині. Кожна людина повинна була діяти згідно з канонізованим сценарієм. Кордони особистості визначаються у масштабі, що настільки перевершував простір, який займає індивід, що це індивідуальне начало поглиналось «колективною особою», де індивід виявляється злитим з родом, сім'єю, землею, вздовж якої він пересувається протягом життя тощо.

Викладене не означає абсолютної байдужості тогочасної культури до індивідуального начала у зображенні людини. Адже під час розгляду співвідношення людини з Божественим передбачалось додержання принципу особистої відповідальності за все, вчинене нею. Ця тенденція сприяла появі в колі пам'яток києво-руської писемності творів, що несуть віддзеркалення усвідомлення людиною своєї особистої гідності, неповторної індивідуальної сутності.

Симон Пекалід

 

Українсько-польський поет С. Пекалід (Симон Пенкальський) народився близько 1567 р. в родині міського радника в м. Олькуш (нині Польща). Освіту отримав у Краківському університеті, де став бакалавром мистецтва. В кінці XVI ст. прибув до Острогу, був придворним поетом та істориком князя Острозького. Брав участь у військових походах князя проти повсталого низового козацтва під проводом К. Косинського, а пізніше С. Наливайка, відобразивши ці події у своїй поемі "Острозька війна". Помер після 1601 р.

 

У постановці проблеми співвідношення Бога і світу, Бога і людини, духовного і тілесного С. Пекалід прагнув до обгрунтування гармонійної єдності земного і небесного, чуттєвого і надчуттєвого, наведення мостів між творцем і створеним, божественним, духовним і матеріальним, "гріховодним". Обстоював думку про суттєву причетність земного до небесного, людської природи до божественної, реабілітацію тілесної природи людини. Людину розглядав як гармонійну єдність душі і тіла, де душа неможлива без матерії.

 

Життєвий Ідеал С. Пекалід шукав не в самозаглибленні, внутрішній духовній самовдосконаленості, а в активній практичній діяльності, самодіяльності індивіда в реальній посейбічній дійсності. Виходячи з раціоналістичного і натуралістичного розуміння людини, наголошував на самоцінність людської особистості, а не на її родову належність. Так, прославляючи свого покровителя князя Острозького, він доводить, що слава Острозьких князів здобувалася кожним представником князівського роду ратними подвигами, просвітницькою діяльністю, видатними здібностями, мужністю, розсудливістю, особистою доблестю, а не їх знатним походженням.

 

Державу С. Пекалід розглядав як природну організацію людей, що складається з різних станів, кожний з яких посідає відповідне місце в соціально-політичній ієрархії. Символом державної єдності, запорукою спокою і зовнішньої безпеки держави він вважав короля. Що стосується влади, то її розглядав як вищу політичну цінність, оскільки в ній втілюється національна і державна єдність. Останнє вважав особливо значним для Речі Посполитої того часу, де почуття республіканських традицій і свобод, здобутих шляхтою, часто виливалось в її своєвільність, що призводило до реальної загрози ослаблення держави.

 

Історію С. Пекалід пов'язував з діяльністю видатних осіб, які мали служити конкретним цілям теперішнього. Звідси значний інтерес до історії, минулого як засобу пошуків матеріалу для обгрунтування своїх власних соціально-політичних поглядів. При зверненні до минулого С. Пекалід виявляв значну цікавість не тільки до античності, а й до історії Русі, минулого давньоруських держав. Посилаючись на стародавні пам'ятки, прославляв руських князів Кия, Рюрика, Олега, Святослава Володимировича, Ярослава Мудрого, згадував про об'єднання Литви і Русі, запрошення до влади у Литві руських вождів, з пошаною говорив про доблесть і мужність стародавніх правителів, зображуючи їх як приклад для наслідування. Іноді, видаючи бажане за дійсність, змальовував мир, злагоду, взаємопорозуміння між руським, польським і литовським народами, хоча це звучало в нього швидше в плані ідеалу. Із таких позицій він звертався до античної філософії, героїв Греції, Риму, античної міфології. Високо цінував знання, де ідеалом для нього виступала антична вченість, до якої він ставився з винятковою повагою і любов'ю. С. Пекалід, захищаючи античну вченість, здобутки античної культури, закликав до вивчення класичних мов, античної духовної спадщини, вивчення вільних наук, пов'язуючи їх відновлення з діяльністю Острозького культурно-освітнього центру, при описанні якого із захопленням говорив про стан викладання в ньому наук, особливо медицини та астрономії.

 

Іван Домбровського

 

Про життя та діяльність І. Домбровського, одного з найяскравіших представників раннього українського гуманізму, майже нічого невідомо. Судячи із загальної назви однієї з праць, він мав звання доктора та аудитора філософії. Основні праці написані між 1618 та 1637 р. Це "Дніпрові камені або з нагоди щасливого сходження на Київську єпископську кафедру найславнішого і високоповажного пана, пана Богуслава Радошевського Бонші" (1618); "Паранталії на честь покійного Георгія Радошевського Бонші з роду Семиковських, Велунської та Остжешківської земель підкоморія" (1618); "Філософські розвідки в Познанській академії, розпочаті і під верховенством найславнішого і поважного пана, пана Івана Мадалевського, отця в бозі абата Ланденського, секретаря пана і патрона Лубранськіанської колегії і найзначнішого, з філософським дбанням, при сприянні найвеличнішого пана Христофора Вільковського, магістра мистецтв і доктора філософії, і так само на публічний огляд виставленої професором, захисником аудитором філософії Іваном Домбровським, Року Божого 1637, місяця червня, 24 (дня). Познань. В друкарні Альберта Регула року Божого 1637".

 

Перша з названих праць — це власне епічна поема, в якій у віршовій формі висвітлена історія Києва від 430 р. Поема розрахована на освіченого читача. Тут використовуються старі історичні назви Дніпра (Бористан), а українці часто називаються "бористанідами". При наведенні тих чи інших фактів, історичних епізодів автор зазначає джерела, з яких він почерпнув інформацію. Щодо старих історичних назв Дніпра та українців наголошується, що саме з цими назвами пов'язаний край, в якому живе український народ і який має давнє історичне минуле, називаючись нині "Русь". Колись Русь була великою державою, кордонами якої був Істер, Понт Евксинський, Колхіда, Гіркинське море, Ріфейські гори, а на Заході — річка Віслок. Сьогодні, на жаль, все не так, всюди спостерігаються руїни і запустіння. Однак І. Домбровський вірить у світле майбутнє свого народу, який не забуває своєї власної історії. Приймаючи близько до серця внутрішні чвари, що почалися на українській землі, виступав проти національного і релігійного гніту, обстоював ідею рівності всіх народів, що живуть на українських землях — поляків і русинів, вірмен і євреїв. Сам він особисто пишався своїм русинським походженням, заявляючи, що мати його веде свій родовід з Русі. При цьому національне для нього вище від конфесійного.

 

Католик за віросповіданням він ніби радий тому, що український народ не підкоряється покатоличенню, залишається вірний давнім своїм звичаям. Почуття патріотизму І. Домбровського проявляється і у вихвалянні тих, хто не байдужий до всіх потрясінь рідного краю, хто відбудовував храми Києва, сумував з приводу тих храмів міста, що ще лежать у руїнах. Останнє звучить у нього як докір нащадкам, в яких він і прагне розбудити патріотичні почуття, щоб вони знали, як багато проявів давньої історії залишилось у місті. І тут для нього головним виступає не голос віросповідання, а те, щоб людина була гідна того місця, яке вона займає і в якому живе, маючи насамперед на увазі місто Київ. З докором говорить він про те, що українці забувають свою історію, ледве пам'ятаючи минулу славу і велич Києва, який на своїх плечах витримав навалу татарської орди, від якої і сьогодні ще всюди помітні плюндрування. Україна для нього — це "наша земля", де заквітчані ниви, а весь край квітучий і погідний.

 

Звертаючись до католиків, в жилах яких тече українська кров, Домбровський розповідає їм історію рідного краю, навчає, як завоювати симпатії українського народу відбудувати спустошений Київ, що був столицею величної держави, поважати сам народ, гідний поваги своєю стійкістю. Що стосується Києва, то для Домбровського він був і залишається духовним центром, навколо якого об'єднуються руські землі і який сьогодні тутешні люди племінно вважають столицею. І немає, на його думку, причин і сили, які б могли перешкодити відродженню державності русичів, підняти українцям з руїн їх столичне місто Київ, яке в чужоземнім ярмі захиріло. Виступав за широку освіту в країні, вважаючи її передумовою суспільного добробуту.

 

Багато місця в творах Домбровського приділялось прославленню тих, хто охороняв свою Вітчизну, примножував Ті багатства, допомагав їй чим міг. Подібними людьми батьківщина може пишатися, оскільки вони гідні своїх великих попередників Київської Русі, зокрема Володимира, який "велике князівство посів", "половців переміг". З метою виховання у сучасників ідеї служіння батьківщині, "спільному благу" він робить екскурси в історію, підкреслюючи велику доблесть русів, якою вони відрізнялися раніше, залишалися відважними і сильними, хоча і не мали своєї сильної влади. Розповідаючи про подвиги древніх лицарів, про яких пишуть літописи, закликав наслідувати їх з тим, щоб передати нащадкам звитягу і мужність цих предків.

 

І. Домбровський звертається до можновладців з проханням стати на захист рідного краю, уярмленого народу, відродити давньоруську славу, об'єднати усіх русинів. Велику увагу він приділяв образам тих державних діячів, які присвятили своє життя діяльному служінню суспільному добру, підкреслюючи, що саме вони є єдиною надією прадавнього роду, бо і вороги є із плоті "геройської русів", хвалить тих, хто дбає про добробут народу. Симпатії Домбровського були спрямовані саме до низів, простого народу. Домбровський закликав до миру і злагоди, підкреслюючи, що вихід з поневолення можливий лише за умов згуртування українського народу навколо мужнього вождя, який би не був байдужим до всіх потрясінь, виборював для народу втрачені права і вольності, забезпечував політичні свободи, волю, рівність на основі законності, оскільки закони є сторожем миру і злагоди в державі, "найвищої похвали заслуговують".

 

І. Домбровський індиферентно відносився до тих чи інших віросповідань, ніде не говорячи про них. Сам Бог для І. Домбровського як такий не Існує, в усякому разі для тих чи інших діянь людини, яка сама шукає свою власну долю

Севастьян Кленович

 

Польсько-український поет пізнього Ренесансу С. Кленович (Кльонович) народився 1550 р. в м. Калуші (в той

 

час Польща), за іншими даними в м. Суммашенші (Сілезія). Освіту отримав у Краківській академії, по закінченні якої отримав посаду бургомістра Любліна. Сприяв створенню Замойської академії, допомагаючи набору професорів, а з 1589 р. читав там античну літературу. Перу С. Кленовича належать "Роксоланія" (1584), "Звитяга богів" (1587), "Лісосплав" (1596), "Смуток з приводу смерті Яна Кохановського" (1585), "Гаман іудеїв" (1600), "Перший виступ проти єзуїтів", рід віршів, сатир, написаних латинською, польською мовами. Він переклав твори Й. Верещинського "Правила..." з латинської на польську мову та Б. Роттердамського "Поміркованість звичаїв". Твори С. Кленовича "Гаман іудеїв" та "Перший виступ проти єзуїтів" викликали гнів і цькування єзуїтів, які довели автора до голодної смерті, що настала, ймовірно, в 1602 чи в 1608 р.

 

Основними мотивами творчості О Кленовича були прославляння української землі, її народу, почуття глибокого патріотизму та громадянського служіння рідному краю. Так, в "Роксоланії" він оспівує рідну землю, світ її природи з погляду "хати хлопа русина", пишаючись не тільки минулим України, а й її сучасним, присвячує цілі сторінки опису її флори і фауни, родючості землі, рясності садів і нив. Характерно, що, будучи католиком, Кленович не робить ніяких закидів православ'ю на фоні скептичного ставлення до церковних законників, які, вийшовши з простолюдинів, забувають про своє походження та негативне ставлення до єзуїтів. Більше того, він вихваляє русинів за те, що, хоча проти їх звичаїв виступає весь католицький світ, вони живуть за законами батьків, вірно їх виконують і, проживаючи в польській державі, зберігають своє русинське походження. Останнє властиве і самому авторові, який постійно підкреслює своє русинське походження, вихваляє звичаї українського народу, серед яких називає вільність у виборі дружини, побратимство. На відміну від Нестора-літописця, який вважав, що "звичай русів є пити", він показує: у русинів в давнину не захоплювалися хмільною трутизною і лише у багатих перед їжею давали небагато хмільного. Спростовує Кленович й інші наклепи на рідну землю її ворогів. Так, на твердження, що на Україні досить холодні зими і там нічого не родить, бо земля замерзає так, що її зорати не можна, він показує: це твердження далеке від істини, бо наступає весна, приносить золоті врожаї, розквітчає землю. В поемі "Роксоланія" оспівується більше десяти українських міст — Київ, Львів, Кам'янець, Луцьк, Замостя, Перемишль та ін., дається досить виразна поетична характеристика кожного з них: Київ для русинів так само, як Рим для католиків; Львів — руського роду краса;

 

Кам'янець — слава, мури, скеля міцна; Перемишль — променисте місто та ін. Підкреслюючи необхідність розвитку в Україні культури, освіти, Кленович мріяв про створення латиномовного парнасу, тобто провідного центру латиномовної поезії.

 

Поширенню ідей гуманізму і вселюдських надбань в Україні XVI — першої половини XVII ст. значною мірою сприяло посилення антитринітарних рухів, що являли собою передбуржуазні рухи, спрямовані проти панівної церковної ієрархії та кліру, протиставлення їм первісних християнських общин, побудованих на засадах рівності, братства, любові до ближнього, індивідуально-духовне начало людини на противагу тілесному світу зла, під яким розумілося феодальне суспільство, його соціальні і моральні вади. Досить часто це пов'язувалося з вимогами творення національної держави, формування нації, національної самосвідомості і культури, піднесення людського розуму і морального самовдосконалення людини. З аріанських антитринітарних рухів в Україні значне поширення отримало соціанство, впливові громади якого були на Житомирщині, Київщині. Як і антитринітарії, соціанство заперечувало догмати троїстного Бога, відкидало священні перекази, вшанування ікон, всю церковну обрядність і таїнства. З погляду соціан, засновником руху яких став італійський гуманіст Лелій Соцін, існує тільки один Бог, Бог Ізраїль — отець Ісуса. Сам Ісус розглядався як звичайна людина, що отримала своє буття в певний історичний час, хоча був започаткований святим духом. Відкриваючи шлях від неба до землі, вони підходили до визнання самостійності людини, її земного життя.

 

Соціанські громади в Україні складалися переважно з полонізованих українців (українська шляхта, міщани), які жили серед католиків неслов'янських народів, проте їхні ідеї, як бачимо, поширювалися і в українських землях. Вони відкривали школи в Галичині, Гощі, Ляхівці, Бресті, Луцьку, Кам'янці. В Ракові (на Сандомирщині) мали свою академію, де навчалося понад тисячу студентів, потужну друкарню при ній. Соціани перекладали церковні книги українською мовою, видруковували їх. Так, в 1581 р. Валентин Негалевський переклав українською мовою Новий Завіт, основою якого стали грецькі, старослов'янські, латинські та польські тексти Св. Письма. Стосовно їх світогляду, то від початкового радикалізму вони еволюціонували до толерантного гуманізму. Найбільш впливовою із соціанських громад в Україні стала родина Немиричів, яка своєю знатністю поступалася хіба що князям Острозьким та Вишневецьким. З цієї родини і вийшов Юрій Немирич — польсько-український політичний діяч, письменник, поет гуманістичного напряму.

СМОТРИЦЬКИЙ Мелетій

 

[світ. ім’я — Максим Герасимович — укр. мовознавець, письменник, церк. і осв. діяч. Син письменника-полеміста Г. Д. Смотрицького. Навч. в Острозькій школі,

 

Деякі біографи С. пишуть, що він 1617 — 20 склав лексикон (але жодних слідів словника не збереглося), а ще раніше (1615) у Кельні опубл. граматику грец. мови. Брав участь у написанні «Букваря языка славенска», надр.

 

«Грамматіка...» С. — один із найвидатніших творів старожитнього слов’ян. мовознавства.

Касіян Сакович

 

Український письменник, культурний діяч, філософ.Перу К. Саковича належать такі твори:; "Арістотелеві проблеми, (1620); "Трактат про душу" (1625).

 

Сакович вважав, що завдяки вихованню, освіті, набутим знанням людина стає людиною і лише вони дають кожній особистості свободу волі, розумне ставлення до потреб свого тіла і, спираючись на них, бути господарем, творцем свого власного здоров'я і довголіття. Сакович був твердо переконаний в тому, що на основі самопізнання освічена людина може керувати не тільки своїм тілом, а й виявами психічного життя, емоціями, мисленням, вчинками, настроєм, поведінкою, ставленням до інших людей, формувати свій характер, врешті визначати свою долю і місце у світі. Людина, на його думку, творить не тільки себе, а й подібно до божественного творення — буття, світ речей, де вона наслідує Бога, його творчість, що особливо проявляється в науці, мистецтві. Завдяки такому наслідуванню згладжуються межі між природним і штучним творенням, оскільки одне і друге є реалізацією творчої потенції. Різниця полягає тільки в тому, що Бог творить універсум з нічого, виступає як творець в абсолютний спосіб, тоді як людина — лише у відносний.

 

 

При розгляді питання про здатність розумної душі, розум і свободу волі Сакович під розумом вбачав здатність розумної душі, що пізнає речі, які підлягають розумінню, має своїм об'єктом матерію, загальні речі, тому що він осягає речі в їх загальності (Гам же. — С. 473). Розум він поділяв на інтелектуально активний, пасивний, спекулятивний, практичний і терплячий, де активний і пасивний тісно пов'язані між собою і їх можна розділити тільки в мисленні. Водночас Сакович наголошував, що розум не може бути душею, бо розум і дух є одне і те саме тільки в самому Богові. У функціонуванні душі значне місце він відводив волі, що є силою душі, яка приймає речі, пізнані розумом, має об'єктом або матерією добро взагалі. На противагу єретичним вченням Сакович виступав за визнання свободи волі — вільного волевиявлення по-латині, а по-слов'янському — самовладдя. "Коли б ми не визнавали за людиною свободи волі, — писав Сакович, — то з цього випливало б три непристойні речі або три абсурди:

 

1) це було б рівносильно тому, що ми перетворили б людину не лише в нерозумну тварину, а на камінь, бо камінь за своєю природою завжди, спрямовуючи до низу, не має жодної свободи, щоб не падати;

 

2) коли б ми зробили господа бога автором зла і всіх гріхів, в які впадає людина;

 

3) даремне було б казання і повчання пастирів, що відводять від зла і приводять до добра..." (Там же. — С. 476).

 

Останні розділи трактату про першорідний гріх; причину його Сакович трактує в ортодоксальному дусі, різко постаючи проти тих, хто заперечував безсмертність душі (Ст. Зизаній), заявляючи, що вони заслуговують не лише на різке засудження, а й на суворе покарання {Там же. — С. 494). Останнє було твердженням не філософа, а теолога, а перший все-таки брав у Саковича верх над другим. Звернення його до ідей ренесансного гуманізму, переорієнтація уваги з божественного і небесного на людське і земне, спроби синтезу східної і західної культури вносили нові елементи в українську духовну культуру, розвиток філософського мислення.

 

 32.Братські школи та їх значення в розвитку філософської думки України.

 

Братства, що виникають в України в останній чверть ХVI — на початку ХVII ст., являли собою об’єднання населення міст, що за умов поширення впливу католицизму стають ідейним центром захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу. Велика роль братств у поширення освіти в України. У школах, створених братськими громадами, що об’єднували православне населення, фiлософiя як окремий предмет не викладалась. Але через вивчення iнших дисциплін, активну дiяльнiсть щодо друку й поширенню літератури, здійснюється помітний внесок у подальший розвиток філософської культури України. Братства внесли світський струмінь у духовну культуру України, вони закладали грунт до секуляризацii філософської думки, створюючи не є обхiднi передумови до становлення професійної філософської науки в України. Серед розгалуженої системи братських шкіл найзначніший внесок в цей процес належить Львiвськiй, Київський, Луцький братським школам.

Найстаршим i найвпливовішим було Львівське Успенська, братство, при якому 1586 р. було організовано школу. На думку дослiдникiв, вихованцями i викладачами цієї школи були такі визначне дiячi української культури, як Лаврентій i Стефан ЗизанiI, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквiлiон Ставровецький, Iсайя Косинський, Йов Борецький, Пампа Беринга та ін.

У Київський братський школі працювали Йов Борецький, Касян Савович, Мелетій Смотрицький, Фома Свлевич та ін.

Братства здійснюють велику роботу щодо поширення патристичної літератури, творів греко вiзантiйських авторів. Надзвичайно великим авторитетом користувались твори Псевдо-Дiонiсiя Ареопагiта, у питаннях етики — Йона Златоуста.

Сутність філософської позицii дiячiв братських шкіл певним чином репрезентує створений I. Косинським твір під назвою «Алфавіт духовний». Книга I. Косинського присвячена проблемі людини, питанням морального, розумового, духовного її воскресіння. Близькою до ідей «Алфавіту духовного» є «дiолтра>— твір українського письменника i мислителя Вiталiя з Дубно, що також набув широкої популярності та багато разів перевидавався. Ці твори об’єднує неприйняття навколишньої дiйсностi, протест проти якої реалізується через акцентацiю на духовний сутності людини, через заклик до самопізнання, праці, морального вдосконалення. Пiзнiше ці мотиви знайдуть своє відбиття у фiлософiї Григорія Сковороди.

Другий, більш пiзнiй етап дiяльностi братських шкіл пов’язаний iз поступовим зростанням зусиль до розширення культурного контексту, у межах якого розв’язуються актуальні фiлософсько-моральнi проблеми. Дiячi братств починають усвідомлювати недостатність обмеження власного кругозору греко-слов’янською традицією, дедалі більше нагальною стає потреба прилучення до здобутків західноєвропейської культури. У школах розпочинають вивчати польську й латинську мову. Ширше використовуються дитячі джерела, а також, хоча й ще обмежено, твори середньовiчю їх та ренесансних західноєвропейських авторів, зростає інтерес до пiзнаяня природи, суспільства. Цi мотиви на уяви у творчості Мелетія Смотрицького, Касяна Савовича, Фоми Свлевича, Кирила Траяквiлiона-Ставровецького. Тим самим створювались передумови до виникнення професійної філософської теорii на грунтi органічного синтезу попередньої вітчизняної традиції i здобутків захiдяоєвропейської філософської думки. Реалiзацiя цього здійснюється з появою Могилянсьї колегії, а згодом Академії. Істочний внесок в утворення Києво-Могилянської академії поряд з Київським братством було зроблено діячами вченого гурка, що утворився навколо друкарні Києво-Печерської Лаври. Цей гурток послідовно очолював і Єлисей Плетенецький, Захарія Копистянський i Петро Могила.

 

 

33. Гуманізм вченого гуртка Києво-Печерської Лаврської друкарні (Є.Плетенецький, 3. Копистенський, Л. Зизаній, П. Беринда).

КПЛ друкарня-важливий культурно-освітній осередок. Перехід від патристики до схоластики і гуманістичних ідей. Члени вченого гуртка Лаврської друкарні — письменники, мислителі, перекладачі, культур, громад і церковні діячі — сприяли зняттю розмежування світського і духовного, спрямовуючись до синтезу греко-слов'янського типу культури та здобутків зх, латинської. Звернення до укр мови, яка проникала в проповіді, сприяла українізації культури, підняттю нац самосвідомості народу.Єлисей Плетенецький(нар.1554) архімандрит КПЛ, сприяюв організації школи Київського братства. Чернечу діяльність розглядав як засіб ведення суспі корисної праці, особливо культурно-освітньої. Через реформаційну ідею "вченої усамітності" прагнув реалізувати свій план розвитку освіти і науки, поширення studia humanitatis як засобу відповідної реформації монастирів за типом західноєвропейських. Захарія Копистенський. Освіта: Львівська братська школа, член Київського братства, видавнича і полемічно-літ. діяльність. Архімандрит КПЛ, керівник вченого гуртка її друкарні. Твори: "Книга о вƀрƀ единой и святой соборной апостольськой церкви" - найгрунтовніший полемічний твір того часу, який охоплював проблеми догматики, таїнств, обрядності, соціальної практики християн церкви. Обґрунтовуючи положення про те, що святий дух походить також від сина, він постійно звертався і до проблем розуміння сутності і явища, взаємозв'язку душі і тіла, особистості, свободи волі. "Палінодія, або Книга оборони"-одна з перших спроб заглянути в минуле народу, щоб почерпнути в ньому силу для боротьби проти іноземного поневолення. Спростування тверджень католицьких авторів про зверхність влади папи римського над усіма християн церквами, викриття спроб Ватикану будь-якими способами насадити католицизм серед православних. Вказував на абсолютний суверенітет русинів щодо Риму. З повагою ставився і до ін народів — сербів, чехів, словаків, поляків, болгар- це споріднені нар, які могли б жити у злагоді і мирі, якби унія не роз'єднала їх, завдавши великої шкоди слов'янству. Захоплено говорив про козаків як захисників від постійного нападу татар і турків.Підкреслюючи необхідність засвоєння західноєвропейської вченості, радив відмітати "сміття". Проблема співвідношення ф-ії і релігії, де він займав компромісну позицію, допускаючи використання поряд з християнськими творами античних авторів. Не заперечував і необхідності вивчення світських наук, хоча зверхність визнавав за вірною внутр духовністю.Ідеалізував первіснохристиянські громади як взірець для всіх наступних поколінь, де його приваблювали рівність, єдність членів громади між собою, без чого,не може існувати істинна віра. Божественна істина завжди залишається незмінною, а людство постійно змінюється, поповнюється, збагачується і це не повинно викликати осудження. Лаврентій Зизаній. Освіта: в Острозі. Твори: "Великий катехізис". Ренесансно-гуманістична і реформаційна спрямованість.Виступив за перетлумачення книжної церковнослов'янської мови народомовними засобами, розробив в укр мовознавстві основи методів укладання словника, втіливши їх у своєму "Лексисі" — першому церковнослов'янсько-укр словнику. Написаний у вигляді запитань і відповідей, "Великий катехізис".Вплив зх-європейської схоластичної фі-ії. Зосереджував увагу на явищах природи, що відбилося в його тлумаченнях про небесні кола, планети, про грім і блискавку, комети та інші зірки, де він звертався в основному до даних досвіду, спостережень, роздумів за допомогою натурфілософії Арістотеля. Проблема творення світу Богом із стихій-визнавав їх відносно самостійними, хоча і виступав проти тих античних філософів, які стверджували повну незалежність світу від Бога. Відповідно до космології Арістотеля пояснював рух небесних світил обертанням саморухомих сфер, що приводило до визнання кулястості землі і суперечило біблійним уявленням про наявність чашоподібного купола небесних сфер над землею, по яких рухаються світила. Час створення світу охоплює віки і вічність, де остання мислиться ним як актуальна безкінечність. У зверненнях до земного життя, поясненнях природи не вдавався до трансцендентних сил, а розглядав ті чи інші явища, процеси як такі, що відбуваються на основі природних закономірностей. Неортодоксальне трактування ряду християнських обрядів: обряд хрещення може здійснюватися за певних умов і мирянами і не обов'язково в освяченій воді,не надавав він значення благословленню при шлюбі. Розділяючи світ на чотири рівні — стихії, рослини, тварини, людина, де кожний нижчий рівень підпорядковується вищому, він людину розглядав як мікрокосм, що втілює в собі весь світ, відповідно до чого вона є "царь и облидатель земных всехъ". Походження душі - займав компромісну позицію, що душа створюється Богом через природне започаткування батьками тіла дитини, в якому починає діяти тільки після розвитку тілесних органів. Водночас вірячи в безсмертність душі, змушений був визнавати її буття як самостійну сутність, можливість її існування без тіла, хоча постійно наголошував на їх єдності. Душа не має локалізації в окремих органах і проявляється в діях розуму і волі людини, відповідно до чого їй притаманна свобода волі, здатність обирати добро і зло, нести відповідальність за свої вчинки. Обстоював ідею "самовладдя людини", згідно з якою людина є творцем своєї долі. Від волі і розуму людини залежить той шлях, який вона обирає у житті/ а всі проступки, вчинки як добрі, так і погані, залежать від неї самої. Життя людини має бути сповнене активною творчою працею і добрими вчинками, надаючи суто світським мотивам перевагу над релігійними. У дусі ренесансного звеличування людини до божества розвиток і самовдосконалення людини пов'язував з розвитком індивідуальної самосвідомості через усвідомлення значущості діяльності кожного індивіда на користь суспільства. Рівність всіх людей перед Богом. Багатство може бути і добрим, і злим залежно від того, як воно використовується. Павло Беринда Орієнтації на народну, національну мову. Діяч вченого гуртка Лаврської друкарні. Найважливіша праця- "Лексіконь словеноросский альбо ймень тлеƀкованіє" — перший друкований український словник".Прагнув поставити засвідчити всесвітньо-історичне значення східнослов'янських культурних традицій, їх рівноправність з іншими визнаними традиціями християнського світу.Свідомо наголошував на тому, що церковнослов'янська і сучасна укр мова є поняття не тотожні. Рекомендував використовувати просту укрмову, яка, на його думку, годиться як для оригінальної літературної творчості, так і для перекладу з інших мов. Визначав народність за мовою."Лексікон..." вміщував відтворення українською мовою термінології освітніх наук, поєднував християнство з античністю, що свідчило про проникнення гуманістичних ідей у тогочасну вітчизняну культуру. В гуманістичному дусі витриманий твір П. Беринди "На рождество Христово вƀршƀ", де розглядається призначення віршових творів не тільки для повчання, а й отримання естетичної насолоди. Ставив питання про тогочасну національно-визвольну боротьбу укр народу.

 

Християнська етика П.Могили

(1596 -1647).Твори: "Номоканон", "Антологія, сиреч молитвы", "Требник".

Церковний, політ, к-рно-освітній діяч Укр, нар в Молдавії. Освіта - у Львівській братській школі, лекції в Польщі, Франції. Здійснив реф церковного обряду, розробив догматику. Розгортання системи освіти в Укр та Рос, яка не копіювала захід, а могла конкурувати з ним. Сам підготував 20 творів церковно-теологічного, полемічного, філософського та моралізаторського характеру. 1632 p. M. заснував Києво-Могилянську колегію Заповів всю свою власність академії. Єдиним носієм віри вважав церкву, яка мала підпорядкувати собі розум і науку. Благочестя є необхідною передумовою оволодіння світськими науками. Духівництво передувати в науках. Вважав за необхідне вивчати засвоювати здобутки західноєвр науки і філосо