Систематика роду Armeniaca Mill.

Рід абрикос (Armeniaca Mill.) відноситься до родини розанних (Rosaceae L.) підродини Prunoideae. Рід об’єднує декілька диплоїдних видів, з них приймали участь у формуванні культурних сортів п’ять: абрикос чорний (A. dasycarpa Pers.), абрикос сибірський (A.sibirica Lam.), абрикос муме (A. mume Sieb.), абрикос манчжурський (A. manshurica Skvortz.) та абрикос звичайний (A. vulgaris Mill.).

Абрикос звичайний (A. vulgaris Mill., 2n=16) в природі росте в нижній зоні гірської лісової смуги на Кавказі, Тянь-Шані, Східному Китаї. Раніше вважали, що походить абрикос з Вірменії, через те присвоїли йому відповідну родову назву – Armeniaca.

Найчастіше рослини мають форму дерева (від 2 до 8 м) з добре розвиненою кроною. Молоді дерева з колючками, плоди дрібні або великі. Абрикос звичайний проник на західні терени в Європу і став родоначальником сортів абрикоса, що найбільше поширені в культурі.

Оскільки ареал абрикоса звичайного дуже великий, форми цього виду істотно різняться за зимостійкістю, строками цвітіння і дозрівання, якістю плодів, стійкістю до хвороб. К.Ф. Костівною, в результаті вивчення величезної колекції абрикоса, виділено ряд еколого-географічних груп культурних форм абрикоса.

Cередньоазіатська групанайбільш давня за походженням. Для сортів характерний довгий період спокою, жаростійкість, висока цукристість плодів, міцне прикріплення плодів до гілок, солодке ядро кісточки, могутній розвиток дерев і довговічність, стійкість до плямистості плодів, але значне ураження моніліозом і клястероспоріозом, пізнє цвітіння. В цій групі величезна розмаїтість сортів за строками дозрівання, а також є найкращі сорти для виробництва сушеної продукції.

Європейська групасортів наймолодша за походженням. Для сортів характерною є велико-плідність, висока ароматичність та значний вміст каротину плодів, гірке ядро кісточки, скороплідність і зимостійкість. Дерева менш довговічні зате більш стійкі до основних хвороб абрикоса. При насіннєвому розмноженні сіянці в значній мірі зберігають материнський сортотип.

 

Рис. 66. Цвітіння абрикоса звичайного

 

Рис. 67. Плоди абрикоса звичайного

 

Ірано-кавказька групаоб’єднує місцеві сорти Вірменії, Дагестану, Грузії і за основними ознаками є проміжною між середньоазіатською і європейською групою сортів. Для технологічної переробки сорти, в основному, призначені для консервування і меншій мірі для сушіння.

Джунгаро-заілійська група об’єднує місцеві культурні форми абрикоса в Джунгарському та Заілійському Алатау.

Сибірсько-маньчжурська група представляє сорти-гібриди абрикоса звичайного з ансу та маньчжурським. Для них характерна висока морозостійкість, короткий період спокою, раннє цвітіння, дрібні плоди посереднього смаку та нестійкість до моніліозу.

Абрикос чорний, або пурпуровий (A. dasycarpa Pers., 2n=16) вважається спонтанним гібридом між абрикосом звичайним і аличею. Зустрічається лише в культурі у Середній Азії, Афганістані, Ірані та Кашмірі. Вид більш холодостійкий пізніше зацвітає і стійкіший до хвороб, ніж абрикос звичайний. Дерева невеликі з червоними пагонами.

 

 

Рис. 68. Плід абрикоса чорного

 

Абрикос сибірський (A.sibirica Lam., 2n=16) росте в Забайкаллі, Даурії на південних сухих кам’янистих схилах гір. Найчастіше це кущові форми, або невеликі дерева (2-4 м). Абрикос сибірський – найморозостійкіший вид здатний витримувати зниження температури до -56°С., виділяється посухостійкістю, коротким періодом спокою і раннім цвітінням. Надзвичайно перспективний вид для селекційних програм на морозостійкість.

 

 

Рис. 69. Цвітіння абрикоса сибірського

 

 

 

Рис. 70. Плід абрикоса сибірського

 

Абрикос маньчжурський (A. manshurica Skvortz., 2n=16) росте на невеликій площі на півночі Маньчжурії. Невисокі дерева (4-6 м) цього виду мають розлогу приземисту крону, штамби виділяються товстим шаром коркової кори до 2 см, витримують до -40°С. Ростуть групами та невеликими гаями на добре освітлених кам’янистих схилах. В культурі Далекого Сходу зустрічаються гібриди між абрикосом звичайним і маньчжурським, які поєднують високу якість плодів з високою адаптивністю до місцевих умов і мають селекційний інтерес для виведення культурних сортів для цього регіону.

 

 

 

Рис.71. Плодоносне дерево абрикоса маньчжурського

 

 

Абрикос муме (A. mume Sieb., 2n=16) займає найбільш південний ареал абрикоса, в міжріччі Хуанхе та Янцзи. На сході ареал цього виду обмежений Жовтим морем. Декоративне невисоке дерево, або кущ формує тонкі зелені пагони. Плоди надзвичайно кислі, використовуються в їжу в сушеному, маринованому та соленому вигляді. Рослини незимостійкі, з коротким періодом спокою, дуже раннім цвітінням, нестійкі до клястероспоріозу. Вид стійкий до кореневих і бактеріальних хвороб абрикоса, через що може бути використаний в селекційних програмах на створення підщеп для кісточкових.

 

 

Рис. 72. Абрикос муме

Абрикос ансу (A. ansu (Max.) Kost., 2n=16) зустрічається лише в культурі і вважається проміжною формою між абрикосом звичайним і муме. Ареал поширення Корея і Східний Китай.

Абрикос ансу має форму куща або дерева, добре пристосований до вологого клімату цього ареалу. Разом з іншими видами входить в культурний сортимент абрикоса Далекого Сходу.

 

 

 

Рис. 73. Абрикос ансу