Систематика малини і ожини – Рід Rubus L.

 

Малина і ожина належать до родини Розанних, роду Rubus L., який об’єднує понад 600 видів. Малину відносять до підроду Idaeobatus, який на сьогодні налічує близько 195 видів. Ожину – до підроду Eubatus Foske. Крім цих підродів виділяють ще три підроди: Anoplobatus (декоративна малина), Arcticubatus (північна трав’яниста малина, Chamaemorubatus (морошка).

Найпоширенішим видом є малина європейська червона, або справжня (R.idaeus L. subsp. vulgatus Arrhen., 2n=14) Росте дико по всій Європі, Західному та Східному Сибіру, в Західній та Середній Азії. Більшість сортів малини походять від цього виду.

В Сибіру і на Далекому Сході росте малинасибірська щетиниста (R.idaeus L. subsp. melanolasius Foske., 2n=14). Цей вид подібний до європейської малини, але має міцніше стебло і сильнішу шипуватість пагонів.

В Японії поширена малина виду – R. illecebrosus Focke., перекласти можна як малина спокуслива. Це напівкущ висотою до 30-50 см, часто використовується, як ґрунтопокривна рослина. Цвіте великими до 5 см в діаметрі квітами та має великі до 3 см в діаметрі плоди. Плоди кисло-солодкі, за смаковими якостями гірші за плоди малини європейської, але чудові для переробки, бо добре зберігають форму у варенні. Англійці називають цю рослину Strawberry-Raspberry – сунице-малина.

Малина глодолиста (R. crataegifolius Bge., 2n=14) – рослини з товстими прямостоячими пагонами з розрізаними листками, стійкі до сірої гнилі, малинової та стеблової галлиці. Поширена в Приморському краї, Китаї та США. Має культурні форми.

Північноамериканські види малини також дали ряд культурних форм і активно використовуються в селекційній роботі.

Малина американська щетиниста (R.idaeus L. subsp. stigosus Mchx., 2n=14) відрізняється від європейської малини сильнішою штивністю, міцністю пагонів, а також їх шипуватістю і залозістю. Використовується в селекційних програмах на міцність пагонів.

 

 

Родина розанних Rosaceae L.

Рід Rubus L.

Підрід малина Idaeobatus

Підрід ожина Eubatus

Малина червона європейська R.idaeus L. subsp. vulgatus Arrhen.

Малина щетиниста американська R.idaeus L. subsp. stigosus Mchx.

Ожина сиза R. caesius L.

 

Малина щетиниста сибірська R.idaeus L. subsp. melanolasius Foske.

Малина чорна ожино- подібна R. occidentalis L.,

Росянка лозоподібна R. flagellaris Willd.

 

Малина глодолиста R. crataegifolius Bge.

Малина пурпурова R. neglektus Peck.,

Логанова ягода R. loganobaccus Bailey.

Ожина медвежа – бойзенова ягода R. ursinus Bailey.

 

Підрід декоративна малина Anoplobatus

Підрід північна трав’яниста малина Arcticubatus

Підрід морошка Chamaemoru-batus

R. odoratus Foske.

Поленіка (княженіка) R. arcticuc Foske.

Морошка R. chamae-morus Foske.

Кістяниця R. saxatillis Foske.

 

Рис. 158. Систематика роду Rubus L.

 

 

Рис. 159. Плоди малини європейської

 

 

Рис. 160. Малина щетиниста – пагін

 

 

Рис. 161. Квітка і опушення малини щетинистої

 

 

Рис. 162. Плоди малини спокусливої (R. illecebrosus Focke.)

 

Рис. 163. Малина глодолиста

 

 

Рис. 164. Плоди малини американської щетинистої

 

Малина чорна ожиноподібна (R. occidentalis L., 2n=14) – рослина з міцними пагонами аркоподібними пагонами, товстими загнутими шипами з густим ліловим нальотом.

 

 

Рис. 165. Ареал малини чорної

 

 

Рис. 166. Плоди малини чорної

 

Плоди чорні, подібні на ожину, але як і у малини легко відділяються від квітколожа. Дико росте на узліссях по всій Північній Америці. Там запроваджена в культуру і є ряд сортів. В інших країнах малопоширена. Здатна, як й ожина розмножуватися звислими верхівками.

Малина пурпурова (R. neglektus Peck., 2n=14) – вважають його спонтанним міжвидовим гібридом між малиною чорною та щетинистою. Має темно-пурпурові ожино подібні плоди, пагони з середніми шипами. Використовується в селекційних програмах.

 

 

 

 

Рис. 167. Ареал малини пурпурової (Rubus neglectus Peck.) Peck. Peck.

 

 

Рис. 168. Плід малини пурпурової

 

Малина декоративна (R. odoratus м ає декоративне значення, виділяється великими до 3-5 см в діаметрі білими, рожевуватими та червоними квітами, великими складними листками.

 

 

Рис. 169. Малина декоративна

 

Ожина. Підрід ожина (Eubatus) об’єднує понад 200 видів. Його розділяють на власне ожину – куманіку, для якої характерні прямостоячі пагони, злегка загнуті на вершині і росянку, яка має сланкі пагони. Росянка більш продуктивна, плодоношення у неї триваліше, і плоди більші, соковитіші та смачніші. Але сланкі пагони ускладнюють технології вирощування цієї групи форм у виробництві. Тому її менше вирощують на великих площах, але можна вирощувати на присадибних ділянках, де насадження цілком виправдовують очікування господаря.

Підрід ожина має поліплоїдний ряд форм з числом хромосом в соматичних клітинах 14, 21, 28, 35, 42, 49, 56, 84.

Ожина сиза (R. caesius L., 2n=28, 2n=35) – напівкущ, у якого на початку росту пагони прямостоячі, а пізніше повзучі, з сильним восковим нальотом, з багато чисельними загнутими короткими шипами. Вегетативно розмножується укоріненням верхівок. Росте в Європі, від Середземномор’я до Скандинавії.

 

 

 

Рис. 170. Плоди ожини сизої

 

Росянка лозоподібна (R. flagellaris Willd., 2n=63) – напівкущ зі сланкими пагонами, які мають багато чисельні загнуті короткі шипи і слабкий восковий наліт. Плоди чорні великі соковиті, не відділяються від квітколожа, як і всі ожини, розмножується укоріненням верхівок.

 

 

Рис. 171. Плоди росянки лозоподібної

 

 

а б

Рис. 172. Ожина ведмежа: а – Логанова ягода; б – Бойзенова ягода

 

До цього виду близька логанова ягода (R. loganobaccus Bailey., 2n=42), деякі вчені відносять цю форму до виду R. ursinus Bailey var. loganobaccus – ожина медвежа, ще одна відома назва – бойзенова ягода. Ареал поширення західна частина Північної Америки. Вид вважають спонтанним гібридом між малиною і ожиною медвежою, але не виключена можливість її походження від брунькової мутації ожини ведмежої.

Форми різняться величиною пагонів та забарвленням плодів, а також формою листків. Цей вид перспективний в селекційних програмах на якість плодів та високу морозостійкість. Легко схрещуються з малиною.

Ожина аллеганська, або гірська(R. alleghaniensis Porter., 2n=42) вид представник ожин-куманік зі штивними міцними пагонами, зігнутими дугою у верхній частині. Батьківщина – східна частина Північної Америки. В Україні представлена сортами Агавам, Тейлор, Ельдорадо та інші. Розмножується кореневими паростками, кореневими живцями, відсадками.

 

 

Рис. 173. Ожина аллеганська – куманіка

 

 

Морошка – R. chamaemorus Foske., належить до підроду – Сhamaemorus. Трав’янистий багаторічник з вегетативними сланкими пагонами, які при контакті з ґрунтом укорінюються. Плодоносні пагони прямостоячі, з одною квіткою. Квіти одностатеві. Плоди спочатку червоні, пізніше жовтіють. Використовуються для приготування наливок, варення, морсів. Поширена по всій Арктиці.

 

 

Рис. 174. Ареал зростання морошки

 

 

Рис. 175. Плід морошки

 

 

Рис. 176. Зарослі морошки в Тундрі

 

Поленіка -R. arcticuc Foske. Належить допідроду північна трав’яниста малина – Arcticubatus. Інші назви цього виду пов’язані з особливостями мовних діалектів народів, що населяють різні території Російської Федерації: княженіка, мамура, хохлянка, полуденіца, мохова малина. Це трав’яниста дводомна кореневищна багаторічна рослина з двостатевими квітами, але зустрічаються і одностатеві форми. Забарвлення віночка у квітів з червоним відтінком. Запилюється джмелями. Плоди темно-червоні їстівні. Росте в Тундрі, на узліссях хвойних і листяних лісів, по берегах річок і на луках на Далекому Сході, Камчатці, в Сибіру, на Півночі Європи. В Карелії вирощували в культурі. Використовують поленіку як лікарську потогінну рослину при грипі чи простуді. З цією метою молоді стебла і листя сушать для приготування чаїв, а високовітамінні плоди переробляють на морси, соки, варення. Варення з поленіки має присмак ананаса та персика, надзвичайно ароматне та смачне.

 

 

Рис. 177. Цвітіння поленіки-княженіки

 

 

Рис. 178. Плодоношення поленіки-княженіки

 

Кістяниця – R. saxatillis Foske. Зустрічається на півночі Європейського континенту, в середній смузі, в Сибіру, на Далекому Сході. Невелика сланка рослина висотою до 30 см. Зі сланкими пагонами до 1,5 м. Стебло пряме зі жорсткими волосками. Листки трійчасті, з жорсткими волосками на високих черешках. Квіти двостатеві, дрібні білі зібрані в щиткоподібні суцвіття. Цвіте в травні-червні. Плід – збірна кістянка. Плоди соковиті, за смаком нагадують гранат, дозрівають в липні-серпні.

 

 

Рис. 179. Кістяниця – R. cylactis Foske.

 

КУЩОВІ ЯГІДНІ КУЛЬТУРИ

Систематика роду Ribes L.

Систематика смородини та аґрусу далеко не однозначно трактується вченими різних країн. Доктор сільськогосподарських наук К.Д Сергєєва відносить ці види до родини ломикаменевих – Saxsifragaceae L. і родів Ribes та Grossularia, відповідно. П.М. Жуковський відносить ці культури до порядку кунонієвих (Cunoniales) до родин Ribesiaceae та Grossulariaceae, відповідно. Згідно Единбурзького кодексу ботанічної номенклатури (1966 р.) аґрус, як і порічки та смородину, відносять до роду Ribes. Незважаючи на істотні відмінності між цими видами, аґрус досить легко схрещується зі смородиною, тому об’єднання цих видів в один рід обґрунтоване.

 

Порядок Saxifragales Juss.

 

Родина Grossulariaceae Juss.

 

Підродина смородинні Ribesiaceaе Jancz.

 

Рід смородина Ribes L.

 

Підрід смородина чорна Eucoreosma Jancz.

 

Смородина чорна R. nigrum L.

Смородина дикуша R. dicusha Fisch.

Смородина мало квіткова R. pauciflorum Turcz.

Смородина джерельна R. fontaneum Boczkar.

Смородина мохова R. procumbens Pall.

Смородина американська R. americanum Mill.

Смородина черешкувата R. petiolare Dougl.

Смородина канадська R. сanadensis Jancz.

 

Підрід порічки Ribesia Jancz.

 

Порічки звичайні R. vulgare Lam.

Порічки червоні R. rubrum L.

Порічки скельні R. petraeum Wulf.

 

Підрід смородина золотиста Symphocalix Berl.

Смородина золотиста R. aureum Turch.

Смородина запашна R. odoratum Wendl.

 

 

Рис. 180. Систематика смородини.

 

Ботанічна класифікація плодових культур у вітчизняних підручниках подається за П.М. Жуковським, за якою смородину і порічки відносять до родини смородинових, а аґрус до родини аґрусових.

Сучасна систематика цих кущових рослин представлена таким чином: порядок Ломикаменевих (Saxifragales Juss.) родина Агрусові (Grossularia), підродина Смородинні (Ribesiaceaе Jancz.), рід Смородина (Ribes L.) і, відповідно, підроди і види. Найважливіші види представлені на рис. 180.

Підрід смородина чорна (Eucoreosma Jancz.) за К.Д Сергєєвою налічує 33 види. Введені в культуру і мають селекційне значення тільки деякі з них.

Смородина чорна (R. nigrum L., 2n=16) Має два підвиди: європейський (R. nigrum ssp. europium Jancz.) та сибірський (R. nigrum ssp. sibiricum [Wolf] Pav.)

Європейський підвид займає великий ареал – Східноєвропейську низовину, Урал та Західносибірську низовину, аж до Єнісею. Це рослина рівнинних місцевостей, кущ сягає до двох метрів, компактної будови, китиці довгі, ягоди одномірні, одночасно достигають, не осипаються, високовітамінні. Від цього підвиду започатковані культурні сорти смородини, залучений у селекційні програми з іншими видами.

Сибірський підвид займає ареал на схід від Єнісею і заходить аж за Полярне Коло. Це рослина гірських умов існування. Кущі значно нижчі, ніж у європейського підвиду, до 1,5 м висотою, розкидисті аж до сланкого типу. Відрізняються сильним поліморфізмом вегетативних органів та ягід. Ягоди сильно варіюють за масою та забарвленням (чорні, фіолетові, бурі, зелені, червоні та проміжних відтінків). Високо зимостійкий підвид, стійкий до антракнозу. Ягоди легко відділяються від плодоніжок, що надзвичайно важливо для механізованого збору урожаю. Недоліками сибірської смородини є розтягнутий період плодоношення та низька само-плідність.

 

 

Рис. 181. Смородина чорна в природі

 

Смородина дикуша (R. dicusha Fisch., 2n=16). Цей сибірський вид займає великий ареал в між 55-68° північної широти в середній течії басейнів рік Амуру, Лени, Колими.

Рослина холодних рівнин, широкий сильнорослий кущ, з надзвичайно високою зимостійкістю, раннім дозріванням ягід, високою само-плідністю. Ягоди овальні з сильним восковим нальотом, середнього смаку. В селекційних програмах задіяна давно, з залученням цього виду створені такі відомі сорти як Приморський Чемпіон, Голубка та інші.

 

 

Рис. 182. Цвітіння смородини дикуші

 

Смородина малоквіткова (R. pauciflorum Turcz., 2n=16). Східносибірський вид, поширений також на Далекому Сході та Північному Китаї.

 

 

Рис. 183. Смородина малоквіткова

Смородина малоквіткова здатна до утворення прикореневої порослі, та високостійка до хвороб, високовітамінна з добрими смаковими якостями ягід.

Смородина джерельна (R. fontaneum Boczkar., 2n=16) росте в горах Сіхоте-Аліня і Джуг-Джур. Ендемічний вид Приморського та Хабарівського країв.

 

Рис. 184. Ареал поширення смородини джерельної

 

 

Рис. 185. Смородина джерельна

 

Поліморфний за морфологічними ознаками, ранній з коротким періодом спокою, зустрічаються форми з високою стійкістю до хвороб. Добре приживається в культурі.

Смородина мохова (R. procumbens Pall., 2n=16) також сибірський вид поширений і в Західному, в Східному Сибіру та на Далекому Сході. Зустрічається в Кореї. В культуру не введена, але цікава для селекції через високу якість та розміри ягід.

 

 

 

Рис. 186. Смородина мохова

 

Американські види смородини також налічують 16 хромосом, поширені в гірських долинах, в лісах і на рівнинах Північної Америки, виділяються високою стійкістю до американської борошнистої роси, довгими китицями та малогабаритними розмірами кущів. Смородина канадська має гіркий присмак ягід, а смородина американська важко схрещується з іншими видами смородини, зокрема, зі смородиною чорною.

 

 

Рис. 187. Ареал смородини американської

 

 

Рис. 188. Цвітіння смородини американської

 

 

 

Рис. 189. Ареал смородини черешкуватої

 

 

Рис. 190. Смородина черешкувата в цвіту

 

Підрід порічки (R. procumbens Pall.) налічує 19 видів які ростуть в Середній Азії та на просторах Сибіру. В Європі в дикому вигляді зустрічається один вид порічки звичайні – R. vulgare Lam., 2n=16. Це високорослий кущ до 1,5 м, ягоди як правило червоні, хоча зустрічаються, в основному в культурі, форми з жовтими (білими) плодами – сорт Голландська Біла. Різновидність R. procumbens var. macrocarpum Jancz. започаткувала сучасний сортимент Європи і Америки. Виділяється низькими кущами, більшими темно-зеленими листками квітами і ягодами. Представником цієї різновидності є сорт Файя родюча.

 

 

Рис. 191. Цвітіння порічок звичайних

Порічки червоні (R. rubrum L., 2n=16). Кущі високі, до двох метрів висотою. Листя більше, ніж у попереднього виду. Ареал поширення величезний, від Північної Європи до Середньої Азії і Сибіру. Цінний вид для селекції на зимостійкість і якість ягід.

 

Рис. 192. Порічки червоні

 

 

Рис. 193. Порічки білі

 

Порічки білі (R. niveum (Rchb.f.) Stein.) – деякі систематики вважають її різновидом червоної порічки. Ареал зростання вся Євразія. Морозостійка, світлолюбна рослина, вимоглива до ґрунту. Кущі сягають до 2-3 м висотою. Кора стебел відшаровується. Квіти дзвоникоподібні зібрані в суцвіття-китиці 5-10 см довжиною. Зацвітає в травні жовто-зеленими квітами. Формує кулясті ягоди 6-8 мм в діаметрі найбільше на 3-5-тирічній деревині. Продуктивний період до 15-20-ти років. Популярні сорти: Версальська Біла, Голландська Біла, Ютегборгська, Біла Фея. Широко використовуються в селекційних програмах на високу продуктивність та якість ягід, стійкість до хвороб та раннє дозрівання.

Порічки скельні (R. petraeum Wulf., 2n=16). Дуже високі кущі – до 13 м, з великими листками, груше-видними червоними, або темно-пурпуровими ягодами. В межах виду виділяють підвид поширений в Європі, і темно-пурпурові за ягодами різновиди поширені в Азії.

 

 

Рис. 194. Порічки скельні

 

Порічки альпійські (R. alpinum L., 2n=16) Ареал зростання по всій Європі, Кавказ, Туреччина і Марокко. Формують густо облиствлений кущ, висотою до 1,5 м. Листя трилопатеве, темно-зелене блискуче, вкрите зверху залозистими щитиками. Квіти зацвітають в травні, зібрані в суцвіття китиці: чоловічі по 15-30 штук, жіночі по 1-5 квіток в суцвітті. Плодоносить в кінці липня – в серпні. Рожеві ягоди борошнисті на смак – 6-8 мм в діаметрі, їстівні. Використовується, в основному, як декоративна рослина.

 

 

Рис. 195. Порічки альпійські

 

Підрід смородина золотиста Symphocalix Berl. включає п’ять видів з яких найбільше значення для селекції мають два види смородина золотиста (R. aureum Turch.) та смородина запашна (R. odoratum Wendl.) Обидва види – ендеміки Північноамериканського континенту, зростають від півдня Канади до Мексики. Деякі систематики вважають смородину запашну варіацією виду смородини золотистої.

 

 

Рис. 196. Смородина запашна

 

Смородина запашна дико росте в Арканзасі, Південній Дакоті і Техасі. Має сильний аромат гвоздики.

Смородина золотиста посухостійкий і морозостійкий вид, має високий міцний кущ до 2 м висотою, плоди 6-8 мм в діаметрі, солодші за чорну смородину, містять багато пектину і чудово желюються при виготовленні варення. Смородина золотиста в культурі придатна як підщепа для штамбової культури аґрусу, а також її можна формувати у вигляді деревця. Надзвичайно декоративна підчас цвітіння, має сильний аромат квітів, приваблює бджіл, а восени листя змінює забарвлення до пурпурового, що також надзвичайно декоративно. Російські селекціонери вивели ряд сортів смородини золотистої і вважають що її слід впровадити в культуру.

 

 

а

 

 

б

Рис. 197. Золотиста смородина: а – підчас цвітіння; б – плодоношення.

 

Декоративні форми смородини. Смородина мальвова (Ribes malvaceum Dougl.), або чаппараль смородина, ендемік Каліфорнії. Ареал поширення до 1500 м над рівнем моря. Колючий кущик з яскравими квітами які варіюють від білого до темно-рожевого забарвлення та фіолетовими видовженими ягодами 6-8 мм в діаметрі, вкритими білими залозистими волосками. Використовується в культурі в основному як декоративна форма, в природі ягодами харчуються птахи, чудовий медонос.

Рис. 198. Смородина мальвова – Ribes malvaceum

var. veridifolium Sm.

 

Смородина кроваво-червона (Ribes sanguineum Pursh.) Ареал зростання цього виду західне побережжя Північної Америки від Британської Колумбії до Каліфорнії. Використовується в декоративному садівництві через яскраве забарвлення квітів від білого до темно-червоного та привабливе листя від пістряво-жовтого до темно-зеленого. Ягоди великі до 1 см в діаметрі, але прісного смаку. Цікава для селекційної роботи на стійкість до борошнистої роси.

 

 

Рис. 199. Смородина кроваво-червона на гірському схилі

 

 

 

Рис. 200. Суцвіття смородини кроваво-червоної

 

 

Смородина воскова (Ribes cereum Dougl.) Ендемік Північноамериканського континенту. Невисокий кущик до 1 м з опушеними стеблами без колючок. З привабливими квітами зібраними в китиці, та яскравими великими залозистими ягодами від оранжевого до червоного забарвлення. Цікава в селекційній роботі на стійкість до хвороб смородини та для декоративного садівництва.

 

 

 

Рис. 201. Смородина воскова в цвіту

 

Рід Grossularia Mill.

 

Рід аґрус налічує 52 види, яких найбільше в західній частині Північної Америки. В Європі, Азії та Африці росте тільки сім видів, а на теренах Східної Європи тільки три види Систематика аґрусу в трактуванні К.Д Сергєєвої представлена на рис. 202. Назва роду походить з латинської – grossulus – маленька незріла фіга.

 

Родина Saxifragaceae Juss.

 

Підродина смородинні Ribesiaceaе Jancz.

Рід аґрус Grossularia Mill.

 

Аґрус європейський G. reclinata L.(G. uva-crispa L.)

Аґрус слабоколючку-ватий G. hirtella Spach.

Аґрус Дугласа G. divaricata Dougl.

Аґрус сніжний G. nivea Spach.

Аґрус фарбуючий G. succirubra Zabel.

Аґрус безколючковий G. inermis Rudb.

Аґрус могутній G. robusta Berger.

Аґрус голчастий G. acicularis Smith.

Рис. 202. Систематика аґрусу.

 

Аґрус європейський (G. reclinata L., або G. uva-crispa L. 2n=16) – кущ висотою від 0,5 до 1,5 м з міцними прямими, часом дугоподібними пагонами. На вузлах містяться 1-3-роздільні міцні колючки.

Цей вид одним з перших увійшов у культуру і представлений багатьма сортами європейської селекції. Культурні форми розмаїті за величиною формою, забарвленням, опушеністю, ароматом і хімічним складом ягід. В селекційних програмах цінний завдяки велико-плідності, високих смакових якостей ягід.

 

 

 

Рис. 203. Аґрус європейський

 

Аґрус слабоколючкуватий (G. hirtella Spach., 2n=16). Кущ висотою до 1 м, з тонкими дуго видними слабо-колючими пагонами. В китиці 2-3 квітки, зав’язь не опушена, плід округлий, пурпуровий, або чорний.

 

 

Рис. 204. Аґрус слабо-колючкуватий

Росте в центральній та східній частині Північної Америки. Виділяється високою зимостійкістю, слабкою колючкуватістю, стійкий до сферотеки. Використаний в міжвидовій гібридизації з аґрусом європейським, завдяки цьому отримали стійкі до сферотеки сорти, зокрема відомий американський сорт Хаутон.

Аґрус Дугласа або мінливий (G. divaricata Dougl.,2n=16). Дуже високорослий кущ, до 3 м висотою. Дугоподібні пагони вкриті 2-3-роздільними колючками на вузлах. В китицях по 2-4 квітки з білими, або пурпуровими пелюстками. Плоди дрібні округлі, без опушення, темно-пурпурові, або майже чорні, дуже кислі. Поширений в західній частині Північної Америки.

 

 

 

Рис. 205. Цвітіння аґрусу Дугласа

 

Аґрус сніжний (G. nivea Spach., 2n=16). Також високорослий вид із стиснутим габітусом куща, колючкуватість пагонів слабка або середня, китиці 2-3-квіткові, квіти білі. Ягоди дуже дрібні, майже чорного забарвлення, не опушені, вкриті сильним восковим нальотом. Вид стійкий до сферотеки і поширений на північному-заході Північної Америки.

 

 

Рис. 206. Цвітіння аґрусу сніжного

 

Аґрус фарбуючий (G. succirubra Zabel., 2n=16). Вважають гібридом між видами аґрусу сніжного і Дугласа. Виділяється могутнім кущем стиснутого габітусу. Колючки довгі міцні 1-3-роздільні, квіти великі темно-рожеві або червоні по 1-3 в китиці. Плоди дуже дрібні (0,3 г), темно-пурпурові кислі з забарвленим соком, який використовують для підфарбовування кондитерських продуктів і в консервуванні. Вид стійкий до сферотеки.

 

Рис. 207. Аґрус фарбуючий

 

Аґрус безколючковий (G. inermis Rudb., 2n=16). Середні за силою росту кущі з дугоподібними пагонами без колючок. Ягоди дрібні (0,2 г), круглі, чорні.

Вид стійкий до сферотеки, ранньостиглий, використовується в селекційних програмах на стійкість до цієї хвороби, ранньостиглість а також на безколючковість.

Аґрус могутній (G. robusta Berger., 2n=16). Сильнорослі кущі до 2 м, з прямостоячими пагонами, з тонкими 1-3-роздільними колючками, з великими рожевими декоративними квітами. Плоди круглі, темно-пурпурові аж до чорного, кислі, їстівні але дуже дрібні (до 0,3 г). Цінний для селекційних програм на слабку колючкуватість.

Аґрус голчастий (G. acicularis Smith., 2n=16). Вид поширений на гірському Алтаї та на Саянах. Має середнього зросту кущі з тонкими дугоподібними пагонами, вкритими густою щіткою колючок. Квіти поодинокі, плоди голі, дуже дрібні округлі чи еліптичні жовто-зеленого забарвлення, з червонуватим рум’янцем, які мають добрий смак з медовим ароматом.Виділяється високою зимостійкістю, задіяний в селекційних програмах для виведення сортів для умов Сибіру.

Рис. 208. Аґрус голчастий на скелях

 

 

Рис. 209. Пагін аґрусу голчастого