Соціально-економічне і політичне становище Монголії на початок новітніх часів. Національно-демократична революція 1921 р.

На початку новітньої історії за рівнем розвитку Монголія була однією з найбільш відсталих країн Азії. За даними перепи­су 1918 р. в ній проживало близько 600 тис. чол., із них 92,2% - арати, 7,8% - феодали. В країні налічувалось 780 монастирів, у яких перебувало 120 тис. лай три загальній чисельності чоло­вічого населення 237 тис. Кількість-грамотних становила всьо­го 1% населення. Існувала одна світськазагальноосвітня школа, в якій навчалось 100 учнів. Кілька'шкіл діяло при монастирях. У країні працював один професійний лікар.

З XVII до початку XX ст. ^Монголія входила до складу Пінської імперії. Після початку Сіньхайської революції в Ки­таї 1911 р. була проголошена її незалежність у формі теокра­тичної монархії. Державу очолив лідер ламаїстської церкви бог-до-геген Джебзун-Дамба Хутухта VIII. Так була відновлена мон­гольська національна державність. Проте Т^їггая був категорич­но проти виходу Монголії з його складу. Міжнародний статус так званої Зовнішньої Монголії остаточно Визначила російсько-китайсько-монгольська угода 1915 р. в Кяхті. Вона визнавалась

автономною державою в складі Китаю, що знаходилась під по-кровительством Росії. Китай визнавав її право на самостійну внутрішню політику, зобов'язувався не посилати туди війська і представників адміністрації. Монголія могла укладати з інши­ми державами будь-які угоди, крім політичних. Політичні і те­риторіальні питання щодо Монголії мали обговорюватись Ки­таєм і Росією за участю її представників. Залежність Монголії від Китаю фактично стала номінальною. Як автономна держава в складі Китайської республіки вона проіснувала до 1919 р. Богдо-геген був проголошений ханом Монголії і зосередив у своїх руках духовну і світську владу. Політичні функції глави лама­їстської церкви викликали незадоволення родової знаті, бо це було порушенням вікової традиції, відповідно до якої всемон-гольським правителем міг бути лише нащадок Чингізхана. Уряд богдо-гегена складався з п'яти міністрів: закордонних справ, внутрішніх справ, збройних сил, фінансів і юстиції. До нього не ввійшов жоден князь - правитель аймаків. Члени уряду не мали високого походження і висунулись завдяки особистим якостям. За допомогою Росії почалося формування національної армії. В листопаді 1919 р. війська північнокитайського мілітариста Сюй Шучжена окупували Монголію і ліквідували її автономію. Мон­гольська армія була роззброєна, національні органи влади роз­пущені. На останньому етапі громадянської війни в Росії в жовтні 1920 р. в Монголію вступила біла кінно-азіатська дивізія під командуванням барона Р.Ф. Унгерна, який на початку 1921 р.

оволодів столицею країни Ургою.

Основним заняттям населення було кочове скотарство. На

початку XX ст. в Монголії існував феодальний лад з кріпосним правом, численними повинностями селян на користь знаті і дер­жави. Богдо-геген вважався верховним власником землі і мав у своєму господарстві 16 тис. кріпаків і 50 тис. голів худоби. На користь держави арати мали виконувати понад 20 видів податків і повинностей, із яких найважчими були уртонний (поштово-транс­портний), військовий (витрати, пов'язані з утриманням армії) і хунс (утримання князів і чиновників). Так, для забезпечення ур-тонної повинності селяни безкоштовно виділяли 1700 юрт, 300 тис.

коней, 50 тис. верблюдів, 500 тис. овець на рік.

Рівень розвитку господарства Монголії характеризує той факт, що з-за кордону ввозилися шкіри, вовняні тканини, вершкове масло, бо не було національної промисловості, яка б переробляла місцеву сировину на потрібну продукцію. В економіці провідні позиції захоплювали торгово-посередницькі фірми Китаю, Росії, Великобританії, США та ін. Населення жило в страшних злид­нях, вимирало від чуми, віспи, туберкульозу, поганого харчуван­ня, відсутності медичного обслуговування.

Патріотично настроєні сили монгольського суспіль­ства ставили завдання полі­тичного і соціального визво­лення, ліквідації відсталості, проведення реформ. У 1919 р. в Урзі виникло два револю­ційні гуртки, організовані Д. Сухе-Батором і X. Чайбал-саном. Своєю метою вони ста­вили звільнення країни від іноземних загарбників, за­воювання національної не­залежності, досягнення для аратів-бідняків «щасливого життя без експлуатації люди­ни людиною». В 1921 р. була створена Монгольська народ­на партія (а 1925 р. - Мон­гольська народно-революційна партія). Монгольські револю­ціонери сформували тимчасовий народний уряд і свої збройні сили на чолі з Д. Сухе-Батором, які одержали бойове хрещення під Маймаченом. Тимчасовий уряд звернувся до командування Червоної Армії більшовицької'Росії з проханням вступити на територію Монголії і взяти участь у боях проти білих військ. Радянський експедиційний корпус під командуванням К.А. Ней-мана і бійці монгольської армії, очолювані Д. Сухе-Батором, 6 лип­ня 1921 р. звільнили Ургу. 11 липня 1921 р. Д. Сухе-Батор на всенародному мітингу проголосив перемогу народної революції в Монголії. Був утворений уряд на чолі з одним із керівників Народної партії Д. Бодо. Активну роль у створенні нової мон­гольської держави відіграли С. Данзан, Д. Догсом, Ц. Дамба-дорж, Бавасан, С. Буяннемах, Н. Жадамба, Д. Чагдаржав, Д. По­сол. Їх підтримала група патріотично настроєних діячів старого режиму: полководець, національний герой Хатан-батор Магсар-жав, колишній міністр закордонних справ в уряді богдо-гегена Б. Церендорж, вищий чиновник і відомий учений А. Амар та ін. В 1®24 р. була проголошена Монгольська Народна Республіка.

Д. Сухе-Батор

«Некашталістичний розвиток» Монголії

і, Монголія розвивалась у тісному союзі з Радянською Росією, а^потім з СРСР» взявши за зразок радянську модель суспільно-Яр^літичного і економічного розвитку. Радянське керівництво

висунуло концепцію переходу відсталої феодальної Монголії до соціалізму, проминувши капіталізм. На практичне втілення цього теоретичного постулату виділялися значні кошти. Згідно з роз­робленою схемою Монголія мала спочатку пройти підготовчий період, в ході якого створити певні передумови переходу до бу­дівництва соціалізм^за радянською схемою в сталінському ва­ріанті. Одразу будувїййв' «основи соціалізму» заважали надзви­чайно низький рівень виробництва і культури населення, стійкість докапіталістичних форм господарства, складна політична обста­новка, вплив релігії, суперництво великих держав у регіоні.

В перші роки після революції ліквідовувалось кріпосне пра­во, відмзідя^сь Особливі іі^вва і привілеї феодалів, вводилась рівністЬіВеіх соціальних груп перед законом. Була проведена на­ціоналізація землі. Вводвовся дол.охрдний податок на монастирські госпо^^іі^ва.; Стара адміністрація на місцях замінялась демокра-тичнрзд^оі^анЙми. влади'- народними хуралами. Позбавлялись влйса^суч даозейні комівавдї, ІП?з'їзд МНП {1924) записав у своїй резоЗйОцК: «Монголія не повинна повторювати шлях, пройдений іншими народами світу, який е шляхом тяжкого капіталістично­го рабства, а повинна розвиватися в дусі справжнього народного ладу відповідно до сучасного міжнародного розвитку». В листо­паді 1924 р. відбувся І Великий народний хурал, який прийняв першу в історії Монголії конституцію. Країна проголошувалась народною республікою, в якій влада належить трудящим.

На противагу концепції некапіталістичного розвитку в 1926-1928 рр. група діячів МНРП висунула теорію «капіталістичного дозрівання» відсталих країн, відповідно до якої необхідно було створювати і всіляко підтримувати національне приватне підприємництво, розвивати товарність сільського господарства на приватній основі, яке мало виробляти сировину на ринок, заохо­чувати іноземні капіталовкладення. В суспільній сфері проводи­лась ідея єдності нації на противагу ідеї: класового антагонізму, «єдиного монгольського кореня», що зміцнить країну. VII з'їзд МНРП (1928) визнав теорію «капіталістичного дозрівання» контр­революційною, її прихильники зазнали.переслідувань.

В результаті механічного запозичення.радянського досвіду монгольське керівництво в кінці 20-зь - на початку 30-х років спробувало провести колективізапідо сільського господарства. Одночасно велась безпрецедентна «джасова компанія», спрямо­вана проти ламаїстського духівництва. Закривались монастирі, звідки виганялись лами. Богослужіння заборонялись. Релігійні почуття віруючих не брались до уваги. В 1932 р. в Монголії розпочалось повстання проти режиму МНРП. III надзвичайний пленум МНРП оголосив колективізацію «лівацьким перекру­ченням», прийняв рішення про розпуск сільськогосподарських

кооперативів і врегулювання господарських відносин з ламаїст­ською церквою.

Як і в Радянському Союзі, в Монголії тривав пошук «во­рогів народу», які нібито заважали некапіталіетичному розвит­ку і несли відповідальність за всі труднощі в житті країни. Й.В. Сталін неодноразово зустрічався з монгольськими прем'єр-міністрами 30-х років П. Генденом, А. Амаром, X. Чайбалсаном. Під час цих зустрічей постійно піднімалось питання про роль лам і монастирів у Монголії. Й.В. Сталін був упевнений у контр­революційності релігійних діячів, вимагав ліквідувати ламство, а стосовно віруючих проводити «надзвичайно тверду» політику. Коли прем'єр П. Генден у 1934 р. необережно сказав, що лами мають більший вплив на суспільство, ніж партія і уряд, а після п'ятої зустрічі з Й.В. Сталіним усе ще не міг уявити, як знищи­ти понад 100 тис. лам, він сам був репресований. Місцеві спец-служби, щоб задовольнити^ радянських кураторів і мати солідні показники по виявленню»ворогів народу», нерідко пред'являли заарештованим безглузді, навіть фантастичні обвинувачення. Так, одному з них ставилось у вину те, що він на коні доскакав до Японії, отримав цінні вказівки і таким же чином повернувся. Інший нібито на аероплані долетів до вершини якоїсь сопки, де зустрівся з гітлерівськими агентами і одержав завдання. В 1938-1939 рр. у Монголії були закриті всі монастирі й ліквідоване ламство як соціальна група.

Радянська сторона контролювала й господарські процеси в Монголії. В 1928 р. між СРСР і Монголією була укладена торгова угода. Виникали монгольсько-радянські акціонерні торгово-заготівельні і транспортні організації. Радянська сто­рона надавала пільгові кредити, сприяла організації Мон­гольського торгово-промислового банку і створенню національ­ної валюти. МНР поставляла в Радянський Союз вовну, шкірсировину і живу худобу, а ввозила звідти бавовняні тка­нини, борошно, цукор, чай; тютюн, нафтопродукти. При техніч­ному сприянні СРСР будувались всі промислові об'єкти Мон­голії. В 1931 р. почалося зведення першого великого про­мислового підприємства-промкомбінату в Улан-Баторі, який складався з шкіряного Заводу, фабрики первинної обробки вовни, суконної фабрики, кожушно-шубної фабрики.

Радянський Союз зробив значний внесок у підготовку мон­гольських національних кадрів. Молодь навчалась у Москві, Ленінграді, Іркутську, Улан-Уде, Кях-гі. В 1930 р. в Улан-Уде був створений монголробітфак - навчальний заклад з підготовки до навчання в технікумах і вузах СРСР.

Зовнішня політика Монголії визначалась ситуацією в регі­оні. В; 1931 р. Японія окупувала Маньчжурію і створила вогнище

35

напруженості біля кордонів СРСР і МНР. У травні 1939 р. японські війська вторглись на територію МНР в районі р. Халхін-Гол. Радянські збройні сили разом із частинами Монгольської народно-революційної армії розгромили японських мілітаристів і звільнили територію країни.

В 1940 р. Х з'їзд МНРП (березень) і VIII Великий народний хурал (червень) констатували закінчення демократичного етапу монгольської революції і наявність передумов для переходу до будівництва основ соціалізму.

ФРАНЦУЗЬКИЙ ІНДОКИТАЙ

Шсля завершення колоніальних війн XIX ст. у цьому ре­гіоні Франція об'єднала завойовані нею В'єтнам, Лаос і Камбо­джу в одну колонію - Індокитайський союз. Адміністрацію очо­лював генерал-губернатор* резиденція якого знаходилась у Сай-гоні. При ньому існували дорадчі органи, я які входило кілька представників в'єтнамської знаті. В Північному В'єтнамі, Лаосі і Камбоджі формально залишились місцеві династії, управління здійснювалось від їх імені, але реальна влада зосереджувалась у руках французьких резидентів.

З метою встановлення повного контролю над місцевим на­селенням колонізатори спеціально розробили кримінальний і цивільний кодекс. Для переїзду з однієї частини Індокитаю в іншу потрібно було отримати особливе посвідчення і дозвіл вла­стей. Генерал-губернатор мав право без суду і слідства ув'яз­нювати будь-якого місцевого жителя і накладати на його май­но арешт строком на 19 років. Французи не допускали корінне населенняіндокитаю до вищих адміністративних, судових і військових посад, а на другорядні місця їх приймали з вели­ким обмеженням. Створювалась привілейована верхівка з місце­вої еліти, так звані, натуралізовані жителі, які дістали фран­цузьке громадянство,,

Різні частини Французького Індокитаю в господарському відношенні були нерівноцінними. Найважче було освоювати відсталі віддалені Лаос і Камбоджу, багато кращі умови склада­лися в Південному В'єтнамі. Перша світова війна позитивно вплинула на господарський розвиток Індокитаю, на 1918 р. за­гальна сума французьких інвестиздй в його економіку переви­щувала 1 млрд. золотих франків. Значні іноземні капітали вкла­далися у видобуток мінеральної сировини, в обробну промис­ловість, торгівлю, транспорт. Створювалися великі плантації кави, чаю, гевеї. Виникло кілька банків. У В'єтнамі почалося с(юрму-вання національної буржуазії і пролетаріату.

Хо Ші Мін

У 20-30-х роках визвольна боротьба в Індокитаї відбувалася під патріотичними і буржуазно-демократичними лозунгами. У Лаосі і Камбоджі національно-визвольний рух знаходився в за­родковому стані. Виникали невеликі організації просвітительсь­кого напрямку, які критикували колоніальні порядки і ставили своєю метою підготовку умов для майбутніх рішучих дій. У В'єтнамі боротьба набула більш широких і організованіх форм. У ній узяли участь національна і дрібна буржуазія, інтелігенція, студенти, пролеталіат. Виник ряд політичних партій (Партія но­вого В'єтнаму, Партія молоді. Конституційна партія. Національна партія В'єтнаму), які вимагали реорганізації колоніального ре­жиму, надання В'єтнаму статусу домініону, рівності французів і в'єтнамців у представницьких органах, демократичних свобод.

У 1930 р. була створена Комуністична партія Індокитаю (КПІК) на чолі з Хо Ші Міном, яка виражала інтереси револю­ційне настроєних верств населення. Її програма містила вимоги ліквідації феодальних пережитків, наділення селян землею, за­воювання повної незалежності країн Індокитаю.

На початку 30-х років у В'єтнамі відбулися масові селянські виступи. В кількох районах селяни ліквідували владу колоні­альної адміністрації і створили Ради. Почався переділ поміщиць­ких земель. Селянський рух був придушений шляхом жорсто­ких репресій.

В 1936-1939 рр. визвольний рух Індокитаю прагнув викори­стати для вирішення своїх завдань перемогу Народного фронту у Франщї. Різні класи і соціальні групи та їх партії виступали за скликання Індокитайського конгресу для вироблення спільних вимог до уряду Франції. За активної участі комуністів був ство­рений Демократичний фронт (1937), який висунув вимоги щодо поліпшення життя народних мас, виступав проти фашизму і війни. Колоніальні власті змушені були провести в Індокитаї ряд реформ (амністія політв'язням, дозвіл на легальну діяльність

37

заборонених політичних партій, проведення виборів у дорадчі органи). Після поразки у Франції Народного фронту і вступу її у Другу світову війну завоювання народів Індокитаю були втра­чені. Після загарбаная Індокитаю Японією у В'єтнамі, Лаосі і Камбоджі виникли, національні фронти з усіх патріотично на­строєних сил, які боролись проти окупаційного режиму, коло­ніалізму, за здобуття національної незалежності.

РВРМА

Захопивши цю країну в XIX ет., Англія перетворила її на свою колонію. В адміністративному відношенні верховний комісар Бірми підпорядковувся віце-королю Індії. В роки Першої світової війни Бірма стала для метрополії важливим джерелом видобутку стра­тегічної сировини (вольфрам, олово, свинець, срібло) та виробниц­тва сільськогосподарської продукції. Формування капіталістич­них відносин тут відбувалось дуже гіовільвб. Його специфікою було те, що зростання бірманської національної буржуазії затри­мувалось не лише англійським, але й індійським та китайським капіталом. Основну масу пролетаріату, 'що формувався, складали не бірманці, а індійці-іммігранти. В національно-визвольному русі брали участь інтелігенція, студенти, дрібна і національна буржуа­зія, селянство, пролетаріат, буддійські монахи. У 20-30-х роках ос­новною метою руху було здобуття Бірмой статусу домініону.

Під тиском національно-патріотичнях сил англійські власті двічі, в 1923 і 1925 рр., проводили адміністративні реорганізації за індійським зразком, які не зачіпали основ колоніального ре­жиму. При верховному комісарі створювались залежні від ньо­го дорадчі органи, бірманська еліта отримала деякий доступ до управління країною.

В 1930-1932 рр. Бірму охопив селянський рух під керів­ництвом таємної організації галонів. За бірманською міфоло­гією галон - це казковий птах, який убив у поєдинку дракона. Галон символізував бірманця-патріота, борця за свободу, дракон - гнобителя-іноземця. Політичною метою руху була ліквідація чужоземного панування і створення незалежної держави на ос­нові справедливості. Спочатку загони повстанців здійснили ряд відкритих сутичок з колоніальними військами, потім перейшли до тактики партизанської боротьби. Вони нападали на села, спа­лювали податкові списки, знищували боргові розписки тощо. Англія перекинула в Бірму війська з Індії і з великими зусил­лями придушила селянське повстання. Одночасно були прове­дені щодо репресії політичних організацій. "' '

38

На початку 30-х років у Бірмі виникла нова патріотична орга­нізація, яка зайняла провідне місце в національно-визвольному русі. В 1930-1931 рр. група студентів створила лівонапіоналістичне об'єднання «Добама асіайон» (Всебірманська національна ліга). Її члени стали додавати до свого імені слово «такин» — пан, госпо­дар. Цим вони хотіли підкреслити, що саме бірманці, а не іно­земці є справжніми господарями країни. Головною метою такинів було здобуття Бірмою незалежності. Вони вимагали також відміни­ти колоніальну конституцію, відправити у відставку антинарод­ний уряд, провести земельну реформу, прийняти трудове законо­давство. «Добама асіайон» організувала масові акції непокори властям, бойкоти іноземних товарів, походи протесту з провінції на Рангун. Свою діяльність такини називали «Революція 1300 року» (за бірманським літочисленням). Видатну роль у цій орга­нізації відіграв Аун Сан. Ліве крило такинів сприйняло марк-ситські ідеї і створило комуністичну партію Бірми (1939).

ІНДОНЕЗІЯ

На початок новітнього часу Індонезія залишалася колонією Голландії. Маленька Голландія не змогла запобігти проникненню сюди також капіталів Англії, Японії, СІЛА. Індонезія постачала на світовий ринок нафту, олово, каучук, тютюн, цукор, чай, каву, копру. Іноземні монополії отримували значні прибутки. На 1937 р. су­купні інвестиції великих держав у Індонезії перевищували 2 млрд. 264 млн. дол., половину з них складали капітали Голландії.

В Індонезії фактично не було великої національної буржу­азії. Це пояснюється тим, що на внутрішньому ринку панував китайський капітал. Лише в деяких традиційних галузях ви­робництва (виготовлення плетених виробів, національної ткани­ни - батику, національних сигарет) існував невеликий проша­рок торгово-промислової буржуазії. Він не міг бути організу­ючою силою національно-визвольного руху. Цю роль в Індонезії відіграла інтелігенція, з її середовища вийшли керівники всіх політичних партій та патріотичних організацій.

Індонезією управляв голландський генерал-губернатор. Вод­ночас колонізатори намагалися залучити до співробітництва вищі верстви індонезійського суспільства. У 1918 р. була створена Народна рада - дорадчий орган при генерал-губернаторі. Части­на її депутатів обиралась, частина призначалась. Голландці вве­ли туди індонезійську еліту, а також найбільш популярних лідерів національного руху, які досить часто використовували її трибу­ну для критики властей.

У 20-30-х роках в Індонезії відбувалась консолідація полі­тичних сил, створювались партії, організації, товариства. Деякі з них спирались на національно-релігійні традиції, інші до­тримувались національно-демократичного напрямку. Вони мали різну ідеологію, різні погляди на методи боротьби - від консер­вативних до найрадикальніших. Спільним було те, що всі вони висували вимогу національної незалежності.

Певна частина населення з інтересом сприйняла комуні­стичні ідеї, була створена комуністична партія (1920). В 1920-1926 рр. вона діяла легальне і ставила перед собою завдання одним ударом завоювати незалежність і встановити соціалістич­ний лад. У листопаді 1926 р. комуністи організували збройне повстання на о. Яві. Воно зазнало поразки. Власті провели ма­сові арешти і страти. КГО була заборонена і надовго зійшла з політичної арени.

У 1927 р. виникла Національна партія Індонезії. Організа­тором її став син учителя, інженер Сукарно (1901-1970). Партія боролась за створення незалежної демократичної держави. Скла­далась вона переважно з селян, робітників, дрібних торговців. Засобами боротьби були широкі антиколоніальні виступи, відмова від співробітництва з властями. Сукарно висунув теорію марха-енізму - ідеології простої людини (від слова мархаен - проста людина). В ній поєднувались деякі ідеї соціалізму, теорії Сунь Ятсена і гандизму (тактика неспівробітництва). Передбачалось створення суспільства без класів і без "капіталізму, захист інте­ресів робітників і землеробів та ін. За партією йшли лівонаціо-нальні сили. В 1930 р. Національна партія була заборонена за її нібито «комуністичний характер». Сукарно і ще троє її лідерів звинувачувались у «спробі насильницького повалення законно­го уряду» і були засудженні на різні строки ув'язнення. Партія відновила свою роботу під іншою назвою.

В 1939 р. було створене Політичне об'єднання Індонезії -федерація провідних політичних партій. Воно виступало за єдність дій у боротьбі за демократичні реформи, обрання парла­менту і відповідального перед ним уряду. За таких поступок з боку Голландії об'єднання обіцяло підтримати колоніальні власті в їх діях проти загрози нападу Японії. Політичне об'єднання Індонезії можна вважати формою єдиного національного фронту.

ІНДІЯ

Індія — британська колонія

Індія була британською колонією. Нею управляв генерал-губернатор, який мав також титул віце-короля і підпорядкову­

вався безпосередньо англійському уряду. Колонізатори створи­ли ефективний бюрократичний апарат. Індія поділялась на провінції на чолі з губернаторами або верховними комісарами. Крім того, там залишилось близько 600 князівств - «туземних держав», які тримались під постійним наглядом.

Англійські колонізатори підтримували кастовий поділ індійського суспільства. Близько 600 млн. населення належало до нижчих каст - найбільш пригнобленої частини народу. В країні існувало три політичні партії загальношдійського масш­табу: Індійський національний конгрес. Мусульманська ліга і Хінду махасабха (Великий союз індусів). ІНК виник у 1885 р. як партія національної буржуазії. В ньому існували угрупован­ня «поміркованих», що виступали за співробітництро і компроміс з англійськими властями, і «крайніх», які вимагали масових дій проти колонізаторів з метою досягнення незалежності Індії. Мусульманська ліга виражала інтереси князів, священно­служителів ісламської фундаменталістської орієнтації і висту­пала за особливі права мусульман. Такою ж релігійно-шовіні­стичною організацією був Хінду махасабха. Колонізатори вико­ристовували ці партії для розпалювання індо-мусульманської ворожнечі та релігійного фанатизму.

Перша світова війна мала для Індії тяжкі наслідки. В ар­мію було мобілізовано 1,5 млн. індійців, загинуло близько 700 тис. чол. Борг країни зріс із 192 млн. рупій в 1914 р. до 1 млрд. 325 млн. рупій в 1918 р.

Водночас укріпилися економічні позиції індійської націо­нальної буржуазії. Кількість підприємств з початку XX ст. до 1919 р. зросла більш як у 5,5 рази, а чисельність робітників на них - у 3,5 рази. Кількість зареєстрованих компаній зросла в роки війни на 300 одиниць, сума капіталів усіх компаній збільши­лась з 721 млн. до 1066 млн. рупій. Переважала легка, в основ­ному текстильна, промисловість. Але були і винятки. В 1911 р. в Біхарі індієць Тата побудував перший металургійний завод, а в 1915 р. - першу гідроелектростанцію. Вони відіграли надзви­чайно важливу роль у національному підприємництві.

Індійська національна буржуазія вимагала розширення своєї участі в управлінні країною. Зняття перешкод для розвитку еко­номіки, захисту від іноземної конкуренції на зовнішньому та внутрішньому ринку. В роки війни вона проводила курс «добро­зичливої опозиції», сподіваючись, що колонізатори проведуть реформи, які будуть відповідати як їх інтересам, так і національ­ним інтересам Індії. Ці надії не справдились, метрополія пішла лише на незначні поступки, якими вона розраховувала ослабити національно-визвольний рух.

В 1919 р. був прийнятий Акт про державне управління Індією (Акт Монтегю-Челмсфорда). При віце-королі створювався

дорадчий орган - центральні законодавчі збори, члени яких частково обирались, частково призначались. Встановлюва­лась багатоступенева і цензо­ва система виборів. Виборче право одержало трохи більше 1% населення. Віце-король визначав час скликання збо­рів, період роботи і питання, що підлягали обговоренню. Рішення законодавчих зборів мали характер рекомендацій і не були обов'язковими для виконання. На місцях ство­рювались провінційні законо­давчі збори, підпорядковані англійським губернаторам. Індійці дістали змогу займа­ти другорядні пости в системі колоніальної адміністрації. Одночасно був прийнятий закон Роулетта, який забороняв сво­боду слова, зборів, демонстрацій, встановлював жорсткий полі­цейський режим, надавав віце-королю і губернаторам провінцій право заарештовувати і висилати без пред'явлення звинува­чення і без суду будь-яких осіб.