Козацькі літописи ХУІІІ ст. як історичне джерело.

Коз.літ.— істор.-літ-ні твори ІІ.п..XVII—сер.XVIIIст., присв.коз.війнам.

Літопис Самовидця —козацький літопис староукр.мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Сх.Європи 17 ст., зокрема періоду Хмельн. і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська Запорозького.

Л.С. склад. із вступу, який оповідає про стан Укр. перед Хмельн., і 2 осн. частин:

1- присвяч часам Хмельниччини й Руїни й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

2 - доведена до 1702р, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, напис. на Лівобережжі, найповніше у Стародубі.

Л.С. писаний доброю укр.мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в укр. уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. Це стало можливе після праць В.Модзалевського про Р.Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (В.Романовський; О.Оглоблин і особливо М.Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д.Сєрдюковим), що автором Л.С. найправдоподібніше був Р.Ракушка-Романовський. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Д.Багалій, М.Грушевський, Д.Дорошенко, І.Крип'якевич), але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полковник корсунський (М. Андрусяк, Михайло Возняк).

Ориґінал не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII ст. й пізніше.

Літопис Григорія Грабянки — коз.літопис 2-ї пол.XVII—поч.XVIII ст., складений гадяцьким полковником.

 

Корист. популярністю серед старшини Війська Запорозького, поширювався у багатьох списках. В центрі уваги Літопису події Хмельниччини 1648—1654 рр. та Руїни.

Л.Г.— одна з найвидатніших пам'яток укр.історіограф.прози к.XVII—п.XVIIIст. Твір Граб. значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Граб. корист. л.Самов; «Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польских королів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самійла Твардовського «Громадянська війна», виданою в Калішу 1681р. Крім того, Граб. посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало. "Літопис Григорія Грабянки" описує історію з часів виникнення козацтва і до 1709р. У тексті літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів, грамот.

Самійло Величко— укр.коз-старшин. літописець.

Величко є автор першого систематичного викладу історії укр. коз. держави, при написанні якого використано значну кількість укр., польс., та нім. джерел, широке коло документів Генеральної Військової Канцелярії.

Літопис склад. з 4 частин:

1 «Сказание о войне казацкой з поляками через Хмельницьк…» — змальовує події 1648—1659р, окремими епізодами сягаючи у 1620р, Описуючи війну Якова Остряниці 1638р, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польс.хроніста Окольського—власний коментар;

2 і 3 частини, які охоплюють 1660—1686 та 1687—1700 р, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;

у 4-й частині зібрано додатки з різних документів XVII ст.

Л.В. написаний укр.літ.мовою XVIII ст.з елементами народної мови. Повний текст його не зберігся. Літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів укр. історіогр. 2-ї п.17— поч.18ст.

Вперше опублік. Київською Археограф. комісією у 1848—1864 р. під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.».

54.

Культура європейського Відродження

Епоха Відродження — період в історії к-ри Зх Європи, який поч.в Італії в к.XIII ст., зайняв в більшості євр.країн XIV—XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до п.XVII ст. Термін «Відродження» першим почав вживати Джорджо Вазарі — італ. художник XVI ст., учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому м-ва, автор книги «Життєписи найбільш знаменитих живописців, ваятелів і зодчих». Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій. Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення, періодизацію к-ри Відродження. Серед інших обговорюється, зокрема, і питання про те, чи є Відродж. суто європ. явищем.

За х-ром епоха Відродж. (Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в к-ному розвитку: кінець панування середньовічної к-ри і початок формування к-ри Нового часу.

Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст к-ри Відродж., що відобразився в наук, літ-рних, худ, філософ. творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної к-ної епохи, як Відродж, мав цілий ряд особливостей.

Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями давніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам'ятників м-ва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної к-ри з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Осн.ознакою к-ри Відродження, на противагу церковно-феодальній к-рі, є її світський х-р. Люди Відродж. піддавали критиці с-му феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми. С-му нових поглядів визначають як антропоцентризм.

Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність.

Якщо Італія в XIII ст. стала батьківщиною Відродж, то пізніше, на п.XVI ст., в Нім. склад. інший тип світогляду і, відповідно, всієї к-ри, що увійшов в історію як епоха Реформації.

Символом епохи Відродж, її найвищим злетом, безумовно, є м-во. Ніколи в історії м-во не мало такого всеосяжного значення.

З інших особливостей м-ва Ренесансу можна зазначити його світський х-р і активне використ. наукових досягнень.

В італ. м-ві епохи Відродж. прийнято виділяти такі періоди:

XIV ст. — Передвідродж. (Проторенесанс),

XV ст. — раннє Відродження,

кінець XV—XVI ст. — високий Ренесанс,

кінець XVI — початок XVII ст. — пізнє Відродження.

Епоха Відродження і Реформації в історії світової к-ри має революційну, поворотну роль. Не можна назвати таку сферу к-ри, в якій би не виникли явища, процеси, що визначили весь подальший розвиток, аж до сучасного їх стану:на зміну церковному світогляду, який панував неподільно, приходить новий погляд на світ, в центрі якого стоїть людина, гуманізм;в науці замість умоглядності, далеких від дійсності логічних побудов виникає дослідне природознавство і, як результат цього, здійснюється величезний крок уперед у пізнанні навколишнього світу і самої людини, виникає спеціалізація у науці;об'єктом вивчення стає і саме людське с-во, починаються пошуки шляхів його справедливого устрою; утвор. сучасні нац. європ. л-ри і професіональний театр; унікальним є істор феномен ренесансного м-ва, яке дало людству найвеличніші твори.

55.

Писемні пам’ятки про Русь

З поч. н.е. є згадки про причорноморські землі у римс істор Публія Тацита (І ст. н. є.). З листів папи римс Григорія І (VI ст.) можна дізнатися про вторгнення слов'ян у Європу; із праць візант істор Йордана — про готську д-ву, що існувала у др п IV ст. на Нижньому Дніпрі та в пн Причорномор'ї. Візантійський автор Прокопій Кесарійський наводить відомості про життя венедів та антів у V—VI ст. Хроніка Іоана Малали (V—VI ст.), який у 18 книгах виклав всесв істор від Адама до 565 р., містить унікальні свідчення про слов племена. Цікаві спостереження про військові звичаї склавінів та антів у VI— VII ст. залишив імператор Маврикій; особливості життя слов'ян у X ст. відтворив візантійський історик і політолог Костянтин Багрянородний. До того ж часу відносяться повідомлення про балканські війни князя Святослава (968—971), про які розповів історик Лев Диякон Калойський у своїй "Історії". Згадуються слов'яни і в арабських джер IX—X ст. (Аль-Балхі, Аль-Істарі та ін.). Більшість із джерел античної доби опублікована у вигляді окремих видань, деякі вміщені у збірниках документів та хрестоматіях.

Наші літописи подають величезний матеріал відомостей географ, етнограф й особливо істор х-ру. В порівнянні з ними памятки чужоземні грають лиш доповнюючу роль, хоч часто подають окремі звістки дуже великої істор ваги.

Передовсім багато звісток про початк період київс д-ви і про події XI—XII віків подають літописи великоруські: новгородські й ростово-суздальські, які взагалі краще збереглися, ніж укр. Далі велике значіння мають памятки візант (патріярха Фотія, імператора Костянтина Порфірородного, Лев Діякон, Готський топарх та інш.); записки арабських подорожніх і вчених (Масуді, Ібн-Хаукал, Ібн-Фадлан, Ібн-Даста та інш.), які подають відомості про Русь IX—X віків: нарешті памятки зх-європ:

— нім, франц, англійські, угорські та інші хроніки, які подають окремі звістки і факти. Відгуки стосунків між варягами й Київс Д-вою збереглися в скандин та ісландс сагах

— епічних піснях про варяжських вікінгів та їхні пригоди

56.