Завоювання турками османами пд. Слов. Народів хіу-хуіст і його наслідки.

Політ ситуація, що склалася напр. XIVст. на Балканах, якнайкраще сприяла агресивним замірам турків. Болгарія,остаточно розпалася в 1363р. на три окремі держави — Тирновську, Відинську й Добруджу. Відсутність у їхніх правителів прагнення до об'єднання країни робила Болгарію закономір­ною жертвою османського завоювання.

Відцентрові тенденції поширювалися й у Сербії. Царювання Стефана Душана (1331—1355), стало "бабиним літом" середньовіч­ної Сербії. Його наступник — Урош (1355-1371) —ледве ніс на собі тягар держа­вних справ і не спромігся зберегти єдності країни.

Своєрідністю позначався у цей період внутрішній розвиток Хорватії. На 1102р. Хорватія перебу­вала в унії з Угорщиною. Дуалістичний х-р Угорсько-Хорватського королівства мав гарантувати його слов'янській по­ловині досить широку внутрішню автономію. Незважаючи на те, що наприк.XIII-XIV ст. королівська влада ослабла, а могутність магнатів зрос­ла, Угорсько-Хорватське королівство напередодні осман вторгнення на Балкани виявило більшу внутр згурто­ваність, аніж Болгарія і Сербія.

Самостійна Боснійська д-ва утвор на поч XII ст. Вона вела тривалу боротьбу з угорськими феодалами, які намагалися її підкорити. Т.ч., війни між балканськими країнами поряд із фе­одальними суперечками в кожній із них полегшували завдання турецьким завойовникам.

Незалежне князівство турків-османів утв. напри­к. XIII ст. у пн-зх.частині Малої Азії. Ім'я його творця — князя Османа — дало назву цій державі, площа якої швидко зростала. Розпад Сельджуцького султанату, до складу якого спочатку входило Османське князівство, й ослаблення колись потужної Візантії, відкрили новому еміратові шлях до територіальних загарбань. До 1331 р. османи захопили всі ві­зантійські володіння в Малій Азії. Виникла реальна загроза їх­нього вторгнення на Балкани.

Турецьке військо було значно могутнішим за феодальні ополчення пд. слов'ян. Головною його ударною си­лою виступала легка кіннота. Вона рухалася окремими, бли­зько розташованими колонами, кожна з яких складалася з численних лав. Османський кіннотник користувався у бою як шаблею, так і луком. Поряд з легкою кіннотою в османів існувала й важка кавалерія.

Збройна перевага турків виявилася вже в перших сутичках із сербами й болгарами. У др.чв. XIV ст. османи обмежу­вались окремими наскоками на балканські д-ви, але з 1352 р. вони перейшли до завоювань. На європ. бе­резі протоки Дарданелли турки захопили важливі опорні пунк­ти — Цимпе і Галліполі. Було перегорнуто першу стор. в історії загарбання Балканського п-ва.

У ході цього завоювання балканські д-ви неодноразо­во створювали союзи, спрямовані проти турків, або ж вступа­ли у змови із самими турками, виступаючи проти недавніх союзників. Така двоїста політика лише збільшувала шанси тур­ків на успіх.

За султана, Мурада І (1362-1389) натиск османів посилився. У 1363р. вони захопи­ли Адріанополь (Мурад І зробив його своєю столицею), наступ­ного року — Стару Загору й Пловдив. Успіхи султана так збенте­жили християнський світ, що папа закликав візантійців, угор­ців та савойців до хрестового походу проти турків. Ці воєнні дії не завдали османам великої шкоди, зате призвели до по­дальшого ослаблення Болгарії Угорці тимчасово відібрали у болгарів Відин і Відинську область, а Південна Болгарія перейш­ла під контроль італійських родичів візантійського імператора.

Загарбання турками Фракії загрожувало всій пд-з­х частині Балканського п-ва. У 1371 р. на річці Мариці, поблизу селища Черномена (Чирмена), турки розби­ли сербських правителів Македонії — братів Вукашина і Углеша. Частина сербських феодалів поквапилася після цього визна­ти себе васалами султана. Так учинив і болгар. цар Іван Шишман, який втратив у боротьбі з османами низку міст, у тому числі й Софію.

Однак незабаром серби і болгари вирішили забути про цю васальну присягу. Сербський князь Лазар уклав союз із бос­нійським баном Твртко й залучив до нього болгарських фео­далів. У 1387 р. союзники завдали туркам поразки в битві по­близу Плочника. Але цей локальний успіх пд. слов'ян не зупинив подальшого просування османів на Балканах.

Розправившись з болгарами, турки вдерлися в Сербію. Сербське військо князя Лазаря і боснійські загони воєводи Влатко Вуковича заступили їм шлях на Косовому полі. Тут, поблизу Приштини, 15 червня 1389 р. сталася вирішальна битва сербів і босняків з армією Мурада І. Турки мали чисельну перевагу, проте бій розпочався зовсім не так, як замислив султан. Слов. загони спершу досягли тим­часового успіху. Важку кінноту союзників не змогли зупини­ти ані загони яничар, ані широкі траншеї, викопані ними напередодні. Відчутні втрати османів на фронті поєднувалися з не менш відчутними втратами в їхньому запіллі. У розпалі бою один із сербських командирів — Милош Обілич — під виглядом перебіжчика пробрався до турецького табору. В сул­танському наметі він, несподівано для охорони, вихопив кин­джал, яким смертельно поранив Мурада І. І хоча звістку про смерть султана спочатку вдалося приховати від військ, вона незабаром спричинила у стані турків сум'яття. Обидва сини султана раптом почали сперечатися один з одним за владу. Переможцем із цієї сутички вийшов молодший брат Баязид. Убивши свого брата Якуба, він очолив турецьке військо, яке вже оговталося після перших невдач. Турки перейшли в контр­наступ.

Незважаючи на поразку сербів і боснійців, успіх турків не був повним. їхні втрати виявились надто великими, а смерть султана і його старшого сина загрожувала внутр. консо­лідації Османської д-ви. Разом з тілами загиблих у Косовській битві серби ще не поховали останні надії на неза­лежність. І все ж сербські феодали зрушені були визнати себе васалами султана, а вдові князя Лазаря довелося випровади­ти свою доньку до султанського гарему.

Поразка Сербії наблизила остаточну втрату Болгарією не­залежності. Дізнавшися, що Іван Шишман має намір уклас­ти союз із угорцями, Баязид І у 1393 р. обложив Тирново. Облога тривала три місяці. Його захисники виявили надзви­чайну стійкість. У місті лютував голод, однак усі пропозиції про здачу обложені відхиляли. Лише за допомогою зрадника турки вдерлися до Тирнова. Городян жорстоко покарали за опір. Частину з них убили, частину вигнали, а частину обер­нули на рабів. Івана Шишмана турки полонили в м. Нікопо­лі. У1395р. османи завоювали Добруджу. Всі ці території увійшли до складу Османської д-ви. З болгарських земель примар­ну самостійність зберігало тільки Відинське царство, що вва­жалося васалом султана. Після того, як військо угорських хре­стоносців розпочало воєнні дії проти турків, цар Іван Срацимир зважився зректися васальної залежності. Розрахунки царя виявилися помилковими: хрестоносці не здолали османів. У вересні 1396р. вони зазнали поразки під Нікополем. Цей роз­гром вирішив долю останнього осередку болгарської держав­ності. У покарання за зраду Івана Срацимира турки оволоді­ли Відином, а самого царя полонили. На 5 століть бол­гарські землі опинилися під владою османів.

Тепер на Балканах залишалися осколки лише двох непідвлад­них туркам держав — Сербії та Візантії. їхню загибель відст­рочило вторгнення до Малої Азії монгольських військ Тімура (Тамерлана). У 1402 р. османів розбили поблизу Анкари, а Баязид І потрапив у монгол полон. Зі скрутного ста­новища Порти намагались скористатися її сербські васали. Серби зблизилися з Візантією, а князь Стефан Лазаревич (1389— 1427) дістав від візантійського імператора титул деспота. Цей титул дав найменування Сербській д-ві, яка в п.п.XV ст. називалася ^идеспотовиною^,у.

Однак остаточно розірвати васальні зв'язки з Портою сер­бам не вдалося. Угорці не надали їм належної допомоги, і князь Стефан Лазаревич мусив виявляти чудеса спритності, щоб зберегти прихильність султана Мехмеда. Він навіть під­тримував Мехмеда в його боротьбі з сепаратизмом турецьких феодалів. У нагороду за це султан включив до складу Сербії окремі суміжні території. У 1421 р. Стефан Лазаревич оволо­дів Зетою (майбутньою Чорногорією). Однак зміцнення Серб­ської деспотовини виявилося нетривалим. її ослаблювали війни з Венецією, внутрішні міжусобиці, васальна залежність від Ос­ман. імп та Угорщини. З др. чв. XV ст. Сербія вступила в період занепаду. Натиск угорців і турків зменшував її територію. Серед сербських феодалів, які очолили боротьбу за збереження деспотовиною самостійності, не було єдності. Частина з них орієнтувалася на Угорщину, частина — на Вене­цію, частина — на османів. У1439р. турки захопили м. Смедерево й оволоділи всією Сербією. Лише чутки про організацію європейцями хрестового походу змусили султана укласти в 1444 р. договір з Угорщиною. Договором передбачалося від­новлення Сербської деспотовини. Спроба мадярів порушити того ж року цей договір призвела до їх розгрому турками під Варною.

Новий етап осман експансії розпочався у 1453 р., ко­ли султан Мехмед II оволодів Константинополем. Падіння Ві­занї імп докорінно змінило ситуацію в Пд-Сх Європі. Османи більше не бажали рахуватися з напівзалежним статусом Сербії. У найближчі роки турки декілька разів втор­галися на її територію. Здолавши опір героя сербського на­роду воєводи Ніколи Скобалича, турки до 1459 р. підкорили Сербську деспотовину. Самостійність Сербії було остаточно ліквідовано. Тоді ж турки зробили спробу захопити Зету (Чор­ногорію), її територію поділили між собою Осм імп і Венеція. Антитурецька боротьба 25 років. Тільки в 1496р. Чорного­рію остаточно завоювали османи.

Кілька десятиліть турки намагалися загарбати Боснію. Спо­чатку вони лише втручалися у змагання місцевих феодалів за верховну владу. В ході цієї боротьби одна частина боснійсь­кої знаті спиралася на підтримку османів, інша шукала союзу з Угорщиною. На союз із Угорщиною сподівалися й останні боснійські королі, котрі правили у 1421—1463 рр. — Тертко II, Стефан Томаш І, Стефан Томашевич. їхнім наймогутнішим противником виступав південнобоснійський феодал Степан Вук-чич Косач. За допомоги турків він домігся у 1448р. самостійно­сті від цн боснійського уряду, а його новий титул ("герцог святого Сави ") дав Пд Боснії нову назву — Гер­цеговина.

Загарбання турками Константинополя збентежило босній­ську знать. Заручившися підтримкою папи Римського, ко­роль Стефан Томашевич відмовився сплачувати османам да­нину. У відповідь на це Мехмед ІІ у 1463р. рушив з військом на Боснію. Найважливіше місто Бобовац здалося туркам без бою. Незабаром у полон потрапив і сам боснійський король, яко­му за наказом султана відтяли голову. Така сама доля спітка­ла й багатьох воєвод. Трохи більше місяця знадобилося тур­кам, щоб остаточно підкорити Боснію, і майже стільки ж — угорцям, щоб відбити у турків два північнобоснійські міста — Яйце і Сребрениця. Ці останні осередки сербської державності існували до поч XVI ст. Падінням у 1528р. Сребрениці за­вершилося загарбання турками Сербії.

Осм. іго протрималося на більшості пд.слов. земель до 1878р. Турецькі завоювання буквально вимостили трупами підкорених народів Балканс. п-в. Десятки тисяч людей за­гинули від осм зброї, інші перетворилися на рабів, стали біженцями, зубожіли. Скорочення к-сті населення супро­воджувалося занепадом с/г, ремесла, тор­гівлі. Релігійні відмінності переможців і переможених нада­вали турецькому пануванню особливо деспотичного х-ру.

Всі ці негативні риси османського ярма зовсім не згла­джувалися внутрішнім громадянським миром, який прийшов на зміну колишнім чварам слов'янських феодалів. Активна зн політика Порти найзгубнішим чином позначалася на становищі балкан народів — й історія Осм імп ще довго писалася слов кров 'ю.

Адмін й соц. структуру Осман д-­ви докладно описує "Кануннаме. Цей звід законів, виданий за розпорядженням Мехмеда II у 1476 р., закріплював панівне становище турецької людності імперії.

Єдиної с-ми управління на загарбаних землях не існу­вало. Місцеві умови, особливості с-них відносин, сту­пінь розвитку економіки, ландшафт регіонів, їхня близькість чи віддаленість від столиці імперії (Стамбула) істотно впли­вали на особливості адмін устрою. Наприклад, на територію Болгарії, завойовану раніше за інші пд.слов. країни, яка до того ж межувала з власне турецькими володіннями, поширювалися загально османські закони. Нею ке­рували турецькі чиновники. Водночас на окраїнах імперії, на­приклад у Чорногорії, де зберігалися пережитки первіснооб­щинного ладу, тривалий час діяло широке внутр самовря­дування.

50.