Історичні літописи Самійла Самовідця, Гр. Грабянки. Думи і пісні.

Літопис Самійла Величка (роки народження і смерті невідомі) — наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози XVII—XVIII ст., який разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки й "Історією Русів" творить комплекс козацької історіографії. Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді – дуже знищений перший том, значно менше другий. Цілком ймовірно, що книга не закінчувалася 1700 роком, бо і в заголовку, і в багатьох місцях третього тому згадуються події принаймні до 1720 року. Тому, є думка, що втрачені й прикінцеві сторінки літопису. Самійло Величко для створення свого Літопису не обмежився вузькими локальними матеріалами та власними спогадами. Навпаки, він використав різноманітні іноземні джерела. Але за найправдивіше джерело для Величка правили діаріуш (Щоденник) козацького літописця Самійла Зорки, особистого писаря гетьмана Богдана Хмельницького та дрібні козацькі «кронички». Літопис Величка написаний українською літературною мовою 18 століття з елементами народної мови. Літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття. Літопис складається з 4 частин: перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648—1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар; друга і третя частини, які охоплюють 1660—1686 та 1687—1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії; у 4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття.Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848—1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. I—IV.«Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» Київ,1926,Акад.наук,268 ст.Величко є також автором перекладу з німецької на українську мову збірника «Космографія» та передмови до нього.Ду́ма — ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIIІ століть.Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.Думи — це козацький епос. Найінтенсивніше розвивалися у період боротьби з турками, татарами, поляками, росіянами та ін. Головні теми дум: турецька неволя («Невільники», «Плач невільника», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Сокіл», «Утеча трьох братів із Азова»), лицарська смерть козака («Іван Коновченко», «Хведір Безрідний», «Самарські брати», «Смерть козака на Кодимській долині», «Вдова Сірка Івана»), визволення з неволі і щасливе повернення до рідного краю («Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Отаман Матяш старий», «Розмова Дніпра з Дунаєм»), козацьке лицарство, родинне життя та осуд «дуків-срібляників» («Козак Голота», «Козацьке життя», «Ганжа Андибер»), визвольна війна Хмельницького («Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Похід на Молдавію», «Повстання після Білоцерківського миру», «Смерть Богдана й вибір Юрія Хмельницького»), родинне життя («Вдова і три сини», «Дума про сестру та брата», «Прощання козака з родиною»).У думах, на відміну від балад та епосу інших народів, немає нічого фантастичного.Джерела цих найдавніших дум, що збереглися у записах 17 ст., сягають епохи 14 — 15 ст., коли грабіжницькі набіги кочових орд на українські землі були особливо активними. За тематикою, а значною мірою і за формою та стилем, з дум цієї групи перш за все виділяються «невільницькі плачі». Їх слід відносити до найдавніших зразків цього жанру, оскільки, як ми вже зазначали, думи сформувались на основі похоронних речитативних плачів.Кант (від лат. cantus - спів, пісня) — церковна або світська пісня для триголосного ансамблю або хору, що була поширена у XVI–XVIII ст. в Україні. Звідти канти і псальми були занесені на московські землі [1] Спочатку створювалися на релігійні тексти і виконувалися духовенством і ченцями.Поетика кантів походить від літературної (книжкової) поезії, а не народної пісні. У XVII ст. канти створювалися на слова представників силабічної поезії. Тексти та мелодії кантів побутували в багатьох варіантах, входили у поширені рукописні збірки. Для музичного стилю канту характерно триголосний виклад з паралельним рухом верхніх голосів, квадратна музична строфа.Типовими кантами, наприклад, є відомі колядки.Виконувалися ансамблем співаків або хором без супроводу інструментів. Інтонаційний лад канту представляє сплав елементів знаменного співу, української народної пісні, а також польської мелодики.У XVIII ст. з'являються канти патріотичного, побутового, любовно-ліричного змісту. Існували урочисто-вітальні, моралістично-повчальні, жартівливі, сатиричні та інші канти.Канти стають улюбленою музичною формою міських верств населення. Ліричні канти вбирають в себе елементи існуючих танцювальних форм, головним чином менуету. Видатними творцями таких пісень були Г. Сковорода, 3. Дзюбаревич, С. Климовський, О. Падальський, І. Бачинський, Я. Семержинський та інші поети, однак у більшості випадків слова і музика кантів анонімні.Мелодії кантів служили джерелом для розвитку культової музики. Особливо відчутним був їх вплив на один із хорових жанрів — партесний (багатоголосий) концерт. Видатний український композитор і теоретик партесного жанру М. Дилецький (1650—1723 рр.) обстоював метод створення духовних гімнів на основі мелодії світської пісні, наводячи як приклад мелодію поширеного тоді канта «Радуйся, радость свою воспіваю». Партесний концерт був своєрідним проявом стилю українського бароко в музиці. Видатними виконавцями у цьому жанрі в Україні були Олекса Лешковський, Клим Коновський, Василь Пікулинський, Іван Календа та ін.

 

43. Розвиток духовного життя в Україні у XVIIІ – XIХ ст. Система середньої та вищої освіти.

XIX століття — період високого розвитку української культури, яку творили широкі народні маси і патріотично налаштована українська інтелігенція. Однак православна церква України, перейшовши під владу Петербурга, уже не відігравала значної ролі в розвитку української культури. Перехід до Російської імперії монастирських і церковних земель у 1736 р. був ударом по українській церкві, підірвав її матеріальні можливості. Особливо боляче це відбилося на становищі Києво-Могилянської академії, яка утримувалася за рахунок виділених їй земель.Церковна верхівка, її вплив на духовне життя народу значною мірою залежали від митрополита. Враховуючи це, царизм вів таку лінію, яка перешкоджала українцям обіймати цю посаду. З кінця XVIII до початку XX ст. Київську митрополичу кафедру очолювали переважно росіяни, які зовсім не цікавилися життям цього краю.Одночасно, починаючи з кінця XVIII ст., російський уряді Петербурзьке православне керівництво значні зусилля спрямовують на навернення уніатів Правобережної України в православну віру. На землях, що відійшли за поділами Польщі до Російської імперії, створювалися російські православні школи, як духовні, так і державні, пізніше приватні, де навчання велося російською мовою за російськими підручниками. Здійснювалися адміністративно-репресивні заходи, насильницьке закриття уніатських церков, перетворення їх на православні. На початку XIX ст. на Правобережній Україні у православ'я перейшло 2300 церков, і на кінець століття там залишилася невелика кількість уніатських парафій (із 5000 — близько 200), а їхні маєтності були конфісковані.За часів Олександра І, який сам захоплювався католицизмом і оточив себе польськими аристократами (А. Чарторийський та ін.), становище католиків та уніатів значно поліпшується. Але за Миколи І знову починаються гоніння, боротьба за повне викорінення греко-католицької церкви. У 1839 р. було проголошено «Акт злуки» уніатів із православними, яким унія повністю ліквідовувалася в межах Російської імперії. Цим самим було вчинено насильство над людьми, які понад 200 років належали до уніатської церкви і звикли вважати її своєю. У XIX ст. російська церква вела вперту боротьбу з проявами української національної самобутності: заборонялися і переслідувалися спроби читати проповіді українською мовою, будувати церкви в українському стилі та ін. Священики призначалися, а не обиралися, що часто вносило відчуження у відносини між ними і паствою. Це сприяло поширенню сектантських течій. Найбільшою в Україні була секта баптистів (штундистів). Церква і поліція переслідували їх до 1905 p., хоча це мало допомагало. Після революції 1905-1907 pp. вони легалізувалися. Охолодження до церкви серед інтелігенції наростало, починаючи від Г. Сковороди. Поширення в другій половині XIX ст. революційних соціалістичних ідей підривало вплив релігії. Ставало «модним» байдуже ставлення до неї. Однак значна частина селян, робітників і ремісників залишалися вірними своїй релігії. Були спроби перекласти на сучасну українську мову релігійні книги, зокрема Біблію. Над цим працювали П Квітка-Основ'яненко, М. Максимович, П. Куліш та інші. Однак Синод забороняв це робити, і лише у 1906 р. були надруковані переклади Святого Письма.Початкова освіта в Східній Україні на початку XIX ст. була в занепаді, Поміщикам грамотні кріпосні були непотрібні, і вони не витрачалися на утримання народних шкіл. Держава теж цим майже не переймалася. Переважна більшість шкіл належала церквам і місцевому населенню (парафіяльні школи). Але з'явилися і повітові школи, створювалися також школи «кантоністів» — для дітей солдат. В середині XIX ст. у суспільстві розповсюджуються передові ідеї. Прогресивні педагоги М. Пирогов, а пізніше — К. Ушинський порушують питання про всенародну школу, навчання в якій велося б рідною мовою. Реформа освіти 1864 р. дала значні свободи для створення шкіл різних типів: відомствами, духовенством, приватними особами, товариствами. Програми пристосовувалися до місцевих умов. До керівництва школами допускалися представники міського самоврядування та земств. Однак навчання велося лише російською мовою, особливо після валуєвського «указу» 1863 р. З 70-х років XIX ст. у розвитку народної освіти зростає роль земств, які організували широку шкільну мережу, дбали про вчительські кадри, виділяли кошти на утримання шкіл. На початку XX ст. 84% коштів на школи виділяли земства, 14% — міністерство освіти, 2% — духовне відомство. У 1837 р. в Східній Україні існувало 17 тис. початкових шкіл. Проте вони охоплювали лише третину дітей. Не всі діти селян і робітників відвідували школи через скрутне матеріальне становище. Тому рівень грамотності трудящих, особливо селян, був низьким. Наприкінці 90-х років у різних губерніях України відсоток письменних коливався від 15,5 до 27,9.Серед початкових шкіл окреме місце належить недільним школам, які з'являються у зв'язку із загальним визвольним рухом кінця 50 — початку 60-х років. Учнями були і діти, і дорослі. Учителями були студенти, вчителі гімназій, професори університету. Школи мали добродійний характер, — учителі зарплати не отримували. Царизм закрив ці школи у 1862 р. Середня освіта у кінці XVIII ст. була зосереджена в головних народних училищах, програма яких відповідала нижчим класам пізніших гімназій. Поряд з ними в губернських містах існували приватні пансіони. У 1804 р. засновуються гімназії з чотирирічним навчанням, а в 1828 — з семирічним.