Розвиток живопису в Україні у перш. пол. XIХ ст. Діяльність С.Васильківського, М.Пимоненка, М.Ярошенка.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розвиток живопису в Україні у перш. пол. XIХ ст. Діяльність С.Васильківського, М.Пимоненка, М.Ярошенка.



Про самобутність українського монументального мистецтва епохи сецесії свідчать численні приклади художніх творів і розписів, що збереглися у церквах Галичини. Побіч сецесійної хвилястої орнаментики та декору площинного характеру, використовуються для оформлення церкви народні візерунки, взяті з місцевої традиції.Окрім того, автори церковних розписів по-новому трактують біблійні сюжети, що набувають ознак національного характеру. До монументальних композицій вводяться герої з історії української церкви, присутні елементи народного декоративно-прикладного мистецтва. Звернення до рідних витоків та відродження поглядів на українське релігійне мистецтво як окремий специфічний вид мистецтва, в якому відображено архетип української давньої культури, давало змогу переосмислити мистецькі надбання і рухатися вперед, розвиваючи монументальне малярство.Український іконопис - це також окремий розділ в історії всесвітнього мистецтва, так само як і безпосередня участь українських митців у культурному будівництві Польщі (ХV-ХVІ вв.) та Московщини (ХVІІ - ХVІІІвв.) - це особлива заслуга України для культурного підйому й наближення Сходу Європи до Заходу.Монументальний живопис дерев'яних церков (передусім Західної України та Закарпаття) стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом. Галицькі настінні розписи збереглися в церквах Воздвиження та св. Юра у Дрогобичі, в церквах с. Сихів на Львівщині.Серед монументальних розписів мурованих споруд вирізняються розписи Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври. Виконували розписи переважно живописці Лаврської іконописної майстерні.У другій половині XIХ—XIХ ст. основним видом живопису залишається іконопис. У ньому розвиваються елементи нової іконографії, виявляються реалістичні риси, визначаються впливи тодішніх мистецьких стилів — бароко, рококо, класицизму, поширюється алегорично-симво-лічний, історичний та пейзажний жанр.Найвизначніші здобутки українського барокового живопису пов'язані з жовківським художнім осередком. Тут працювали майстри з європейською славою — Юрій Шимонович, Іван Руткович, Иов Кондзелевич, Василь Петранович.Так, на Закарпатті протягом століть розвивався іконопис, монументальний живопис, а також усі жанри образотворчого мистецтва. Вагоме місце в художньому житті стала займати професійна освіта.Українські маляри продовжили традиції візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису і тому стримано ставилися до пишних та динамічних форм європейського барокового смаку. Тематично живопис залишався релігійним, однак основним змістом його стають гуманістичні ідеї, активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису, портрета.Монументальний стінопис того часу поділявся на дві групи. Перша група розписів, пов´язана з дерев´яними церквами, стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом; вона відзначається яскравими рисами народного мистецького світосприймання. Монументальний живопис у дерев´яних храмах представлений пам´ятками переважно Західної України та Закарпаття (розписи церкви св. Юра у Дрогобичі, розписи нефа Миколаївської церкви в с. Колодному на Закарпатті та ін.).Друга група - це монументальні розписи в мурованих спорудах. З них у другій половині XVH-XVIII ст. можна виділити дві групи пам´яток: 1) Києва й Лівобережжя; 2) Правобережної та Західної України.Велику роль у розвитку живопису відігравали малярні школи Києво-Печерської лаври, що в 1763 р. об´єдналися в одну малярню, малярні при Софіївському соборі, полтавському та інших монастирях. Існувала система художнього виховання і в Києво-Могилянській академії. З другої половини XVIII ст. початкову малярську освіту здобували в Харківському колегіумі. Силами українських живописців було розписано багато храмів Києва, Чернігова, Полтави, Переяслава, Ніжина та інших міст.З XIХ ст. монументальний живопис поширився і на декорування католицьких храмів, у тому числі кафедрального, бернардинського та кармелітського костьолів у Львові. Розписували переважно плафони. На їхній стиль вплинули традиції європейського пізньобарокового монументального живопису.Отже, оригнінальним явищем мистецького життя Придніпров´я та Лівобережної України II половини XІХ - середини XХ ст. був живопис. Він відзначався високою технікою, традиціями староукраїнського живопису з його власними основами й давньоруськими традиціями, звучністю колориту, використанням іконографічних канонів, прагненням до сталих форм, до строгої внутрішньої замкнутості.Сергі́й Іва́нович Василькі́вський (*7 (19) жовтня 1854, Ізюм — 8 жовтня 1917) — український живописець, пейзажист.Сергій Іванович Васильківський народився 7 жовтня 1854 року у мальовничому місті Ізюм Харківської губернії в сім'ї писаря. Середовище і оточення, в якому зростав майбутній художник на Слобожанщині, було особливо благодатним для формування його творчої особистості. Його дід-чумак, який походив з козацького роду, привив молодому Сергієві інтерес до української старовини, а мати — любов до народних пісень і фольклору.Типовий сюжет Васильківського — озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку «Козачий пікет», 1888, Харківський художній музей; «Сторожа Запорозьких Вольностей» («Козаки в степу»), близько 1890, Національний музей образотворчого мистецтва; «На варті», близько 1890, Одеський художній музей; «Козак в степу. Тривожні ознаки», близько 1905, Сумський художній музей. До цієї групи творів близькі і краєвиди, в назвах яких народна пам'ять зберегла інформацію про історичне минуле («Козача гора», 1890, Харківський історичний музей; «Козача левада», близько 1890, Сумський художній музей).В центрі картини «Козачий пікет» (1888) — троє коней на світанковому лузі; справа, біля багаття, сидять козаки, що несуть варту у степу. Простір неба і глибина неозорих далей, оповитих блакитно-ліловим туманом, соковитість степових трав і вологість повітря передаються тональними градаціями колірних відтінків. Жанрова сцена виступає невід'ємною частиною світу природи, тому картина, позначена рисами історичного полотна, по суті залишається пейзажем.Картина «Сторожа Запорозьких Вольностей» вважається найбільш значним твором митця на історичну тему. Два вершники, зупинивши коней, вслухаються в тишу безлюдного, випаленого сонцем степу. В міцних постатях — впевненість і гідність. Зображені зі спини, в легкому повороті вліво; попереду, на горизонті, блищить смуга Дніпра, справа — курган; над ними високе небо з хмарами: невід'ємні від пейзажу вони підсилюють його значимість. Вершники на сторожі. Їх статичність тимчасова і в будь-який момент може змінитися на рух. В загальній світлій колірній гамі зеленкувато-вохристих і голубуватих тонів стриманим акцентом виступає контраст червоного і білого у козацькому одязі. Спрямований вглиб, до горизонту, рух хмар, плавні, спокійні ритми просторових планів передають безмежність світло-повітряного середовища, епічність пейзажу. Відмовившись від зовнішньої оповідності, художник досягає внутрішнього заглиблення у простий сюжетний мотив, сутністю якого є ідея патріотизму.Мико́ла Корни́лович Пимоне́нко (*9 березня 1862, Київ — †26 березня 1912) — український художник-живописець, автор багатьох картин на сільську та міську тематику.Народився Пимоненко у Києві 1862 року, навчався у художній школі М. Мурашка та петербурзькій Академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884 році. Повернувшись до Києва, викладав у малювальній школі М. Мурашка.З 1899 року і до кінця свого життя — дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. 1883 року одружився з дочкою В. Д. Орловського, жив у окремому будинку у Малютінці на території садиби.В 1901 був одним з організаторів Київського художнього училища.У 1912 році, знаходячись у розквіті творчих сил, М. Пимоненко помер. Поховано його на Лук'янівському цвинтарі.Твори побутового жанру на сільську тематику: «Сінокіс», «Проводи рекрутів», «Жниця» та ін. Глибоке розуміння життя народу яскраво проявилося в таких картинах, як «Свати», «У похід», «Ярмарок», «Весілля в Київській губернії», «Ворожіння». Також художник у своїй творчості звертався до портрета. У Національному художньому музеї України творам цього майстра відведено цілий зал.Мико́ла Олекса́ндрович Яроше́нко (*1846, Полтава — †1898, Кисловодськ) — український маляр-жанрист, за званням військ. ген.-майор.Мистецьку освіту здобув вільним слухачем у Петербурзькій Академії Мистецтв (1867 — 74) і під час студійних подорожей до мистецьких центрів Західної Європи (1880 — 95), Палестини, Єгипту тощо; з 1874 часто бував на Кавказі. Ярошенко — активний член і один з визначніших представників товариства «Передвижників», постійний учасник (з 1878) його пересувних виставок.Як портретист Ярошенко створив цілу ґалерію портретів визначних людей культури, в тому числі М. Ґе, В. Короленка, В. Соловйова. Визначніші твори Ярошенка: «Кочегар», «В'язень», «Студент», «Курсистка», «Старе й молоде», «Причини невідомі». Твори на укр. теми: «Жид і українець», «Каліки під Києвом», «Жебраки з Києво-Печерської Лаври», «На колисці», «Всюди життя» та ін. Ярошенко часто перебував в Україні, зокрема в останні роки життя — на Полтавщині й Чернігівщині. Лікувався на Кавказі й помер у Кисловодську. 1962 там створено музей його імени. Свою мистецьку спадщину Ярошенка передав Укр. мист. музеєві у Полтаві, але його твори зберігаються також у різних музеях колишнього СРСР.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.180.223 (0.022 с.)