Українська література другої половини XIХ ст. Творчість нечуя-левицького, карпенка-карого, кропивницького, старицького. Розвиток реалізму.

У другій половині XIX ст. романтизм у літературі поступився місцем реалізмові. Останній передбачав відображення реальної дійсності й оточення героя, точне відтворення всіх аспектів життя, обґрунтування дій і почуттів персонажів психологічними й соціальними умовами. Як і в інших європейських літературах, в українській літературі зародки реалістичного стилю були зв’язані з фольклором, з народними гумористичними й сатиричними оповіданнями, а також із давньою літературою.Своєрідність української літератури позначались і на особливості українського реалізму. Звернення до народних джерел, захоплення етнографізмом і тривале панування романтичних поглядів, сповільнений та деформований внаслідок історичних обставин розвиток літератури в попередній період зумовили те, що романтизм із його захопленням героїзмом минулого, поетизацією сильних пристрастей і міцних людей козацької доби співіснував із реалізмом у творчості письменників другої половини ХІХ ст.Художні й публіцистичні твори найвидатніших діячів української культури другої половини ХІХ ст. містять глибокі роздуми про тодішнє сучасне і майбутнє українського народу, відображають історичні подвиги минулого, оспівують визвольну боротьбу за державну незалежність України.Перехід від романтизму до реалізму добре помітно на творчості Марка Вовчка (Марія Вілінська-Маркович, 1834–1907). Вона продовжила тему творчості Тараса Шевченка, присвячену становищу покріпаченого селянства, особливо жінок («Одарка», «Горпина», «Козачка»). Засобами фольклору письменниця скористалась у казках та оповіданнях для дітей.Долею простої селянки переймалась у своїх творах Ганна Барвінок (1828–1911). Народницько-просвітницьку ідеологію сповідував Степан Руданський (1833–1873). Популярними стали його гумористичні «Співомовки», де переплелися національні й соціальні спостереження. Добре знали у школах байки Леоніда Глібова. На Буковині Юрій Федькович (1834–1888) поєднав впливи західноєвропейської поезії з буковинським фольклором.Реалістично змалював історію українського села Іван Нечуй-Левицький (1838–1918). У повісті «Микола Джеря» зображено поневіряння селянина, втікача від панщини, а в повісті «Кайдашева сім’я» з любов’ю і болем за рідний народ розкрито бідність і обмеженість сільського життя. Найвидатніший соціальний роман своєї доби «Хіба ревуть воли, як ясла повні» («Пропаща сила») написав Панас Мирний (1849–1920) разом із братом Іваном Біликом.Неперевершиним надбанням української літератури стала творчість геніального письменника Івана Франка (1856–1916). Майстерність стилю, злободенність проблем, багатство жанрів і багатоплановість тем, а також активна громадська позиція вирізняли І.Франка в історії української культури. Від романтизму й побутового реалізму письменник перейшов до реалістичних, психологічно насичених творів, зрівнявшись із видатними прозаїками Західної Європи. Прозові твори, зокрема «Борислав сміється», «Захар Беркут», дитячі оповідання Івана Франка стали хрестоматійними. Що ж до поезії, то, скажімо, цикл «Осінні думи» і «Картка любові», вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» та інші вивищували митця до гурту найуславленіших ліриків світу.Нечу́й-Леви́цький Іва́н Семе́нович (справжнє прізвище — Леви́цький, *25 листопада 1838, Стеблів — †2 квітня 1918, Київ) — український прозаїк, перекладач.Іван Левицький народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім'ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов'янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т.Шевченка, О.Пушкіна та М.Гоголя.Друкуватися почав 1868 року («Дві московки»). Автор антикріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876 року), повістей: «Бурлачка» (1878 року) — про життя заробітчан, «Хмари» (1874 року), «Над Чорним морем» (1893 року) — про діяльність української буржуазної інтелігенції.Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори «Кайдашева сім'я» (1879 року), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881 року), «Афонський пройдисвіт» (1890 року).Нечуй-Левицький виступав і як драматург (комедія «На кожум'яках», історичної драми «Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї» (1875 року) тощо, етнограф-фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868—1871 рр.), «Українські гумористи й штукарі» (1890 року) та лінгвіст «Сучасна часописна мова в Україні» (1907 року); «Граматика української мови» в 2-х ч. (1914 року) тощо.Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників — Квітки-Основ'яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між основними верствами населення. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одне слово, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя.Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище — Тобілевич; *17 (29) вересня 1845, с. Арсенівка, Бобринецького повіту Херсонської губернії, тепер Новомиргородський район, Кіровоградська область — †2 (15) вересня 1907, Берлін) — український письменник, драматург, актор, ерудит, брат Миколи Садовського та Панаса СаксаганськогоСправжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич (псевдонім «Карпенко-Карий» поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єси Т.Шевченка «Назар Стодоля»).Народився в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку.Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, з 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше — канцеляристом міської управи.У художньому осмисленні суспільних процесів своєї доби, буття людини і світу взагалі І.Тобілевич (Карпенко-Карий) найповніше реалізував себе в жанрі комедії, яка завдяки своєрідній індивідуальній творчій манері драматурга стала самобутнім явищем в історії української культури і набула «характеру вельмиповажного театрального жанру».Його «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» є класикою світової драматургії і неперевершеним взірцем для наступних поколінь комедіографів.Становлення І.Тобілевича-комедіографа пов'язане з глибинними процесами у житті українського народу, його культури. Дослідники творчості І.Карпенка-Карого опираючись на мемуарні свідчення М.Кропивницького, М.Садовського, П.Саксаганського. С.Тобілевич, Є.Чикаленко не раз слушно вказували на виняткове значення етнічних джерел його комедійної творчості, засвоєння ним досвіду літературних попередників та світової літератури. Тому комедії І.Тобілевича бачаться як результат довготривалого розвитку цього жанру в український літературі.Саме І.Тобілевич (Карпенко-Карий) утвердив жанр комедії в українській літературі як канонічну універсальну форму художнього зображення і моделювання найрізноманітніших проявів взаємин між людьми та організації їхнього внутрішнього світу в системі координат загальнолюдських цінностей.Досвідчений театральний критик, теоретик і організатор театральної справи в Україні, І.Тобілевич добре розумів ідейно-тематичну та естетичну обмеженість побутово-етнографічного театру, який уже давно не відповідав новим запитам глядача, пробудженого і стрімким розвитком суспільних процесів пореформенної доби, і свіжими віяннями та злетами філософсько-естетичної думки на теренах Російської імперії, — взаємозумовленими факторами всезагального поступу. Підсумовуючи власні творчі пошуки в драматургії і загальний досвід театрального життя останньої третини ХІХ століття, він зафіксує у «Записці до з'їзду сценічних діячів»: «Слухач стомився дивитися на це плясове мистецтво й починає справедливо обурюватися перекручуванням життя, кажучи: у малоросійських писарчуків народ співає, танцює ціле життя, немає в них ні печалі, ні горя, ні громадських інтересів», адже «легковажний, шаблонний, жартівливий репертуар без будь-яких інтересів, що охоплюють суспільне життя даного часу, не задовольняє слухача, який очікує від театру вражень вищого порядку».Викликати, виховати у читача (слухача, глядача) «враження вищого порядку», які б сприяли очищенню душі його, і стало основною метою, творчою настановою І.Тобілевича-комедіографа.Миха́йло Петро́вич Стари́цький (* 2 грудня (14 грудня за новим стилем) 1840, Кліщинці — † 14 квітня (27 квітня за новим стилем) 1904, Київ) — український письменник (поет, драматург, прозаїк), театральний і культурний діяч.Михайло Петрович Старицький народився 2 грудня (14 грудня за новим стилем) 1840 року в селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (нині Чорнобаївського району Черкаської області). Походив зі шляхетського роду.Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було вісім років. 1852 року померла і мати — Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків.Поетичну творчість Старицький розпочав перекладами з Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, Мартіна Андерсена-Нексе, сербських пісень та ін.Одночасно писав оригінальні поезії, друкуючи їх у галицьких періодичних виданнях. У Києві були друковані казки в його перекладі (псевдонім М. Старченко) М. Андерсена (1873), сербські народні думи і пісні (1876), збірка поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881 — 1883) та інші.Значною подією було видання «Гамлета» Вільяма Шекспіра у перекладі Старицького (1882).Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадянська лірика з виразними соціальними («Швачка»), патріотичними («До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»). Окрема ділянка поетичної творчості письменника — його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». «Ох і де ти, зіронько та вечірняя»,. «Туман хвилями лягає»).Великий внесок зробив Старицький в українську драматургію. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п'єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» (1883), «У темряві» (1893), «Талан» (1893).Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890).

50. Освіта і просвіта в українській культурі у ХІХ столітті.

Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;— Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет у Одесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.