Кирило-Мефодіївське товариство й культурне самоутвердження української нації.

Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб.У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Кирило-Мефодіївське товариство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і діяло до кінця березня 1847 р.З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська розночинна інтелегенція.Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Напередодні цієї події у будинку на Подолі, власником якого був протоієрей Андріївської церкви Завадський, з’явився новий мешканець – дев’ятнадцятирічний Олексій Петров, студент юридичного факультету Київського університету св. Володимира. Батько Петрова, жандармський офіцер Михайло, помер рано, втім устиг виховати сина. Напівсироті постійно не вистачало грошей, часом він голодував, й тому мав доволі жалюгідний вигляд. Вірогідно, це стало однією з причин, що колезький секретар Микола Гулак, який мешкав у цьому ж таки будинку, вирішив посвятити Петрова у таємниці товариства.

56. Українська етнографія та історія: М.Грушевський, Д.Яворницький, Д.Багалій, В.Хвойка, О.Єфименко. Українське сходознавство: А. Кримський.

Етнографія України — наука, що вивчає культуру і побут, походження, розселення та культурно-побутові взаємозв'язки українського народу. Назва етнографія походить від грецьких слів етнос — народ і графо — пишу. Буквально це означає народоопис. З'явилася й друга назва — етнологія, що утвердилася в деяких країнах Заходу. В Україні терміни етнографія й етнологія спочатку використовувалися як однозначні та близькозначні поняття. Тільки наприкінці ХІХ — перших десятиліттях XX ст. визначилася певна понятійна відмінність між ними. Назва етнографія охоплювала здебільшого фіксації та описи матеріалів з побуту і різних галузей народної культури, в тому числі й фольклор; поняття етнологія визначало праці про народ і його культуру дослідницького теоретичного характеру. З метою термінологічної уніфікації з 30-х років у нас утвердилася назва етнографія. Етнографія України як метод використовує безпосереднє спостереження матеріального й духовного життя народу, його громад, сімейного побуту, світогляду тощо. Поряд з цим етнографія використовує писемні джерела й речові пам'ятки, фольклор, кількісні та картографічні методи. Вона тісно пов'язана з археологією, антропологією, фольклористикою, мовознавством, географією. Етнографія України бере свій початок з часів Київській Русі. В "Повісті временних літ" та ін. творах простежується принцип класифікації племен і народів, висунуто питання про походження Русі. Етнографія України вивчає не лише архаїку — "живу давнину", а й сучасну культурно-побутову сферу життя народів. Як історична дисципліна етнографія України керується науково-методологічними принципами історичного дослідження, необхідністю розгляду предмета вивчення у зв'язку з історичним процесом і соціально-економічним розвитком. Етнографія України поєднує описовий і теоретичний аспекти дослідження. Конкретно-історичний принцип підходу етнографії до вивчення проблем походження і формування етносів, етнічної історії дуже зближує її з історичною наукою. У багатьох випадках етнографія й історична наука безпосередньо стикаються, контактують і взаємодіють, обмінюючись результатами досліджень. Інтереси етнографії з історичною наукою переплітаються і при вивченні історії культури. Етнографія України близько межує з науками, що вивчають культуру. Оскільки етнографія України вивчає не тільки минуле, а й сучасність народів, характер і динаміку сучасних етнічних процесів, для неї надзвичайно важливі є дані соціології — науки про суспільство, конкретно-соціологічних досліджень, демографії. Вивчення етнографією таких компонентів традиційно-побутової культури, як народне звичаєве право, способи та знання лікування людей і тварин, передбачення погоди, метрології, побутового рівня релігійних вірувань має певне предметне співвідношення з науковими дисциплінами медицини і ветеринарії, метеорології, релігієзнавства. На ділянках пізнання морально-етичних стереотипів поведінки, етичних норм, традиційних форм виховання і навчання, психічних особливостей народів, їх характерів етнографія України стикається з інтересами етики, педагогіки, психології. Навчальний посібник "Етнографія України" рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів.Миха́йло Сергі́йович Груше́вський (* 17 (29) вересня[1] 1866, Холм, нині Польща — † 25 листопада 1934, Кисловодськ, РРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок.Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924—1931 роках очолював історичні установи ВУАН.Дмитро́ Іва́нович Яворни́цький (Еварни́цький) (*6 листопада 1855, Сонцівка — †5 серпня 1940, Дніпропетровськ), історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, дійсний член НТШ (1914) й ВУАН (1929).В історичних дослідах основну увагу Яворницький присвятив історії Запорізької Січі.Вікентій В'ячеславович Хвойка (чеськ. Čeněk Chvojka; *21 лютого 1850, Семин, Чехія — 2 листопада (20 жовтня)1914, Київ), найвідоміший український археолог (чеського походження).Досліджував пам'ятки східних слов'ян, зокрема поселення VII—VIII століть у Пастирському городищі та могильниках сіверян у селі Броварки на Гадяччині, доводячи автохтонність слов'янського населення Середнього Придніпров'я.1903 — вивчав пам'ятки українського середньовіччя, вів розкопки на замковій горі в Чигирині, де знайдено рештки споруд з XV—XVI ст.В. В. Хвойка був дійсним членом 11 наукових товариств: Імператорського Московського археологічного товариства, Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей, Київського товариства охорони пам'яток старовини та мистецтва; членом-співробітником Російського археологічного інституту в Константинополі.Здобуті В. Хвойкою колекції, а також рукописні матеріали зберігаються та експонуються в Національному музеї історії України (Київ) та в Державному історичному музеї Москви.Спочив 2 листопада 1914 р. й був похований на Байковому кладовищі в Києві.