Новаторське сценічне мистецтво в 20-30 роки. Лесь Курбас і його театр.

Лесь Ку́рбас (повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада 1937, Ім’я режисера українського театру Леся Курбаса (1887-1942), народженого в Галичині, без жодного сумніву мусить стояти поміж корифеями театру 20 століття, поруч із швейцарським реформатором Адольфом Алія (1862-1926), французом Жаком Копо (1879-1949), англійцем Едвардом Гордоном Крегом (1872-1966), росіянином Всеволодом Мейєрхольдом (1874-1942), німцем Ер віном Піскатором (1893-1966) і австрійцем Максом Райнгардтом (1873-1943).артист УРСР (1925).Закінчивши філософський факультет Віденського університету (1907-1908)

та Львівського (1908-1910), Курбас присвячує себе театрові. Протягом

кількох років він набував акторського досвіду в різних провінціях міста.

Тільки 1916 року він вступив до театру Садовського в Києві. Від цього

моменту після створення експериментальної театральної студії починається

його справжня мистецька кар’єра. Праця в цій студії придалася йому два

роки пізніше пді час організації “Молодого Театру”. У цьому театрі

Курбас ставив чудовий репертуар: “Цар Едіп” Софокла, “Горе брехунові”Франца Грільпарцера, “Кандіду” Бернарда Шоу, “Затоплений дзвін” Гергарта

Гавптмана, “Тартюфа” Мольєра, “Господиню готелю” Карло Гольдоні,

“Ревізора” та “Одруження” Гоголя, “Дядю Ваню” Чехова, “Макбета” Шекспіра

і, ясна річ, низку творів українських авторів, як “Гайдамаки” за

Шевченком, “Чорну Пантеру” Винниченка, “Украдене щастя” Франка...

Це в “Молодому Театрі” Курбас уперше втілив у життя свої ідеї того часу

про шлях театру. Він зайняв рішуче становище проти театрального реалізму(наприклад, як у К.Станіславського) – реалізму, що, згідно з його

переконаннями, придушував актора. Він намагався позбутися рутини,об’єднуючи в одне ціле ритміку й пластику дикції, міміку й акробатичну

гнучкість акторів. Що ж до декорацій та костюмів, то вони творили чудо в фресках кольорових форм відповідно до стилю п’єси: античного,

романтичного, експресивного, символічного або конструктивістичного.Режисер стає абсолютним господарем готованої вистави.

Курбас надавав величезної ваги професійному формуванню акторів і

режисерів. Для цього він виробив систему навчання акторів, основану на

культурі мови й жеста, встановлюючи правила стилю, форми, точності

експресії, ясності кожного руху тіла, потенційної важливості пауз серед

речення, динаміки мотивованих ситуацією контрастів, обов’язкового

вживання технічних прийомів. Курбас вимагав від кожного актора зусилля

концентрації, щоб він заходився загальною ідеєю вистави, збагнув

внутрішні чинники дії та глибокі переживання дійових осіб.

Висока якість й розмах драматичних і ліричних вистав “Березополя” та інших українських театрів тих років досягалися не лише завдяки талантовірежисера й акторів, але також дякуючи винахідницькому генієві малярів-декораторів. У Курбаса, спершу в “Молодому Театрі”, був головним художником Анатолій Петрицький (1895-1964), а потім – в “Березо полі”, з 1922 і до кінця його праці в театрі 1933 року – Вадим Меллер(1884-1962).Курбас набув на Україні такої слави, що інші режисери, які зовсім не поділяли його ідей про театральне мистецтво, імітували його сценічні композиції, переписували музичний акомпанемент, повторюючи постановки,що мали великий успіх у Курбаса, як, наприклад, інсценізація“Гайдамаків” за Шевченком.

61.Оновлення українського образотворчого мистецтва, футуристичні та експресіоністичні захоплення й експерименти.

Образотворче мистецтво - це узагальнена назва пластичних видів мистецтва — живопису, скульптури, графіки, які відображають дійсність в наочних, зримо сприйманих образах, в узнаваних формах самого життя. В образотворчому мистецтві художній образ не розвивається в часі так, як це відбувається в літературі, театрі, кіномистецтві, музиці.Однак, завдяки методам узагальнення і типізації, твори образотворчого мистецтва здатні відображати значні історичні події в їх розвитку, розкривати внутрішній духовний світ людини, втілювати суспільні ідеї. Художник, скульптор, графік не механічно копіюють дійсність, а відтворюють її через своє світобачення, естетичні ідеали.Серед образотворчих мистецтв чільне місце займає живопис. У живописі користуються такими образотворчими засобами як лінія, колір, світлотіні, повітряна і лінійна перспектива тощо. Сказано ж бо, що «світлотінімученик художник». Світлові ми завдячуємо появою кольору. Поєднання-кольорів, кольорова гармонія й утворює в живописі колорит. Завдяки колориту живопис викликає у глядачів певні емоції при вигляді сюжетів, зображених на картинах. Тим більше, що в житті ми маємо справу з предметом кольору, його конкретними втіленнями. Перефразувавши Баха, можна сказати, що класти потрібну фарбу необхідно в потрібне місце.Культурний феномен в образотворчому мистецтві здатний існувати лише в живих взаємодіях, контрастах і чергуваннях яскравого і тьмяного, теплого і холодного, ясного і неясного, графічного і живописного. Справді, тут важливі відтінкиВ образотворчому мистецтві пануючим напрямком був модернізм. У Франції це був фовізм. Фовістами («дикими») називали художників, які вважали, що головним засобом конструювання площинного простору картини є несамовитий суб'єктивний колір. В творах фовістів Матісса, Руо, Дюфі відчувається емоційна сила і стихійна динаміка.Експресіонізм виник у Німеччині. Основоположники цього напрямку робили ставку на яскраву примітивність геометричної спрощеності, деформацію, грубу силу важкого мазка пензля, створюючи свідомо двохвимірне зображення. Художники-експресіоністи презирливо відносились до натуралістичного копіювання дійсності, утверджували пафос моральних ідей. П.Модерзон-Беккер, Е.-Л.Кірхнер, М.Бекман, К.Шмідт-Ротлюф зображували контрасти великого міста, світ артистичної богеми, мешканців міського дна. В центрі експресіоністської концепції світу стоїть людина. Це «людина взагалі», представник всього людства, цілого покоління чи верстви. Тому експресіоністи так рідко дають імена своїм персонажам. В основному ж це «Крик», «Морок», «Розлука», «Втома» — так називались їх картини.Для експресіоністів самовираз особистості був прямою метою. На відміну від кубістів експресіоністи і не пробували внести впорядковану формальну систему в спонтанні виливи внутрішнього життя. Навпаки, все віддавалося у владу інтуїції художника. Відкриті почуття повинні безпосередньо йти від душі до душі; картина була лише мостом, по якому вони передаються. До речі, «Мостом» називалось і об'єднання експресіоністів.Із усіх першоелементів живопису колір, як найбільш емоційна стихія, мав для експресіоністів (як і для фовістів) найбільше значення. У більшості з художників-експресіоністів зберігалася фігуративність, яка й була справжнім «мостом», завдяки якому переживання митця дійсно могли бути передані глядачеві.Експресіонізм був переважно німецькою течією, проте найбільшого розвитку ця концепція досягла у Франції. Причому це відбулося не буквально, а опосередковано. Талановиті, самобутні художники сприйняли багато що від експресіонізму, але не стали його адептами. Наслідування доктрині було долею посередностей. Так, Пікассо винайшов кубізм, однак першим і відійшов від нього, коли той став цілим формальним напрямком. Близьке по суті експресіонізмові мистецтво Марка Шагала залишилося при цьому вповні самобутнім. Весь лад картин Шагала заперечує простір як такий, навпаки, утверджується простір як поле душі, де немає ні гори, ні низу і немає земного тяжіння.Ще одним авангардистським творчим методом в живописі був сюрреалізм. Він ґрунтується на інтуїтивізмі А. Бергсона, психоаналізі 3. Фрейда, герменевтиці В.Дільтея. Першим живописцем-сюрреалістом був Андре Массон. Зацікавившись проблемою несвідомого, він створив рисунки пером, довільно водячи ним по папері. Пізніше Массон став наклеювати на папір шматки тканини, пісок тощо. М. Ернст експериментував в техніці колажа, фотомонатажа, застосовуючи сюрреалістичні методи.Помітним явищем в світовій і російській культурі була творчість основоположника і теоретика абстракціонізму В. Кандінського. Абстрактне (безпредметне) мистецтво було одним з напрямків авангарду в живописі. Перші полотна в цьому стилі були створені цим художником в Росії в 1910 році. Тоді ж він виклав своє естетичне кредо в праці «Про духовне в мистецтві». Це вчення переносило на живопис багато які з функцій музики, наприклад, такі як ліризм і драматизм людських переживань тощо. Тобто, передбачалося, що художникам, як і композиторам, треба було прориватися до самих основ духовності і за допомогою кольорових симфоній висловлювати ті сутності, що не піддаються раціональним засобам осягнення. Правда, подібні ідеї були викладені ще раніше українським футуристом А. Богомоловим в трактаті «Живопис і елементи».В стилі «модерн» працювала група художників об'єднання «Світ мистецтва». Бездоганним смаком і яскравим артистизмом володіли Г. Нарбут, Б. Григор'єв, Б. Кустодієв, С. Чехонін, А. Остроумова-Лєбєдєва. Вони прагнули створити високоестетичне середовище, що оточувало б людину. Тому для них важливим стає синтез архітектури, живопису, скульптури і декоративно-прикладного мистецтва. На жаль, багатьом з них прийшлося згодом кинути мистецтво й виконувати соціальні замовлення нової влади — писати революційні плакати, а то й створювати радянську агітаційну порцеляну і тому подібну масово-героїчну продукцію.

62.Утворення Української академії наук; науково-організаційна робота В.Вернадського, М.Грушевського, А.Кримського, С.Єфремова, М.Василенка, М.Яворського.

Гетьман Павло Скоропадський 14 листопада 1918 р. підписав закон про заснування Української академії наук (УАН) у Києві та наказ про призначення першого складу УАН Першими українськими академіками стали історик Д. Багалій сходознавець, славіст та письменник А. Кримський, літературознавець М. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, природознавець В. Вернадський, біолог М. Кащенко, вчений у галузі механіки С. Тимошенко, геолог П. Тутковський, економіст М. Туган-Барановський, правник Ф. Тарановський, економіст В. Косинський та історик О. Левицький.УАН виникла не на порожньому місці. Наукову традицій: України ще з XIX ст. започаткували вищі школи та наукові товариства Росії та Австро-Угорщини, що діяли в межах українських земель. Та безпосередніми попередниками УАН були передусім Наукове товариство ім. Шевченка у Львові (НТШ) та Українське наукове товариство у Києві (УНТ). Ці недержавні наукові об'єднання стояли за крок до формального перетворення в Українську академію наук.Після Лютневої революції 1917 р. у Києві із членів УНТ було створено комісію для організації Академії наук. За концепцією голови УНТ Михайла Грушевського Академія мала бути недержавним громадським об'єднанням учених на кшталт НТШ чи УНТ. Проте за часів Центральної Ради таку реорганізацію з різних причин здійснити не вдалося.В Українській Державі Павла Скоропадського портфель міністра народної освіти отримав Микола Василенко. На його думку, утворити національну академію наук у Києві мала держава. Для організації академії М. Василенко запросив визначного організатора науки та палкого прихильника створення мережі державних науково-дослідних установ Володимира Івановича Вернадського, який тоді перебував на Полтавщині. Комісія, яку очолив В. Вернадський, виробила законопроект про створення академії та розробила її статут. А після заснування АН та призначення гетьманом її першого складу 27 листопада 1918 р. В будинку УНТ по вул. Ярославів Вал, 36 відбулося установче Спільне зібрання (тепер на фасаді цього будинку на честь заснування УАН встановлено меморіальну дошку). Тоді першим президентом Академії було обрано В. Вернадського, а неодмінним секретарем А. Кримського. Вважаючи президентство в Академії несумісним із будь-якою політичною діяльністю, В. Вернадський наступного дня оголосив про свій вихід із кадетської партії та її центрального комітету.Українська академія наук почала діяти, хоча умови для її праці були вкрай незадовільними. Наступні численні зміни політичної влади в Києві, розруха, голод, кінець кінцем, матеріальні нестатки стояли на заваді науковій та науково-організаційній праці вчених. Кілька місяців УАН не мала навіть свого приміщення. Нарешті в лютому 1919 р. садибу пансіону графині Левашової «з усім належним їй рухомим майном» було передано у власність УАН. Цьому Академія мала завдячувати радянській владі, що, на відміну від української Директорії, прихильно поставилася до Академії наук.Двоповерховий будинок дівочого пансіону графині Є. Левашової було зведено за проектом архітектора О. Беретті у 1850-х роках, коли активно забудовувалась Університетська (тепер Володимирська) вулиця. У 1891-1892 рр. будівлю було реконструйовано й добудовано третій поверх. До 1919 р. тут розташовувалися різні навчальні заклади для дівчат, а також проживали близько 100 учениць жіночої Фундуклеївської гімназії. Від 1919 р. будинок по вул. Володимирській, 54 належить Академії наук. Спочатку в ньому перебували численні наукові установи Академії. Тепер, коли науково-дослідні інститути мають власні приміщення, тут перебуває Президія Національної академії наук України.Назва Академії наук упродовж більш ніж 80-літнього її існування змінювалася кілька разів. 1921 р., щоб підкреслити загальноукраїнський характер академії, її було названо Всеукраїнською академією наук (ВУАН). 1936 р. після перейменування Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) на Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР) Академія дістала назву Академії наук УРСР. 1991 р. після проголошення незалежності України вона стала АН України і, нарешті, 1994 р. - Національною академією наук України (НАН України).Президентами Академії після Володимира Вернадського були правник Микола Василенко (липень 1921 - лютий 1922), історик Орест Левицький (березень - травень 1922), ботанік Володимир Липський (1922-1928), мікробіолог і епідеміолог Данило Заболотний (1928-1929), патофізіолог Олександр Богомолець (1930-1946), біохімік Олександр Палладій (1946-1962). З 1962 р. президентом є учений в галузі металургії і технології металів Борис Патон.Іменами видатних учених, які працювали у ВУАН, АН УРСР і НАН України, названі київські вулиці. Є в нашому місті вулиці М. Василенка, академіків В. Вернадського, О. Білецького, М. Біляшівського, О. Богомольця, Л. Булаховського, В. Глушкова, Б. Горбунова, М. Грушевського, М. Доброхотова, А. Кримського, О. Палладіна та ін. Імена найвидатніших учених та організаторів української науки є і в назвах численних науково-дослідних академічних установ, наприклад: Національна бібліотека України ім. В. Вернадського, Інститут мікробіології й вірусології ім. Д. Заболотного, Інститут фізіології ім. О. Богомольця, Інститут біохімії ім. О. Палладіна, Інститут кібернетики ім. В. Глушкова, Інститут електрозварювання ім. Є. Патона, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського та ін. Праця видатних науковців вшанована численними меморіальними дошками на фасадах будинків, де вони працювали й мешкали, а також пам'ятниками. Зокрема, на проспекті Перемоги встановлений пам'ятник першому президенту НАН України В. Вернадському.