Досягнення в театральному мистецтві та кіно (Лесь Курбас, О. Довженко), театр “Березіль”.

Ку́рбас - був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові. Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Довже́нко- З 1925 року стажист по агітфільму «Червона Армія» А. Строєва, пише сценарій для дітей — «Вася-реформатор». Першим своїм фільмом він назве «Сумку дипкур’єра». Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Наступним фільмом Довженка став «Арсенал» — фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. Нарешті від липня до листопада 1929 року Довженко знімає свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі. На замовлення Сталіна Довженко знімає у 1935 році стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. За «Аероградом» йде «Щорс», що був знятий на вимогу Сталіна, друкує в «Известиях» 31 березня 1942 року статтю «Україна в огні». Однойменна назва належить і сценарію фільму, що його пише Довженко у 1941—1943 роках.Інші фільми: «Мічурін» за власною п’єсою «Життя в цвіту», «Поема про море», кіноповість «Зачарована Десна», «Повість полумяних літ». «Березі́ль» — український театр-студія, заснований у 1922 році у Харкові. Першу виставу «Березілю» було представлено 7 листопада того ж року. Вона називалася «Жовтень» і була створена за текстом творчого постановчого колективу. Працював як державний театр з 1922 до 1926 у Києві, а з 1926 до 1933 — у Харкові. У ньому працювали Бучма, Крушельницький,Ужвій,Гірняк,Чистякова,Сердюк,Антонович, Мар'яненко, Радчук та інші.

 

76.Український мистецький авангард та його доля в 30-ті роки. Авангардне мистецтво — і це теж його особливість — несе в собі специфіку світовідчуття людини XX століття. Художники увібрали в себе шалений темперамент своєї доби, відчуття історичного зсуву, всесвітності змін, які відбуваються зрушенням всіх традиційних координат життя. Невипадково одним з найпоширеніших сюжетів авангардного живопису 10—20-х років стала "Композиція", де зсунуті з місця всі форми, де розколоті слова, де площини наче плавають чи насуваються одна на одну у неспокійному, вібруючому середовищі. Ці картини відбивають всю збентеженість, все сум'яття і невпорядкованість свого часу. І вони ж виявляють пристрасні пошуки нової точки опори для людини у розбурханому й нестабільному світі. Історію авангардного живопису в Україні (як і в усьому світі) можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює 1907—1914 роки. Світова і громадянська війни перервали певною мірою цей процес. Другий період починається з 1920 року, коли знову вибухнули творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, театрі, живопису, архітектурі. Цьому бурхливому бажанню осягати нові форми було покладено кінець у 30-х роках у Радянському Союзі, Німеччині, Італії та ін. — тих державах, де перемогли тоталітарні чи фашистські режими. Причиною нищення авангарду була монополія однієї ідеології, що виявлялося несумісним з мистецтвом, розрахованим не стільки на почуттєве, скільки на інтелектуальне сприймання, що активізує прагнення істини, формує критичність. Додалося й те, що складність мови нового мистецтва унеможливлює офіційний контроль над інакомисленням. Та в 10-ті роки — ще у спокійній атмосфері лише інтелектуально вируючої Європи — українські художники мали змогу знайомитися з європейськими школами. Термін "кубофутуризм" виник з назв двох живописних напрямків: французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Адже кубізм, хоча й розкладав (на "аналітичній" стадії свого розвитку) предмети і фігури, в цілому прагнув до конструктивності, до архітектоніки. Футуризм же — це надзвичайна динаміка, що руйнує конструкцію. Його кумири — рух, швидкість, енергія, він схиляється перед сучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу. Однак саме українські авангардні живописці — при більшому тяжінні до кубізму — об'єдналися під назвою кубофутуризму. Звільняючись від прямого наслідування натури, художники одержали певну свободу по-своєму інтерпретувати світ.Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю, почерпнутою з народної творчості — кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок, де зберігалася близькість до таємничих стихій життя. Тут немає прямих стилізацій, проте є ясна, ритмічна мова кольорів, які звучать дзвінко, локально, наділені силою, але зберігають при цьому вишукану палітру — синьо-фіолетові гами, джерело яких, з одного боку, — вплив фіолетових уподобань М. Врубеля та О. Мурашка, а, з другого, — колорит стародавніх київських мозаїк. Яскравою художньою особистістю був Казимир Малевич, творець супрематизму. Багато хто з тогочасних художників плідно працював у театрально-декораційному живопису (сценографії). Їм подобалося відтворювати атмосферу якоїсь історичної епохи. Блискуче виявив себе у сценографії талант сподвижниці О. Богомазова — О. Екстер, яка склалася як художник у Києві, пізніше відкрила художню школу в Одесі, а у 20-ті роки її діяльність пов'язана з паризькою "Академі модерн". Вона уславилася своїми картинами, ескізами, костюмами, декораціями, в яких представлене протистояння трагічних нерозв'язних суперечностей, античне відчуття неможливості упорядкування світу, трепету перед нескінченним хаосом пристрастей і ворогуючих сил. Український живописний авангард, як кожний великий стиль, має наднаціональний характер. Однак такі його риси, як колористичне багатство (чого ми не знайдемо ні у французькому кубізмі, ні в німецькому експресіонізмі, де колір використовували здебільшого для підкреслення фактури, матеріальності предмета, стану людини), як присутність у фарбах, у формах елементів середньовічної ікони (чергування кутів і овалів, які мали священне символічне значення), а також колориту київських мозаїк (з їх шляхетними рубіновими, смарагдовими, золотистими гамами, що перериваються темними згустками фарб) і, нарешті, декоративність (запозичена з українського селянського побуту, взята від хати-мазанки) — вся вітальна сила селянського мистецтва надають йому певної національної специфіки.Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко (1887—1964). Український мистецький авангард творив справді високе мистецтво. 10—20-ті роки становлять собою цілу епоху в житті України. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ. Митці й науковці натхненно, наполегливо працювали у різних умовах — і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші — ще сприятливі для розбудови національної культури — пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно (наче передчуваючи нетривалість цих умов) науку і мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і такий значний його внесок у світову культуру

77.Львів - центр культурного життя Західної України в міжвоєнний період. Стрілецький епос Для української освіти під польською владою настали тяжкі часи. Відразу після окупації Галичини були ліквідовані українські кафедри Львівського університету, а обіцянка уряду заснувати окремий Український університет ніколи не булоа виконана. Були полонізовані й інші вищі навчальні заклади Львова - Політехніка, Академія ветеринарної медицини та Академія зовнішньої торгівліУ відповідь українці заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925). Першим його ректором став літературознавець і поет Василь Щурат. У період свого піднесення університет налічував три факультети, 15 кафедр, 54 професори і близько 1500 студентів. Викладання велося консперативно в приміщенні різних українських установ, а часом навіть у помешканнях професорів. Закордонні університети визнали Український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими вищими школами та без затверджень зараховували студентам роки навчання в ньому. Водночас функціонувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет і політехніка припинили своє існування.Ареною гострої польсько-української конфронтації стало шкільноцтво. Українці прагнули такої школи, яка б допомогала підносити національну культуру і свідомість, натомість урядові кола вбачали у шкільництві засіб виховання польського державного патриотизму, а в перспективі - асиміляції непольських народів. У 1924 році сейм Польщі прийняв закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні. Товариство «Просвіта» утримувало величезну мережу читалень, публіковало навчальні матеріали,відкривало дитсадки, вело цілий ряд курсів.Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство імені Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20-30-х роках було понад 200 науковців.Західноукраїнська література в цей час збагатилася багатьма новими іменами. Серед поетів виділілися Роман Купчинський, Олег Бабій, Юра Шкрумеляк, Микола Матіїв-Мельник, з молодшого покоління - Богдан Кравців, Богдан-Ігор Антонич, Святослав Гординський. Із Західною Україною була тісно пов"язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися у Празі, Варшаві і Львові,- Юрія Косача, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Євгена Маланюка та ін.До найпомітніших явищ у прозі належали твори Уласа Самчука (роман "Волинь" та ін.), трилогія Р.Купчинського "Заметіль", присвячена історії галицького стрілецтва, історичні та інші повісті Богдана Лепкого. Серед прозаїків Західної України і емігрантів у 30-х роках вирізнилися Василь Софронов-Левицький, Галина Журба, Ірина Вільде, Наталена Королева. Для тогочасного літературного процесу була характерна значна політизація. Письменники розділилися на три основні групи. Прихильники націоналістичного напрямку згуртувалися навколо журналу "Вістник, редагованого Дмитром Донцовим. До них належали Улас Самчук, Олесь Бабій, Юрій Клен, поети - члени так званої квадриги - Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз. До групи "пролетарських" письменників, що орієнтувалися на Радянський Союз, входили асиль Бобинський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Ярослав Кондра, Кузьма Пелехатий, Степан Тудор та ін. Молоді "пролетарські" письменники об"єдналися в літературно-мистецьку групу "Гроно" і видавали у Львові журнал "Вікна". До них примикала також група "новошляхівців", які гуртувалися навколо журналу "Нові шляхи", редагованого Антоном Крушельницьким. Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого можна віднести Петра Карманського, Юру Шкрумеляка, Богдана-Ігора Антонича, Осипа Турянського, Ірину Вільде, Богдана Лепкого, Наталену Королеву, Андрія Чайківського, Катрю Гриневичеву та ін. Ліберальних поглядів дотримувалися також письменики старшого покоління - Василь Стефанік, Уляна Кравченко, Марко Черемшина.Великий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори Іван Труш, Антін Манастирський, Олена Кульчицька, Олекса Новаківський, Йосип Курилас, Леопольд Левицький.У Західній Україні існували також польські та єврейські культурні осередкі. Важливим центром польської культури (поряд з українською) залишався Львів зйого Університетом Яна Казимира. Світової слави зажила львівсько-варшавська філософська школа. Польсько-український конфлікт позначився і на взаєминах національних культур. Траплялися випадки плідної співпраці польських та українських культурних діячів, але в цілому між інтелектуальними елітами двох націй панувало відчуження. Стрілецький епос Між часами військових походів запорозьких козаків та бойовою діяльністю українських січових стрільців, які вперше з¢явилися на Західній Україні десь у 1914 році, минуло більш як півтора століття. Однак тих і тих об¢єднувала спільна мета: незалежність України, боротьба з її ворогами. У пісні “Де Дніпро наш котить хвилі” з пошаною згадується Запорозька Січ, де “козацтво виростало”, а кожна з чотирьох строф пісні закінчується рефреном “Україна, Україна, славний край козачий!”. Ця ж тема заучить у пісні “Не миритись, милі браття” (Най воскресне запорожців Давня слава і грімка), а також у піснях “Наша славна Україно!” (“Хоч козацтво у могилі, Ми для тебе ще живемо”). У стрілецькій пісні “Січ іде”(вперше виданій у Києві в збірнику “Стрілецькі пісні” 1992 року, с. 281) з гордістю згадуються імена славних гетьманів Богдана Хмельницького, Дорошенка, Мазепу, Виговського А з українськими січовими стрільцями ХХ ст. жорстоко розправився комуно-радянський режимМистецька творчість січових стрільців досить різноманітна. Незважаючи на постійні сутички з російськими окупаційними військами, у Третьому корпусі Української Галицької Армії (УГА) видавалася газета “Стрілецький Шлях”. Мали січові стрільці і власний театр, у якому виступало близько 50 акторів. І цікаво відзначити, що поряд з виставами-сценками з життя січовиків театр мав у своєму репертуарі класичні твори. Так, у стрілецькому театрі деб¢ютували опери “Галька” С. Монюшка та “Катерина” М. Аркаса, ставились тут також оперети “Циганський барон” Й. Штрауса, “Циганська любов” Ф. Легара та інші драматичні твори.Не знаю, чи є у Європі народ більш пісенний, ніж український (хіба що італійський?). Важко визначити кількість українських народних пісень. Їх багато. А щодо пісень січових стрільців, то вони не менш різножанрові: передусім, це закличні, маршово-бойові, а також скорботні, любовні, жартівливі. У хрестоматії “Героїчний епос українського народу” (Київ, “Либідь”, 1993 р.) один із шести розділів книги цілком присвячений стрілецьким пісням (сс. 385-405). Із 42 опублікованих тут стрілецьких пісень 18 з них – безавторні щодо музичного оформлення (а це підкреслює їх народну популярність, в Україні). Найпродуктивнішими авторами слів і музики стрілецьких пісень проявили себе Роман Купчинський (старшина стрільців, голова Товариства Письменників і Журналістів у Львові, автор біля 60 текстів і мелодій стрілецьких пісень), Михайло Орест Гайворонський (композитор, диригент, автор багатьох маршово-бойових, церковних та дитячих пісень, автор музики для симфонічних та струнних оркестрів) та Лев Лепкий (також старшина стрільців, редактор видавництва “Червона Калина”, автор стрілецьких пісень “Гей видно село”, “Ми йдем вперед”, “Коби скорше з гір Карпатських” та інших). Йому ж, Л. Лепкому, належить мелодія відомої скорботної пісні “Журавлі” (слова пісні написані його братом). Стрілецька пісня “Журавлі”, ставши народною завдяки своїй популярності, була особливо улюбленою січовиками, Вона і сьогодні на музичних вечорах хвилює і чарує нас своєю вразливою щирітю, високо поетичністю, як і згадками про наше минуле...

78.Літературні групи Галичини та їх представники в міжвоєнний період Популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу й українську мову виникають спілка селянських письменників "Плуг" і організація робітничих письменників "Гарт". Життя йшло вперед, назрівала потреба шукати нових форм об'єднання літературних сил. На руїнах "Гарту" виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927), органом якої став журнал "Гарт", та ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926), що видавала періодично свої альманахи-зшитки (до 1928). Особливої уваги заслуговує український символізм, яскраво виявлений у раннього П. Тичини, а також у Євгена Плужика та ін., виникнувши ще до жовтня 1917, повністю сформувався протягом 1917—1919 рр., мав свою групу ("Біла студія") і мистецькі трибуни "Літературно-критичний альманах", журнал "Музагет". Футуристи виявилися відкритими красі динамічної, жорсткої, позбавленої традицій, нової соціальної реальності. І невипадково їх твори часто були сповнені революційною романтикою. Як хвала революційній бурі сприймалися поезофільми та ревфут-поеми "Тов. Сонце", "Весна", "Степ" (1919) М. Семенка. У різних модифікаціях футуризм проіснував понад десятиріччя. Група неокласиків включала визначних майстрів слова - М. Зерова, М. Драй-Хмару, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта. Перші ознаки формування цієї групи (навколо журналу "Книгар") відносяться до 1918 р. Неокласики вважали, що Україна більш схильна до європейської культури, їх зусиллями вперше в українській літературі налагоджуються переклади систематичні переклади світової літератури, зокрема античної.Далі слід зазначити, що великий вплив на тогочасну молоду прозу мав письменник Микола Хвильовий. По-перше, як неофіційний ідеолог ВАПЛІТЕ - письменницької організації, що об'єднала найкращі літературні сили другої половини 20-х років. Маючи підтримку таких однодумців, як О. Досвітній та М. Яловий, М. Хвильовий виступав проти засилля в літературі примітиву, кидає гасло "Геть від Москви", маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на "психологічну Європу". Немало однодумців було у них і в інших галузях культури. В сценічній діяльності це найбільшою мірою стосувалося Л. Курбаса, в кінорежисурі - О. Довженка.Показова для того часу доля письменника Івана Багряного. Як письменник і поет, належав до так званих «попутників», тобто письменників «непролетарських» щодо ідеології. Літературну кар’єру почав у 1926 році в Києві, в журналі «Глобус» та «Життя й Революція». В 1929 році мав уже три окремих книжки і підданий совєтською критикою остракізмові, яко «антисовєтський» поет і письменник, «куркульський ідеолог». Організаційно належав до літературної організації «Марс» (Майстерня Революційного Слова), що була організацією так званих «попутників» і куди входили найвидатніші письменники-“попутники» того часу: В.Підмогильний, Д. Фальківський, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Є. Плужник, Т. Осьмачка. Також був приятелем найбільш опозиційно настроєних письменників і політичних діячів України в кінці 20-х років — таких, як М. Хвильовий, Остап Вишня, М. Куліш, М. Яловий, П. Христовий, О. Досвітній тощо». Деякі межі поет зумів переступити, й ортодоксальна критика відреагувала негайно. 1928 року в рідній Охтирці, з допомогою земляків, завжди радих посприяти ближньому, надто коли за це віддячено пляшкою оковитої, Багряний публикує поему «Аvе Магіа» На титульній сторінці стояло: Видавництво «САМ». Отже, Іван Багряний був, по суті, батьком українського самвидаву.

79.Українське образотворче мистецтво Галичини: Олекса Новаківський, Петро Холодний.

Важливим проявом активізації художнього життя були мистецькі виставки, зародження та формування мистецької критики. Значну роль відігравали й засновані на початку століття музеї, які виникали не спонтанно, а як наукові інституції, що проводили систематизаційну, виставкову та популяризаторську діяльність, залишаючись водночас скарбницями національних надбань. Невід’ємною частиною мистецького процесу було меценатство. Українське мистецтво в Галичині підтримувалось зусиллями митрополита А.Шептицького. На зламі століть формується нове покоління художників, виховане у провідних мистецьких закладах та приватних студіях Європи: КАМ, Паризькій Національній школі мистецтв, Віденській художньо-промисловій школі. Цей час висунув цілу плеяду видатних митців. В українське мистецтво назавжди увійшли імена І.Труша, О.Кульчицької, М.Сосенка, О.Новаківського, які стали врівень з найкращими здобутками західноєвропейського мистецтва. Реалізм минулого століття у художній сфері краю отримав логічне продовження у вигляді імпресіонізму.

Архітектурна творчість 20—30-х років, яка була позначена як спорудами українського національного стилю (комплекс будівель у стилі козацького бароко, що пізніше ввійшли до Української сільськогосподарської академії, Центральний залізничний вокзал у Києві у стилі так званого українського модерну тощо), так і західноєвропейського конструктивізму.Споруди конструктивістського напряму зводилися переважно в великих містах. Це будинок Держпрому у Харкові, кінофабрика у Києві, ряд споруд проектних інститутів, електростанції тощо. В змішаномустилі були збудовані будівлі Верховної Ради і Раднаркому у Києві, меморіальний музей Т. Шевченка у Каневі. Найбільш відомими архітекторами цього періоду були П. Альошин, О. Вербицький, Д. Дяченко, В.Заболотний, В. Кричевський, І. Фомін. Оле́кса Харла́мпійович Новакі́вський) — український живописець і педагог.. Новаківський, крім творчої роботи, займався і педагогічною діяльністю: мав надзвичайно багато учнів (кілька десятків), проте жоден з них не перевершив самого Новаківського.В 1923 заснував у Львові мистецьку школу, що стала відомим осередком малярської культури у Західній Україні. Його школу пройшли Володимир Гаврилюк, Святослав Гординський, Стефанія Ґебус-Баранецька, Лев Ґец, Михайло Драган, Олекса Друченко, Василь Дядинюк, Софія Зарицька-Омельченко, Іван Іванець, Іван Кейван, Іванна Нижник-Винників, Емілія Охримович, Леонід Перфецький, Ольга Плешкан, Роман Сельський, Володимир Сениця, Григорій Смольський та багато інших мистців, які пізніше здобули визнання і світову славу.У 1924-25 очолював факультет мистецтва Львівського (таємного) Українського Університету. Учнями Новаківського 1932 року була створена мистецько-ідеологічна група РУБ, С. Рудакевич-Базюк.Помер у Львові, похований на Личаківському кладовищі. У Львові відкрито художньо-меморіальний музей художника. Твори Перед українською публікою Новаківський уперше виступив ще на виставці «Товариства для розвою руської штуки» (1901), але ширшу популярність здобув собі тільки першою збірною виставкою у Кракові (1911)..Перша львіська збірна виставка Новаківського, укладена 1921, була його великою перемогою. Особливо сердечно сприйняла митця польська критика, що знайшла в ньому українського епігона краківської школи.Краківський «Автопортрет», портрет дружини («Моя муза»), низка триптихів та кільканадцять пейзажів, побіч своєї наглядної залежності від лауреатів краківської школи, забезпечать Новаківському тривке місце в історії українського мистецтва Холодний Петро Петрович, — один із найвизначніших українських митців ХХ століття, який особливо відзначився як маляр та графік, а тематика його творчості – це ікони, вітражі, мозаїки Творчість Тематика творчості Холодного — ікони, вітражі, мозаїки.Головні його праці монументального характеру в неовізантійському стилі: іконостас і мозаїки в церкві св. Андрія (Баунд-Брук, Нью-Джерсі), вітражі і мозаїки (1964—1965) у церкві св. Івана Христителя (Ньюарк, Нью-Джерсі), ікони в церквах Гантеру (Нью-Йорк, 1963—1964), Ґлен Спей (Нью-Йорк, 1969), у Трентоні (Нью-Джерсі), вітражі в церкві св. Юрія (Нью-Йорк), іконостас української католицької церкви в Лурді (Франція).Проте Холодний як митець різносторонній, видатно працює також у ділянках краєвиду і фігуральної композиції, включно до зображень жуків у збільшеній формі на основі власної ентомологічної колекції.На творчості Холодного помітні впливи модерних течій, насамперед кубізму та конструктивізму, тим самим він наближається до школи Михайла Бойчука. ії.Холодний є також майстром книжкової графіки, довголітнім ілюстратором журналу для дітей «Веселка». У дрібній графіці (екслібриси, фірмові знаки, монограми), ориґінальній у змісті і формі, відзначається елеґантною легкістю лінії.Холодний учасник численних виставок ОМУА, зокрема в Детройті (1960).У музеї в Ньюарку (1977); мав індивідуальні виставки в Нью-Йорку, Філадельфії (1973 і 1977), в Чикаго (1977) і ретроспективну виставку у його 80-ліття (1982) у Нью-Йорку.

80. Освіта, наука, радіо, образ.мист. в другій світовій Наука З початком війни відбулось об'єднання кількох інститутів Академії наук України, які були евакуйовані на Схід. На базі промислових підприємств продовжували працювати Інститут електрозварювання у Нижньому Тагілі, Інститут енергетики — у Копейську (Челябінська обл.), Інститут чорної металургії — у Свердловську, фізико-технічний інститут — в Алма-Аті. Усі вони мали тісні виробничі зв'язки щонайменше з 300 промисловими підприємствами Російської Федерації, Казахстану.Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний відомим вченим Є. Патоном, досяг вагомих результатів. Усі свої знання і досвід віддавав лікуванню поранених воїнів хірург-офтальмолог В. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, що перебував у Ташкенті.Важливі завдання постали перед українською історичною наукою, яка була покликана роз'яснювати високі цілі визвольної війни, розкривати перед широкими масами героїчне минуле народу, його самовіддану боротьбу проти загарбників у різні періоди історії. За час евакуації було видано перший том чотиритомного підручника "Історія України" для вузів, що охоплював період з найдавніших часів до 1654 p., науково-популярний "Нарис історії України", перший том "Наукових записок" Інституту історії і археології України АН УРСР. Освіта У роки війни понад ЗО українських вузів працювали в евакуації. У лютому 1942 р. поновив роботу у Кзил-Орді (Казахстан) університет, що утворився з об'єднаних в один Київського та Харківського університетів, Одеський перебував у Байрам-Алі (Туркменія), Харківський хіміко-технологічний — у Чугчику (Узбекистан), Київський індустріальний — у Ташкенті, Миколаївський суднобудівний — у Пржевальську. Окремі вузи влились як факультети до місцевих навчальних закладів.У тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання, зокрема в Саратовській області — ЗО українських шкіл і класів, у Свердловській — 18, у Новосибірській — 11. Там же розміщувались евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади.Великим був внесок літераторів у мобілізацію людей на боротьбу з фашизмом. Близько 80 письменників, майже третина членів Спілки письменників України, пішли в діючу армію.

Преса. Радіо Важливу роль у мобілізації народу на боротьбу з фашистськими загарбниками відігравали засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 р. були евакуйовані у східні райони Росії. Українські видавництва об'єдналися в одне — Українське державне видавництво, яке працювало спочатку в Саратові, а пізніше в Москві. Воно випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців. Багато літературних творів було надруковано у громадсько-політичних журналах "Українська література", "Україна" та "Перець"..У тилу ворога розповсюджувалися газети "Радянська Україна", "Література і мистецтво". Крім центральних свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони. Зокрема, у Вінницькій області виходила газета "Партизанська правда", у Київській — "Народний месник", а в партизанському загоні ім. Боженка — "Вільна Україна".Особливого значення в умовах окупації набуло радіомовлення. Уже в листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та "Радянська Україна" у Москві. У них працювали редакції останніх вістей, агітації і пропаганди, літературна, музична та ін. Щоденний обсяг мовлення становив 10 годин 5 хвилин, з урахуванням транслювання у різних програмах мовлення становило 12 годин 35 хвилин. Театр та кіно Десятки українських театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад несли своє мистецтво фронтовикам, надихаючи їх на боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини. Київський театр опери та балету ім. Т. Шевченка послав на фронт 22 бригади, які дали 920 концертів, Запорізький ім. М. Заньковецької — три бригади, які показали 214 вистав і концертів, Київський драмтеатр ім. І. Франка здійснив на фронті 206 вистав і концертів.Усього театри України послали на фронт 108 концертних бригад, які несли воїнам українську пісню, танці, музику, їхні виступи бачили і слухали сотні тисяч бійців.Глибокого патріотизму було сповнене українське кіномистецтво. Вже наприкінці 1941 р. відновили свою роботу студії художніх фільмів: Київська (в Ашхабаді) та Одеська (в Ташкенті). Українська студія хронікальних фільмів працювала в Москві та Куйбишеві на базі центральної студії кінохроніки. У Ташкенті розгорнула діяльність студія "Київ-техфільм".Українськими кіномитцями в цей період було створено кілька високопатріотичних художніх фільмів, бойових кінозбірників. Зокрема Київська кіностудія поставила фільми "Олександр Пархоменко" Л. Лукова, "Як гартувалася сталь" М. Донського, "Партизани в степах України" І. Савченка.

Образотворче мистецтво Умови воєнного часу вимагали перебудови всього художнього життя, підвищеної уваги до агітаційно-масових форм. Бригади художників виїжджали на фронт, заводи, у колгоспи, вели активну художню пропаганду і збирали матеріали для майбутніх творів. Кореспондентами фронтових газет, авторами бойових листків були О. Будников, М. Огнівцев, П. Пархет. Багато художників працювали безпосередньо у військових частинах, у редакціях фронтових газет, зі зброєю в руках боролися проти ворога. художники І. Макогон, С. Григор'єв, С. Єржиковський, О. Любимський та майбутні майстри українського образотворчого мистецтва В. Бородай, В. Задорожний, І. Гуторов та ін. Смертю хоробрих полягли в боях за батьківщину скульптори Б. Іванов та Г. Пивоваров, живописці Ф. Кличко, П. Сударик, О. Нестеренко, графіки В. Нерубенко, Л. Вербицький, П. Горілий. З усіх жанрів образотворчого мистецтва в цей період найінтенсивніше розвивається графіка. Тут перше місце посідають агітаційні види — плакат і сатиричний малюнок.

81. Шістидесятники Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

82.Тоталітаризм і українська культура 50-80-х років ХХ ст. 50—80-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення маєукраїнська музика. Створено нові опери (Г. Жуковського, Ю. Мейтуся, Г.Таранова, В. Кирейко, Г. Майбороди, К. Данькевича, С. Людкевича, А.Кос-Анатольського), балети (автори — М. Скорульський, В. Нахабін, А.Свеш-ніков, Д. Клебанов, К. Данькевич), симфонії (Б. Лятошинський, В.Борисов, А. Штогаренко, Г. Майборода, К. Домінчен, М. Колесса). Увокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себеЛ. Ревуцький, М.Веріковсь* кий, Ф. Козицький, в хоровому — П. Гайдамака, Ф. Козицький,К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному — П. Майборода, А. Филипенко,А. Кос-Анатольський, І. Шамо. Українські виконавці здобули світовевизнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д. Гнатюк, Б.Руденко, Т. По-номаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова та багато інших.В українському живопису цього періоду продовжує панувати тема героїчноїборотьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образисучасника та образи природи у Н. Глущенка, І. Бокшая, С. Шишка, Т.Яблонської, А. Шовкуненка, а також історичного минулого у творах М.Дерегуса, А. Лопухова, В. Чеканюка, В. І Наталі на.Невід'ємною частиною багатоаспектного прояву української культуризазначеного періоду, що відбивало у свідомості українця ознаки етпобуття народу, його тяжіння до пантеїстичного світогляду, була народна культураі безпосередньо народне мистецтво. Народному мистецтву як певній художній структурі властиві певні стильові ознаки: декоративність,стилізація зображень, узагальненість образів, композиційна ясність,внутрішня сутність твору, що розкривається при його сприйнятті. Розвиток народного мистецтва в 50—80-х роках триває у двох основних напрямках:художні промисли та індивідуальна творчість майстрів. Саме в цей періодвід оригінального злиття настінних розписів і народного лубка народився станковий народний живопис, що його репрезентували М. Примаченко, Є.Миронова. М. Буряк та ін.. Саме в цей час буловинайдено нові ((юрми застосування народного живопису. Крім малюваннястанкових композицій на папері, майстри оформляють дитячі книжки(широковідомі ілюстрації Марії Примаченкодо віршів М. Стельмаха "Журавель" та "Чорногуз приймає душ"), створюють,розписують фарфор, працюють у сучасній архітектурі.Цікавим і досить виразним народним мистецтвом фігурного гончарства є опішнянські фігурки. Незважаючи на несприятливі умови розвитку, українська культура у 80-хроках продовжує розвиватися, адже саме в цей період були створені умовипробудження української свідомості, накопичення національно-культурногопотенціалу, відновлення історичного методу при аналізі питань походженняукраїнського народу, його древніх коренів. Внаслідок цього відбуваютьсязміни в образотворчому мистецтві (авангардистські течії і національнатематика), музиці (український рок, фестиваль "Червона рута"), кіно(звернення до історичної тематики).У 80-х роках починають повертатися до творчості реабілітовані українськіписьменники. Повернено із небуття багато призабутих і зовсім забутихмитців, які своєю діяльністю торували шлях розвитку самобутньоїукраїнської культури (В. Винниченко, О. Ольжич і багато інших).У процесі відродження української культури гідну роль відіграють"шістдесятники", загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д.Пав-личко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу,України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним,заглиблюється в проблему обов'язку митця перед народом (роман у віршах"Маруся Чурай"), І. Драч розкриває непростий зв'язок науково-технічногопрогресу з духовними цінностями нації ("Чорнобильська мадонна"),В. Голобородько філософськи осмислює сенс людськ