Книгодрукування в Україні у XVII – XVIIІ ст. Діяльність Києво-Печерської , Почаївської, Чернігівської книгодрукарень.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Книгодрукування в Україні у XVII – XVIIІ ст. Діяльність Києво-Печерської , Почаївської, Чернігівської книгодрукарень.



Велике значення для розвитку й поширення культури мали друкарні, яких у другій пол. XVII ст. в Україні діяло одинадцять: у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Новгороді-Сівсрському, Чернігові, Львові та ін.Провідне місце в розвитку книгодрукування посідали Галичина і Волинь. У Львові й Острозі працював першодрукар Іван Федоров. Вже наприкінці XVI ст. Львів став значним осередком книгодрукування. Тут, крім братської, діяли ще кілька друкарень: Михайла Сльозки(1638 — 1667), Арсена Желиборського (1644 — 1646), Йосипа Шумлянського та монастиря св. Юра (1687 — 1688 і 1700). В останній з них Йосиф Городець-' кий, відомий як друкар і мандрівник до країн Близького Сходу, у 1700 р. випустив «Ірмологіон» — перший у східних слов'ян нотний друк. Але друкарство розвивалося й поза Львовом.Крім короткочасних балабанівських друкарень (Стра-тин і Крилос), відомі мандрівні друкарні. Від друкарні Луцького братства, яке користувалось обладнанням Домжива Лютковича, збереглося лише одне видання (1640), від Кременецької друкарні — три (1638). Перемишльське братство отримало королівський дозвіл на заснування друкарні, проте не змогло видати жодної книги.Незважаючи на зумовлені об'єктивними причинами невдачі, чисельність спроб у галузі книгодрукування переконливо свідчить про інтенсивність культурного життя і наявність широкого кола людей, які розуміли значення друкованого слова. Львівська братська друкарня вже з перших років свого існування почала реформу кирилиці.Книжкова продукція західноукраїнських друкарень служила посібником для навчання грамоти не тільки в Галичині, на Волині і Холмщині, а й на Закарпатті та Буковині. Сприяючи підвищенню освітнього рівня населення, книги стали важливим засобом розвитку української культури і зміцнення її міжнародних зв'язків. На Східній Україні книгодрукування виникло лише у другому десятиріччі XVII ст., хоча на Західній Україні (Галичина, Волинь) воно зародилося в кін. XVI — на поч. XVII ст. Така послідовність закономірна. Вона відповідала тодішнім історичним умовам життя і боротьби українського народу за соціальне й національне визволення. Оскільки тягар цієї боротьби припав насамперед на Західну Україну, саме там почалося пожвавлення національної культурної діяльності у формі братств, вчених гуртків, шкіл вищого типу, нової літератури.У 1615 р. в Києві виникло Богоявленське братство, до якого колективно записалося все Запорізьке козацьке військо на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. Тоді ж у Києві заснували братську школу на зразок львівської. Того ж року створили і першу в Східній Україні друкарню. Вона була організована в Києво-Печерській лаврі.Фундатором першої в Києві друкарні називають Єлисея Плетенецького. Тут побачили світ два невеликі видання — «Часослов» і віршований панегірик «Образ доброчинностей». У 1619 р. була видана монументальна книга «Анфологіон» — збірник святкових служб на весь рік. Цей збірник переклали з грецької мови і тлумачили відомі українські вчені і письменники того часу Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда.«Лексикон» Памва Беринди — одне з найвизначніших видань друкарні Києво-Печерської лаври, яке містить 6962 словникові статті не тільки мовознавчого, а й енциклопедичного змісту. Це — первісток східнослов'янської лексикографії. Крім лаврської, у 20-х роках XVII ст. в Києві працювали ще дві приватні друкарні — Тимофія Вербицького і Спиридона Соболя.Після переможного закінчення Національно-визвольної революції під проводом Б.Хмельницького почався новий період в історії українського народу, української культури, зокрема київського книгодрукування, пов'язаний з іменем Інокентія Гізеля, який керував Лаврою та її друкарнею понад чверть століття (1656—1683).У 1659 р. лаврська друкарня видала тодішньою українською літературною мовою пам'ятку епохи — «Ключ разуменія...» Іоаникія Галятовського. Того ж року побачила світ книга «Постановленіє о вольностях войска Запорожского» — видання документів, що стосуються гетьманства Ю.Хмельницького.Згодом вийшли друком «Києво-Печерський патерик», збірник проповідей архієпископа Лазаря Барановича «Меч духовний», трактат про мораль «Мир с Богом человеку», найвизначніше видання «Синопсис» — ши-рокодоступний, літературно опрацьований посібник з рідної історії.Київські вчені підготували й видали багато навчальної, полемічної, а також історичної і художньої літератури: панегіриків і драм. Випускаючи книги рідною мовою в часи особливо жорстокого національного гноблення, київські вчені заявили на весь світ, що народ український не скорився, що існує його мова.У XVIII ст. в різних містах України: Кременчуку, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та інших — виникають друкарні. Проте царський уряд, здійснюючи насильницьку русифікацію, чинив усілякі перешкоди книговидавничій справі, зокрема в галузі друкування богословських та цивільних видань українською мовою. Офіційні документи також треба було писати російською мовою. Розвиток книговидавничої справи українською мовою поступово припинився.У XVIII ст. відбувається занепад українського книгодрукування.Петро І закрив останню книгодрукарню в Україні, яка існувала при Києво-Печерській лаврі. Дозволялось, правда, видавати друком невелику кількість церковної, богослужебної літератури. Більшість творів світської літератури знову почала розповсюджуватись у рукописах.Ціле століття в Україні робились спроби відновити своє книгодрукування. За непослух у Москву було забрано всю Чернігівську друкарню.Книги українських авторів у Москві палили — щоб та «єресь і смута в світі не були». Кілька разів видавались розпорядження про заборону росіянам «книг литовськая печати» купувати і тримати в домах, хоча книги були в основному церковні, далекі від політики.

37. Розвиток філософії та науки в Україні у другій половині XVІІ – XVIІІ ст.

Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками — у XVIII столітті. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький вчений П. Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є незмінними. Приблизно так само міркував і М. В. Ломоносов.Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской» Прокопович виклав свою концепцію «просвіченого абсолютизму». Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т. Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Джона Локка і Шарль Монтеск'є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями — він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний» труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, — так міркує Сковорода в творах «Благородний Еродій», «Убогий жайворонок», «Бджола і Шершень» та ін.Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про «сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким — стверджує філософ.Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї. (див. також ноосфера як продоаження ідей Сковороди).



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.204.48.64 (0.005 с.)