Культурно-освітня діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822— 1899 рр.) та Миколи Костомарова (1817—1885 рр.) вони заснували політичну таємну організацію — «Кирило-Мефодіївське братство», до складу якої входило дванадцять активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т. Г. Шевченко.

Впродовж 14 місяців існування братства його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії. їхні думки про суспільний розвиток і долю України найбільш сконцентровано викладені у - «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»), яка є політичним маніфестом братства. Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40—50-х років XIX ст. На їх думку, всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху федерації повинна була піти Україна, яку М. Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою та найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств.

Братство поставило собі за мету перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в рамках "слов'янської конфедерації. Але за короткий час свого існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані.

Слід підкреслити, що Кирило-Мефодіївське братство відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення. ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на деякий час перемістився у Петербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м'якший, ніж у провінції, осіли після заслання кирило-мефодіївці Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський.

 

Українська література в першій половині ХІХ ст.

Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українсько література, яка виникла ще до появи грам лики Иавловського під впливом ідей романтизму. «Батьком» нової української літератури часто називають Івана Котляревського (1769-1838). Поема Коїляревського «Енеїда» (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією. Цей бурлескно-травестійний твір с однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, а якій автор подав панорамну картину українського народного життя, бурлескно-травестійні образи троянців і античних богів, описи їхніх взаємовідносин, багатство етнографічного матеріалу, гумористичний підхід до теми, насиченість гострою суспільно-моральною сатирою зробили поему Котляревського надзвичайно популярною. Гумористично-сатирична форма літературної творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами. 20-ті — 40-ві роки позначаються досить енергійним розвитком етнографії, мовознавства та журналістики, який пов'язаний з діяльністю Харківського університету. Так, при Харківському університеті з'являються такі журнали, як «Харьковскій Демократ», «Украинский вестник». Украинский журнал», альманахи «Сніп», «Молодик», зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів. Першість серед українських письменників у російській літературі, безумовно, належить Миколі Гоголю (1809-1852). Два цикли його повістей «Вечори на хуторі близ Диканьки» (1831-1332) та «Миргород» (1835) започаткували нову епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі. Т. Шевченко у вірші «Гоголю» (1844) висловив усвідомлення своєї ідейио-творчої близькості до письменника, а в листі до 8. Рєпніної писав: «Перед Гоголем слід благоговіти ях перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов'ю до людей.

 

 

Українська література в другій половині ХІХ ст.

Відбувається кількісне зростання визначних письменницьких індивідуальностей, збагачується тематика літературних творів, розширюється жанрове коло, зростає зв'язок зі світовим досвідом через переклади та художній синтез.50-60-ті роки XIX ст. стали підготовчим етапом де періоду «великого реалізму». Після смерті Т. Шевченка послідовність у літературній праці перейняв Пантелеймон Куліш. Вік не тільки був поетом, перекладачем, критиком й літературознавцем, істориком і мовознавцем, а й створив перший класичний український роман «Чорна Рада». П. Куліш змальовує яскраву картину суспільних, соціальних та політичних відносин в Україні кінця XVII а., дотримуючись так званого «етнографічного» реалізму, який належало розуміти як вірність у відображенні національних оис народу, його етико-морального обличчя, національної вдачі, світогляду, емоційності тощо. Поруч з П. Кулішем відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Стороженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федьчович. Романтизм на той час поступово занепадає. Під впливом філософських ідей гегельянства і позитивізму, а також внаслідок загального посилення соціальної проблематики в житті тогочасного суспільства, спостерігаючи злиденне життя міста й села, письменники звернулися до нового літературного напряму — реалізму. На початку 60-х років з'являється перший український соціальний роман «Люборацькі»'А. Свидницького, опублікований І. Франком лише в середині 80-х років. 70-ті — 80-ті роки — початок епохи «великого» реалізму. 8се ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема, зосередженість на житті селян, український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. У літературі виступають прозаїки європейського рівня: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б. Грінчеико, І. Франко. Одним з перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький.

 

Український театр в ХІХ ст.

Проблеми національного самоусвідомлення торкнулися й українського театрального мистецтва. У перші десятиліття XIX ст. в Україні відроджується напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав). Перший український репертуар був досить нечисленним (І. Котляревський, Василь Гоголь — батько великого письменника, Г. Квітка-Основ'янеико, історично-побутова драма «Назар Стодоля» І. Шевченка).Українське професійне театральне мистецтво розвивалось у другій половині XIX ст. у дуже несприятливих умовах: не спеціальних закладів, приміщень, належних тра- дицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару. Грали здебільшого трьома мовами — українською, російською й польською. П'єси мали сентиментальний і романтичний характер. У жанровому відношенні — це драма, мелодра­ма, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма і т. л., які тільки в 90-ті роки витісняє реалістична побутова драма. Специфічним для українського театру стало впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки); різноманітної народної лірики, народної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, повзунці).Після Енського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна громада, до якої входили талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати українські вистави, зле за умови, щоб кожна українська вистава йшла в парі з виставою російської п'єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.Засновником професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького. непересічного доаматурга, режисера й актора. Як письменник-драматург, М. Кропивницький дотримувався традицій так званої «етногра- 1 фічної драми» («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім'ї», «Олеся», «Титарівна»). Поруч з М. Кропивницьким працював Михайло Старицький. Автор «Ци­ганки Ази». «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося», «За двома зайцями» віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). Він відмовляється від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально- філософської драми («Безталанна», «Суєта», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий»). Під стягом драматичного мистецтва працювали й інші письменники: П. Мирний, Б. Грін- ченко, 1. Оранко, ЛесяУкраїнка.

 

43. Розвиток освіти і науки у ХІХ – на початку ХХ ст.

Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. На території України власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків.

Розвиток освіти

Початкова освіта. За реформою 1864 р. всі початкові школи (церковнопарафіяльні, світські) перетворені на початкові народні училища, що стали загальностановими, і навчання в них велося за єдиними планами й програмами (читання, арифметика та Закон Божий). Якість підготовки була дуже низькою, особливо в селах.

Частина училищ була перетворена на «зразкові»: з 5-річним навчанням; крім перерахованих вище предметів, викладалися ще й географія, історія, рукоділля, малювання і т. п. Частина училищ відкривалася земствами й називалася «земські школами», у яких викладали прогресивно налаштовані вчителі-різночинці. Повітові училища були перетворені на 6-річні міські училища, що готували випускників для роботи в промисловості, на транспорті, у канцелярії. У них додатково викладалися геометрія, креслення, фізика, ботаніка та ін. Недільні школи (1859–1862) — відкривалися громадами й були єдиними, де навчання велося не тільки російською, але й українською мовою за розширеними програмами викладання гуманітарних і природничих дисциплін. У 1862 р. були закриті царизмом як розсадники українського націоналізму.

Середня освіта давалася в 7-річних гімназіях, що поділялися на класичні (з поглибленим вивчанням гуманітарних дисциплін; випускники без іспитів приймалися до університетів) і реальні, де вивчали точні й природничі науки, готували учнів до вищих технічних закладів.

Вища освіта давалася в університетах Харкова, Києва, Одеси (Новоросійський університет). У Західній Україні — в університетах Львова й Чернівців. Вища освіта давалася в Харкові — у технологічному та ветеринарному інститутах; у Києві — у політехнічному; Ніжині — в історико-філологічному; Глухові — в учительському; Львові — в політехнічному та ін.

У Західній Україні в цей період уряд іде на певні поступки українському руху — з’являються перші українські гімназії, а в 1894 р. при Львівському університеті було відкрито кафедру української історії, завідувачем котрої став М. С. Грушевський.

Розвиток науки

Був викликаний розвитком капіталізму. Науковими центрами стали університети й наукові товариства Харкова, Києва, Одеси та інших міст, що проводили дослідження й видавали праці з різних галузей науки. Найбільш відомими вченими були: І. Мечников О. Ляпунов та інші.Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році «Літературного товариства імені Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство імені Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства — «Записки Наукового товариства імені Шевченка».

 

44. Побут українців імперської доби

Заняттями українського народу здавна були рільництво, скотарство, бджільництво, рибальство і мисливство. Вагомість кожного з цих занять у господарстві змінювалася протягом століть, одначе найголовнішим завжди було рільництво.

Оскільки більшість населення українських земель на початку ХІХ ст. складали селяни, міста й містечка були лише невеликими торговельними та адміністративними центрами для найближчих околиць. Центрами міського життя були традиційно церкви і, звісна річ, базари.

Перша половина століття стала часом, коли у великих містах стало з’являтися дедалі більше кількаповерхових цегляних будинків. Проте у невеликих містах, як і перше, переважали одноповерхові дерев’яні оселі. Зовні стіни фарбувалися, прикрашалися різьбою, у вікна інколи вставляли кольорове скло. Всередині будинки заможних господарів були багатокімнатними, мали, за європейською модою. Оселі ж міської бідноти нагадували селянські хати.

Місцевій владі доручалося прослідкувати, щоб у центрі кожного села було створено майдан, від якого розходилися б вулиці до околиць. На майдані селянам оголошувалися найважливіші рішення імперської адміністрації, влаштовувалися покарання винних тощо. Прагнення малоросійського дворянства та правобережної польської шляхти наслідувати тогочасну європейську моду призвели до поширення нового елементу в культурному ландшафті Наддніпрянщини – поміщицьких маєтків. До наших часів збереглися лише одиниці, одначе більшість із них можна віднести до пам’яток світового значення. Серед них – садово-парковий комплекс Софіївка в Умані графа Потоцького, маєтки Ґалаґанів у Сокиринцях і Тарновського в Качанівці на Чернігівщині та ін.