Діяльність Ярослава Мудрого в сфері культури

Ярослав I Володимирович (*близько 983 — †20 лютого 1054, Вишгород) — Ростовський князь (987—1010), Новгородський князь (1010—1034), Великий князь Київський (1016—1018, 1019—1054), святий. Був другим сином хрестителя Русі князя Володимира I Святославича з династії Рюриковичів від полоцької княжни Рогнеди. В хрещенні мав ім'я Георгій (або Юрій). З ім'ям Ярослава Мудрого пов'язаний і небачений доти розквіт давньоруської культури й наукових знань. Князя Ярослава Володимировича можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. Літописець Нестор з великою шаною та гордістю пише, що князь «до книжок виявляв завзяття, часто читаючи їх і вночі, і вдень. І зібрав книгописців силу, що перекладали з грецької на слов'янську мову. І написали вони багато книжок... Цей же (Ярослав) засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, вчення одержуючи книжне». Як встановлено наукою, більшість книжок перекладених з грецької та інших іноземних мов були церковними, богослужебними. Поряд з ними поширювались на Русі вчені трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Книжкові майстерні були створені як у Києві, так і в інших містах Русі: Новгороді Великому, Чернігові, Полоцьку. Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок. За часів Ярослава християнська церква набула на Русі ширшого поширення і придбала певну вагу в суспільстві. Цьому сприяв і сам великий князь, який, по відгуках сучасників, відрізнявся великою набожністю, знанням церковних вірувань. Ярослав заклав великокняжий монастир святих Георгія і Ірини – на честь християнських святих, свого і своєї дружини. В середині 50-х років ІХ ст. під Києвом виник знаменитий монастир Печерський. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року. Особливим видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра.

 

Література Давньої Русі.

Усна історія — перекази, легенди, дружинні пісні та інші види фольклорної творчості — у всіх народів була попередницею історії писемної, яку в Київській Русі започаткувало літописання. Літописи є також пам'ятками художньої літератури.

Академік О.Шахматов установив, що перший вітчизняний літопис, названий ним Найдавнішим, було створено в Києві 1037-1039 pp., імовірно, в Софійському монастирі. Вчений спробував реконструювати цей літописний звід на основі «Повісті...» й одного з Новгородських літописів — так званого «Першого молодшого зводу». Найдавніший літопис був коротким, у кілька разів поступався за обсягом тій же «Повісті...».

Другим на Русі за часом створення є Новгородський літопис, складений близько 1050 р. Сліди його також простежуються в Новгородському першому літописі молодшого зводу. Справу давньоруського літописання продовжив високовчений чернець Києво-Печерського монастиря Никон, створивши в 1073 р. перший Печерський звід.

Та всі згадані вище літописи не збереглися до нашого часу. Першим літописним твором, що дійшов до нас, є «Повість временних літ», ім'я складача якої, мудрого ченця Печерського мо­настиря Нестора, названо в Хлєбниковському спискові цієї пам'ятки. Нестор розгорнув полотно історії східних слов'ян на тлі всесвітньої історії, він використав як джерела давньоруські фольклорні пам'ятки, твори грецьких істориків та хроністів, тексти договорів руських князів із Візантією тощо.

Одна з інших пам'яток давньоруської літератури є видатний філософський твір Іларіона «Слово про закон і благодать» (30-І-40-І pp. XI ст.), сповнений роздумів про героїчне минуле й пророкувань славного майбутнього руського народу, «Повчання дітям» Володимира Мономаха (початок XII ст.), в якому життєпис князя поєднується з викладом історії Русі другої половини ХІ-початку XII ст., розумінням сенсу її подій, явищ і персонажів, розповідями про власний досвід керування державою, закликами до наступників берегти її єдність.

 

 

Архітектура Давньої Русі.

Житло у східних слов'ян на всьому просторі їх проживання було двох типів: напівземлянки й наземні зрубні будівлі. У складених з дерев'яних колод і часом прикрашених різьбленням будинках жили представники заможних і середніх верств населення, в напівземлянках тулилася біднота. Бояри зводили собі пишні хороми з дерева, а князі будували розкішні палаци, здебільшого з каменю й цегли. Найдавніший такий палац, відомий під назвою «палац княгині Ольги» (згаданий у літопису під 945 p.), відкрито археологами на Старокиївській горі. Поблизу цієї споруди дослідниками знайдено залишки ще чотирьох князівських палаців.

Головною окрасою міст і сіл Київської Русі були церкви. Більшість їх будувалась із дерева, а храми великих міст були кам'яні. Перший оздоблений мозаїками та фресками храм Богородиці збудував у Києві Володимир Святославич 989-996 pp. Його прозвали Десятинним, бо на його утримання (разом з усією церковною організацією Київської держави) князь віддавав десяту частину своїх прибутків. Крім величного Софійського собору в Києві, збудованого за Ярослава Мудрого, прекрасні храми зводились і в інших містах Південної Русі. Деякі з них (Успенські собори в Чернігові й Володимирі Волинському, церква св. Пантелеймона в Галичі й Кирилівська в Києві та ін.) збереглися до нашого часу.

Наймонументальнішими спорудами Київської Русі були укріплення міст. Навіть відносно неве­ликі міста становили справжні фортеці з могутніми земляними валами, на яких стояли дубові стіни з численними баштами. Відомому «місту Ярослава» в Києві мало чим поступалися фор­тифікаційні захисні споруди інших великих міст Південної Русі: Чернігова й Переяслава, Галича й Володимира, Кременця й Холма.

 

Графіті Давньої Русі.

На стінах Софійського Собору до цього часу залишилися написи та малюнки, залишені священиками та відвідувачами собору.Ці написи та малюнки мають загальноприйняту назву — графіті. Кількість графіті та малюнків (збереглися понад 300) свідчать про високий рівень писемності в Київській Русі. Найпомітнішим дослідником та відкривачем більшості графіті був історик Сергій Висоцький. Найперше — це цінні знахідки давньоруської письменності, оскільки найдавніші з них виконані не кирилицею, а глаголицею.І, незважаючи на широке розповсюдження кирилиці, створеної Кирилом та Мефодієм та використовуваної для церковних текстів, знайдені численні написи глаголицею, свідчать про те, що загал ще довгий час не сприймав штучно вигадану писемність.Графіті містять цінні відомості про різні сторони життя Київської Русі — зокрема збереглися записи про смерть Ярослава, автограф Володимира Мономаха, запис про мирний договір, укладений наприкінці XI ст. між князями Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом та Олегом Святославичем на р. Желані (зараз — Жуляни), купівлю княгинею, дружиною Всеволода Ольговича, Боянової землі (середина ХІІ ст.).Також відоме графіті дружини князя Ізяслава Ярославовича Гертруди-Олісави: «Господи помози рабі своєй Олісаві Святополчі матері, руський княгині».Оскільки більшість графіті писалась простими, хоч й письменними, жителями давнього Київа, то нині вони є одним з найдостовірніших джерел про давньоруську мову, тобто мовою якою розмовляли жителі Київської Русі, на відміну від принесеної книжної церковнослов'янської мови. Аналіз давніх надписів засвідчує, що їм притаманні багато рис сучасної української мови.

 

Давньоруські фрески.

Фреска (від італійського слова "fresco" - свіжий) - техніка настінного живопису водяними фарбами, нанесеними на вогку штукатурку. Фреска віднесена до складних видів живопису, що вимагає від митця значної творчої напруги, майстерності і, головне, – швидкості та точності в роботі. У Давньоруській державі основним видом внутрішнього оформлення храмів була фреска. Тільки в 11 ст. — на поч. 12 ст. храми мали побіч фрески мозаїку, якою прикрашували центральну, частину, а фресковий розпис покривав усі бокові апсиди, склепіння, стовпи та стіни бокових нав, а часом стовпи, арки, галереї, ніші, портали назовні. Поєднання мозаїки і фрески — особливість давньоруського церковного мистецтва, у Візантії воно не практикувалося. Гармонію між фрескою і мозаїками досягнуто однаковими домінуючими кольорами. Найвизначнішими зразками цієї системи оздоблення є собор св. Софії в Києві (1037р.) і Михайлівський-Золотоверхий (поч. 12 ст. знищений більшовиками); другу мистецьку школу творили майстри Успенського собору Києво-Печерського монастиря (11 ст. знищений під час другої світової війни). У Софійському соборі домінують синій, білий, пурпуровий і частково зелений кольори. У головній апсиді, поряд з мозаїкою Оранти, розписані епізоди з життя Богоматері та її батьків. У центральній наві зображені найважливіші події з життя Ісуса Христа, друга частина фресок, пов'язана з христологічним циклом, розписана на 2 поверсі. Особливо цікаві розписи світського характеру у центральній наві: кн. Ярослав Мудрий і його родина та сцени з князівського побуту і побуту країни; гіподром, полювання, музиканти, скоморохи на стінах вежі. Найпоширеніший орнамент — переплетені звитки стебла вписані у геометричні форми, які ніби сполучали мозаїку і фреску, повторяється у фрескових розписах Києва, Чернігова і Новгорода 11ст. — 12 ст. Від сер. 12 ст. фреску майже цілковито витіснила мозаїка. Найповніший комплекс фресок. того часу зберігся в Кирилівській церкві в Києві. До пам'яток 15 ст. належать частково збережені фрески. монастирської церкви св. Онуфрія в Лаврові, виконані в традиціях мистецтва 12 — 13 ст.

 

Мозаїка Київської Русі.

Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як і саме слово чозаїка», також прийшло з Візантії. Це мистецтво й сьогодні іравляс на людину неабияке враження, а для середньовічних /сичів воно було наочним чудом. Мозаїка несе в собі ідею гар- онійної єдності безлічі різноманітних одиничних компонентів, стрункої організації в цілісну картину, де кожен камінчик іаємодіє із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи своїх іиничних властивостей — кольору і блиску. Безперечно, мозаїка «Нерушимої стіни» і виконані місцевими іївськими майстрами мозаїки Михайлівського Золотоверхого знастиря (1113 р.), 1934 р. вивезені до Москви, є перлинами Давнього вітчизняного мистецтва. здатними задоволь - - нити иайвибагливіші художні смаки як минулого, та і майбутнього. Але оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, біль шість зображень у храмах і в князівських палатах (до иашоп часу, на жаль, не збереглися) виконувалися у вигляді розписі) фарбою — фресок. Майстри фрескових розписів працювалі не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характере» були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церква) з'являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцен» полювання та княжого життя в галереях Київської Софіі. Сере; інших малюнків тут можна було зустріти й зображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили, як у клуб, проводити години дозвілля.Сьогодні дослідники знаходять на внутрішніх стінах Софії чимало написів (графіті), надряпаних поважними мирянами, як в такий спосіб помічали свої місця в церкві або лишали згадку про себе. І хоча цей спосіб виявити свою грамотність не знаходие схвальної оцінки у церкви й у суспільства, завдяки цим записан ми можемо дізнатися і про імена парафіян (прихожан), і про Ь досить вільне ставлення до релігійних заборон. На софійський графіті збереглося викарбуване ним самим ім'я легендарногс співця Бояна. згаданого у «Слові о полку Ігоревім», а також надзвичайно цікавий зразок давнього алфавіту на основі алфавіту грецького із суто слов'янськими літерами б, ш, ж, який, як при­пускають» міг передувати кирилиці й зафіксований для нащадкії кимось із місцевих консервативно налаштованих киян.