Поняття культури. Народна і національна культура

Поняття культури. Народна і національна культура

Термін культура вперше зявилася в древньому Римі як похідний від дієслова Колєре – обробляти. Спершу він вживався виключно для означення сукупності технологій обробітку землі. В середні віки цей термін виявився забутим і лише в період відродження італійські філософи повернули його у вжиток розуміючи під ним дії людини щодо зміни оточуючої природи а також результат цих змін. В цей же час поняття культура починають використовувати для характеристики здобутків людини в певній сфері.(правова культура, культура мовлення)

На сьогоднішній день в науці існує близько 500-т визначень культури об’єднаних у 8-м груп. Щоб якось орієнтуватися у масиві термінів їх зведено до 2-х розумінь – (культура в широкому розумінні) (культура у вузькому розумінні).

Культура у вузькому розумінні означає сукупність галузей творчості плоди яких не мають практичного застосування а приносять виключно естетичне задоволення.

Культура в широкому розумінні означає сукупність усіх матеріальних і духовних творінь людства за весь час його існування.

Вчені розрізняють народну і національну культуру. До народної відносять мову, звичаї, фольклор, які характерні для певної етнічної групи, а їх творці зазвичай є анонімними. Національна культура включає здобутки в науці і культурі здійснені на території певної країни, зазвичай базується на народній, а її творці є персоніфікованими. В кожній національній культурі існує величезна к-сть регіональних, вікових, фахових та ін. субкультур.

 

Внутрішні і зовнішні чинники розвитку української культури

Розвиток культури - органічна складова частина історії про -вин. Тому детермінацію руху культури слід шукати іпоза її самої, перш за все в розвитку основи суспільства, матеріальнихного виробництва, а також і всіх інших підсистем і сфер громад -ної життя - соціальної та соціально-політичної. Характерно, щоза вкрай низьких темпах розвитку матеріального виробництва в епоху феодалізму настільки ж низькою була і динаміка розвитку в областікультури. Специфічне місце релігії і церкви також у той час зумовлювало релігійне забарвлення практично всіх сторін і всіхскладових культури цієї епохи. Проте, не можна не відзначити, щов окремі періоди можуть спостерігатися активні сплески в культу -ротворческом процесі при відсутності аналогічних зрушень в еконо -мічного сфері. Це, зокрема, характерно для літератури та ви -кусства епохи відродження в Європі, Росії в XIX столітті. Розвиток культури пов'язано і з іншими зовнішніми детермінанта -ми. Розвиток країн і народів практично з перших кроків цивілізують -ції втрачає ізольований, замкнутий у собі характер. Історіяз плином часу все більше виступає як всесвітню істо -рії, а разом з тим стає реальністю світова культура, акура -мулірующая найкращі досягнення всіх країн і народів. У цих умовахвсе більшого значення для розвитку культури кожної країни, кожногонароду набуває розширення культурних зв'язків і духовних контак -тов з іншими країнами і народами. Слід зазначити, що на розвиток культури, як втім і наїї виникнення, найсильніший вплив мали не тільки зовнішні,але внутрішні фактори. Необхідність поглибленого аналізу внутрен -них причин розвитку культури виявляється при розгляді впливав -ня поділу праці на розвиток культури. Поділ праці руйнуючої -шило притаманне первісності єдність матеріального і духовного, апоряд з цим поклало межа не тільки злитості матеріальної тадуховної культури, а й її єдності, оскільки єдиний був її суб'єкті носій - первісний колектив. Надалі з розвитком суспільства, коли розумова праця сталавсе більше відділятися від фізичного, місто - від села, коли про -суспільством розділилося на класи, професійні угруповання різноманіт -них рівнів, на етнічні освіти, територіально-регіональніспільності, а також демографічні страти - картина культури в це -лом, як і картина її історичного руху ускладнюється. Культура кожної епохи нерозривно пов'язана з потребами таінтересами різних класів, соціальних верств і груп. У цьомусуть механізму впливу різних класів і соціальних верств, групна зміст культури. Безумовно, цей вплив значною ме -ре визначає різницю в змісті і формах культурних пластів ірівнів в загальній структурі культури суспільства. Однак, абсолютизаціяпанував до недавнього часу у вітчизняних суспільство -ведческіх науках класового підходу до аналізу і класифікації є при -лений культури неминуче заводить дослідника в логічний глухий кут.

 

Періодизація історії української культури

Першу періодизацію історії укр. культури запропонував напр. ХІХ ст. Микола Аркас. Невдовзі вона була доопрацьована Грушевським, а згодом її з певними змінами використали більшість укр. Істориків. Ця періодизація розрізняє такі періоди:

1) Найдавніша історія укр. Культури

2) Ранньослов’янський час

3) Епоха Київської Русі

4) Період Галицько-волинської держави

5) Литовсько-Польська доба

6) Період Гетьманщини

7) Імперська доба

8) Культура радянської України

9) Сучасна укр. Культура

В 90-х рр. ХХ ст. укр. Історики Шевчук і Яковенко розкритикували періодизацію Аркаса-Грушевського, яка на їхню думку надто сильно прив’язана до політичної історії. Їхня періодизація включає наступні періоди: дохристиянський, києво-візантійський(Х-ХІ ст.), період культурної стагнації(ХІ-ХІІ ст.), доба європейського ренесансу(ХIV-XVI), бароко(XVI-XVII), класицизм(II полXVII- поч. XIX), романтизм(І пол. ХІХ), реалізм(ІІ пол. ХІХ), період авангардних модерністських стилів(ХІХ), епоха соцреалізму(30-80 рр ХХ), епоха постмодернізму.

Український народний одяг

Народний одяг українців — яскраве й самобутнє культурне явище. Народний одяг несе в собі національну символіку та найвиразніший знак національної культури. Статусу національного символу український одяг набув у XVII— XIX ст., бо у побутовій свідомості він ототожнювався із символічною постаттю козака, який здобував волю для України. Щодо козацького вбрання, то воно являло собою жупан, черкеску, барвисті шаровари, шалевий пояс, шапку-кабардинку та вовняну бурку («вільчуру»).Саме такий тип одягу, генетично пов'язаний із козацтвом, став основою українського чоловічого костюма Запоріжжя, пізніше всієї Середньої Наддніпрянщини, Лівобережжя й східних районів України, а відтак і інших українських регіонів. Одяг заможного козацтва вирізнявся вишуканістю та деякими типологічними ознаками, запозиченими у польської шляхти. Його комплекс складався з сорочки, виготовленої з тонкого полотна й розшитої шовком,сріблом або золотом, заправленої в широкі сукняні, шовкові чи плисові шаровари яскравого кольору. Поверх цього одягали жупан, підперезаний золототканим персидським або слуцьким поясом, зверху ще й ферезею (шубу),прикрашену дорогоцінною запонкою. На початку XVIII ст. традиційний одяг українців складався з кількох комплексів — натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання,регіональних типів та зональних варіантів. Обов'язковою приналежністю комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно створювали образ етнічного вбрання. Традиційний одяг розрізнювався ще й за сезонними ознаками, статево-віковими (у цьому плані виділялися комплекси чоловічого та жіночого одягу) й функціональними: існував одяг для повсякденного носіння, а також святковий та обрядовий. Основу натільного як чоловічого, так і жіночого одягу складала сорочка різних типів: тунікоподібна, з плечовими уставками, з цільнокроєним рукавом та на кокетці. Сорочки слугували також за вихідний вид одягу: чоловічі — з прямим розрізом ворота, жіночі — з поликами. Українські чоловічі сорочки,як правило, заправляли в шаровари, як це було прийнято серед запорізьких козаків та селян Середньої Наддніпрянщини, або домоткані штани (гачі,ногавиці), більш поширені на Прикарпатті.

 

Культура праслов’ян

Прасловянські племена, які населяли лісову лісостепову частину укр. Земель, мали досить таки бідну матеріальну культуру. Основним типом житла була напівземляна площею 12-20 кв м хатина, яка зазвичай не мала вікон і опалювалася «по чорному». Основою господарства було землеробство, в якому поступово відбувався перехід від мотики до сокири. Також з часом на зміну підсічному землеробству прийшло двопілля. Помітну роль в господарстві відігравали мисливство, рибальство та збиральництво.

У народній поетичній творчості вищі сили — боги — мали людську подобу, проте були наділені більшою силою, вмінням, можливостями і розумом. Ці образи узагальнювали уявлення про силу й мудрість народу. Поряд із позитивними героями як їхня антитеза живуть герої негативні. Вони доповнюють перших, відтіняють їхні кращі якості. Це своєрідний дуалізм світобачення.Пантеон язичницьких богів формується на основі матеріалістичних уявлень, підкреслює зв"язок людини з навколишнім середовищем. Особливо вшановувалися жіночі божества. Слов"янські богині, починаючи від матері-землі, були дуже популярні у віруваннях і відбивали природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; зображення їх було символом продовження життя. Основний пантеон супроводжувала ціла низка божеств: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім"ї. До речі, для слов"ян не характерним було принесення людей у жертву богам

 

Ранньослов’янська культура.

Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян слід виділити - Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди - патріархальні об'єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх слов'ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.

Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.

Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.

Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі “звіриним” і “геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.

 

Язичництво давніх слов’ян.

Язичництво — це загальне позначення дохристиянських політеїстичних (багатобожних) релігій на відміну від монотеїстичних (однобожних). Разом з іншими індоєвропейськими народами слов'яни почали шлях розвитку власних релігійних поглядів ще від найбільш примітивних їх форм, серед яких важливе місце посіли тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Праслов'яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родючість. Сонце сприймалося ними як втілення батьківського начала у світі й ототожнювалося з вогняним теплом, яке, імовірно, пов'язувалося з образами Даждьбога, Перуна, Ярила або Семиярила (Сімаргла). Містичний шлюб Сонця й Землі сприймався як дівчина Лада, Леля, Дана або Мокош, забезпечував майбутній врожай. Прихід зими пов'язувався із тимчасовим умиранням цих богів, а зимове сонцестояння — з народженням нового Сонця-божича.

Уявлення праслов'ян про три рівні світу — небесний простір, земну поверхню та земні надра, — про зміни, які відбуваються у світі з плином часу, призвели до ускладнення міфологічної моделі світобудови.

У релігійних віруваннях стародавніх слов'ян існували дві течії: обожнення природи в різних формах та культ роду.

Другу групу становив культ роду. Цей культ заповнював усе життя. На кожному кроці відчувалася присутність предків «дідів», зокрема, під час народин, весілля, смерті. Поклонялися Роду і Рожениці як богам родючості і добрим духам предків, що втілювали творчі сили природи.

 

Писемність і освіта.

Слов'янська писемність з'явилася на Русі на межі IX й X ст., про що свідчать, зокрема, знахідки знарядь для письма (писал) в археологічних шарах того часу. До «Повісті...» вписані слов'янські переклади угод Русі з Візантією 907 та 911 pp. Тому дехто з учених припускав, що літописання в Київській Русі виникло в X ст., в часи Олега та Ігоря, а перші записи, як-от літописні, були зроблені в середині IX ст., у часи Аскольда.

Однак сама по собі наявність писемності ще не могла автоматично породити літописання на Русі. Воно виникло в XI ст., на певному щаблі розвитку давньоруського суспільства, зі зро­станням етнічної самосвідомості в процесі завершення будівництва держави.

Академік О.Шахматов установив, що перший вітчизняний літопис, названий ним Найдавнішим, було створено в Києві 1037-1039 pp., імовірно, в Софійському монастирі.

Розвиток літератури й узагалі письменства неможливий без піднесення та поширення освіти, книжності й збирання бібліотек. Уже за Володимира Святославича започаткували перші школи в Києві й, можливо, в інших великих містах Русі. А Ярослав Мудрий організував школу в Новгороді, де навчалося триста дітей. Крім початкової освіти, було й «навчання книжне», що передбачало вивчення богослов'я, філософії, риторики, граматики — прообраз майбутньої вищої школи.

При Софійському соборі, інших храмах та монастирях створювалися бібліотеки, що складалися, головно, з творів іноземних авторів, перекладених на давньоруську мову. Однією з кращих бібліотек свого часу володів Ярослав Мудрий. Найбільш популярними в давньоруські часи були візантійські історичні хроніки Ґеорґія Амартола й Синкелла, а також «Житіє Василія Нового», «Історія Юдейської війни» Иосифа Флавія, «Александрія», «Християнська топографія» Козьми Індикоплова та ін. З часом дедалі більше місця в бібліотеках посідають твори давньоруської літератури.

 

Література Давньої Русі.

Усна історія — перекази, легенди, дружинні пісні та інші види фольклорної творчості — у всіх народів була попередницею історії писемної, яку в Київській Русі започаткувало літописання. Літописи є також пам'ятками художньої літератури.

Академік О.Шахматов установив, що перший вітчизняний літопис, названий ним Найдавнішим, було створено в Києві 1037-1039 pp., імовірно, в Софійському монастирі. Вчений спробував реконструювати цей літописний звід на основі «Повісті...» й одного з Новгородських літописів — так званого «Першого молодшого зводу». Найдавніший літопис був коротким, у кілька разів поступався за обсягом тій же «Повісті...».

Другим на Русі за часом створення є Новгородський літопис, складений близько 1050 р. Сліди його також простежуються в Новгородському першому літописі молодшого зводу. Справу давньоруського літописання продовжив високовчений чернець Києво-Печерського монастиря Никон, створивши в 1073 р. перший Печерський звід.

Та всі згадані вище літописи не збереглися до нашого часу. Першим літописним твором, що дійшов до нас, є «Повість временних літ», ім'я складача якої, мудрого ченця Печерського мо­настиря Нестора, названо в Хлєбниковському спискові цієї пам'ятки. Нестор розгорнув полотно історії східних слов'ян на тлі всесвітньої історії, він використав як джерела давньоруські фольклорні пам'ятки, твори грецьких істориків та хроністів, тексти договорів руських князів із Візантією тощо.

Одна з інших пам'яток давньоруської літератури є видатний філософський твір Іларіона «Слово про закон і благодать» (30-І-40-І pp. XI ст.), сповнений роздумів про героїчне минуле й пророкувань славного майбутнього руського народу, «Повчання дітям» Володимира Мономаха (початок XII ст.), в якому життєпис князя поєднується з викладом історії Русі другої половини ХІ-початку XII ст., розумінням сенсу її подій, явищ і персонажів, розповідями про власний досвід керування державою, закликами до наступників берегти її єдність.

 

 

Архітектура Давньої Русі.

Житло у східних слов'ян на всьому просторі їх проживання було двох типів: напівземлянки й наземні зрубні будівлі. У складених з дерев'яних колод і часом прикрашених різьбленням будинках жили представники заможних і середніх верств населення, в напівземлянках тулилася біднота. Бояри зводили собі пишні хороми з дерева, а князі будували розкішні палаци, здебільшого з каменю й цегли. Найдавніший такий палац, відомий під назвою «палац княгині Ольги» (згаданий у літопису під 945 p.), відкрито археологами на Старокиївській горі. Поблизу цієї споруди дослідниками знайдено залишки ще чотирьох князівських палаців.

Головною окрасою міст і сіл Київської Русі були церкви. Більшість їх будувалась із дерева, а храми великих міст були кам'яні. Перший оздоблений мозаїками та фресками храм Богородиці збудував у Києві Володимир Святославич 989-996 pp. Його прозвали Десятинним, бо на його утримання (разом з усією церковною організацією Київської держави) князь віддавав десяту частину своїх прибутків. Крім величного Софійського собору в Києві, збудованого за Ярослава Мудрого, прекрасні храми зводились і в інших містах Південної Русі. Деякі з них (Успенські собори в Чернігові й Володимирі Волинському, церква св. Пантелеймона в Галичі й Кирилівська в Києві та ін.) збереглися до нашого часу.

Наймонументальнішими спорудами Київської Русі були укріплення міст. Навіть відносно неве­ликі міста становили справжні фортеці з могутніми земляними валами, на яких стояли дубові стіни з численними баштами. Відомому «місту Ярослава» в Києві мало чим поступалися фор­тифікаційні захисні споруди інших великих міст Південної Русі: Чернігова й Переяслава, Галича й Володимира, Кременця й Холма.

 

Графіті Давньої Русі.

На стінах Софійського Собору до цього часу залишилися написи та малюнки, залишені священиками та відвідувачами собору.Ці написи та малюнки мають загальноприйняту назву — графіті. Кількість графіті та малюнків (збереглися понад 300) свідчать про високий рівень писемності в Київській Русі. Найпомітнішим дослідником та відкривачем більшості графіті був історик Сергій Висоцький. Найперше — це цінні знахідки давньоруської письменності, оскільки найдавніші з них виконані не кирилицею, а глаголицею.І, незважаючи на широке розповсюдження кирилиці, створеної Кирилом та Мефодієм та використовуваної для церковних текстів, знайдені численні написи глаголицею, свідчать про те, що загал ще довгий час не сприймав штучно вигадану писемність.Графіті містять цінні відомості про різні сторони життя Київської Русі — зокрема збереглися записи про смерть Ярослава, автограф Володимира Мономаха, запис про мирний договір, укладений наприкінці XI ст. між князями Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом та Олегом Святославичем на р. Желані (зараз — Жуляни), купівлю княгинею, дружиною Всеволода Ольговича, Боянової землі (середина ХІІ ст.).Також відоме графіті дружини князя Ізяслава Ярославовича Гертруди-Олісави: «Господи помози рабі своєй Олісаві Святополчі матері, руський княгині».Оскільки більшість графіті писалась простими, хоч й письменними, жителями давнього Київа, то нині вони є одним з найдостовірніших джерел про давньоруську мову, тобто мовою якою розмовляли жителі Київської Русі, на відміну від принесеної книжної церковнослов'янської мови. Аналіз давніх надписів засвідчує, що їм притаманні багато рис сучасної української мови.

 

Давньоруські фрески.

Фреска (від італійського слова "fresco" - свіжий) - техніка настінного живопису водяними фарбами, нанесеними на вогку штукатурку. Фреска віднесена до складних видів живопису, що вимагає від митця значної творчої напруги, майстерності і, головне, – швидкості та точності в роботі. У Давньоруській державі основним видом внутрішнього оформлення храмів була фреска. Тільки в 11 ст. — на поч. 12 ст. храми мали побіч фрески мозаїку, якою прикрашували центральну, частину, а фресковий розпис покривав усі бокові апсиди, склепіння, стовпи та стіни бокових нав, а часом стовпи, арки, галереї, ніші, портали назовні. Поєднання мозаїки і фрески — особливість давньоруського церковного мистецтва, у Візантії воно не практикувалося. Гармонію між фрескою і мозаїками досягнуто однаковими домінуючими кольорами. Найвизначнішими зразками цієї системи оздоблення є собор св. Софії в Києві (1037р.) і Михайлівський-Золотоверхий (поч. 12 ст. знищений більшовиками); другу мистецьку школу творили майстри Успенського собору Києво-Печерського монастиря (11 ст. знищений під час другої світової війни). У Софійському соборі домінують синій, білий, пурпуровий і частково зелений кольори. У головній апсиді, поряд з мозаїкою Оранти, розписані епізоди з життя Богоматері та її батьків. У центральній наві зображені найважливіші події з життя Ісуса Христа, друга частина фресок, пов'язана з христологічним циклом, розписана на 2 поверсі. Особливо цікаві розписи світського характеру у центральній наві: кн. Ярослав Мудрий і його родина та сцени з князівського побуту і побуту країни; гіподром, полювання, музиканти, скоморохи на стінах вежі. Найпоширеніший орнамент — переплетені звитки стебла вписані у геометричні форми, які ніби сполучали мозаїку і фреску, повторяється у фрескових розписах Києва, Чернігова і Новгорода 11ст. — 12 ст. Від сер. 12 ст. фреску майже цілковито витіснила мозаїка. Найповніший комплекс фресок. того часу зберігся в Кирилівській церкві в Києві. До пам'яток 15 ст. належать частково збережені фрески. монастирської церкви св. Онуфрія в Лаврові, виконані в традиціях мистецтва 12 — 13 ст.

 

Мозаїка Київської Русі.

Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як і саме слово чозаїка», також прийшло з Візантії. Це мистецтво й сьогодні іравляс на людину неабияке враження, а для середньовічних /сичів воно було наочним чудом. Мозаїка несе в собі ідею гар- онійної єдності безлічі різноманітних одиничних компонентів, стрункої організації в цілісну картину, де кожен камінчик іаємодіє із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи своїх іиничних властивостей — кольору і блиску. Безперечно, мозаїка «Нерушимої стіни» і виконані місцевими іївськими майстрами мозаїки Михайлівського Золотоверхого знастиря (1113 р.), 1934 р. вивезені до Москви, є перлинами Давнього вітчизняного мистецтва. здатними задоволь - - нити иайвибагливіші художні смаки як минулого, та і майбутнього. Але оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, біль шість зображень у храмах і в князівських палатах (до иашоп часу, на жаль, не збереглися) виконувалися у вигляді розписі) фарбою — фресок. Майстри фрескових розписів працювалі не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характере» були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церква) з'являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцен» полювання та княжого життя в галереях Київської Софіі. Сере; інших малюнків тут можна було зустріти й зображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили, як у клуб, проводити години дозвілля.Сьогодні дослідники знаходять на внутрішніх стінах Софії чимало написів (графіті), надряпаних поважними мирянами, як в такий спосіб помічали свої місця в церкві або лишали згадку про себе. І хоча цей спосіб виявити свою грамотність не знаходие схвальної оцінки у церкви й у суспільства, завдяки цим записан ми можемо дізнатися і про імена парафіян (прихожан), і про Ь досить вільне ставлення до релігійних заборон. На софійський графіті збереглося викарбуване ним самим ім'я легендарногс співця Бояна. згаданого у «Слові о полку Ігоревім», а також надзвичайно цікавий зразок давнього алфавіту на основі алфавіту грецького із суто слов'янськими літерами б, ш, ж, який, як при­пускають» міг передувати кирилиці й зафіксований для нащадкії кимось із місцевих консервативно налаштованих киян.

 

Барокова література

Українське бароко виникає на рубежі XVI–XVII століть і розвивається протягом двох віків. «Справжній початок бароко,— зазначає Д. Чижевський,— це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко — утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відігравали велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 року та заснування київської школи 1615 року й її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко».

Бароко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська лірика, панегірик таепіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо.

Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» — твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські». Поширені були такі форми, як акростих і мезостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому — потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює «раки літеральні» — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо, алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту вірш-Протей, що створювався за допомогою механічної перестановки слів з місця на місце.

 

Полемічна література.

Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний з Брестською церковною унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос», Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви. Православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. У своїх творах полемісти порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. У XVI—XVII століттях поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими — учнями духовних шкіл. У XVII столітті популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але і світські теми. Її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. У XVII столітті з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу — формування козацтва, Визвольну війну 1648—1657 р. та інші — літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.

Козацьке бароко.

Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко». Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Українське бароко 17 ст. нерідко називають «козацьким». Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Твори образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, стародруки, що відносяться до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу — другої половини XVII — XVIII століть — часу становлення та розвитку в українському мистецтві загальноєвропейського стилю бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду.

 

Український театр в ХІХ ст.

Проблеми національного самоусвідомлення торкнулися й українського театрального мистецтва. У перші десятиліття XIX ст. в Україні відроджується напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав). Перший український репертуар був досить нечисленним (І. Котляревський, Василь Гоголь — батько великого письменника, Г. Квітка-Основ'янеико, історично-побутова драма «Назар Стодоля» І. Шевченка).Українське професійне театральне мистецтво розвивалось у другій половині XIX ст. у дуже несприятливих умовах: не спеціальних закладів, приміщень, належних тра- дицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару. Грали здебільшого трьома мовами — українською, російською й польською. П'єси мали сентиментальний і романтичний характер. У жанровому відношенні — це драма, мелодра­ма, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма і т. л., які тільки в 90-ті роки витісняє реалістична побутова драма. Специфічним для українського театру стало впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки); різноманітної народної лірики, народної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, повзунці).Після Енського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна громада, до якої входили талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати українські вистави, зле за умови, щоб кожна українська вистава йшла в парі з виставою російської п'єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.Засновником професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького. непересічного доаматурга, режисера й актора. Як письменник-драматург, М. Кропивницький дотримувався традицій так званої «етногра- 1 фічної драми» («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім'ї», «Олеся», «Титарівна»). Поруч з М. Кропивницьким працював Михайло Старицький. Автор «Ци­ганки Ази». «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося», «За двома зайцями» віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). Він відмовляється від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально- філософської драми («Безталанна», «Суєта», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий»). Під стягом драматичного мистецтва працювали й інші письменники: П. Мирний, Б. Грін- ченко, 1. Оранко, ЛесяУкраїнка.

 

43. Розвиток освіти і науки у ХІХ – на початку ХХ ст.

Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. На території України власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків.

Розвиток освіти

Початкова освіта. За реформою 1864 р. всі початкові школи (церковнопарафіяльні, світські) перетворені на початкові народні училища, що стали загальностановими, і навчання в них велося за єдиними планами й програмами (читання, арифметика та Закон Божий). Якість підготовки була дуже низькою, особливо в селах.

Частина училищ була перетворена на «зразкові»: з 5-річним навчанням; крім перерахованих вище предметів, викладалися ще й географія, історія, рукоділля, малювання і т. п. Частина училищ відкривалася земствами й називалася «земські школами», у яких викладали прогресивно налаштовані вчителі-різночинці. Повітові училища були перетворені на 6-річні міські училища, що готували випускників для роботи в промисловості, на транспорті, у канцелярії. У них додатково викладалися геометрія, креслення, фізика, ботаніка та ін. Недільні школи (1859–1862) — відкривалися громадами й були єдиними, де навчання велося не тільки російською, але й українською мовою за розширеними програмами викладання гуманітарних і природничих дисциплін. У 1862 р. були закриті царизмом як розсадники українського націоналізму.

Середня освіта давалася в 7-річних гімназіях, що поділялися на класичні (з поглибленим вивчанням гуманітарних дисциплін; випускники без іспитів приймалися до університетів) і реальні, де вивчали точні й природничі науки, готували учнів до вищих технічних закладів.

Вища освіта давалася в університетах Харкова, Києва, Одеси (Новоросійський університет). У Західній Україні — в університетах Львова й Чернівців. Вища освіта давалася в Харкові — у технологічному та ветеринарному інститутах; у Києві — у політехнічному; Ніжині — в історико-філологічному; Глухові — в учительському; Львові — в політехнічному та ін.

У Західній Україні в цей період уряд іде на певні поступки українському руху — з’являються перші українські гімназії, а в 1894 р. при Львівському університеті було відкрито кафедру української історії, завідувачем котрої став М. С. Грушевський.

Розвиток науки