Літописання України-Русі. «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи.

Літописи – це історико-літературні твори, в яких виклад історичного матеріали в хронологічній послідовності поєднується з легендами, переказами і художніми описами.

Початок літописання припадає на сер.9 ст. М. Брайчевський вважає першою літописною пам’яткою Літопис Аскольда (сер і ІІ пол. 9 ст., завершений в 883 р.) Твір ідеологічний, писався на замовлення Аскольда. Дослідники вважають, що перше літописне зведення звелів укласти Ярослав у 1037-1039 рр. – це був т.зв. Давній Київський звід. Після смерті Ярослава літопис сів переробляти Никон (1073р.). 1093 р. початкове зведення уклав ігумен Києво-Печерського монастиря Іван. Усі ці зводи не дійшли до наших днів і лягли в основу «Повісті минулих літ», І редакція якої була укладена 1113р. Нестором. До наших днів ця редакція не збереглась, дійшли пізніші списки (понад 250). Найдавнішими списками є Лаврентіївський (1377р.) (знайшов Мусін-Пушкін в Нижегородському Печерському монастирі) та Іпатіївський (поч. 15 ст.) (знайшов М. Карамзін). В Іпатіївському списку «Повість» продовжена Київським та Галицько-Волинським літописом. Інші списки: Радивилівський, Хлєбниківський, Троїцький, Синодальний. Шахматов говорить, що основну редакцію 1113 р. склав Нестор у Києві, а 1116 р. літопис переробив ігумен Видубецького монастиря Сильвестр. Розповідь ведеться від 852 р.. Костомаров виділяє з частини: 1) повість старих літ (до 1043 року), 2)повість Печерського монастиря 3) десять інших повістей та оповідань, які звів в одно Сильвестр.

Київський літопис – 12 ст., описує події від 1111 до 1200 р. Творився у Видубицькому монастирі. Над ним працювали Петро Бориславич, архімандрит Полікарп, редактор – ігумен Мойсей. Занепад Русі, утворення удільних князівств, децентралізація влади. Зосереджує увагу на подіях з Київської землі. Основні теми: боротьба за владу, боротьба проти половецьких народів. «Повість про Ізяслава» - третина літопису, «Повість про невдалий похід Ігоря святославовича проти половців». Ідея збереження Русі від внутрішнього занепаду і зовнішніх ворогів.

Галицько-Волинський літопис – ІІ пол. 13 ст. Над ним працювало щонайменше 5 редакторів. тут немає традиційної для літопису хронологічної сітки, хоч виклад подій подано за хронологією, літопис складається із повістей, які перериваються вставними повістями та оповіданнями. 2 частини: Галицька (1205-1258) – розповіді про Романа Мстиславовича, Данила Галицького, повість про батиєве побоїще; та Волинська (1259-1298) – 3 частини: літописець Василька Романовича, Володимира Васильковича та Мстислава Даниловича.

 

2. «Слово о полку Ігоревім»: історія відкриття, проблема авторства, змістові та художньо-стильові особливості.

Героїчна поема кінця XII ст, одна з найвідоміших пам'яток давньоруської літератури. Первісний рукопис було втрачено. Один з пізніших списків наприкінці 18 ст. було знайдено О. Мусіним-Пушкіним, який купив у архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоїля Биковського збірник давньоруських творів «Хронограф», в якому і містився невідомий на той час твір – «Слово». Тоді ж 1787 р. рос. драматург П. Плавильщиков оголосив про відкриття «Слова» у «Зрителі». Приблизно у цей час було зроблено рукописну копію для Катерини ІІ (опубліковано у 1864). 1800 Мусін-Пушкін, М. Бантиш-Каменський та О. Малиновський підготували до друку перше видання «Слова». 1812 р. під час пожежі у Москві згорів єдиний рукопис «Слова». Залишились примірники першодруку і «катеринська» копія.

«Слово» усе ще залишається для нас анонімним. Авторами його дослідники називали самого князя Ігоря, боярина Біловода Просовича, який утік з поля битви, галицького книжника Тимофія, сина Тисяцького Рагуйли, галицького співця Митусу. Більшість схиляється до того, що його автор не належав до князівського середовища, але перебував у колі близьких людей Ігоря Святославовича, брав участь у поході, а сам був з Чернігово-Сіверщини. Найбільш обґрунтованою є гіпотеза Л. Махновця, що автором «Слова» міг бути княжич-ізгой Володимир, син Ярослава Осмомисла, рідний брат Єфросинії Ярославни, дружини Ігоря.

Сам автор зазначає у вступі, що він писатиме «старими словесами», маючи на увазі наслідування взірців, що не дійшли до нашого часу. Невідомий автор створив неповторний поетичний світ, що чарує і нинішнього читача своєю досконалістю, самобутністю, глибиною суджень. Мова, якою написано «Слово о полку Ігоревім», це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної.

Основний задум твору не в описові подій протягом походу, а в тому, що похід змінив світогляд князя Ігоря — «від свавільного гніву до розуміння об'єднавчої ролі держави». Розповідає про невдалий похід 1185 року новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців. Про цю подію існували літописні оповідання. Проте автор «Слова...», на відміну від літописців, не стільки повідомляє про окремі факти походу Ігоря, скільки розмірковує над ними, над долею рідної землі.

Композиційно «Слово...» складається з оповідних сцен про похід Ігоря та його поразку (виступ, об'єднання полків, зловісні знаки на путі, перша переможна і друга невдала битви, полон Ігоря та його втеча за допомогою половця Овлура), а також із авторських публіцистичних роздумів і поетичних картин (звернення до «віщого» Бояна, розмірковування про поразку русичів, «золоте слово» Святослава, плач Ярославни). Обидва плани об'єднані патріотичною ідеєю — закликом до руських князів про єднання, династичну солідарність заради єдності і процвітання Руської землі.

«Руська земля», «русичі», дружина Ігорева— це опорні слова твору, сповнені для автора невимовної любові, гордості й водночас жалю. Сконцентрувавши в собі силу авторського почуття, вони випромінюють у тексті світлу енергію. І хоч основний тон розповіді песимістичний (бо ж чорна земля «костями була посіяна, а кровію полита», русичі «полягли за землю Руську»), проте містить у собі великий оптимістичний заряд: є на Русі-Україні воїни, здатні зберегти силу і велич рідної землі.

Образи твору: Образ природи – руська земля є центральним образом; образ Ігоря – відважний лицар, який зневажає смерть, а полон для нього – найбільша ганьба, але його поспішність та нероздумливість призводить до поразки; образ Святослава – зображений піклувальником про долю рідної землі, йому завдають болю спустошення Русі, князівські міжусобиці та напади кочівників; образ Ярославни – найліричніший образ.

 

3. Українська полемічна література. Життя і творчість І. Вишенського.

Полемічна проза стала результатом національного піднесення кінця 16 ст. Найактивніше полеміка велась у Львові, Острозі, Києві. Ґенеза полемічної літератури сягає 11 ст., коли християнська віра розкололась на православ’я і католицизм. Піднімаються обрядові питання розбіжності між православними і католиками, питання про місце України в християнському світі, морально-етичну поведінку духовенства. 2 періоди полемічної літератури: до і після Брестської унії.

Полеміка розпочалась у 70-х рр. 16 ст., відкрили її єзуїти. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (Вільно, 1577 р.). – програма об’єднання православної церкви з католицькою.

І друкований український полемічний твір – «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького(Острог, 1587 р.). 1596 р. – Стефан Зизаній, «Казання Святого Кирила».

Берестейська унія 1596 р. загострила полеміку. 2 табори: уніатський і православний. Полеміку розпочали уніати. 1597, Петро Скарга – «Оборона згоди з латинським собором», Христофор Філарет - «Апокрисис, або Відповідь на книжки про собор Берестейський». «Тренос» Мелетія Смотрицького – 1610 р., Вільно.

Іван Вишенський (*між 1545-50, Судова Вишня — †після 1620) Народився в м. Судовій Вишні (нині Львівська область). Біографічні дані про Вишенського дуже скупі. Був високоосвіченою людиною свого часу. Молодим проживав якийсь час у Луцьку. Відомо, що в зрілому віці Іван Вишенський жив у містах Волині, Галичини і Поділля. Приблизно у 70-х рр. 16 ст., не мирячись із феодальним ладом Речі Посполитої, став ченцем Афонського монастиря в Греції, що був у ті часи центром православного чернецтва на Сході. Звідси він надсилав в Україну послання, в яких виступав проти окатоличення й ополячення України, переконливо заявляючи, що український народ ніколи не скориться кривавим гнобленням.На Афоні письменник прожив більше сорока років: мешкав у кількох монастирях, потім осів у скиті. Заховавшись від усього світу, він дав обітницю мовчання, проте не дотримався її: відчувши тугу за рідною землею й зваживши на заклики українських братств, у 1604 р. прибуває в Україну. Прожив 2 роки у Львові, бо розійшовся поглядами з керівниками братства. Жив у Манявському скиті у Йова Княгиницького. 1606 р. повернувся на Афон. Тут він наказав замурувати себе в кам'яній печері.

До нас дійшло 16 творів полеміста. Ще у 1599-1600 рр. частину своїх творів він переписав у спеціальну «Книжку». Твори: «Відкриття диявола-світодержця» (образи диявола і голяка-странника).

«Писание до всіх общих в Лядской земли живущих» (1588) – складається з 2 частин. І – порушує питання про те, чи мають право уніати гендлювати вірою, виступати за возз’єднання церков, учити людей як жити. називає конктерні імена: І. Потій, К. Терлецький, М. Рогоза та ін. Виділяє 5 ступенів очищення духовних осіб: хрещення вірою, у вірі виконання 6 заповідей, відречення у цьому світіт від своєї душі, залишення усіх мирських благ, бідне життя. ІІ частина – окремі питання полеміки з єзуїтами та уніатами, ідея соціальної рівності.

В своїх творах Іван Вишенський малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духовенства, протиставляючи їм «бідних підданих» і простих ченців.

 

4. Українське літературне бароко. Поетична творчість.

Бароко - кін. 16 - кін. 18 ст. (з італ. вибагливий, химерний).

Ознаки: 1) універсальність художнього мислення, звернення до глобальних, важливих проблем (на глобальному рівні це нагромадження художніх засобів і прийомів), 2) динамізм, що покликаний відтворити рухливість світу і стан душевного неспокою людини, 3) контрастність – протиставлення. Формальний засіб – консент 4) інакомовність – алегорично-символічне бачення світу, 5) посилена риторичність, 6) ускладненість змісту і форми. Бароко проявилось як синтез елементів середньовіччя, Ренесансу, європейського бароко і Просвітництва. І епоху бароко в українській літературі виділив Д. Чижевський.

Із трьох літературних родів в епоху бароко особливого розквіту набуває поетичний. Тематичні групи: 1) Духовна (релігійно-філософська, метафізична, морально-дидактична) 2) Світська та напівсвітська. Жанрові групи: 1) етикетна – на чиюсь честь (панегірики, пасквілі, епітафіони) 2) епіграми (духовні і світські), 3) емблематичні – підсипи до різних символічних зображень (різновидом були геральдичні вірші), 4) курйозна поезія. Ці 4 різновиди об’єднують терміном шкільна поезія, але були й інші різновиди: 5) громадсько-політична (історична), 6) інтимна, 7) гумористично-сатирична.

Осередки, в яких формувалась поезія бароко: 1) Остріг: «Пашквіль» Івана Журавицького – І зразок сатиричного вірша в українській літературі. Г. Смотрицький – «Погляньте на означники цього князя славного» (вірш на герб Острозьких), Симон Пекомід «Про Острозьку війну під П’яткою». Невідомий автор (можливо Дем’ян Наливайко) – «Лямент дому княжат Острозьких». 2) Львів: Памва Беринда «На Рождество Ісуса Христа вірші», «Великодні вірші» Андрія Скульського та Івана Волковича. Кирило Транквіліон-Ставровецький – збірка «Перло многоцінне»; 3) Київ – гурток Єлисея Плетенецького. входили Захарій Копистенський, Іов Борецький, Тарасій Земка, Л. Зизаній, Касіян Сакович. Панегірик «Візерунок цнот превелебного отця Є. Плетенецького» (1618, Олександр Митура). Складається з 7 окремих розділів. Касіян Сакович – «Вірші на жалосний погреб П. Конашевича-Сагайдачного». Тарасій Земка – епіграми на герби панів Долматів, Дмитра іДанила Балабанів, на честь Петра Могили. Іван Домбровський – «Дніпрові камени» - головна думка – відродження української державності. Хома Євлевич – поема «Лабіринт». Розквіт поезії у Києві: Петро Могила, навколо якого об’єднався гурток, названий Києво-Могилянським Атенеєм. Софроній Почаський – «Євхаристиріон, або Вдячність (І ч. – «Гелікон, тобто сад умілості перший», ІІ ч. – «Парнас, тобто сад умілості другий»). Афанасій Кальнофойський – «Тератургима, або Чуда» - 1638. Стефан Яворський – 1689 – збірка «Луна голосу. волаючого в пустелі», 1690 р. збірка «Руський небесний Арктос». 4) Чернігів – Стефан Яворський «Геркулес наступник тланта», Дмитро Туптало – книга «Руно орошене», Лазар Баранович – «Меч духовний» (1666) – релігійно-моральні повчання, «Труби соловес проповідних» -(1674) – 80 проповідей, виголошених на різні свята, польськомовна книга «Лютня Апполонова»(1671).

 

 

5. Українська шкільна драматургія 17-18 ст.

Від середини 17 ст. в україні з’являються І-ші шкільні драми, які умовно поділяють на 4 жанрові групи:

1) Драми-містерії на різдвяні та великодні теми. Найвідоміша різдвяна драма – «Комічна дія» Митрофана Довгалевського. Всього дійшло 4. Серед великодніх драм (дійшло 12) – «Слово про збурення пекла». І пол. 17 ст. Сюжет взятий з апокрифічного «Никодимового Євангелія». головні персонажі – Люципер і Ад. Ад посилає на землю вісників.

2) Драми-міраклі (п’єси про святих). Збереглось 3 драми. «Олексій – чоловік Божий». (1673)Це І датована шкільна драма. Джерело твору – середньовічне житіє про Олексія, сина римського вельможі, який став аскетом. Герої: Олексій, його батьки, дружина, богині Юнона і Фортуна, архангели Рафаїл та Гавриїл. Архангели переконують у перевагах аскетизму, богині це заперечують. Особливий елемент – голосіння матері та дружини. Олексій в кінці повертається додому та живе як злидар.

3) Морально-дидактичні (драми-мораліте). Образи-алегорії. «Воскресіння мертвих» Г. Понизького. Порушується тема відплати за земні гріхи. У І дії виступають селянин і священик, у ІІ-4 розгортається історія багача Діоктита (Гнобитель) та бідняка Гікомена (Терпимий). В епілозі показані муки Діоптита.

4) П’єси на історичні теми. Виникли у 18 ст. «Володимир» (1705) Ф. Прокоповича. Анонімна драма «Милість Божа». «Милість божа» створена з нагоди 80-річчя початку визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. У драмі йдеться про національно-визвольну боротьбу українського народу проти польсько-шляхетського панування. 2 лінії – історична (Богдан Хмельницький розповідає про важку долю України) та панегірик Богові за його ласку і допомогу Хмельницькому. «Володимир» - тема запровадження християнства, боротьби з язичництвом. В образі Володимира автор бачить Мазепу. Герої: Володимир, Борис і Гліб, тінь Ярополка, язичницькі жерціЖеривол, Курояд і Пияр. Новаторство: це І історична драма; побудована за вимогами шкільної поетики; І трагікомедія за жанром; головний герой показаний в динаміці, відтворена психологія героя.

У сер. 18 ст. видано укази про заборону драматичних дійств у стінах навчальних закладів і ця традиція була штучно перервана.

Самостійним різновидом шкільних дійств були інтермедії – невеликі гумористично-сатиричні сценки, які розігрувались між актами серйозної драми. Відображено побут народу, мова близька до народної. Франко говорив, що значення цих комічних сценок іноді було більшим, ніж самих драм. «Продав кота у мішку» (селяни Стецько і Климко), «Найкращий сон «Максим, Грицько і Денис). В інтермедіях поєднувались гумор і сатира, звучали гострі соціальні проблеми.

 

6. Козацькі літописи як історико-літературне явище.

Кінець 17 – поч. 18 ст. – період чергового піднесення історичної прози в українській л-рі. Причини: 1. Прагнення зберегти пам’ять про події для нащадків, 2. Прагнення відстояти свою національну самобутність, ідентичність перед загрозою з півночі..

За характером це не виклад подій за роками, а швидше історико-мемуарна проза, в якій оповідь у формі сказань поїднується зі спогадами очевидців, супроводжується документами, зразками художньої літератури і народної творчості.

Літопис Самовидця. Отримав свою назву від І друкаря – П. Куліша. Це анонімний твір, написаний очевидцем, сучасником подій. Час складання – остання чверть 17 ст., Лівобережна Україна, вірогідно м. Стародуб. Ймовірний автор – Роман Ракушка-Романовський. У літописі розкрита історія України ІІ пол. 17 ст. – від 1648 до 1702 р. Виклад подій у формі історичних оповідань. Початок війни українського народу автор пов’язує з особистою образою, яку завдав Хмельницькому Чаплинський, відібравши у нього маєток в Суботові. Засуджував злочини московських солдатів. Твір поширювався у рукописах, збереглось 6 списків.

Літопис Григорія Грабянки. Був закінчений у 1710 р. Назва: «Действия презельной і щонайкривавішой брані Б. Хмельницького». Не дійшов до нас в оригіналі, відомо 20 списків. в двох вказано автора, який був гадяцьким полковником. Події від найдавніших часів до поч. 18 ст., зак 1709 р. Поділяється на 3 частини: 1) автор виклав своє бачення, до початку 17 ст., 2) історія національно-визвольних воєн аж до Ю. Хмельницького, 3) Руїна. На початку твору розповідає про походження малоруського народу. Слово козак виводить від хозарів. ескізно розкрита всторія Хмельницького. Використовує легендарне оповідання про будівництво фортеці Кодак Конєцпольським.

Літопис Самійла Величка. Найбільший за обсягом з усіх козацьких літописів. Самійло Величко – канцелярист війська Запорозького. Завершений в с. Жуках Полтавського повіту в 1720 р. Саме в ньому найяскравіше виражене художнє начало. М. Зеров стверджує, що саме поняття «козацькі літописи» було введено Величком, а вже згодом підхоплене істориками в 19 ст. Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді – дуже знищений перший том, значно менше другий. Цілком ймовірно, що книга не закінчувалася 1700 роком, бо і в заголовку, і в багатьох місцях третього тому згадуються події принаймні до 1720 року. Тому, є думка, що втрачені й прикінцеві сторінки літопису. Самійло Величко для створення свого Літопису не обмежився вузькими локальними матеріалами та власними спогадами. Навпаки, він використав різноманітні іноземні джерела. Але за найправдивіше джерело для Величка правили діаріуш (Щоденник) козацького літописця Самійла Зорки, особистого писаря гетьмана Богдана Хмельницького та дрібні козацькі «кронички». Літопис Величка написаний українською літературною мовою 18 століття з елементами народної мови. Літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття. Літопис складається з 4 частин: перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648—1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар; друга і третя частини, які охоплюють 1660—1686 та 1687—1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії; у 4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття. В літописі поєднуються ознаки твору публіцистичного, історичного, художнього з вишуканими містифікаціями, автентичними документами і вмілою стилізацією під документи.

«Історія Русів»- автор невідомий, кінець 18 ст. Рукопис був знайдений 1828 р. у маєтку князя Безбородька у м. Гринів Стародубського повіту Чернігівської губернії. Популяризація почалась після 1828 р. Дата написання не з’ясована (може бути між 1769 і 1828. Авторство не встановлене. На титулці першодруку вказується, що це твір Г. Понизького, однак вчені відкидають думку про його авторство. Найімовірніший автор – О. Безбородько. Висвітлена історія України від найдавніших часів до 1769 р., поділяє її на 2 розділи: І- до нашестя татарського (скорочено, вибірково) ІІ – після (широко і докладно). Виводить наш народ від Яфета. Під назвою Русь розуміє виключно українські землі. Основна думка про автономність України (назву Україна не вживає). Вважає, що український народ об’єднався з російським з доброї волі, через єдиновірство. Висловлює приховану симпатію державотворчих задумів Мазепи. Характеристика зовнішньої і внутрішньої політики Московського царства., розкрита поведінка царів, урядників. автор навів знамениту промову П. Полуботка перед Петром І у Петропавловській фортеці. Був противником будь-яко загарбницької війни.

 

7. Життєвий і творчий шлях Г. Сковороди.

Григорій Сковорода (1722-1794) народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Після здобуття початкової освіти в сільській школі, з 1734 року (Григорію 12) навчався у Києво-Могилянській академії. Його навчання в Академії, з перервами, тривало до 1753-го. Її бібліотека стала для нього джерелом знань. У навчанні був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку й інші мови, ознайомився з творами багатьох філософів та письменників, від античних до йому сучасних. У 1741 р. Григорія забрали до Петербурга для співу в придворній капелі, звідки він повернувся у 1744-му. Згодом, в 1745—1750 роках, Сковорода їде до Європи: спершу до Угорщини в складі царської місії під проводом Ф. Вишневського, далі — до Словаччини (Братислава) й Австрії (Відень). Перебування Сковороди в Італії, Німеччині й Польщі не підтверджено документами. Після мандрівки він повернувся в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. Саме в цей час мислитель зустрічає одного з найвідданіших учнів, Михайла Ковалинського, який після смерті вчителя написав його біографію, докладну, ґрунтовну, на яку посилалися всі дослідники творчості. Саме в листах до нього Григорій Савич висловлював найважливіші ідеї, що згодом ставали основою філософських трактатів. Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочевського району Харківської області.

Розвинув власну оригінальну філософію, що включає 3 основні складові: 1) вчення про 2 натури – матеріальна і духовна (трактат «Потоп земний») 2) вчення про 3 світи – макрокосм (Всесвіт), мікрокосм (людина) та світ ідей, символів (Біблія) 3) Про щастя та шляхи його досягнення. У центрі філософії Сковороди знаходиться людина, яку він вважає найкращим творінням Бога. На шляху до духовності людина повинна пізнати себе, тоді вона пізнає Бога, а значить істину і сенс існування. Тоді людина зрозуміє, що щастя у праці за покликанням (трактат «Розмова, названа Алфавіт чи Буквар світу»). Важливу роль відводив вихованню.

30 поетичних творів було об’єднано у збірку «Сад божественних пісень», ще 30 віршів не увійшло до збірки. Кожен вірш мав епіграф з Біблії. Теми: тема смерті (лютої і святої одночасно) і єднання людини з Богом Пісня 1, 10, 20, мотив невмотивованості людини в світі, мотив самотності, печалі (Пісня 16). Роздумує про щастя, яке у кожного своє (Пісня 10 «Голова всяка свій імєєт смисл»). Радить задовольнятись малим, адже бажання і потреби – джерело всіх страждань. Простивляє суєтне земне життя і життя духовне (Пісня 2). Шляхом наближення до Бога вважає єднання з природою (Пісня 12 «Ах ти птичко жовтобока», «Ах поля, поля зелени»).

Збірка «Байки Харківські» складається з 30 байок перші 15 написані в кінці 60-х, після того як С залишив Харківський колегіум, решта була закінчена в с. Бабаях в 1774 р. Вперше надруковані "Байки харківські" були у 1837 році в Москві. Основну групу байок Сковорода присвятив прославленню суспільно корисної, "сродної" праці, розвинувши таким чином своє філософське вчення.

1. «Пси» Сила: Розумний чоловік знає, що ганити, а дурний базікає без пуття. 2. «Ворон і Чиж» Сила: Серце і звичаї людські, а не зовнішні якості мають свідчити за те, хто ти є. Дерево по плодах пізнається. 3. «Жайворонки» Сила: Багато людей без природи починають великі справи, та погано кінчають. Добрий намір і кінець — всякій справі є вінець. 4. «Голова і Тулуб» Фабулка ця для тих, хто честь свою на самiй пишнотi поклали. 5. «Чиж і Щиглик» Краще вже сухар з водою, Анiж цукор iз бiдою. 6. «годинникові колеса» Сила: У людей з різними природними нахилами і життєві шляхи різні. Одначе всім один кінець — чесність, лад і любов. Ознаки байок Г. Сковороди: • писані прозою; • здебільшого побудовані на діалогах і контрастах; • розмова дійових осіб часто носить полемічний характер; • містить дві частини: фабулу (коротка розповідь, діють переважно алегоричні уособлення — звірі, птахи, комахи, явища природи, предмети, іноді люди) і сентенції; • стислість і динамічність; • сатирична спрямованість; • наявність моралі («сили») — народна приказка, прислів’я, стисла або влучна мораль.

 

1. «Енеїда» Котляревського як бурлескно-травесційна поема.

Бурлеск – вид комічного, який передбачає тлумачення високої теми навмисне зниженими засобами, рідше навпаки.

Травесція – це перелсмислення твору класичної літератури високого героічного змісту в іншій національній літературі відповідно до її художніх традицій.

Іван Петрович Котляре́вський (* 9 вересня (29 серпня за старим стилем) 1769, Полтава — † 10 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1838, там само) — український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв'язки з декабристами. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою.

Творчість Котляревського має основоположне значення в історії становлення нової української літературної мови. В умовах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови його поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані на основі живого усного мовлення народу, започаткували новий етап формування літературної мови.

"Енеїда" - перший друкований твір нової української літератури. ("Енеїда" - оригінальний реалістичний твір, у якому змальовані життя й побут українців кінця XVIII - початку XIX століття.) «Енеїда» написана чотиристопним ямбом.

«Енеїда» І. Котляревського — твір великого обсягу, що складається з шести частин, об'єднаних головним героєм (Енеєм); віршований; багатий на події, яскраві характери. Його образна система розгалужена. «Енеїді» властиві риси лірики та епосу, оскільки розвинена сюжетність переплітається в ній з вираженою присутністю оповідача, його особистісним ставленням до героїв і перипетій — ліризмом.

Жанр поеми. Травестія, або переодягання. (І. Котляревський переодяг героїв Вергілія в український одяг, дав їм українські імена. Вони вживають національні страви, співають народних пісень. Своїх героїв Котляревський переніс в історичні умови українського життя XVIII століття.)

Жартівливий тон поеми. (Події і люд змальовані у творі в жартівливому, знижувальному тоні. Про буденні речі автор говорить піднесено, урочисто, а про героїчні - вульгарно, знижено.)

Специфіка зображення персонажів. (І. Котляревський змалював людей здоровими, життєрадісними, що діють у реальному житті.) Уся поема виражає духовний світ української людини. Троянці — носії рис національного характеру; вони сміливі, дужі, завзяті. Проте, на думку автора, українець ще й покірний: на острові чаклунки Цірцеї йому судилася доля вола.

Твір написаний народною мовою. Автор вдається до фразеологізмів, нагромадження синонімів, жаргонізмів, народно-поетичних порівнянь. У поемі названі українські імена, згадуються назви міст тощо. Автор використовує макаронічну мову; вживає рідкісні чи й вигадані слова «під старовину» (наприклад джерегелі). У творі органічно вжиті народні прислів'я, приказки, пісні.

Обрядовість, традиції: троянці ходять у гості з хлібом-сіллю; беруть участь у поминках, весіллях, родинах; бувають на вечорницях і досвітках, б'ються за правилами козацького штурхобочного бою.

У поемі змальована українська природа: рослини, дерева, кущі (папороть, васильки, петрів батіг, конвалія, терен, шипшина, липа, дуб, сосна); тварини дикі і свійські (вовк, ведмідь, тхір, заєць).

Відтворення традиційної української кухні: страв (свиняча голова з хріном, локшина, куліш, каша, пиріжки, ковбаса, борщ) і напоїв (горілка, пиво, слив'янка, узвар).

Точне зображення деталей чоловічого (сорочка, каптан з китайки, шапка, пояс з каламайки, бриль, постоли, свита) і жіночого (кораблик, кунтуш, запаска, червоні чоботи) одягу. Зображуючи український костюм, автор захоплюється його естетичністю, зручністю, підкреслює народний смак.

Значення "Енеїди" І. Котляревського. (Перший твір української літератури, написаний живою розмовною мовою; показано життя і побут різних верств населення ХУЛІ ст.; пробуджує любов до рідного краю; виховує кращі риси національного характеру; викликає негативне ставлення до вад людського характеру.)

 

 

2. Особливості розвитку драматургії в першій половині 19 ст.

Розвиток тогочасного театру являє собою складний, повний внутрішніх суперечностей процес. Творчі можливості театру сковувались тим, що в репертуар потрапляла значна кількість безідейних фарсів і водевілів. Однак поступово театр ставав активним учасником громадського життя, з його кону все сміливіше починала звучати правда про класову нерівність у тодішньому суспільстві. Перші паростки українського театру нерозривно зв’язані з творчістю І. П. Котляревського, який визначив нові шляхи розвитку вітчизняної драматургії. За чверть століття, що відділяє від «Наталки Полтавки» «Назара Стодолю», була створена значна і по кількості і по якості драматургія, яка, розвиваючись, головним чином, під знаком традицій Котляревського, кращими своїми творами сприяла демократизації літератури, утвердженню її самобутніх начал. П’єси В. Гоголя, Я. Кухаренка, і особливо Шевченка й Квітки-Основ’яненка, не просто варіювали сюжети творів свого великого попередника, а відображали реальне життя, вони допомогли розширенню ідейно-тематичного діапазону всієї української літератури. Не всі п’єси, звичайно, були рівноцінні за своїм ідейно-художнім рівнем. Частина з них має виразно консервативний характер і позбавлена мистецької цінності. Але певне історико-літературне значення вони зберігають і до сьогоднішнього дня. В них зібрано чимало популярних на той час пісень, які будили любов до народної мови, відтворено окремі побутові деталі, звичаї, звернена увага на життя простого народу. Показово, що саме в драматургії почали найбільш сміливо пробиватися нові смаки і тенденції. Всупереч традиціям бурлеску з його поглядом на народну мову, як на щось придатне тільки для низьких жанрів, у драматургії, починаючи з Котляревського, все більше виявляється прагнення до більш широкого застосування української літературної мови. Нову українську драму характеризує в першу чергу те, що вона звернулась до зображення життя, побуту, моралі, інтересів селянина — найбільш численної тоді верстви трудящих. На сцені з’являються картини реальної дійсності, образи живих людей; представники народу стають позитивними персонажами літератури. Початком української класичної п’єси були п’єси І. Котляревсткого «Наталка-Полтавка» та «Москаль-Чарівник». Першим, хто підхопив традиції Котляревського-драматурга, був В. Гоголь. На початку 20-х рр. він написав комедії «Простак, или хитрость женщины, перехитренная солдатом» і «Собака-овца», які виставлялися на сцені домашнього театру поміщика Трощинського. Своїм сюжетом «Простак» нагадує «Москаля-чарівника». У п’єсі невідомого автора «Любка, или сватанье в с. Рихмах», яка з’явилася і ходила в рукописі в 20-х роках, зустрічаємо те ж саме прагнення змалювати представників народу носіями благородних почуттів, добрих вчинків. П’єса розповідає про те, як дід не дозволяє внукові женитися на бідній дівчині. З допомогою піддячого Крутія Грицеві вдається обманути діда: він розпустив чутку, ніби його наречена Любка має стати спадкоємницею великого багатства дядька, який служить у війську старшиною. П’єси К. Тополі «Чары, или несколько сцен из народных былей и рассказов украинских» і «Чур-чепуха, или несколько фактов из жизни украинского панства» теж в основі своїй спираються на дійсні факти, але їх реалізм знижується надуживанням побутових елементів. Конфлікт, покладений в основу п’єси «Чари», підказаний автору мотивами народних пісень, в яких оспівується вірність кохання і виправдується помста за зраду. Тема твору почерпнута з відомої пісні «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці». Костомаров та Шевченко ставились до п’єси критично, відзначаючи лише її етнографічну сторону. Слабкою з художнього боку була і п’єса Стецька Шерепері (справжнє ім’я і прізвище — Степан Писаревський) «Купала на Ивана». Детальний опис обряду Купала вводиться вперше в українську літературу. Близькою по темі й сюжету до «Наталки Полтавки» і «Сватання на Гончарівці» була драма Я. Кухаренка «Чорноморський побит». В основі її лежить та ж, по суті, драматична колізія. Великий успіх п’єс Котляревського і Квітки-Основ’яненка, як і взагалі пожвавлення культурного життя в східній Україні, сприяло пробудженню і розвитку сценічного мистецтва і в Галичині, яка тоді перебувала під владою Австрії. Велику роль у розвитку української драматургії і театру відіграла драма Шевченка «Назар Стодоля». В прямому розумінні — це п’єса не історична, хоча зміст її безпомилково відсилає нашу уяву до другої половини XVII ст. Якщо не приймати до уваги окремих згадок про історичних героїв, то якоїсь конкретної історичної події в ній немає, драматична колізія її не виходить за межі картин побуту і звичаїв. Але оскільки в творі змальовуються все ж явища минулого, є підстави називати «Назара Стодолю» історично-побутовою драмою. Шевченко створив типові характери, правдиво відобразив класово-антагоністичні суперечності в українській суспільності XVII ст. П’єса відзначається багатством людських характерів, художньою переконливістю. Вона приваблює силою людської мислі і гарячого почуття, захоплює високим громадсько-патріотичним натхненням. Підсумовуючи короткі спостереження над українською драматургією першої половини XIX ст., слід сказати в першу чергу, що творчість передових письменників розвивалась під знаком прагнення до правдивого показу життя, до розкриття соціальних явищ кріпосницької дійності. Найбільш яскраво і повно в драматургії цього часу (в п’єсах Василя Гоголя, Кирила Тополі, Якова Кухаренка, Стецька Шерепері та ін.) відображені побутові деталі, етнографічні елементи, слабіше — типові суспільні суперечності. Однак у п’єсах Котляревського, Квітки-Основ’яненка, і особливо Шевченка, є значні соціальні узагальнення, які мають важливе пізнавальне значення. З порівняно широкої і різноманітної драматургії того часу найбільш життєвими виявились дві п’єси: «Наталка Полтавка» і «Назар Стодоля». За своїм значенням у розвитку української драматургії і сценічного мистецтва це були явища етапні. Перша з них поклала початок української класичної п’єси, поява другої засвідчила перемогу реалізму в українській драматургії.

 

 

3. Розвиток жанру байки в українській літературі І пол. 19 ст.