Творчість Київських неокласиків.

Неокла́сики — група українських поетів та письменників-модерністів початку 20 століття. На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами.Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. Мико́ла Костянти́нович Зе́ров. 1924 року було надруковано «Камени» — першу збірку віршів Зерова, до якої, втім, було включено й перекладний розділ. Найбільше його увагу привертали сюжети з античного світу («Хірон», «Соломея», «Навсікая»), фрагменти з історії Київської Русі («Князь Ігор», «Сон Святослава»), вічні проблеми мистецтва і творчості («Класики, «Аристарх», «Безсмертність», «Pro domo»), філософські впливи природи на людину та її працю («В степу», «Овідій», «В пралісі», «Суниці»). Цикли «Крим», «Одіссея», «Київ». «Культуртрегери». Всього 17 циклів сонетів. Окремими виданнями в Україні вийшли книжки «Антологія римської поезії» (1920), «Камена», «Леся Українка», «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929).

Павло́ Петро́вич Филипо́вич (2 вересня 1891, Кайтанівка — †3 листопада 1937, ур. Сандармох, Карелія). Автор збірок поезій «Земля і вітер» (1922), «Простір» (1925). Поетична творчість Ф. відзначається культурологічною насиченістю, осмисленням загальнолюдських етичних та естетичних цінностей. Здійснив переклади з французької (Ш. Бодлера, П. Верлена, П. Ж. Беранже), російської (О. Пушкіна, В. Брюсова, Є. Баратинського). Літературознавчі праці Ф. присвячені питанням західноєвропейської літератури, сучасного українського літературного процесу, проблемам методології науки про літературу. Ф. — автор статей про І. Франка, О. Олеся, Лесю Українку, О. Кобилянську, М. Коцюбинського, представників молодої української поезії (П. Тичину, Я. Савченка, М. Рильського, М. Семенка). Один із фундаторів сучасного шевченкознавства, автор спеціальних досліджень «Шевченко і романтизм» (1924), «Шевченко і Гребінка» (1925), «Шевченко і декабристи» (1926), «До студіювання Шевченка та його доби» (1925). Своїми працями Ф. заклав наукові основи українського літературознавства (ст. «Українське літературознавство за 10 років революції», 1928). Восени 1935 заарештований органами НКВС. Засланий на Соловки, де і загинув.

Миха́йло Опана́сович Драй-Хма́ра (28 вересня (10 жовтня) 1889, Малі Канівці Золотоніського повіту, тепер Чорнобаївського району Черкаської області — †19 січня 1939, Колима). Український поет Михайло Драй-Хмара почався саме в Кам'янці (бо до того писав вірші російською мовою). У місті над Смотричем він друкує поезії та переклади в альманасі «Буяння», у журналі «Нова думка», в газеті «Червона правда». Перша збірка віршів Драй-Хмари «Молода весна» мала вийти 1922 в Кам'янецькій філії Державного видавництва України, але для її друку забракло паперу. Тож першу (і єдину прижиттєву) збірку віршів «Проростень» поет видав 1926 у Києві. Сюди увійшли і твори кам'янецького періоду, і пізніші шедеври. 1928 Михайло Драй-Хмара надрукував сонет «Лебеді» з присвятою своїм товаришам, де вжив вислів «гроно п'ятірне»:

О гроно п'ятірне нездоланих співців,крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,що розбиває лід одчаю і зневіри.

О́свальд Бу́рґгардт (4 жовтня 1891, с. Сербинівка, Волинь — †30 жовтня 1947, Авґсбурґ, Німеччина) — український поет, перекладач, літературний критик. Свої твори публікував під псевдонімом Юрій Клен. 1943 року з'являється в світ збірка поезій Юрія Клена «Каравели», в якій автор спробував синтезувати творчі принципи київських неокласиків та ідейно-художні шукання поетів «празької школи». Автор поєднує в єдиному естетичному вимірі трагічну античність, героїзм середньовіччя та князівсько-гетьманську українську традицію. Вершинними здобутками Юрія Клена-поета є поеми «Прокляті роки» (1937) та «Попіл імперій» (1943 — 1947). Трагічне знищення української культури в добу сталінізму, нелюдська жорстокість другої світової війни — центральні теми цих творів.

Макси́м Таде́йович Ри́льський (19 березня 1895, Київ — †24 липня 1964, Київ). «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш». У радянську добу Рильський написав тридцять п'ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов'янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР.

Драматургія М. Куліша.

Мико́ла Гу́рович Кулі́ш (*5 (18) грудня 1892, Чаплинка — †3 листопада 1937, ур. Сандармох, Карелія). Микола Куліш займався літературною діяльністю майже все своє життя — 30 років із 45. За 1923 — 1934 роки Микола Куліш створив близько 15 п'єс. «97», «Комуна в степах» і «Прощай, село!» — трилогія про українське село 1919—1930 pp. і водночас трагічний літопис загибелі українського села. Особливо відчутний органічний зв'язок Кулішевих п'єс «97» і «Комуна в степах» з творчістю Карпенка-Карого. У мелодрамах «Зона» та «Закут» М. Куліш звертається до теми переродження революційної ідеї, катастрофи фанатизму. Соціалізм як «хвора мрія» стає провідною темою найвизначнішого Кулішевого твору — трагікомедії «Народний Малахій», але ця тема розкривається значно глибше, сягаючи філософських засад буття взагалі. П'єсу можна вважати й антиутопією. Це п'єса екзистенціального змісту. «Народний Малахій» — це трагікомедія людської мрії, що несе на собі тавро тієї маленької особистості, яка її репродукує, це трагікомедія історичного максималізму, що здатен покласти людське життя на вівтар вистражданої ідеї. П'єса будується як історія хворої на шизофренію людини з типовими маніями та нелюдською наполегливістю в досягненні фанатичної мети. Трагедія фанатизму «малахіанства» полягає в тому, що, прагнучи до фальшивого, він несе у світ тільки зло: закінчує життя самогубством єдина істота, яка любила Малахія, — його донька Любуня, йде в дім розпусти Оля, яка повірила «голубій мрії» про своє щастя. Але сам Малахій свого сатанізму не відчуває, він уявляє себе всесвітнім месією. Малахій — персонаж трагікомічний, він не усвідомлює всієї безодні своєї помилки, у котру його було втягнуто пануючою свідомістю епохи. Комедія «Мина Мазайло» відрізняється оригінальним сюжетом, у якому переплетено культурно-соціальний і родинно-інтимний аспекти, містить галерею виразних характерів з індивідуалізованим культурним і національним світоглядом, насичена дотепними, пародійними, карикатурними, фарсовими сценами. У творі активно використано широкий діапазон живої мови, що відбиває специфіку духовних і національних цінностей основних персонажів. Комедія характеризується широкою палітрою інтонацій і мелодійних візерунків — веселих, ніжних, мажорних, романтичних, елегійних, сумних, трагікомедійних. Образи Мини та Мокія, тьоті Моті та дядька Тараса з моменту їхньої появи у творі одразу постають як духовні антитези. Образи Улі та Рини на початку п'єси змальовано як суголосні. «Мина Мазайло» є лірико-соціальною комедією. У творі драматург широко застосував прийом гри. Ідея розпочати гру виникає на початку п'єси — у другій сцені першої дії. Належить вона Рині й пов'язана з розстановкою сил у сім'ї Мазайлів: Мина Мазайло, батько, бажає змінити своє прізвище на російське, максималіст з романтичною душею Мокій, його син, навпаки — прихильник усього українського, Рина з матір'ю прагнуть вплинути на Мокія та підтримати Мину. П'єса «Патетична соната» — продовження теми «Народного Малахія» та «Мини Мазайло». Ця тема — згубність, трагедійність ідейного фанатизму будь-якого гатунку. Куліш цілком свідомо, послідовно й наполегливо йшов до трагедії. А цей жанр за радянських умов міг бути втіленим тільки у формах такого жанрового покруча, вигаданого на потребу тоталітаризму, як «оптимістична трагедія». Ані в «Народному Малахії», ані в «Патетичній сонаті» немає нічого оптимістичного. Гине людська душа, до того ж без надії на воскресіння, якого немає й не буде.