Ідейно-естетичні пошуки українських поетів 20-х років ХХ ст.

На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців "молодої України" та художніх шукань "молодомузівців" і "хатян" в Україні після 1917 р. з'явилася велика кількість різних літ. та мистецьких шкіл, угруповань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками. В Україні після Лютневої революції 1917 р. найперше виявили себе символісти. П.Тичина, Я.Савченко, О.Слісаренко, В.Кобилянський, Д.Загул та ін. заснували в Києві символістську школу «Біла студія», що й видала збірник „Літературно-критичний альманах” (1918), спрямований проти народницьких поглядів на літературу. Його редактором був поет-символіст Яків Савченко. Тут оприлюднили свої твори П.Тичина, П.Савченко, Я.Савченко, О.Слісаренко, Д.Загул, М.Терещенко. У цьому ж році символісти утворили монолітну групу «Музагет» (Музагет — грецький епітет покровителя муз Аполона). До цієї групи належали Я.Савченко, Д.Загул, М.Терещенко, В.Кобилянський, М.Жук, В.Ярошенко та ін. Естетичну платформу виклав Ю.Іванів-Меженко у програмній статті «Творчість індивідуума і колектив» («Музагет», 1918), у якій стверджував самоцінність мистецтва і творчої особистості. 1920 р. символісти видають альманах «Гроно», але залучають до нього й імпресіоністів та футуристів (В.Поліщука, Г.Шкурупія, Г.Косинку). 1922 р. «гронівці» в Катеринославі видали аванґардний альманах «Вир революції». Деякі «музагетівці» у 1923 р. ввійшли в «Аспис», поступово розсіюючись серед інших угрупувань. Футуристські угрупування. Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) був відгалуженням модернізму, ставши одним із напрямів аванґардизму. Його творці заявляли, що творять «мистецтво майбутнього», заперечуючи його суспільну функцію та ідейний намір митця. В Україні футуризм зародився з іменем М.Семенка. Це засвідчили його перші збірки «Prelude», «Дерзання», «Кверофутуризм» (від лат. quero — шукати), що з’явилися в Києві 1913 — 1914 рр. Але першу українську футуристичну організацію «Фламінго» він утворив у 1919 р., до якої увійшли О.Слісаренко, Гео Шкурупій, В.Ярошенко, художник А.Петрицький та ін. Символами футуристів була жовта лілія та жовта блуза, яку замінюють синьою, що мало вказувати на їх пролетарське походження. 1921 р. О.Слісаренко утворює науково-мистецьку групу «Комкосмос» ( Комуністичний космос), а на початку 1922 р. М.Семенко перетворює її в «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів, слово пан грец. — все, всеохоплюючий), у 1923 її перейменовано в «Комункульт». Активними членами були М.Семенко, Гео Шкурупій, Юліан Шпол (псевдонім М.Ялового), О.Слісаренко, Гео Коляда, М.Щербак, до неї увійшли символісти Я.Савченко, М.Терещенко та ін. Засади укр. панфутуристів: засудили «салонову» буржуазну культуру, проголосили деконструкцію (руйнування) мистецтва, пропонуючи створити нове «метамистецтво» — штучний синтез різних галузей культури й спорту. Вони оголосили динамізм художнім стилем нового мистецтва. 1927 р. М.Семенко утворив організацію «Нова ґенерація» й видавав до 1930 р. під цією назвою журнал, котрий найбільше європеїзував тогочасну укр. л-ру. Лівої орієнтації були харківські пролеткультівські організації «Всеукраїнська федерація пролетарських письменників і митців», «Цех каменярів» (1918), які відкидали класичну спадщину і стояли на нігілістичних позиціях щодо української мови, роз-ку нац. культури в Україні. Активними учасниками пролеткульту були: В.Еллан-Блакитний, В.Сосюра, В.Коряк, С.Пилипенко, М.Майський. 1924 р. пролеткульт фактично припинив своє існування, але його роль перебрали на себе ВУАПП (Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників), ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітною була організація «Гарт» (1923 — 1925), назву якої утворено від слова «гартованці», запозиченого з роману «Божки» (1914) В.Винниченка. «Гарт» очолив відомий поет В.Еллан-Блакитний. Серед перших членів «Гарту» були К.Гордієнко, І.Дніпровський, О.Довженко, М.Йогансен, О.Копиленко, І.Кулик, В.Сосюра, П.Тичина, М.Хвильовий та ін. 1926 р. «Гарт» припинив своє існування. У 1926 р. М.Хвильовий утворив нову літературну організацію «ВАПЛІТЕ», прагнучи вивести українську літературу на світові вершини мистецтва. Ваплітяни боролися проти політизації літератури, за високу письменницьку майстерність й відкидали більшовицькі командні методи організації літературного процесу. Вони закликали митців глибоко освоювати класичну спадщину. Організацію очолили М.Хвильовий, М.Яловий, О.Досвітній. До неї входили М.Бажан, О.Довженко, Г.Епік, М.Йоганесен, Г.Коцюба, О.Копиленко, М.Куліш, А.Любченко, Ю.Смолич, В.Сосюра, П.Тичина та ін. На початку 1928 р. вона саморозпустилася. Колишні члени «ВАПЛІТЕ» об’єдналися в організацію «Пролітфронт» (Пролетарський літературний фронт).На інших позиціях стояли учасники літературної організації «Плуг», що виникла у Харкові в березні 1922 р. Вона об’єднала селянських письменників. Її очолив байкар і прозаїк С.Пилипенко. До «Плугу» входили Д.Бедзик, С.Божко, М.Биковець, В.Гжицький, А.Головко, Г.Епік, Наталя Забіла, О.Копиленко, В.Минко, Галина Орлівна, І.Сенченко, П.Усенко, Варвара Чередниченко та ін. Видавали журнал «Плужанин» (1925 — 1927), а також двотижневий часопис «Плуг» (1928 —1932). Вони рішуче виступили проти «російської шовіністичної буржуазії», задекларували про своє бажання творити нову культуру, а в художніх творах змальовувати життя нового села, закликали критично ставитись до мистецтва минулого, в сфері естетики захищали марксистську тезу про перевагу змісту твору над його формою. Ідеологічному тиску протистояли митці «Ланки» (В.Підмогильний, Є.Плужник, Б.Антоненко-Давидович, Т.Осьмачка, Б.Тенета, М.Івченко, Г.Косинка та ін.), група письменників «МАРС», «Жовтень» (1925), що вийшли з «Аспанфуту» (В.Десняк, Іван Ле, М.Терещенко, Ю.Яновський, Ф.Якубовський, В.Ярошенко). Спілка письменників «Західна Україна» (1925 — 1933) об’єднала митців, вихідців із Західної України. 1933 р. їх усіх було репресовано; тільки кілька з них, пройшовши сталінські концтабори, вижили (В.Гжицький, М.Марфієвич, Ф.Малицький).

 

3.проза 20 років. Експеримент “буремних” 20-их у широкому розумінні постає потужним стимулом літературного оновлення, творчого перегляду, переосмислення, самоідентифікації, “визволення з утертого штампу” (О.Тарнавський), за яким відкривається свобода як відповідальність: письменницька майстерність і досконалість, оригінальність, цікавість, читабельність творів.На стадії становлення нової української прози відношення літератури до власного минулого ставало актом творчості, неодмінною частиною експериментальних металітературних текстів. В.Домонтовича, А.Любченка та М.Йогансена як різновиду нового прозописьма. Рубрика “деструктивна романістика” не відбиває в усій повноті феномен експериментального прозописьма, довільно охоплює творчість таких різнопланових митців, як М.Йогансен, В.Домонтович, А.Любченко, адже і їхні твори, згідно з визначенням дослідників 60-80-их років З.Голубєвої, Д.Бойка, прикметні нововведеннями, помітними навіть для недосвідченого читача, зі свідомою орієнтацією на відхід від норм форми класичного роману. Комунікабельність, налаштованість на конструктивний діалог з читачем. Поза модальністю спілкування (загальна обов’язкова форма звертання – “любий”, “прекрасний”, “шановний”, “милий”, “розумний”, “вибагливий”, “уважний”, “дорогий”, “вибачливий”, “цікавий” читач / читачка) не мислились жоден роман, повість, оповідання, новела.2. Модель співтворення тексту автором і реципієнтом, читач стає співтворцем нового модерністського роману, що реалізується через авторські коментарі, емфатичні засоби (питальні, спонукальні, окличні), іричні відступи, філософічні рефлексії, текстуальні загадки, коди і шифри. Рецепція того чи іншого твору залежить від ерудованості читача, який обирає відповідний рівень прочитання – поверхову лінію пригод, сюжетних хитросплетінь чи глибші текстові нашарування, завуальований полемічний, філософський, іронічний підтекст.3. Ігрова природа, чинна на всіх структурних текстуальних рівнях: нарації, стилістики, інтертексту, образів, сюжету, композиції. Гра розглядається як оригінальний спосіб організації художнього матеріалу, множинність інтерпретаційного підходу, відмова від всіляких заборонених тем і додатковий відсоток підвищення читабельності. Її прийоми – пародія, іронія – модифікуються топосами маски, двійництва, метаморфоз, гротеском, парадоксами, словогрою. Любовний дискурс творів В.Домонтовича сприймається як поверхова рецептивна площина, що в її основу покладено цікавий сюжет любовних пригод, інтриг, пікантних подробиць. Романні події, як правило, розгортаються у сфері інтимній, особистій. Письменника насамперед цікавить любов як складний феномен людського життя, філософія почуття. Дію централізує один головний герой, тому композиція “Дівчини з ведмедиком” і “Доктора Серафікуса” – концентрична. Кількість персонажів обмежена, оскільки авторський експеримент з людськими почуттями вимагає максимального висвітлення усіх думок, поглядів, позицій, суперечностей. Завдяки низці еротичних риторичних фігур (нудьга, тривога, спека, самота, неможливість бачити об’єкт своїх почуттів),Істотні ігрові ознаки в текстах В.Домонтовича демонструються елементами забави, розваги, супровідними властивостями – напругою і задоволенням, усвідомленим характером здійснюваного, об’єктивованим формулою. Інтелектуальні “Дівчина з ведмедиком” та “Доктор Серафікус” порушують проблеми світоглядної кризи, історичних катаклізмів в іронічному насвітленні віддзеркалюють культурний, історичний, соціальний, політичний зріз епохи. За умоглядними схемами творів письменника вбачається трагедія цілого покоління людей “відірваних від ґрунту”, творчої особистості зламу століть, комплекс універсальних проблем: вплив часу і моди на людські почуття, співзвучність чи, навпаки, дисгармонійна невідповідність своїй добі, розчарування в ідеях раціоналізму, втрата особистої ідентичності, екзистенційні проблеми перспективи і вибору, криза цивілізації, релятивізм, “відчуття несталости”. Мова творів В.Домонтовича – парадокси, загадки, інтелектуальні головоломки, де авторська іронія виступає знаком щирості. Швейцарію” М.Йогансена). У романі «Місто» В. Підмогильний розробляє світовий мотив підкорення людиною міста. Образ молодого письменника Степана подається в єдності біологічного, духовного, соціального. Автор зобразив людину, в якій постійно борються добро і зло, яка інколи готова заради власного самоствердження здійснити моральний злочин і яка разом із тим є неординарною, талановитою, цілеспрямованою особистістю, не позбавленою вміння іронічно, скептично сприймати себе та навколишній світ. Радченко підкорив місто, але й місто підкорило його.

Проза М. Хвильового.

Мико́ла Хвильови́й (13 грудня 1893, Тростянець — †13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози. Григорій Костюк у передмові до п’ятитомного видання творів Миколи Хвильового поділяє прозову творчість письменника на 3 періоди: Перший період – 1921-1924. Умовно його можна визначити як період експерименту та шукання. Цей період виповнюють безсюжетні, або й з своєрідно захованим, «поламаним» сюжетом героїчно-романтичні, ліричні, побутово-сатиричні етюди й оповідання: «Життя», «Кіт у чоботях», «На глухім шляху», «Редактор Карк», «Синій листопад», «Свиня», «Арабески» та інші. Другий період – 1925-1930. Це період творчого змужніння, стилевого утвердження, теоретичного осмислення мистецтва, («Мати», «Повість про санаторійну зону», «Іван Іванович», «Ревізор», «Із Вариної біографії», «Сентиментальна історія», «Вальдшнепи», «Камо грядеши» тощо). Третій період – 1931-1933 («Мисливські оповідання», «З лябораторії», «Майбутні шахтарі» та ін. Вирізнялися у зб. «Синіх етюдах» такі героїко-романтичні новели, як «Солонський яр», «Легенда», «Кіт у чоботях». У цих ранніх творах герої-революціонери постають символічними узагальненнями. Однією з найважливіших для Миколи Хвильового впродовж всієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. Уся творчість М. Хвильового першого періоду присвячена слову як основному засобові ідейно-мистецького вислову. Новелу «Арабески» можна вважати своєрідним ключем для розкриття стильової магії М. Х. Тут всі основні ідеї, колізії, навіть типи героїв, характерні для його прози. Цю новелу можна прочитати як психологічний етюд, як спробу відображення всього творчого процесу. Велику роль у новелістиці М. Хвильового багато науковців відводять «Вступній новелі». Вона була значною мірою підсумковою, підпорядкованою змістові всього тому як цілісності, своєрідному прозовому утворенню. Вона виконує роль своєрідного епіграфа, в якому автор означує й цілком певний «ключ розуміння» своєї новелістики, а ширше – всієї творчості. Однією з найвідоміших новел М. Хвильового є новела «Я (Романтика)» (1923). В ній змальовується трагедія чекіста, від імені якого й ведеться оповідь, що не здатен витримати нелюдськи важку ношу. Основний конфлікт твору – конфлікт революціонера-фанатика і революціонера-людини. У гостродраматичній колізії зійшлись: з одного боку, мати, як символ рідного, доброго, людського, а з другого, - фанатизм омертвляючої сили революційної догми, як символ зла і дегенерації людини. Цей твір ніби замикає перший період творчості Миколи хвильового – період експериментів, творчих пошуків та знахідок. Вдалося Миколі Хвильовому створити ряд цікавих жіночих образів. Це як жінки-революціонерки (тов. Жучок із «Кота у чоботях», Стенька з «Легенди», Марія з «Синього листопада») так і духовно чисті, скромні, щирі провінційні дівчата, які мріють про щось високе, прекрасне (Оксана з «Життя», Вероніка з «Силуетів», Варя з «Вариної біографії», Катруся з «Нареченого»). Є у творах Хвильового також жінки-авантюрниці, аморальні особи, для яких важливі лише матеріальні цінності (Мар’яна із «Заулку», Хая, Яблочкіна з «Свині», Майя з «Повісті про санаторійну зону»), а також жінки, які здатні до інтелектуальної праці, політичної боротьби (Нуся з «Редактора Карка», сестра Катря з «Повісті про санаторійну зону», Б’янка з «Сентиментальної історії»). Хвильовий створив також невмирущу галерею типів українських революційних інтелігентів. Такими героями є Редактор Карк, який задає риторичне питання: «Невже я зайвий чоловік тому, що безумно люблю Україну?», Марія із «Синього листопада», Хлоня з «Повісті про санаторійну зону». Занепад моралі, який спостерігався у сучасному Хвильовому суспільстві широко представлений в його творчості. Спектр морально-етичних проблем, порушених у прозі Миколи Хвильового досить широкий:

1) осмислення сімейних цінностей:- проблема кохання між людьми різних політичних поглядів («Синій листопад»);- проблема материнства («Кіт у чоботях», «Кімната ч.2», «Чумаківська комуна»);- проблема співвідношення почуттів та задоволення фізіологічних потреб у відносинах між чоловіком і жінкою («Свиня»);- стосунки між батьками та дітьми («Заулок», «Я (Романтика), «Мати»);2) проблема дівочої цноти, поведінки особи жіночої статі («Сентиментальна історія);3) знеосіблення людини та перетворення її на аморальну безособову істоту («Кіт у чоботях», «Арабески»);4) моральний конфлікт між почуттям обов’язку та людськими почуваннями («Я (Романтика)»).

«Вальдшнепи» - незак. роман можна назвати підсумком письменницької та публіцистичної діяльності М. Хвильового, адже цей твір містить у собі і певною мірою пояснює основні мотиви та ідеї доробку автора. Знаковою фігурою у романі є Дмитрій Карамазов. «Вальдшнепи» – це роман про кару за злочин, який в романі безпосередньо не описується, але неодноразово згадується.