ТОП 10:

Казка та її жанрові особливості



Ліричні пісні

Ліричні пісні за своїм походженням належать до пізніх жанрів українського фольклору. На думку українських вчених, лірична пісня як така сформувалась приблизно в 17 ст. Ліричні пісні, очевидно, сформувались на основі обрядових пісень: весільних, родильних, голосінь, балад, а також календарно-обрядових творів. Ліричні пісні є глибоко індивідуальними. Їх характерною ознакою є втрата епічних (розповідних) елементів.

Види:

1. Родинно-побутові пісні. Пісні на теми повсякденного життя людини. Записи цих пісень – 16-17 ст.За тематикою вони поділяються на три великі групи: 1) пісні про кохання (дошлюбні взаємини); 2) пісні про сімейне життя (родинні стосунки); 3) пісні про трагічні сімейні обставини, пов´язані з втратою членів сім´єї (вдовині, сирітські). Ще одна група пісень виділяється за способом відображення дійсності: на відміну від трьох перших, де пісні мають серйозний ліричний характер, четверту групу становлять пісні, що стосуються усіх сімейних проблем, особистих почуттів, але висвітлюють їх у гумористичному ключі. Це — 4) гумористично-сатиричні пісні.

(1)«Ой у вишневому садочку там соловейко щебетав» «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морі човен пливе» «Ой у полі три криниченьки» 2)«Ой по горах, по долинах»4)»Кину кужіль на полицю»., «Грицю, Грицю, до роботи».

2. Суспільно-побутові. (станові): 1) козацькі «Ой у лісі в Керелецькім». «Чорна рілля ізорана»; 2) чумацькі «ой наїхали чумаки з України» «А в городі буркун-зілля» 3) ремісницькі «Про цехмайстра Куперяна» 4)солдатські та рекрутські «Задзвонили вночі ключі понад море йдучи» 5) жовнірські «В темнім лісі на камені» 6)бурлацькі «Та летить орел понад морем» 7) наймитські Ой матінко моя, тепер я не твоя», 8) стрілецькі «Повіяв вітер степовий№, «Зажурились стрільці січовії»; 9) заробітчанські 10) каторжанські.

 

2. Українська неказкова проза

Легенди— малосюжетні фантастичні оповіді міфологічного, апокрифічного чи історико-героїчного змісту з обов´язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних подій та специфікою побудови сюжету на основі своєрідних композиційних прийомів (метаморфози, антропоморфізації предметів і явищ природи та ін.). їм притаманні драматизм, стійкість і завершеність сюжету.

О.І. Дей, який залежно від змісту і походження поділив легенди на: 1) міфологічні; 2) антропоморфічні; 3) апокрифічні (про створення світу, кінець світу, життя святих, боротьбу Бога і Сатани); 4) топонімічні; (про Дніпро і Десну) 5) історико-героїчні (про Михайлика і Золоті Ворота, про Сірка, «Скарби Пилипа Орлика»); 6) соціально-побутові та ін. У найповнішому на сьогодні виданні «Легенди та перекази» (К.: Наукова думка, 1985) виділені в окремі тематичні групи також 7) космологічні; 8) гідронімічні; 9) зоологічні; 10) етіологічні та інші легенди та перекази.

Перекази— усні оповіді про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов´язані з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва — переказ).

Порівняно з легендами перекази відзначаються більшою достовірністю та документальністю змісту і є виявом історичної пам´яті народу. Джерелом виникнення жанру були розповіді учасників чи очевидців історичних подій минулого, які, викликавши зацікавлення слухачів, почали передаватися з уст в уста. Відштовхуючись від конкретної дійсності, у процесі побутування вони набували нових рис, набирали емоційного забарвлення, проте не відривались від реальних фактів, про які велась мова. У них відсутній надприродний елемент, минуле (навіть якщо доповнене новими фактами чи вигадане) змальовується правдоподібно, у межах життєвої достовірності.

Відповідно до хронологічної класифікації виділяються такі групи переказів:

1) перекази староруських часів і Київської Русі (княжого періоду): заснування Києва, смерть Олега; 2) перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападів; «Про Білгородський кисіль», перекази про Роксолану; 3) перекази доби козаччини та національно-визвольної війни 1648—1654 pp.; «Як виникла Запорізька Січ», «Смерть Богдана і обох його синів». 4) перекази періоду Руїни та національно-визвольних змагань 18 ст. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух); про життя козаків після зруйнування Катериною II Запорізької Січі, про залізняка, Гонту, Довбуша; 5) перекази про національно-історичні події новітньої доби (національно-визвольні армії і рухи УСС, УГА УПА; події Першої та Другої світових воєн). перекази про бій під Крутами, гору Лисоню як символ стрілецької слави, битву під Бродами як найтрагічнішу сторінку історії батальйону СС Галичина та ін.

Народні оповідання — жанр неказкової прози, дуже близький до переказів. Це розповіді про події сучасного чи відносно недавнього часу, учасником або очевидцем яких був сам оповідач, а тому їм властива форма оповіді від першої особи, особлива емоційність і докладність викладу, а також чітко виявляється власна оцінка оповідача зображуваних подій.

Бувальщини — усні оповіді про сучасні події, які не виходять хронологічно за межі того, що міг бачити чи чути від безпосереднього учасника оповідач, в яких розповідається про надзвичайні дивовижні явища, надприродні істоти тощо. Тобто від народних оповідань вони відрізняються лише фантастичним компонентом, підпадаючи під усі інші критерії жанрової диференціації.

До найпоширеніших сюжетів слід віднести оповіді про представників чорної і білої магії (ворожок, знахарів, чарівників тощо), в яких розповідається про передбачення майбутнього і його виконання, про способи приворожування коханої людини, нанесення шкоди на людей, худобу тощо.

 

 

Календарно-обрядові пісні

У фольклористиці загальнопоширена думка про те, що первісні ритуалізовані тексти лягли в основу календарно-обрядової лірики народної творчості в цілому.

Календарно-обрядова творчість — це драматично-поетична система обрядів та ритуалів магічного значення, що супроводжуються відповідними поетичними текстами сакрального змісту, яка тісно пов´язана із циклічністю природи. Основними ознаками цієї творчості є синкретизм, що проявляється у поєднанні пісні, руху, пантоміми, танцю; а також — утилітарне призначення (з метою заворожування сил природи та духів). Відповідно до чотирьох пір року, а також періодів у землеробстві — приготування до сівби, сіяння, вирощування, збирання врожаю, — виділяється чотири цикли календарно-обрядової творчості — зимовий, весняний, літній, осінній.

до зимового календарного циклу відносимо такі словесні жанри: колядки, щедрівки, посівальні та водохресні пісні..

За тематично-часовим принципом можна виділити такі основні групи колядок: міфологічно-культові, родинно-господарські (величальні); історичні (лицарсько-дружинні); біблійно-апокрифічні.

На відміну від колядок, які первісно супроводжували магічне язичницьке дійство, пов´язане із народженням Всесвіту та божества сонця Коляди, щедрівки є словесно-пісенною частиною іншого свята — Нового року, пов´язаного із величанням місяця.

у весняний період виконувались: веснянки, гаївки та волочебні пісні.

Веснянки — це календарно-обрядові пісні весняного циклу, які мають закличний характер і сприймаються як звертання до весни, до істот та речей, що асоціюються з нею.

Різновидом веснянок є гаївки — твори усної народної словесності, якими супроводжувались обрядові дійства, весняні ігрища та святкування, що відбувались у гаях, лісах чи поблизу водоймищ. («Кривий танець»)

Окремий жанровий різновид весняного циклу становлять величальні (волочільні, волочебні) пісні, які, на відміну від гаївок, виконувались не в лісі, гаї чи на цвинтарі, а на подвір´ї кожного дому. Ці архаїчні твори були супроводом прадавнього обряду «волочіння», яке відбувалось у понеділок після Великодня і подекуди називалось «мандрівкою по селу»

Відповідно до літніх свят та обрядів виділяються такі жанри усної народної творчості, що їх супроводжували: маївки, русальні пісні, петрівчані пісні, купальські пісні, собіткові пісні, царинні пісні.

Маївки (майські пісні) — твори календарної обрядовості початку літа, назва яких, можливо, походить від «май» (травень) чи «маяти» (прикрашати зеленню) або «мавки» (духи лісу та поля). Ними супроводжувались описані обряди Зеленої (Клечальної) неділі та пов´язані з нею ігрища молоді.

Русальні пісні — жанр календарно-обрядової лірики, пов´язаний із святкуванням Русалій (Русального тижня, Русального великодня). Оскільки це свято було пов´язане з духами землі і води, то у русальних піснях широко відображені не лише їх архетипи, а й образи, що їх супроводжують: ночі, місяця, берега, річки, криниці, верби тощо.

Петрівка починалась відразу ж після святкування Русалій, а пісні, що виконувались у цей час, називались петрівчані (або петрівчанські). У них розробляється тематика творів календарної обрядовості зимового та весняного циклів.

Відповідно до етапів та видів праці обрядові пісні осіннього циклу поділяються на жниварські (зажинкові, жнивні та обжинкові), косарські та гребовицькі.

Зажинкові (зажнивні) пісні — це твори календарної обрядовості осіннього циклу, які супроводжують ритуальні дійства, пов´язані із початком збору врожаю.

Жнивні пісні — цикл творів, якими супроводжувалась праця на полі у період жнив. Тематично вони є образним продовженням зажинкових пісень.

Обжинкові пісні — це твори, якими супроводжувались обряди, пов´язані із завершенням жнив, праці на полі. Обжинки були часом радощів за виконані роботи, вдячності за врожай.

Косарські пісні — твори, які виконувались як супровід до праці під час косовиці та по завершенні роботи.

Гребовицькі пісні — це твори календарної обрядовості, якими супроводжувався процес згрібання сіна, і які виконувались у період після жнив. Ця група пісень менш чисельна.

 

 

Український героїчний епос

До нього можна віднести найдавніші за походженням, тому й найменше відомі в сучасну епоху, билини та більш пізні жанри — думи та історичні пісні. Це — епічно-ліричні твори, переважно героїчного, рідше — соціально-побутового характеру.

Билинипершиий і найдавніший жанр героїчного епосу українського народу. У Б згадуються такі міста, як Київ (найчастіше), Чернігів, Суздаль, Галич, Новгород; в билинах йдеться про політичні зв´язки, торгівлю держави, у якій вони виникли, з Цареградом, Близьким Сходом, Індійським царством. Центральні персонажі — Ілля Муромець, Альоша Попович, Добриня, Гліб Володієвич та інші є історичними особами, чиї імена зафіксовані у «Повісті минулих літ», інших хроніках та рукописних документах того часу. Ці ж образи продовжують побутування в українському фольклорі інших жанрів (баладах, думах, легендах, казках, піснях).

Отже, Б — це героїчний епос Київської Русі, який виник у княжу добу — в період зламу світогляду древніх русичів. Варто особливо підкреслити, що, незважаючи на наявність міфологічних елементів, билини є історичним епосом, а не художнім вимислом. Виконувались скоморохами. У них знайшли своє відображення історичні події і постаті Київської держави 10—14 ст., що підтверджується літописами та іншими історичними рукописними документами цього періоду.

Термін «билина» ввів у фольклористику російський збирач і видавець фольклору П. Сахаров у 1839 р. Першопочаткова назва цього жанру була «старина» або «старинка». Так свої твори називали виконавці билин

Цикли билинного епосу:

1.Міфологічний або дохристиянський цикл, багатий відголосками язичницького світогляду, древніх вірувань слов´ян. Сюди зараховують билини про Микулу Селяниновича, Святогора, Вольгу Всеславича (які віддзеркалюють мотиви переказів про Київських князів Олега і Ольгу).

2.Київський цикл з центральним образом КНЯЗЯ Володимира, в якому поєднано риси Володимира Великого і Володимира Мономаха. Він поділяється на тематичні підцикли про Іллю Муромця (Муровця)— чернігівського богатиря, Альошу (Олексія) Поповича, Добриню та інших. («Добриня і Змій» «Ілля і Соловей-розбійник»)

3.Волинсько-Галицький цикл про князя Романа, Дюка (Дуку) Степановича, Чурила Пленковича, Михайла Казарина, Дуная та ін. «Билина про Дунай» «Про Тихого Дона Івановича та Ніпру»

4.Новгородський цикл про Василя Буслаева, Садка та ін.

Билини Новгородського циклу значно відрізняються від попередніх художньообразним ладом. Вони створені пізніше і відтворюють торгово-купецьке (а не княже) буйно-розгульне середовище Новгорода

5.Казково-новелістичний цикл про Гліба Володієвича, Соловія Будимировича (Гудимировича), Хотіня Блудовича, Івана Годиновича та ін. «Гліб Володієвич»

Думи— це народні епіко-ліричні пісенні твори героїчного, рідше соціально-побутового змісту. Оскільки до наших днів дійшли думи 16—17 ст., то їх основна тематика породжена епохою безперервної всенародної боротьби з іноземними загарбниками українських земель.

Хоча думи визначаються як ліро-епічний жанр, але в них переважає епічний елемент. Про це свідчать чітка побудова сюжету, фабульність, оповідний характер опису подій, який, як правило, ведеться у хронологічній послідовності. Проте розповідь майже завжди подається у ліричному освітленні, яке виявляють широкі авторські відступи, пейзажні замальовки, проникнення у внутрішній світ героїв, оспівування їхніх почуттів та переживань.

Думи поділяються на:

1.Думи про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбників та про турецьку неволю (14—15 ст. — рання козацька доба).«Плач невольників»«Дума про Самійла Кішку» «Маруся Богуславка».

2.Думи про героїчну боротьбу українського народу проти національного поневолення (16 — поч. 17 ст. — доба Хмельниччини і гетьманщини). «Перемога під Корсунем» «Про Білоцерківщину» «Хмельницький і Барабаш»

3.Соціально-побутові думи (кін. 17 ст. — період Руїни, політичного занепаду).(«Козак-нетяга і сестра», «Сестра та брат», «Вдова і три сини).

Поширеним жанром героїчного поетичного епосу українського народу є історичні пісні — ліро-епічні твори про конкретні чи типові історичні події та процеси, відомих історичних осіб та безіменних героїв, чиє життя і вчинки пов´язані з подіями суспільно-політичного життя, в яких відтворено дух певної історичної епохи.

Історична пісня, з одного боку, є продуктом розвитку ліричної пісні, а, з другого, — належить до епічної поезії.

1.Пісні доби козаччини (15 — І пол. 17 ст.). «Зажурилась Україна» («Пісня про Байду» («Засвіт встали козаченьки»

2.Пісні доби Коліївщини та Гайдамаччини (II пол. 17—18 ст.). («Максим козак Залізняк», «Ой наварили ляхи пива» (Пісня про Івана Ґонту),

3.Пісні селянських повстань І пол. 19 ст. «Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький» «За Сибіром сонце сходить»

4.Пісні національно-визвольних рухів І пол. 20 ст.«Там на півночі, на Волині».

 

 

Творчість В. Винниченка.

Володи́мир Кири́лович Винниче́нко (14(26) липня 1880, Єлисаветград, Херсонської губернії — 6 березня 1951, Мужен, Франція) — український прозаїк, драматург, художник, а також політичний та державний діяч. Літературна спадщина Володимира Винниченка — золотий фонд України. Він — автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина» (написаний у 1922—1924 рр.,), де вказано: «Присвячую моїй сонячній Україні». Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. 1902 р., в «Киевской старине» з'являється його перше оповідання «Краса і сила».У 1909 році Михайло Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». Автор понад 100 оповідань, 23 п’єс, 14 романів:1) Соціально-психологічні романи (до 1920) – «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля» 2) Соціально-утопічні (написані в еміграції «Лепрозорій», «Слово за тобою, Сталіне», «Сонячна машина». Творчість Винниченка розпадається на два періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написаних (із 1902) до наступу реакції після революції 1905 . До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року. Перший період: Винниченко уже з перших кроків своєї творчості почав розповідати нове і по-новому («Біля машини», «Контрасти», «Голота», «На пристані», «Раб краси», «Хто ворог?», «Голод», «Салдатики», «Кузь та Грицунь», «Босяк», «Терень»). Всі ці твори майже повністю позбавлені народницького підходу і забарвлення; без ідеалізації, художньо показані в боротьбі батраки, селяни і їх вороги. Саме оформлення цих творів («мала форма» — стисло, коротко, популярно) розраховане на масове споживання, на революційну функціональність. Водночас в інших своїх творах Винниченко гостро, яскраво і влучно висміює міщанські захоплення, життєві «ідеали» («Заручини»), боягузливе українофільство і шалений націоналізм («Уміркований та щирий»), національне «народництво» і «культурництво» («Антрепреньор Гаркун Задунайський», пізніше — комедії: «Молода кров», «Співочі товариства»), розкриває зміст ліберальності «рідних» поміщиків і буржуазії («Малорос-європеєць»), псевдореволюційність деяких елементів інтелігенції. До революційних творів Винниченка потрібно віднести також його яскраві нариси і оповідання із вояцького життя («Боротьба», «Мнімий господін», «Темна сила»), а також із життя дітей («Кумедія з Костем», «Хведько-халамидник»). Згодом Винниченко пише низку оповідань про революційну інтелігенцію і про інтелігенцію взагалі («Промінь сонця», «Талісман», «Студент», «Зіна», а також — «Чудний епізод», «Історія Якимового будинку», «Дрібниця», «Тайна»). Другий період Винниченко починає драмами: «Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя». За ними йдуть: «Memento», «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь».Вони нереволюційні. Також нереволюційні, занепадницькі і його романи («Рівновага», «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Посвій», «Божки», «Хочу!»). Винниченко тут уже звертається винятково до охопленої реакцією української інтелігенції. Винниченко намагається художньо розв'язувати хворобливі для інтелігента проблеми моралі, норм поведінки. Цим пояснюється і перехід до жанру драми, а згодом і роману. На літературну творчість В. Винниченка цього періоду вплинули філософські концепції Ф. Ніцше.

«Чорна Пантера і Білий Ведмідь»(1911). У творі автор намагається художньо розв'язати хворобливі для інтелігента проблеми моралі, норми поведінки, починає боротьбу із його негативними якостями. Конфлікти: митець і буденне життя; митець і кохання; митець і совість.

Твір складається із трьох дій. Це історія молодої сім'ї: невизнаного генія і його дружини. Вони потрапляють в залежну ситуацію — їхня маленька дитина, Лесик, хворіє, його потрібно вивезти з Парижу. Батько хлопчика, Білий Ведмідь, почав малювати геніальне полотно (свою дружину з дитиною на руках). Тут проявляється егоїстична натура митця, він відмовляється їхати, бо треба закінчити свою роботу. Окрім цього навколо героїв точаться різні інтриги за участю Сніжинки та Мулена. Рита покидає сім'ю, проте швидко повертається до сина. Кульмінацією п'єси стає момент, коли Сніжинка і Янсон планували позичити сім'ї гроші і відправити матір із дитиною за кордон. Чоловік пропонує жінці віддатися Мулену за гроші, які «вилікують» Лесика. Змучений хлопчик помирає. Рита не хоче втрачати сім'ю, тому підлаштовується під чоловіка, дозволяє йому докінчити свій шедевр. В кінці твору вона дає Корнію сонних крапель і знищує полотно.

«Сонячна машина» (1928). Дія роману відбувається десь через 40-50 років після закінчення першої світової війни. Ареною подій стає не лише вся Німеччина й Європа, а й цілий світ. Найпереконливіші сторінки роману пов'язані з гостро сатиричним зображенням верховодів сучасного фінансово-промислового капіталу - гумового фабриканта і президента Об'єднаного Банку Мертенса та його оточення. Тодішня Німеччина постає в романі як залізобетонний дім божевільних, морально спустошених, хижо жорстоких і моторошно нещасних істот.Могутній реальній політичній і економічній силі в романі протиставлено винахід геніального інженера Рудольфа Штора - сонячну машину, що символізує визволення од усіх економічних, соціальних, політичних форм утиску.Автор доводить, що людство вирятовується не стільки Сонячною машиною, скільки усвідомленням потреби суспільно обов'язкової й організованої праці, поривом до нового життя. Сюжет роману розгортається двома лініями - боротьбою за Сонячну машину та негараздами нерівного, непереборного кохання принцеси Елізи до геніального плебея Рудольфа Штора.

 

 

7. Творчість письменників «Покутської трійці».

Поку́тська трі́йця — умовне об'єднання трьох українських письменників Василя Стефаника, Леся Мартовича та Марка Черемшини. Назва походить від регіону, оскільки усі троє походили з Покуття. Назву Покутська трійця, очевидно, отримали з легкої руки Івана Франка, оскільки саме він брав активну участь у становленні та формуванні таланту Стефаника, Мартовича та Черемшини. Ознаки, притаманні письменникам Покутської трійці: 1)вік — почали творити у молодості; 2)походження — родовід вели із нижніх верств суспільства; 3)тематика — в основі творів лежало вкрай важке життя селян Покуття, Буковини та Галичини за часів правління Австро-Угорщини; 4)жанрова своєрідність — незважаючи на традиційність тематики, Стефаник, Мартович та Черемшина (у значній мірі під впливом Франка) формувалися як письменники-модерністи. Скажімо, це виявлено у новій формі зображення тематики села — створення новел, етюдів.

Василь Стефаник народився в селі Русові на Івано-Франківщині. У 1896 і 1897 роках Стефаник написав чимало прозових мініатюр, за якими потім закріпилася назва поезія у прозі” (“Амбіції (Самому собі)”). Близькі до поезії у прозі твори “Моє слово” і “Дорога”. Починаючи з 1899 року, одна за одною виходять збірки новел: “Синя книжечка” (1899), “Камінний хрест” (1900), “Дорога” (1901).

1. Новели про рекрутчину. “Виводили з села” і “Стратився”. У новелі “Виводили з села” змальована картина проводів одинака старими батьками й сусідами. У всіх настрій важкий як на похоронах. Ще й природа підкреслює гнітючий настрій: хмара у проміннях сонця нагадує закривавлену голову, у цих же променях стрижена голова хлопця теж здається кривавою.

2. Тема еміграції із західноукраїнських земель за океан. Новела “Камінний хрест”. Персонаж оповідання “Камінний хрест” – узагальнення багатьох життєвих спостережень, це образ – тип, у якому втілені риси й переживання багатьох емігрантів. Картина, коли Іван, запрягшись разом із конем, тягне навантажений віз, перетворюється на символ каторжної праці бідноти у буржуазному суспільстві.

3.Тема зубожіння широких мас селянства відображена Василем Стефаником у новелах “З міста йдучи”, “Підпис”, “Осінь”, “Май”, “Сон”, “Давнина”. Бідняки тішаться мріями про краще майбутнє: про власну землю (і вона їм сниться), про заробітки.

Жахливі побутові явища, родинні сварки і бійки причини крайнього зубожіння. Нужда перетворює рідних людей у ворогів.

4. Твори про дітей “Кленові листки”. “Похорон”, “Лан”, “Новина”, “Катруся”.

Одним з найхарактерніших зразків української соціально-психологічної новели є “Новина”. Тема твору – вбивство батьком своєї дитини – була взята Стефаником з самого життя. В результаті цього з’явилась новела, в якій автор звернув головну увагу на психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого.

Темі національно-визвольних змагань присвячено новелу “Сини” (1922), в якій передано горе старого батька, який благословив обох синів на боротьбу “за Україну” і втратив їх назавжди.

Творчий доробок Леся Мартовича В українській літературі Лесь Мартович є неперевершеним гумористом-сатириком. Художню спадщину письменника складають 27 оповідань, повість “Забобон”. Декілька наукових розвідок і рецензій, низка публіцистичних статей, невелика група листів. Лесь Мартович народився 12 лютого 1871 року в с. Торговиця Городенківського району на Івано-Франківщині. Перше оповідання “Нечитальник” (1889), видане окремою брошуркою, залишилось непомічене критикою

Як письменник із своїм світосприйманням, вже виробленою манерою письма Мартович виступив у трьох збірках: “Нечитальник” (1900), “Хитрий Панько і інші оповідання” (1903), “Стрибожий дарунок і інші оповідання” (1905). Після смерті письменника в різних виданнях появилися такі твори, як “Забобон”, “Пророцтво грішника”, “Жирафа та Ладо”, “Народна ноша”, “Винайдений рукопис про руський край” а інші, що розкрили нові, уже істотні риси його літературного портрета. Крім названих вище збірок і повісті “Забобон”, у спадщині Мартовича знаходимо багато цікавих, але на жаль остаточно незакінчених творів, над якими працював в останні роки життя. Серед них – повість “Село Підойми”, драма “Політична справа”, що вперше були надруковані Юрієм Гомо раком у 1943 році в підготовленому ним зібранні творів письменника. Лесь Мартович належить до тих українських письменників, у творчості яких яскраво відображені важливі сторони соціально-національного й громадсько-культурного життя галицької групи українського народу. Село для Мартовича – і болюча рана, і світла надія. І такі його твори, як “Мужицька смерть”. “Хитрий Панько”, “Смертельна справа”, “Війт”, “Забобон” та багато інших – цьому яскраве свідчення.

Творчі надбання Марка Черемшини (справжнє ім'я: Іван Семанюк) (1874-1927). Упродовж 1900—1901 років у львівському «Літературно-науковому віснику» і чернівецькій «Буковині» була надрукована низка оповідань, які склали першу книгу письменника — «Карби. Новели з гуцульського життя»: «Святий Николай у гарті», «Хіба даруймо воду», «Раз мати родила», «Зведениця», «Більмо» та інші (разом 15), — присвячені зображенню життя темного й зубожілого гуцульського селянства за Австрії. Саме ця книжка відразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку ХХ століття. Після «Карбів» у творчості Черемшини залягла довготривала перерва, по якій з 1919 почали з'являтися його оповідання, присвячені руїні галицького села, спустошеного подіями першої світової війни: «Село вигибає», «Село потерпає», «Бодай їм путь пропала», «Перші стріли» тощо. Третій тематичний цикл становлять оповідання Черемшини, писані про життя селянства під гнітом польської влади: «Верховина», «Ласка», «Коляда», «На Купала на Івана» та ін.

Лірика Олександра Олеся.

Складний життєвий шлях випав на долю Олександра Олеся (справжнє прізвище – Кандиба). Народився він в с. Крига (Білопілля) на Сумщині, закінчив Харківський ветеринарний інститут, працював у Харкові та Києві (1909–1919). Визначальним фактом у житті Олександра Олеся стала поїздка на відкриття пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві (1903). В цей час він познайомився з Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою. У 1907р. у Петербурзі вийшла перша книга Олеся – "З журбою радість обнялась", що принесла славу молодому поетові. В наступні роки з'являються нові збірки – "Поезії. Книга II" (1909), "Поезії. Книга III" (1911), "Драматичні етюди. Книга IV" (1914), "Поезії. Книга V" (1917). Невдовзі, у 1921р., виходить "Перезва" – збірка гостросатиричних віршових творів, що викривають життя, побут і політичні принципи емігрантської громади. Творча спадщина Олеся досить велика, більшу частину її становить поезія – дев'ять книг (звертався Олесь і до драматичного жанру, створивши ряд драматичних поем та етюдів).

В українську літературу Олесь входить як поет, що розширив тематичний, стильовий, настроєвий діапазони лірики, підніс виражальну силу українського художнього слова. Не будучи "модерністом" ні за організаційною приналежністю, ні по суті, Олесь вніс новаторські моменти в розвиток української поезії. Він своєю творчістю наголосив на естетичній цінності поетичного твору, рішуче заперечив абстрактну декламаційність. Життя природи, кохання, перипетії громадської боротьби – основна тематика першої збірки, що надовго визначила й тематику творчого доробку поета. Всеосяжність сфер поетового почуття відбита інколи в межах одного й того ж твору ("Цілий день ти нудилась в кімнаті своїй", "Погасло сонце ласки і тепла" та ін.). Легкий, майже невагомий перехід від одного зовнішнього явища до іншого, а від них – до стану власної душі притаманний багатьом творам Олеся ("Сніг в гаю... але весною", "Дві хмароньки пливли кудись", "В міщанській одіжі і в рідному вінку", "Зима... і пролісок блакитний!", "На гори високі, на срібло снігів" та ін.). Суб'єктивне враження і сприйняття покладено і в основу його громадянської лірики. Поет відобразив народне – і водночас власне – пробудження в роки революції ("Сонце на обрії, ранок встає", "Ти знову у мене окрилюєш мрії", "Я більше не плачу..."), оспівав червоний прапор боротьби ("Воля!? Воля?! Сниться, може?", "1 Мая"). Неоромантичним є популярний у творах Олеся мотив дочасного чи вражаюче-короткочасного буяння ("Айстри", "Єсть дивні лілеї, що вранці родившись", "Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть" та ін.). Саме цей "єдиний раз" квітування гармонійно перенесено Олесем на любовну тематику: "Квітки любові розцвітають єдиний раз, єдиний раз". Природа в ліриці Олеся виступає не просто зовнішнім аналогом чи тлом переживань людини: поету притаманний своєрідний поетичний пантеїзм – розлиття почуттів (і взагалі особистості) в житті квітів, трав, сонячного проміння. Ліричні твори Олеся, музикальні, часто "романсові" за формою, віддавна привертали увагу композиторів – М. Лисенка ("Сміються, плачуть солов'ї", "Айстри", "Гроза пройшла... зітхнули трави"), К. Стеценка ("Сосна"), Я. Степового ("Не беріть із зеленого лугу верби"), С. Людкевича ("Тайна") та ін.

У 1907 році в Петербурзі Олесь видає свою першу збірку віршів «З журбою радість обнялись», в якій виявив себе глибоким ліриком. Відтворює подих революції 1905 р. Революція для Олеся означала боротьбу за волю народу, загальнонаціональне піднесення. В період революції 1905-1907 років з-під пера Олександра Олеся вийшла низка віршів-закликів, які виражали настрій, прагнення повсталого народу. Сила цих віршів в їх простоті, переконливості і великій, поетичній наснаженості. В першу чергу серед них слід назвати: «Міцно і солодко, кров'ю упившись...» та «Ми не кинемо зброї своєї». В них автор майстерно поєднує заклик до боротьби, що повторюється як рефрен у кожній стро­фі, з конкретними картинами народного горя, якими умотивовується цей заклик. Одним із кращих патріотичних віршів Олеся є вірш «О слово рідне! орле скутий!» (1907 р.). В ньому він з глибокою ніжністю передав свою любов до рідного слова, в якому відбились вікова історія України, краса і ніжність природи, духовне багатство рідного народу. У перших двох збірках зустрічаємо талановиті твори, що виражали думки, почуття і настрої народу. Наступні 3 засвідчили перевагу печалі, смутку, розпачу і втоми. Творчі пошуки приводять Олеся до декадентсва, а згодом до розчарування в ідеалах революції. За своїм світовідчуттям, творчими пошуками, манерою письма, він був неперевершеним романтиком і яскраво вираженим символістом. В еміграції Олесь видав кілька збірок поезій: «Чужиною», «Кому повім печаль свою», «Княжі часи». В них переважають настрої самотності і приреченості, туги за Батьківщиною.

Проза М. Хвильового.

Мико́ла Хвильови́й (13 грудня 1893, Тростянець — †13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози. Григорій Костюк у передмові до п’ятитомного видання творів Миколи Хвильового поділяє прозову творчість письменника на 3 періоди: Перший період – 1921-1924. Умовно його можна визначити як період експерименту та шукання. Цей період виповнюють безсюжетні, або й з своєрідно захованим, «поламаним» сюжетом героїчно-романтичні, ліричні, побутово-сатиричні етюди й оповідання: «Життя», «Кіт у чоботях», «На глухім шляху», «Редактор Карк», «Синій листопад», «Свиня», «Арабески» та інші. Другий період – 1925-1930. Це період творчого змужніння, стилевого утвердження, теоретичного осмислення мистецтва, («Мати», «Повість про санаторійну зону», «Іван Іванович», «Ревізор», «Із Вариної біографії», «Сентиментальна історія», «Вальдшнепи», «Камо грядеши» тощо). Третій період – 1931-1933 («Мисливські оповідання», «З лябораторії», «Майбутні шахтарі» та ін. Вирізнялися у зб. «Синіх етюдах» такі героїко-романтичні новели, як «Солонський яр», «Легенда», «Кіт у чоботях». У цих ранніх творах герої-революціонери постають символічними узагальненнями. Однією з найважливіших для Миколи Хвильового впродовж всієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. Уся творчість М. Хвильового першого періоду присвячена слову як основному засобові ідейно-мистецького вислову. Новелу «Арабески» можна вважати своєрідним ключем для розкриття стильової магії М. Х. Тут всі основні ідеї, колізії, навіть типи героїв, характерні для його прози. Цю новелу можна прочитати як психологічний етюд, як спробу відображення всього творчого процесу. Велику роль у новелістиці М. Хвильового багато науковців відводять «Вступній новелі». Вона була значною мірою підсумковою, підпорядкованою змістові всього тому як цілісності, своєрідному прозовому утворенню. Вона виконує роль своєрідного епіграфа, в якому автор означує й цілком певний «ключ розуміння» своєї новелістики, а ширше – всієї творчості. Однією з найвідоміших новел М. Хвильового є новела «Я (Романтика)» (1923). В ній змальовується трагедія чекіста, від імені якого й ведеться оповідь, що не здатен витримати нелюдськи важку ношу. Основний конфлікт твору – конфлікт революціонера-фанатика і революціонера-людини. У гостродраматичній колізії зійшлись: з одного боку, мати, як символ рідного, доброго, людського, а з другого, - фанатизм омертвляючої сили революційної догми, як символ зла і дегенерації людини. Цей твір ніби замикає перший період творчості Миколи хвильового – період експериментів, творчих пошуків та знахідок. Вдалося Миколі Хвильовому створити ряд цікавих жіночих образів. Це як жінки-революціонерки (тов. Жучок із «Кота у чоботях», Стенька з «Легенди», Марія з «Синього листопада») так і духовно чисті, скромні, щирі провінційні дівчата, які мріють про щось високе, прекрасне (Оксана з «Життя», Вероніка з «Силуетів», Варя з «Вариної біографії», Катруся з «Нареченого»). Є у творах Хвильового також жінки-авантюрниці, аморальні особи, для яких важливі лише матеріальні цінності (Мар’яна із «Заулку», Хая, Яблочкіна з «Свині», Майя з «Повісті про санаторійну зону»), а також жінки, які здатні до інтелектуальної праці, політичної боротьби (Нуся з «Редактора Карка», сестра Катря з «Повісті про санаторійну зону», Б’янка з «Сентиментальної історії»). Хвильовий створив також невмирущу галерею типів українських революційних інтелігентів. Такими героями є Редактор Карк, який задає риторичне питання: «Невже я зайвий чоловік тому, що безумно люблю Україну?», Марія із «Синього листопада», Хлоня з «Повісті про санаторійну зону». Занепад моралі, який спостерігався у сучасному Хвильовому суспільстві широко представлений в його творчості. Спектр морально-етичних проблем, порушених у прозі Миколи Хвильового досить широкий:

1) осмислення сімейних цінностей:- проблема кохання між людьми різних політичних поглядів («Синій листопад»);- проблема материнства («Кіт у чоботях», «Кімната ч.2», «Чумаківська комуна»);- проблема співвідношення почуттів та задоволення фізіологічних потреб у відносинах між чоловіком і жінкою («Свиня»);- стосунки між батьками та дітьми («Заулок», «Я (Романт







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.81.28.94 (0.02 с.)