Основні напрями державного регулювання економіки

Головною метою державного регулювання економіки є реалізація конституційного положення про те, що держава забезпечує її соціальну спрямованість (ст. 13).

Виходячи з цього, найважливіші завдання суб'єктів, що реалізують свої управлінські повноваження у сфері економіки, полягають у забезпе­ченні економічної стабільності, гармонійного розвитку виробництва і со­ціальної сфери, зміцненні наукового потенціалу, створенні сприятливих умов для ефективного господарювання й оптимальної реалізації як сус­пільних, так і приватних інтересів.

При цьому не можна не враховувати, що в перехідний період держа­ва виконує низку функцій, що не характерні для ринкових умов.

Адміністративно-правове регулювання у сфері економіки________ 347

Так, вона залишається найбільшим суб'єктом ринку й регулює діяль­ність інших його суб'єктів, зберігає значний обсяг розподільчих функцій, активно впливає на розвиток самої людини, розглядаючи особистість як головний фактор суспільного прогресу і культури в широкому розумінні слова. Державне регулювання зачіпає інтереси, з одного боку, підпри­ємств, установ, організацій, а з другого — безпосередньо конкретних гро­мадян. Держава активно пропонує їм різноманітні форми економічної взаємодії, а також визначає міру відповідальності за порушення правових установлень.

В основі адміністративно-правового впливу держави на економічну систему лежать відомі методи і форми державного управління, що подані відповідно до специфіки цієї сфери. Це різноманітні сполучення прямих і непрямих регуляторів, що дають змогу зосередити ресурси на розвитко­ві базових галузей, забезпечити швидку окупність засобів, мобільність виробництва, запобігти диспропорціям і стимулювати попит на товари та послуги.

Найхарактернішими з них є:

· демонополізація економіки;

· утворення вільних економічних зон;

· створення промислово-фінансових груп;

· залучення інвестицій (інвестування економіки);

· роздержавлення власності (приватизація).

Демонополізація економіки. Демонополізація — це здійснювана дер­жавою та її органами політика, спрямована на стримування монополізму (переважання на ринку одноосібного виробника, постачальника, продав­ця) й водночас на розвиток конкуренції, шляхом сприяння створенню та існуванню конкуруючих підприємств, фірм, компаній тощо.

Захист конкурентного середовища і суб'єктів, що господарюють, від монополізму здійснюється на основі Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприєм­ницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р. Цей Закон визначає правові основи обмеження та попередження монополізму, недопущення недобро­совісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення держав­ного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства. Крім того, він застосовується до відносин, у яких беруть участь підпри­ємці, та не поширюється на відносини, що випливають з прав на об'єкти інтелектуальної власності (за винятком випадків, ним передбачених); у разі якщо міжнародним договором, у якому бере участь Україна, вста­новлено інші правила, ніж ті, що їх містить цей Закон, застосовуються правила міжнародного договору.

Він містить визначення основних понять у сфері антимонопольної політики, зокрема в ньому вказується, що:

— товар — це продукт діяльності (включаючи роботи, послуги, а та­
кож цінні папери), призначений для реалізації;

Глава 9

· ринок товару (товарний ринок) — сфера обороту товару однієї
споживчої вартості, в межах якої визначається монопольне становище;

· конкуренція — змагальність підприємців, коли їх самостійні дії об­
межують можливості кожного з них впливати на загальні умови реаліза­
ції товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потре­
бує споживач;

· монопольне становище — домінуюче становище підприємця, яке
дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями об­
межувати конкуренцію певного товару на ринку. Монопольним визна­
ється становище підприємця, частка якого на ринку певного товару пе­
ревищує 35 відсотків. (У різних країнах світу встановлена різна межа, за
якою визначається домінуюче (монопольне) становище: у Німеччині —
1/3 частка ринку для одного підприємства, 1/2 — для двох, 2/3 — для
трьох підприємств; у Японії — більше 1/2 для одного підприємства, біль­
ше 3/4 — для двох підприємств; у Росії, як і в Україні, ця межа дорівнює
0,35 частки; найнижча «планка» встановлена у Великій Британії та
Франції — 1/4 частки);

· монопольна ціна — ціна, яка встановлюється підприємцем, що зай­
має монопольне становище на ринку, і призводить до обмеження конку­
ренції і порушення прав споживача;

· монопольна діяльність — дії (бездіяльність) підприємця (підпри­
ємців) за умови монопольного становища на ринку одного підприємця
(групи підприємців) у виробництві та реалізації товарів, а також дії (без­
діяльність) органів влади і управління, спрямовані на недопущення, іс­
тотне обмеження чи усунення конкуренції;

— монопольне утворення — підприємство, об'єднання чи господар­
ське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на
ринку;

господарюючий суб'єкт (підприємець) — юридична особа незалежно від форми власності, що займається діяльністю з виробництва, реалізації, придбання товарів (робіт, послуг), громадянин, який здійснює самостій­ну підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, група за­значених юридичних та (або) фізичних осіб, якщо одна або кілька з них здійснює контроль над іншими, тобто має вирішальний вплив на їх гос­подарську діяльність, у тому числі на прийняття управлінських рішень на підставі: володіння їх акціями (паями, частками); володіння або права використання їх активів; прав, зафіксованих в установчих документах або угодах (контрактах); збігу більше ніж чверті складу органів управлін­ня та (або) спостережних рад тощо.

До найбільш небезпечних порушень антимонопольного законодав­ства належать:

а) зловживання монопольним становищем на ринку;

б) неправомірні угоди між господарюючими суб'єктами;

в) дискримінація підприємців органами влади та управління;

Адміністративно-правове регулювання у сфері економіки_________ 349

г) недобросовісна конкуренція.

Зловживаннями монопольним становищем вважаються:

· нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у не­
рівне становище, або додаткових умов, що не належать до предмета до­
говору, в тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагенту;

· обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обо­
роту товарів з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи
встановлення монопольних цін;

· часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару за
відсутності альтернативних джерел постачання або збуту з метою ство­
рення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних
цін;

· інші дії з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з
ринку) інших підприємців; встановлення дискримінаційних цін (тари­
фів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів;

· встановлення монопольне високих цін (тарифів, розцінок) на свої
товари, що призводить до порушення прав споживачів;

· встановлення монопольно низьких цін (тарифів, розцінок) на свої
товари, що призводить до обмеження конкуренції.

Неправомірними угодами між підприємцями визнаються угоди (пого­джені дії), спрямовані на: встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок; розподіл ринків за тери­торіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи за іншими ознаками з метою їх монополізації; усунення з ринку або обмеження доступу на нього продав­ців, покупців, інших підприємців.

Дискримінацією підприємців органами влади та управління визнається:

· заборона створення нових підприємств чи інших організаційних
форм підприємництва у будь-якій сфері діяльності, а також встановлен­
ня обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво
певних видів товарів з метою обмеження конкуренції;

· примушення підприємців до вступу до асоціацій, концернів, між­
галузевих, регіональних та інших об'єднань підприємств, а також до прі­
оритетного укладання договорів, першочергової поставки товарів певно­
му колу споживачів;

· прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що при­
зводить до монопольного становища на ринку;

· встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону рес­
публіки в інший;

— надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які
ставлять їх у привілейоване становище щодо інших підприємців, що при­
зводить до монополізації ринку певного товару;

— обмеження прав підприємців щодо придбання та реалізації товарів;

350______________________________________________ Глава 9

встановлення заборон чи обмежень відносно окремих підприємців або груп підприємців.

Дискримінацією підприємців визнається також укладення між орга­нами влади і управління угод, створення структур державного управлін­ня або наділення існуючих міністерств, державних комітетів, інших структур державного управління повноваженнями для провадження пе­релічених вище дій. Законодавчими актами України можуть бути вста­новлені винятки з цих положень з метою забезпечення національної без­пеки, оборони, суспільних інтересів.

Недобросовісною конкуренцією визнається: неправомірне використан­ня фірмового найменування, знаку для товарів і послуг або будь-якого маркування товару, а також неправомірне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, імітація, копіювання, пряме відтворення това­ру іншого підприємця, самовільне використання його імені; умисне по­ширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шко­ди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця; отри­мання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також кон­фіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця; замовлення, виготовлення, розміщення чи по­ширення юридичними або фізичними особами реклами, яка не відпові­дає вимогам чинного законодавства України і може завдати шкоди гро­мадянам, установам, організаціям або державі.

Державний контроль за додержанням антимонопольного законодав­ства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень, у то­му числі від зловживання монопольним становищем та недобросовісної конкуренції, здійснюються Антимонопольним комітетом України. Він діє згідно із Законом України «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р.

Відповідно до покладених на нього завдань Антимонопольний комі­тет України контролює додержання антимонопольного законодавства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів, при пе­ретворенні органів управління на об'єднання підприємців, придбанні час­ток (акцій, паїв), активів господарських товариств та підприємств; при здійсненні господарської діяльності підприємцями та при реалізації пов­новажень центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування щодо підприємців; розглядає справи про по­рушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за ре­зультатами розгляду в межах своїх повноважень; звертається до суду чи арбітражного суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням антимо­нопольного законодавства, надсилає правоохоронним органам матеріали про порушення законодавства, що містять ознаки злочину; дає рекомен­дації державним органам щодо проведення заходів, спрямованих на роз­виток підприємництва і конкуренції; бере участь у розробці та вносить у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють пи-

Адміністративно-правове регулювання у сфері економіки________ 351

тання розвитку конкуренції, антимонопольної політики та демонополіза­ції економіки; бере участь в укладанні міждержавних угод, розробці та реалізації міжнародних проектів і програм, а також здійснює співробіт­ництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав і міжнародними організаціями з питань, що належать до компе­тенції Антимонопольного комітету України; узагальнює практику засто­сування антимонопольного законодавства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення; розробляє й організує виконання заходів, спрямова­них на запобігання порушенням антимонопольного законодавства; систе­матично інформує населення України про свою діяльність; здійснює інші дії з метою контролю за додержанням антимонопольного законодавства. Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетен­ції має право:

· визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище
підприємців на ньому;

· давати підприємцям обов'язкові для виконання розпорядження
про припинення порушень антимонопольного законодавства та про від­
новлення початкового становища, про примусовий поділ монопольних
утворень, припинення неправомірних угод між підприємцями;

· давати центральним та місцевим органам державної виконавчої
влади, виконавчим органам місцевого самоврядування обов'язкові для
виконання розпорядження про скасування або зміну прийнятих ними не­
правомірних актів, про припинення порушень і розірвання укладених
ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству, забороняти
або дозволяти створення монопольних утворень центральними та місце­
вими органами державної виконавчої влади, органами місцевого та регіо­
нального самоврядування, а також господарюючими суб'єктами;

· вносити до відповідних державних органів обов'язкові для розгля­
ду подання щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовніш­
ньоекономічної діяльності підприємців у разі порушення ними антимо­
нопольного законодавства;

· накладати штрафи у випадках, передбачених чинним законодав­
ством;

· розробляти і затверджувати з питань, що належать до його компе­
тенції, нормативні акти, обов'язкові для виконання центральними та міс­
цевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого само­
врядування, підприємцями, їх об'єднаннями, контролювати їх виконання.

Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених. З числа державних уповноважених призначається перший заступник та два заступники Голови Антимоно­польного комітету України.

Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.

352______________________________________________ Глава 9

Для розгляду окремих справ щодо порушення антимонопольного за­конодавства утворюються постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії, які формуються з державних уповноважених і голів територіаль­них відділень Антимонопольного комітету України у складі не менше трьох осіб. Вони формуються за галузевим, регіональним або іншими принципами.

Організаційну, технічну, аналітичну, інформаційно-довідкову та іншу роботу із забезпечення діяльності Антимонопольного комітету України, його територіального відділення, а також підготовку матеріалів для роз­гляду справ про порушення антимонопольного законодавства здійснює апарат відповідно Антимонопольного комітету України або його терито­ріального відділення.

З метою координації діяльності у питаннях розвитку конкуренції та демонополізації економіки Антимонопольний комітет України взаємодіє з центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, ор­ганами місцевого самоврядування.

Центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування зобов'язані погоджувати з Антимонопольним комітетом України рішення щодо демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного регулювання, а також одержувати зго­ду Комітету у визначеному ним порядку на створення, реорганізацію (злиття, приєднання), ліквідацію господарюючих суб'єктів та господар­ських товариств, створення асоціацій, концернів, міжгалузевих, регіо­нальних та інших об'єднань підприємств, перетворення органів управлін­ня на зазначені об'єднання.

Для підготовки рекомендацій з питань організації та діяльності Ан­тимонопольного комітету України, методології та методики здійснення контролю за додержанням антимонопольного законодавства, розробки пропозицій щодо його застосування та вдосконалення, а також з інших питань Антимонопольний комітет України створює дорадчі органи, про­водить техніко-економічні та наукові дослідження, залучає експертів та консультантів, готує кадри за спеціальними програмами.

Важливою складовою антимонопольної політики держави є управ­ління у сфері природних монополій, що регламентовано Законом Украї­ни «Про природні монополії» від 20 квітня 2000 р.

Він містить визначення основних понять у сфері природних монопо­лій, зокрема в ньому вказується, що:

— природна монополія — це стан товарного ринку, при якому задо­волення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутно­сті конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари(послуги), що виробля­ються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у спо­живанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому

Адміністративно-правове регулювання у сфері економіки_________ 353

товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари(послуги);

· споживач товарів, що виробляються суб'єктами природних моно­
полій, — фізична або юридична особа, яка придбаває товар, що виробля­
ється (реалізується) суб'єктами природних монополій;

· суб'єкт природної монополії — суб'єкт господарювання (юридична
особа) будь-якої форми власності (монопольне утворення), який виробляє
(реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії;

· суміжний ринок — товарний ринок, що не перебуває у стані при­
родної монополії, для суб'єктів якого реалізація вироблених товарів або
використання товарів інших суб'єктів господарювання неможлива без
безпосереднього використання товарів, що виробляються (реалізуються)
суб'єктами природних монополій.

Цим Законом регулюються відносини, що виникають на товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії, та на су­міжних ринках за участю суб'єктів природних монополій.

Основні умови суб'єктів управління природними монополіями регла­ментовані відповідно до Указу Президента України «Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері природних монополій» від 19 серп­ня 1997 р. і мають спрямовуватися на:

— вдосконалення системи державного регулювання, включаючи регу­
лювання цін та тарифів, у сфері природних монополій,

· формування його нормативних та організаційних засад, у тому
числі на регіональному рівні;

· розмежування компетенції та налагодження взаємодії між органа­
ми, які відповідно до законодавства здійснюють управління майном, роз­
робку та реалізацію державної політики у відповідних галузях, та органа­
ми, на які покладаються функції регулювання діяльності суб'єктів при­
родних монополій;

· формування конкурентних відносин на суміжних ринках, створен­
ня ефективних механізмів запобігання дискримінації господарюючих
суб'єктів, що діють на цих ринках, з боку суб'єктів природних монополій;

· виділення із суб'єктів природних монополій непрофільних вироб­
ництв та підприємств, діяльність яких не належить до основної;

· організацію належного контролю за фінансовою діяльністю суб'єк­
тів природних монополій, ведення окремих балансів та окремої бухгал­
терської звітності щодо діяльності, яка здійснюється на ринках, що пере­
бувають у стані природних монополій;

· поступове припинення практики перехресного субсидування різ­
них груп споживачів або одних видів послуг за рахунок інших;

· поглиблення правового регулювання взаємовідносин між учасни­
ками ринків у сфері природних монополій та вдосконалення норматив­
ної бази у цій сфері, забезпечення формування цін (тарифів) і правил їх
визначення, введення єдиних правил на недискримінаційній основі;

12 3-51

354______________________________________________ Глава 9

— визначення особливостей реформування відносин власності та
приватизації у сфері природних монополій, у тому числі галузевих;

— підвищення ефективності управління належними державі майном,
акціями (частками, паями) підприємств, господарських товариств, що є
суб'єктами природних монополій, відповідальності представників, які
здійснюють управління об'єктами державної власності, за додержання
вимог щодо ефективнішої діяльності суб'єктів природних монополій, за­
безпечення їх доступності для споживачів, інвесторів і акціонерів;

— запровадження громадського контролю за діяльністю суб'єктів
природних монополій, зокрема шляхом створення при них рад спожива­
чів або включення до складу спостережних рад відповідних акціонерних
товариств, рад підприємств представників органів місцевого самовряду­
вання, об'єднань громадян, у тому числі природоохоронних організацій,
організацій споживачів тощо.

Спеціальні (вільні) економічні зони. Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються та діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України.

На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджують­ся пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економіч­ної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є:

· залучення іноземних інвестицій та сприяння їм;

· активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької ді­
яльності для нарощування експорту товарів і послуг, а також поставок на
внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг;

· залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів гос­
подарювання, розвитку інфраструктури ринку;

· поліпшення використання природних і трудових ресурсів, приско­
рення соціально-економічного розвитку України.

Основними нормативними документами, що регламентують створен­ня і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон в Україні є Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеці­альних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р. та Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 р.

Вони визнають спеціальні (вільні) економічні зони (БЕЗ) як один з інструментів досягнення відкритості економіки України зовнішньому світові та стимулювання міжнародного економічного співробітництва на основі залучення іноземних інвестицій.

Згідно з Законом України «Про загальні засади створення і функці­онування спеціальних (вільних) економічних зон» і залежно від госпо­дарської спрямованості та економіко-правових умов діяльності в Україні можуть створюватися:

Ацміністративно-правове регулювання у сфері економіки_________ 355

зовнішньоторговельні зони;

комплексні виробничі зони;

науково-технічні зони;

туристсько-рекреаційні зони;

банківсько-страхові (офшорні) зони;

зони прикордонної торгівлі.

Крім вищезазначених, можуть створюватися БЕЗ інших типів, а та­кож комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі риси та елементи зон різних типів.

Зовнішньоторговельні зони — частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита та митних зборів або з її відстроченням. Створюються ці зони з метою активізації зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за рахунок надання митних пільг, послуг щодо зберігання і перевалки вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виставкової діяльно­сті, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетування товарів тощо. Форми їх організації — це вільні порти (порто-франко), вільні митні зо­ни (зони франко), митні склади.

Комплексні виробничі зони — частина території держави, на якій за­проваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансо­вий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових техноло­гій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму екс­портних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне вироб­ництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно скла­дальні операції, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких — розвиток імпортозамінних виробництв.

Науково-технічні зони — БЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнен­ня нової якості економіки через стимулювання фундаментальних і при­кладних досліджень з подальшим впровадженням результатів наукових розробок у виробництво. Вони можуть існувати у формі регіональних ін­новаційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового роз­витку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробни­чих парків (технологічних, дослідних, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів.

Туристсько-рекреаційні зони — вільні економічні зони, які створюють­ся в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збере­ження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із за­лученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу.

Банківсько-страхові (офшорні) зони — це зони, в яких запроваджу­ється особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових

12*

Глава 9

операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшор-ний статус надається банківським та страховим установам, які були ство­рені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підпри­ємницьку діяльність, що здійснюється за межами України.

Зони прикордонної торгівлі — частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетинання кордону та торгівлі.

За ознаками відкритості та місця розташування розрізняють інтегра­ційні БЕЗ (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з позазональ-ною економікою країни) та анклавні (орієнтовані на зв'язки із зовнішнім ринком); зовнішні (розташовані на кордоні з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни).

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих рад та місцевої державної адміністрації.

У разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціати­вою Президента України або Кабінету Міністрів України відповідне рі­шення може бути прийнято лише після одержання письмової згоди від­повідної місцевої ради та місцевої державної адміністрації, на території якої передбачається розташувати спеціальну (вільну) економічну зону.

Якщо ініціатива у створенні спеціальної (вільної) економічної зони належить місцевим радам та місцевим державним адміністраціям, вони вносять відповідну пропозицію до Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України має розглянути пропозицію про створен­ня спеціальної (вільної) економічної зони у шістдесятиденний строк від дня її надходження і подати висновок з цього питання до Верховної Ради України.

Документи про створення спеціальної (вільної) економічної зони мають містити:

а) рішення місцевої ради та місцевої державної адміністрації з клопо­
танням про створення спеціальної (вільної) економічної зони (у разі
створення спеціальної (вільної) економічної зони за їх ініціативою) або
письмову згоду відповідних місцевих рад та місцевих державних адмі­
ністрацій, на території яких має бути розташована спеціальна (вільна)
економічна зона (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони
за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України);

б) проект положення про її статус та систему управління, офіційну
назву спеціальної (вільної) економічної зони;

в) точний опис кордонів спеціальної (вільної) економічної зони та
карту її території;

г) техніко-економічне обгрунтування доцільності створення і функці­
онування спеціальної (вільної) економічної зони;

д) проект Закону про створення конкретної спеціальної (вільної)
економічної зони.

Адміністративно-правове регулювання у сфері економіки_________ 357

Органами управління спеціальних (вільних) економічних зон неза­лежно від їх типу є:

· місцеві ради та місцеві державні адміністрації у межах своїх пов­
новажень;

· орган господарського розвитку і управління спеціальної (вільної)
економічної зони, що створюється за участю суб'єктів економічної діяль­
ності України та іноземних суб'єктів такої діяльності.

Функції цього органу можуть бути покладеш на одного із суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони.

Функціонування спеціальних (вільних) економічних зон та органів їх господарського розвитку й управління регламентується відповідними положеннями та статутами.

Державне регулювання діяльності спеціальної (вільної) економічної зони здійснюють органи державної виконавчої влади України, до компе­тенції яких входить контроль за додержанням вимог законодавства Ук­раїни на території, де створено спеціальну (вільну) економічну зону.

Судові, господарські та інші правоохоронні органи, а також органи контролю за додержанням екологічних, санітарних та інших норм при здійсненні своїх функцій керуються чинним законодавством України, за винятками, передбаченими законодавчим актом щодо конкретної спеці­альної (вільної) економічної зони.

Орган господарського розвитку й управління та суб'єкти економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони є самостійними у здійсненні своєї діяльності стосовно органів державного управління Ук­раїни, за винятками, передбаченими законодавчими актами України.

Органи державного управління України не несуть відповідальності за дії органу господарського розвитку й управління та суб'єктів еконо­мічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони, якщо інше не передбачено законодавчим актом про створення спеціальної (вільної) економічної зони або договором між ними. Орган господарського розвит­ку й управління спеціальної (вільної) економічної зони та зазначені суб'­єкти не несуть відповідальності за дії органів державного управління Ук­раїни.

Органи господарського розвитку й управління спеціальної (вільної) економічної зони не несуть відповідальності за дії місцевих рад та місце­вих державних адміністрацій. Місцеві ради та місцеві державні адмініст­рації не несуть відповідальності за дії органу господарського розвитку й управління спеціальної (вільної) економічної зони та суб'єктів економіч­ної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони, якщо інше не пе­редбачено законом про створення спеціальної (вільної) економічної зони або договором між ними.

Промислово-фінансові групи (ПФГ). Під промислово-фінансовою групою слід розуміти об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові та про-

358______________________________________________ Глава 9

ектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку. ПФГ не має статусу юридичної особи.

Таке об'єднання створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних га­лузей виробництва і структурної перебудови економіки України, вклю­чаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також вироб­ництва кінцевої продукції.

Забороняється створення ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчу­вання, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного по­стачання, транспортних послуг.

Основним нормативним документом, що регламентує діяльність ПФГ є Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21 листопада 1995 р.

У складі промислово-фінансових груп виділяють два типи підпри­ємств: а) головне підприємство і б) підприємство — учасник ПФГ.

Головне підприємство ПФГ — підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, тобто продукцію, включаючи науково-технічну документацію та інші об'єкти права інтелектуальної власності, з метою виробництва якої створюється ПФГ, здійснює П збут, сплачує податки в Україні та офіційно представ­ляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами. Головне підприємство ПФГ втрачає право на будь-які пільги з питань оподаткування, яке воно мало або може мати згідно з чинним законодавством України. У складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство, яке має право діяти від імені ПФГ. Керівник головного підприємства є президентом ПФГ.

Головним підприємством ПФГ не можуть бути торговельне підпри­ємство, транспортне підприємство, підприємство у сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного поста­чання, банк, фінансово-кредитна установа.

Учасник ПФГ — підприємство, банк або інша наукова чи проектна установа, організація, створена згідно з законодавством України, або іно­земна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ. (Проміжна продукція ПФГ — продукція, включаючи науково-технічну документацію та інші об'єкти інтелектуальної власно­сті, яка виробляється учасником ПФГ, використовується для виробницт­ва кінцевої продукції ПФГ і реалізується виключно іншому учаснику або головному підприємству ПФГ. При реалізації такої продукції за межами ПФГ ця продукція проміжною не вважається) або надає банківські та ін­ші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті от­римання прибутку.

Головне підприємство та учасники ПФГ укладають Генеральну угоду про спільну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ.

Генеральна угода про спільну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції включає: назву ПФГ; перелік затверджених у встановленому

Адміністративно-правове регулювання у сфері економіки________ 359

законодавством порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ; визначення головного підприємства ПФГ; кандидату­ру президента ПФГ, його права та обов'язки, порядок звільнення з поса­ди; перелік учасників ПФГ; перелік кінцевої продукції ПФГ; термін дії угоди; інші умови, передбачені законодавством, та ті, які визнають необ­хідними ініціатори створення ПФГ.

Угода набирає чинності з дня прийняття Кабінетом Міністрів Украї­ни постанови про створення (реєстрацію) ПФГ.

Як головне підприємство, так і учасники ПФГ, зберігають статус юридичної особи, а також незалежність у здійсненні виробничої, госпо­дарської та фінансової діяльності відповідно до законодавства про про­мислово-фінансові групи та укладеної Генеральної угоди щодо спільної діяльності.