Сутність категорій «потреба, мотив, інтерес, стимулювання».

Вивчення складних теоретичних і прикладних проблем мотивації роз­починається з розгляду категорії «потреби». Людина є біосоціальною сис­темою, відносно автономною, високоорганізованою, яка саморозвивається, активно взаємодіє з зовнішнім середовищем, потребує постійного задово­лення певних потреб.

Потреби — це те, що неминуче виникає і супроводжує людину в процесі її життя, те, що є спільним для різних людей, а водночас виявляється ін­дивідуально у кожної людини. Потреби — це відчуття фізіологічного, соці­ального або психологічного дискомфорту, нестачі чогось, це необхідність у чомусь, що потрібне для створення і підтримки нормальних умов життя і Функціонування людини. Правомірним є і трактування потреб як стану не-рівноваги, дефіциту, на усунення яких спрямовані дії людини.

Величезна роль потреб полягає в тім, що вони спонукають людей до дії, тобто породжують інтерес до певної цільової діяльності. Характер поход­ження потреб досить складний, але в їх основі лежать дві визначальні при­чини. Перша має фізіологічний характер, тому що людина як жива істота потребує певних умов і

Інтереси комплексного вивчення системи потреб вимагають їх класифікації. У зарубіжній і вітчизняній літературі можна натрапити на різноманітні підходи до класифікації потреб. Найширшого визнання набули такі класифікації потреб:

а) за природою — первинні (фізіологічні і, як правило, природжені) вторинні (психологічні, які усвідомлюються з досвідом);

б) за суб'єктами вияву (особисті, групові, колективні, суспільні тощо);

в) за кількісною визначеністю і можливостями задоволення (абсолютні, дійсні, платоспроможні, задоволені);

г) за характером, причиною виникнення (матеріальні, трудові, статусні).

Важливим завданням економічної науки є вивчення соціально-економічних аспектів суспільних потреб. Ці останні є потребами, що вини­кають у процесі розвитку суспільства в цілому, окремих його членів, соціально-економічних груп населення. Суспільні потреби поділяються на дві основні укрупнені групи: потреби суспільства і населення (колективні, особисті).

Потреби суспільства визначаються необхідністю забезпечення його неперервного функціонування і розвитку. До них належать потреби: ви­робничі, державного управління, оборони, охорони довкілля, забезпечен­ня конституційних гарантій членам суспільства тощо. Особисті потреби виникають і розвиваються в процесі життєдіяльності людини. Вони є усвідомленим тяжінням людини до досягнення об'єктивно необхідних умов життя, що забезпечують добробут і всебічний розвиток особистості. Як категорія суспільної свідомості особисті потреби є також спе­цифічною економічною категорією, що виражає суспільні відносини між людьми щодо виробництва, обліку і використання матеріальних благ і послуг.

Особисті потреби мають активний характер, служать спонукальним мотивом діяльності людини, яка, зрештою, завжди спрямована на задово­лення потреб.

Діяльність людини є важливим фактором формування особистих по­треб. Адже чим ширша, багатогранніша діяльність людини, тим різно­манітніші її потреби і тим повніше вони задовольняються. Характерною особливістю системи особистих потреб є і те, що види потреб, які входять до неї, не взаємозамінні. Так, наприклад, повне задоволення потреби в їжі не виключає необхідності задоволення потреб у житлі чи одязі. Взаємо­замінність може мати місце лише стосовно конкретних матеріальних чи ду­ховних благ, що задовольняють окремі види потреб.

Розглядаючи суспільні, у тому числі особисті потреби, їх структуру та тенденції розвитку, не можна проминути закон зростання потреб. Продук­тивні сили, безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для за­доволення потреб, які склалися, а й стають основою, ґрунтом для виник­нення нових потреб. Зростання маси і різноманітності споживних вартостей в результаті зростання продуктивних сил приводить до зміни структури ви­робництва і витіснення старих потреб новими. При цьому структура потреб диференціюється, у неї все більше включаються товари як традиційного попиту, так і новинки. На пам'яті лише одного покоління такі речі, як те­левізори, холодильники, відеомагнітофони перейшли з категорії предметів розкошів до предметів широкого вжитку і розглядаються нині як необхідні для відтворення робочої сили.

Отже, суспільні потреби постійно зростають, що є виявом загального економічного закону підвищення потреб, який діє в усіх суспільно-економічних формаціях. Але конкретні форми виявлення цього закону, інтенсивність, сфера і характер його дії залежать від рівня розвитку про­дуктивних сил, форм власності на засоби і результати виробництва, паную­чих виробничих відносин. Основні напрями розвитку потреб (зумовлені дією згаданого вище загального закону) такі: зростання їх обсягу та розши­рення видів; якісні зміни в структурі; підвищення потреб усіх соціальних прошарків і груп трудящих та зв'язане з цим вирівнювання соціально-економічних відмінностей у рівні і структурі особистих потреб; наближен­ня особистих потреб до раціональних, науково обгрунтованих орієнтирів споживання.

Залежно від кількісної визначеності і можливостей задоволення всю сукупність потреб поділяють, як уже було сказано, на абсолютні, дійсні, платоспроможні й задоволені.

Абсолютні потреби полягають у самому тільки бажанні володіти това­рами та користуватися послугами. Вони не зв'язані ні з можливостями ви­робництва, ні з доходами споживачів і мають абстрактний характер.

Дійсні потреби формуються в рамках досягнутого рівня виробництва. Вони, як і абсолютні, не зв'язані з платоспроможністю споживачів, але на відміну від абсолютних є конкретними, тобто спрямованими на певний предмет чи послугу, які справді виробляються і пропонуються споживачеві.

Платоспроможні потреби визначаються відповідними можливостями споживачів. З цими потребами споживач виходить на ринок і вони набира­ють форми платоспроможного попиту.

До задоволених потреб відносять ті, що фактично задовольняються на­явними благами та послугами. Задоволення їх залежить від рівня розвитку виробництва і платоспроможних можливостей споживачів.

Платоспроможні потреби перетворюються у задоволені тоді, коли на ринку є достатня кількість товарів та послуг, які за своїми споживчими якостями відповідають вимогам покупців.

Між зазначеними видами потреб існує певний взаємозв'язок. Так, абсо­лютні потреби під впливом розвитку продуктивних сил, науково-технічного прогресу перетворюються на дійсні. Останні внаслідок участі населення у суспільному виробництві і поділу суспільного продукту набувають форми платоспроможного попиту, який потім задовольняється на ринку товарів та послуг.

Залежно від характеру і причин виникнення можна виокремлювати ма­теріальні, трудові, статусні потреби та відповідні мотиви, сутність яких Розглядається у заключному підрозділі цього розділу.

Потреби у свідомості людини перетворюються на інтерес або мотив, який спонукає людину до певної цільової дії. Термін «мотив» походить від латинського «movere», що означає «приводити в рух», «штовхати». Мотив в економічній літератуоі трактується по-різному, але найчастіше як усвідомлене понукання до дії. З різних поглядів на сутність мотивів найбільш плідним є, на наш погляд, той, що в ньому мотив розглядається у контексті відображення і вияву потреб. Тісний зв'язок мотивів і інтересів пояснюється передовсім схожістю сутностей. Потреби людини – це нестача чогось, мотиви – це спонукання людини до чогось. Мотиви з’являються майже одночасно з виникненням потреб і проходять певні стадії, аналогічні стадіям формування потреб. Отже, правомірним є твердження, що мотив – це те, що породжує певні дії людини. Мотив знаходиться «всередині» людини, має «персональний» характер, залежить від безлічі зовнішніх і внутрішніх стосовно людини чинників. Мотив не тільки спонукає людину до дій, а й визначає, що треба зробити і як саме здійснюватиметься ця дія. Модель мотивації праці через потреби показано на рис. 1Є.

Поведінка людини звичайно визначається не одним мотивом, а їх суку­пністю. При цьому один з них може бути основним, провідним, а інші ви­конують функцію додаткової стимуляції. Безперечно, мотиви виникають, розвиваються і формуються на основі потреб. Водночас вони відносно са­мостійні, оскільки потреби не визначають однозначно сукупність мотивів, їхню силу і сталість. За однакової потреби у різних людей можуть виникати неоднакові мотиви і дії.

Водночас укажемо на неоднозначний вплив мотивів на дії людей. Ті самі мотиви у різних людей можуть спричиняти неоднакові дії і, навпаки, ідентичні дії можуть спричинятися різними мотивами. Як не згадати притчу про одного мудреця, що вирішив з'ясувати, як люди розуміють сенс своєї праці. Він став на узбіччя дороги, по якій возили каміння на будівництво собору, і першого-ліпшого візника запитав: «Що ти робиш, добрий чоловіче?. «Хіба не бачиш, - відповів той, - везу каміння». «А ти? – запитав мудрець іншого. «Заробляю на хліб собі й дітям» Третій візник сказав: «Будую собор, мудрий старче». Отож усі троє виконували ту саму роботу – возили каміння, за що отримували гроші. Проте сенс у своїх діях візники вбачали різний.

В якому ж співвідношенні знаходяться три види інтересів: суспільства, колективу і особи? Зазначимо, що це питання, поставши ще на зорі людства, і досі залишається дискусійним, спірним, недостатньо розробленим у методологічному плані. Думка автора щодо цієї проблеми є такою. Передовсім слід підкреслити, що в радянській літературі практично беззаперечно утверджувався пріоритет інтересів суспільства (І.С.) перед колективними (К.І.) й особистими інтересами (О.І.). За ступенем значення їх співвідношення мало такий вигляд (рис. 2Є).

Економічна самостійність регіонів, розширення прав і відповідальності підприємств, приватизація і становлення багатоманітності форм власності та господарювання змінили акценти пріоритетності в системі інтересів. Нині в економічній літературі домінують цілком інші погляди. Їх сутність полягає у визнанні примату особистих інтересів над колективними і суспільними.

Аргументація при цьому є прямо про­тилежною попередній. Задоволення особи­стих потреб і інтересів (завдяки створенню необхідних для цього товарів та послуг) є в кінцевому підсумку умовою отримання прибутку (доходу) підприємством і на­ціонального доходу суспільством. Такий підхід до обґрунтування пріоритету особи­стих інтересів видається реалістичнішим. Проте і він є досить однобічним і ось чому. Неправомірно з одиничних, часткових прикладів робити узагальнені висновки щодо пріоритетності суспільних інтересів. Спершу треба при­наймні уточнити і конкретизувати зміст самих цих інтересів. Відтак в окре­мих випадках визначальним може стати справді інтерес суспільства (зокрема, коли йдеться про екологію, державну безпеку тощо) чи колектив­ний інтерес (припустімо, виробництво конкурентоспроможної продукції, від якої залежать позиції підприємства на ринку). Буває й навпаки — задо­волення особистих інтересів, наприклад, ученого-дослідника чи інженера-винахідника, стає умовою прогресу суспільства. Можливі варіанти, коли складно або просто неможливо визначити пріоритетність інтересів. На рис. 3Є наведено можливі варіанти пріоритетності інтересів.

Поряд з категоріями «мотив» і «інтерес» в теорії і практиці мотивації трудової діяльності широко використовується термін «стимул». Незва­жаючи на те, що ці категорії мають великий історичний «стаж», в еко­номічній літературі відсутнє однозначне трактування їх співвідношень (спільності та відмінностей). Поширеною є думка про тотожність змісту категорій «мотиви» і «стимули». На наш погляд, така думка є щонаймен­ше спірною. Термін «стимул» (від латинського stimulutus — стрекало, батіг, пуга) означає спонукання до дії, спонукальну причину. Виходячи з етимології терміна, маємо всі підстави припускати, що в основі цих спо­нукальних дій лежать зовнішні чинники (матеріальні, моральні тощо). Отже під стимулом розуміємо зовнішні спонукання, які мають цільову спрямованість. Мотив — це теж спонукання до дії, але в основі його мода бути як стимул (винагорода, підвищення по службі, адміністративна ухвала — наказ, розпорядження тощо), так і особисті причини (почуття обов'язку, відповідальність, страх, благородство, прагнення до самови­раження тощо).

Підкреслимо, що стимул перетворюється на мотив лише тоді, коли він усвідомлений людиною, сприйнятий нею. Наприклад, щоб премія (стимул) стала мотивом поведінки і діяльності конкретного працівника, необхідно, щоб він усвідомлював її як справедливу винагороду за працю. Тоді нама­гання заслужити премію сприятиме підвищенню ефективності праці. Проте для деякої частини працівників, котрі не мають надії отримати премію (низька фахова підготовка, недисциплінованість тощо) ця можлива винаго­рода не трансформується в мотив, залишаючись на рівні потенційного стимулу.

Яка ж суть спорідненого терміна — «стимулювання»? У загальному ви­гляді стимулювання — це процес використання конкретних стимулів на ко­ристь людині й організації. Стимулювати — це означає впливати, спонука­ти до цільової дії, давати поштовх зовні. Стимулювання — один із засобів, за допомогою якого може здійснюватись мотивація трудової діяльності. Чим вища якість робочої сили, досконаліші трудові відносини, тим меншою є потреба у стимулюванні як засобі керування людьми, тим більше члени організації, причому без зовнішнього впливу, виявляють за­інтересованість справами організації, її цілями.