Нітросполуки як виробнича шкідливість (фізичні властивості, біологічна дія, зрушення в стані здоров’я). Профілактика захворювань, що пов’язані з впливом нітросполук.

Аміно - і нітросполуки - сфери використання: миловарена і парфумерна промисловість, органічний синтез, виробництво штучних смол та анілінових барвників, як основа вибухових речовин (тринітротолуол).

Шляхи надходження: дихальні шляхи і непошкоджена шкіра (особливо у жарку пору року), можливо надходження і через шлунково-кишковий тракт внаслідок заковтування пилу. Амі^о- і нітросполуки володіють кумулятивними властивостями - у творюю ть депо > підшкірно-жировій клітковині, паренхіматозних органах (печінці).

Гострі інтоксикації - перші симптоми з'являються найчастіше через 3-5 годин після початку контакту з токсичними речовинами. Основні клінічні прояви - головокружіння, слабкість, серцебиття, нудота, блювота, ціаноз шкіри і слизових оболонок, які приймають зеленовато-грязний відтінок. У важких випадках - втрата свідомості, смерті, від паралічу дихального і судинорухового центрів.

Для хронічних інтоксикації/ характерним є жовте забарвлення долонь, крил носа, ніггів, рижовато-жовте забарвлення волосся, розвиток гастритів, гепатитів, астено-вегетативного синдрому; у жінок розвиваються порушення менструального циклу.

Профілактичні заходи щодо запобігання несприятливого впливу пилу та токсичних хімічних речовин:

· гігієнічне нормування — враховуючи, що серед аерозолів фіброгенної дії найбільшу агресивність має пил, який містить вільний діоксид кремнію, ГДК такого пилу (в залежності від % вмісту SiO₂) складає від 1 до 2 мг/м³. Для інших видів пилу встановлена ГДК від 3 до10 мг/м³;

· технологічні заходи – направлені на зменшення і навіть повне виключення того або іншого шкідливого фактору, за рахунок зміни технології виробництва (це самі радикальні, найбільш істотні заходи). До числа таких заходів відносяться: впровадження безперервних технологій, автоматизацію і механізацію виробничих процесів, дистанційне управління, використання нових технологій (заміна сухих процесів свердління вологими);

· санітарно-технічні заходи – направлені на зниження рівня впливу шкідливого фактору за рахунок використання спеціальних технічних пристосувань на відміну від технічних заходів більш паліативні. До них можна віднести – герметизація робочих зон, використання місцевої витяжної вентиляції (витяжні шафи, кожухи, зонти);

· архітектурно-планувальні заходи – направлені на зниження ступеня дії шкідливого фактору за рахунок раціональних планувальних рішень підприємств;

· організаційні заходи – організація раціонального режиму праці і відпочинку, обмеження часу контакту працюючого з шкідливою речовиною, проведення професійної консультації, професійного відбору, недопущення на шкідливі підприємства підлітків і жінок;

· використання індивідуальних засобів захисту: спецодяг і спецвзуття, засоби захисту рук, засоби індивідуального захисту органів дихання (фільтруючі респіратори, протигази при застосуванні яких, повітря, яке вдихає людина, очищається від шкідливих домішок за допомогою фільтрів і абсорбентів; ізолюючі шлангові і автономні дихальні апарати, за допомогою яких органи дихання людини повністю ізолюються від оточуючої атмосфери і повітря для дихання поступає з чистої зони), засоби захисту голови, засоби захисту очей і обличчя (захисні окулярів закритого або відкритого типу);

· лікувально-профілактичні заходи – проведення попереджувальних і періодичних медичних оглядів, організація лікувально-профілактичного харчування, заходи направлені на підвищення реактивності організму (УФ-опромінення у фотаріях, дихальна гімнастика).

Охорона праці медичних працівників. Гігієнічна оцінка виробничого середовища та умов праці фахівців охорони здоров’я. Психофізіологічні та психогігієнічні проблеми безпеки та охорони праці представників основних медичних спеціальностей.

Охорона праці являє собою систему правових, соціально–економічних, організаційно–технічних, санітарно–гігієнічних та лікувально–профілактичних заходів, що спрямовані на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі трудової діяльності.

Значення охорони праці полягає в тому, що саме вона є головною умовою збереження здоров’я та захисту людини від впливу шкідливих чинників виробничого середовища.

На виконання Закону України “Про охорону праці” Державним комітетом України з нагляду за охороною праці видано наказ №73 від 3.08.1993 року, згідно з яким затверджено Типове положення про службу охорони праці (відділ охорони праці).

Відповідно до нього служба охорони праці створюється власником (керівником) підприємства незалежно від форм власності та видів діяльності для організації виконання правових, організаційно–технічних, санітарно–гігієнічних, соціально–економічних та лікувально–профілактичних заходів, спрямованих на запобігання виникненню нещасних випадків, професійних захворювань та аварій у процесі праці. Ліквідація служби охорони праці допускається лише у разі ліквідації підприємства.

Служба охорони праці створюється на підприємствах та в організаціях, в яких число працівників становить понад 50 чоловік, в інших випадках можливе сумісництво.

Служба охорони праці безпосередньо підпорядковується керівникові підприємства та виконує наступні функції:

· опрацьовує найбільш ефективну систему управління охороною праці;

· проводить оперативне методичне керівництво діяльністю з охорони праці;

· складає разом із підрозділами (відділеннями лікарень) комплексні заходи з охорони праці;

· проводить для працівників вступний (перший) інструктаж з питань охорони праці;

· організовує забезпечення працівників правилами, інструкціями та іншими нормативними матеріалами;

· проводить паспортизацію цехів, облік та аналіз нещасних випадків тощо;

· здійснює допомогу комісіям з питань охорони праці, запроваджує різноманітні форми підвищення кваліфікації і перевірки знань посадових осіб з питань охорони праці;

· бере участь у розслідуванні нещасних випадків та аварій, в роботі комісій з питань охорони праці, у розробці інструкцій та інших нормативних актів з охорони праці;

· контролює дотримання чинного законодавства з питань охорони праці, виконання приписів та інших пропозицій і рішень, використання коштів на охорону праці, відповідність обладнання, приладів та транспортних засобів технічним умовам, своєчасність навчання та інструктажу працівників і їх забезпечення засобами захисту та лікувально–профілактичним харчуванням, стан санітарно–побутових умов, надання пільг і компенсацій, пов’язаних з важкими та шкідливими умовами праці, використання праці неповнолітніх, жінок та інвалідів, проходження медичних оглядів тощо.

Спеціалісти служби охорони праці мають право:

· представляти свою організацію (лікарню) в Державних та громадських установах під час розгляду питань з охорони праці;

· безперешкодно у будь–який час відвідувати структурні підрозділи лікувально–профілактичного закладу (підприємства) та призупиняти роботу виробничих дільниць, машин і обладнання, які створюють загрозу життю або здоров’ю працівників;

· перевіряти стан виробничого середовища, ураховуючи питання щодо безпеки і гігієни праці на об’єктах та в структурних підрозділах підприємства, видавати керівникові перевіреного об’єкту (завідувачу відділення) обов’язковий для виконання припис;

· вимагати від посадових осіб відсторонення від роботи працівників, які не пройшли медичного обстеження, навчання, інструктажу, перевірки знань з охорони праці або тих, що не мають допуску до відповідних робіт, а також порушують нормативні акти про охорону праці;

· надсилати керівникові (головному лікарю) подання щодо притягання до відповідальності працівників, які порушують вимоги щодо охорони праці.

Чисельність служби охорони праці на підприємстві або в лікувально–профілактичному закладі визначається наступним чином.

У разі чисельності працівників до 50 чоловік – можливим є сумісництво, в тому числі із іншими організаціями, проте у будь–якому випадку посаду інженера (інспектора) з охорони праці повинна займати особа з вищою технічною освітою.

У разі чисельності працівників підприємства від 51 до 500 чоловік включно, службу повинен представляти один спеціаліст з охорони праці з інженерно–технічною освітою. У разі чисельності працівників понад 500 чоловік (районна лікарня, територіальне медичне об’єднання, обласна лікарня тощо) розрахунок кількості осіб, які входять до складу служби охорони праці, проводять, використовуючи формулу (1):

Р_{ср ·} К_в

М = 2 + ––––——; (1)

Ф

де: М – очікуваний чисельний склад служби охорони праці на підприємстві (в установі, в лікарні);

Р_ср – середньоспискова чисельність працівників на підприємстві;

Ф – ефективний річний фонд робочого часу спеціаліста з охорони праці (приймається за 1820 годин);

К_в – коефіцієнт, що ураховує ступінь шкідливості та небезпеки виробництва (за максимум приймається цифра – 3, в тому разі, якщо всі робітники працюють із шкідливими речовинами та підлягають щорічній атестації з питань охорони праці). Як правило, у більшості структур медичної галузі К_в становить 2.

Наприклад: На фармацевтичній фабриці працює 700 чоловік, з них 400 чоловік контактують із шкідливими речовинами, причому 300 чоловік задіяні на роботах підвищеної небезпеки. Необхідно визначити штат спеціалістів з охорони праці, який повинен функціонувати на підприємстві.

Використовуючи вищенаведені формули, встановлюємо, що:

 

400 + 300

700 (1 + ––––——–)

700 700 · 2

М = 2 + —————––––––––––– = 2 + –———––– = 2,8;

1820 1820

тобто штат служби з охорони праці повинен складатися з 3 чоловік.

Атестація робочих місць: значення та порядок проведення.

Атестація робочих місць являє собою комплекс адміністративних, інженерно–технічних та санітарно–гігієнічних заходів, спрямованих на визначення відповідності робочого місця фахівця технологічним, ергономічним та санітарно–гігієнічним вимогам, а також вимогам безпеки праці.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №442 від 01.08.1992 року “Про порядок проведення атестації робочих місць за умовами праці” атестація робочих місць проводиться на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності та господарювання, в тому випадку, якщо технологічний процес, обладнання, сировина та матеріал, які використовуються, є потенційними джерелами шкідливих і небезпечних виробничих факторів, що можуть несприятливо впливати на стан здоров’я працівників, а також на їх нащадків як у теперішній час, так і в майбутньому.

Основна мета атестації полягає у регулюванні відносин між власником або уповноваженим ним органом і працівниками в галузі реалізації прав на здорові та безпечні умови праці, пільги та компенсації за роботу у несприятливих умовах, пільгове пенсійне забезпечення тощо.

Атестація робочих місць проводиться атестаційною комісією, склад і повноваження якої визначається наказом по підприємству організації у термін, передбачений колективним договором (угодою), але не рідше одного разу на 5 років.

Відповідальність за своєчасне та якісне проведення атестації покладається на керівника підприємства (організації).

Позачергова атестація проводиться у разі докорінної зміни умов і характеру праці з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, профспілкового комітету, трудового колективу або його виробничого органу, органів Державного нагляду за охороною праці за участю закладів Державної санітарно–епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я.

До проведення атестації можуть залучатися проектні та науково–дослідні організації, технічні інспекції праці профспілок, інспекції Державного технічного нагляду тощо.

Атестація робочих місць передбачає:

· установлення факторів і причин виникнення несприятливих умов праці;

· санітарно–гігієнічне дослідження виробничого середовища, важкості і напруженості трудового процесу на робочому місці;

· комплексну оцінку чинників виробничого середовища і характеру праці та їх відповідність стандартам безпеки праці, будівельним та санітарним нормам і правилам;

· установлення ступеня шкідливості і небезпечності праці та її характеру відповідно до загальноприйнятої гігієнічної класифікації;

· обґрунтоване віднесення робочого місця до певної категорії за ступенем шкідливості та важкості праці;

· визначення (підтвердження) права працівників на пільгове пенсійне забезпечення за діяльність, яка здійснюється у несприятливих умовах;

· складання переліку робочих місць, виробництв, професій та посад, що передбачають пільгове пенсійне забезпечення працівників;

· аналіз реалізації технічних і організаційних заходів, спрямованих на забезпечення безпеки праці.

Санітарно–гігієнічні дослідження факторів виробничого середовища і трудового процесу проводяться санітарними лабораторіями підприємств і організацій, атестованих органами Державного стандарту і Міністерства охорони здоров’я за списками, що узгоджуються з органами Державного комітету з нагляду за охороною праці, а також на договірній основі лабораторіями територіальних санітарно–епідеміологічних станцій.

Відомості про результати атестації робочих місць заносяться до карти умов праці, форма якої затверджується Міністерством праці та соціальної політики разом з Міністерством охорони здоров’я.

Перелік робочих місць, виробництв, професій і посад з пільговим пенсійним забезпеченням працівників після погодження з профспілковим комітетом затверджується наказом по підприємству (організації) і зберігається впродовж 50 років. Витяги з наказу додаються до трудової книжки працівників, професії та посади яких внесено до переліку.

Результати атестації використовуються при встановленні пільг і компенсацій, пенсій за віком на пільгових умовах, а також для розробки заходів щодо поліпшення умов праці та оздоровлення працівників.

Для організації і проведення атестації робочих місць керівник підприємства видає наказ, в якому:

· визначаються мета і завдання атестації;

· затверджуються склад, призначається голова та секретар постійно діючої атестаційної комісії, окреслюються її повноваження та у разі необхідності визначається склад цехових (структурних) атестаційних комісій;

· установлюється термін і графіки проведення підготовчих до атестації робіт у структурних підрозділах підприємства;

· визначаються особливості взаємодії із зацікавленими державними органами і громадськими організаціями (з експертизи умов праці, з санітарно–епідеміологічною службою тощо);

· визначаються проектні та науково–дослідні установи для проведення науково–технічної оцінки умов праці і участі у розробці заходів щодо усунення шкідливих виробничих факторів.

До складу атестаційної комісії рекомендується включити головних спеціалістів, працівників відділу кадрів та охорони праці, органів охорони здоров’я підприємства, працівників громадських організацій тощо.

В ході своєї діяльності атестаційна комісія:

· здійснює організаційне та методичне керівництво і контроль за ходом проведення роботи на всіх її етапах, формує необхідну правову і нормативно–довідкову базу та організовує її вивчення;

· визначає і в установленому порядку залучає до проведення атестації всі необхідні організації;

· організовує виготовлення планів розташування обладнання у кожному з підрозділів;

· визначає межі робочих місць (робочих зон) та надає їм відповідний номер;

· складає перелік робочих місць, які підлягають атестації;

· порівнює технологічний процес, що застосовується, склад обладнання, сировину і матеріали, які використовуються, із передбаченими у проектах;

· визначає обсяг необхідних досліджень шкідливих і небезпечних чинників виробничого середовища та організовує їх дослідження;

· виявляє та прогнозує процеси створення шкідливих і небезпечних умов на робочих місцях;

· установлює на основі Єдиного тарифно–кваліфікаційного довідника (ЄТКД) відповідність найменування професій і посад, зайнятих на цих робочих місцях, характеру фактично виконуваних робіт;

· складає “Карту умов праці” на кожне робоче місце або групу робочих місць, що атестуються;

· проводить атестацію та складає перелік робочих місць, виробництв, професій і посад з несприятливими умовами праці;

· уточнює діючі і вносить пропозиції на встановлення пільг та компенсацій залежно від умов праці, визначає витрати на ці цілі;

· організовує розробку заходів щодо поліпшення умов праці і оздоровлення працівників;

· виконує функції щодо призначення нового складу комісії у разі проведення позачергової атестації.

Під час вивчення чинників виробничого середовища і трудового процесу визначаються: характерні для конкретного робочого місця виробничі фактори, які підлягають лабораторним дослідженням, встановлюються фактичні значення факторів виробничого середовища і трудового процесу, які підлягають порівнянню, використовуючи систему стандартів безпеки праці, санітарні норми і правила, нормативні значення (гранично допустима концентрація (ГДК), гранично допустимий рівень (ГДР), гранично допустима доза (ГДД) тощо).

Лабораторні і інструментальні дослідження проводяться відповідно до стандартів Державної системи забезпечення єдності вимірювань, системи стандартів безпеки праці та методичних вказівок, затверджених Міністерством охорони здоров’я. Прилади і обладнання для вимірювання повинні відповідати метрологічним вимогам та перевірятися у встановлений термін. Лабораторно–інструментальні дослідження фізичних, хімічних, біологічних чинників, визначення психофізіологічних факторів проводяться у процесі здійснення професійної діяльності в характерних (типових) для працівників виробничих умовах. Обов’язково визначається тривалість (% від тривалості зміни) дії виробничого чинника, який досліджується.

Ступінь шкідливості і небезпечності кожного фактора виробничого середовища і трудового процесу визначається за загальноприйнятими критеріями.

У разі наявності в повітрі робочої зони двох і більше шкідливих речовин різноспрямованої дії кожну з них слід враховувати, як окремий самостійний фактор, що підлягає кількісній оцінці. У разі наявності в повітрі робочої зони двох і більше шкідливих речовин односпрямованої дії, відношення фактичних концентрацій кожної з них до встановлених для них ГДК підсумовується.

Якщо сума відношень перевищує одиницю, то ступінь шкідливості означеної групи речовин визначається, виходячи із величини перевищення, що має місце, з урахуванням класу небезпечності найбільш токсичної речовини групи, а вся група оцінюється як одна речовина. Оцінка умов праці при наявності двох і більше шкідливих та небезпечних виробничих факторів здійснюється за найбільш високим класом і ступенем.

Атестація робочих місць повинна проводитися з урахуванням особливостей впливу всіх чинників виробничого середовища і факторів трудового процесу на працівників відповідно до основних положень гігієнічної класифікації праці, а також на підставі вивчення супутніх факторів технічного і організаційного рівня умов праці, ступеня ризику пошкодження здоров’я тощо.

На основі комплексної оцінки робочі місця мають бути віднесені до одного із класів умов праці:

· з особливо шкідливими та особливо важкими умовами праці;

· із шкідливими і важкими умовами праці;

· з нешкідливими умовами праці.

З результатами атестації ознайомлюють працівників, які зайняті на робочому місці, що атестується. Карту підписують голова і члени комісії.

За результатами атестації складаються переліки:

· робочих місць, виробництв, робіт, професій і посад, працівникам яких підтверджене право на пільги і компенсації, передбачені законодавством;

· робочих місць, виробництв, робіт, професій і посад, працівникам яких пропонується встановити пільги і компенсації за рахунок коштів підприємства згідно зі статтею 26 Закону України “Про підприємства” та статтею 13 Закону України “Про професійне забезпечення”;

· робочих місць з несприятливими умовами праці, на яких необхідно здійснити першочергові заходи щодо їх поліпшення.

Матеріали атестації робочих місць є документами суворої звітності і зберігаються на підприємстві протягом 50 років.

 

 

Колективний та трудовий договір як складові системи охорони праці в медицині

Колективний договір (угода) є одним з найважливіших офіційних документів, що існують у системі нормативного регулювання взаємовідносин між роботодавцем (власником) і виконавцями (працівниками) з цілого ряду першочергових соціальних питань, в тому числі з питань забезпечення оптимальних умов здійснення трудової діяльності, безпеки життєдіяльності та охорони праці. В умовах лікувально–профілактичних закладів такий договір складається між колективом лікарні як виконавцем, та адміністрацією (головним лікарем) як роботодавцем. Колективний договір буде реальним та діючим, якщо двосторонні зобов’язання опрацьовані якісно, з урахуванням усіх положень чинного законодавства. У більшості організацій медичної галузі інтереси колективу (виконавця) представляє профспілковий комітет, а інтереси адміністрації (роботодавця) – головні лікарі, ректори, генеральні директори тощо. Як правило, договори містять мінімальні, проте обов’язкові до виконання письмові зобов’язання, що, в першу чергу, стосуються гарантій, пільг та компенсацій. Однак мінімізація зобов’язань не може бути нижчою певного рівня, що передбачений або чинним законодавством, або галузевими стандартами. Разом з тим за наявності на підприємстві (в лікувально–профілактичному закладі) передумов до створення більш кращих економічних можливостей, нормативні пільги і компенсації можуть застосовуватися у більш значних розмірах. В такому випадку, наприклад, можна передбачити надання працівникам додаткових відпусток, коштів на оздоровлення, додаткового спецодягу, створення оздоровчих комплексів, улаштування кімнат гігієни жінки, скорочення тривалості робочого дня тощо.

Особливості праці в медичній галузі та лікарів різних спеціальностей

Серед абсолютної більшості інтелектуальних професій професія лікаря залишається однією з найбільш небезпечних.

Визначаючи о собливості охорони праці лікарів різних спеціальностей слід зауважити, що існує цілий ряд негативних чинників, котрі в однаковій мірі характерні для будь–якої медичної спеціальності. До їх числа, насамперед, необхідно віднести:

· високе нервово–емоційне, психічне та розумове напруження, пов’язане з почут­тями співпереживання, відповідальністю за здоров’я та жит­тя хворого тощо;

· контакт з інфекційними агентами, небезпека зараження або травматизації під час проведення маніпуляцій, обстежень, оперативних втручань, перебування в середовищі, де мешкають носії та переносники захворювань;

· несприятливе за своїми хімічними та фізичними властивос­тями навколишнє середовище безпосередньо на робочому місці (дискомфортний мікроклімат, атмосферний тиск, який часто змінюється, забруднення повітря та предметів лікарськи­ми, анестезувальними, дезінфекційними та іншими хімічни­ми речовинами, вплив іонізуючих випромінювань, електро­магнітних полів радіочастот, квантових (лазерного тощо) випромінювань, ультразвуку, шуму, вібрації та інших не­сприятливих фізичних чинників);

· вимушене положення тіла, виражене зорове напруження, фізичні навантаженн я під час виконання більшості маніпуляцій та оперативних втручань, відсутність достатніх умов для короткочасного відпочинку протягом пе­ріоду виробничої зміни;

· порушення оптимальної з фізіологічної точки зору структури режиму дня, що пов’язані з працею у позаробочий та нічний час, із ста­ном емоційного напруження, яке утруднює повне відклю­чення від професійних справ після завершення робочого дня.

Крім того, існують певні, іноді досить виражені, особливості праці лікарів різних спеціальностей. Розглянемо деякі з них.

Лікар терапевтичного профілю.Абсолютна більшість хворих з будь–якими початковими проявами погіршання стану здоров’я звертаються спочатку саме до лікаря–терапевта. Відповідно серед таких пацієнтів можуть бути хворі на туберкульоз та інші інфекційні захворювання, в тому числі і особливо небезпечні. Отже, медичне обстеження таких відвідувачів може бути небезпечним для лікаря. Не можна не звернути увагу і на те, що за даними спеціальних досліджень, у понад 70% дільничних терапевтів та у понад 75% терапевтів швидкої медичної допомоги умови праці слід вважати несприятливими (велика кількість пацієнтів, шум, вібрація, складності обстеження хворого на дому тощо). Причому найбільш несприятливими є умови здійснення професійної діяльності дільничного педіатра (велика кількість викликів, недостатній рівень санітарної культури багатьох сімей тощо).

Лікар хірургічного профілю.Тривале вимушене положення тіла, а передусім, статичне навантаження нижніх кінцівок внаслідок того, що за операційним столом тривалість робочого часу становить у отоларингологів – 94%, у акушерів–гінекологів – 83%, хірургів – 77% від тривалості робочого дня, призводить до появи таких негативних зрушень, як плоскостопість, варикозне розширення вен тощо, а у ЛОР–лікарів, які більшість операцій проводять сидячи – до порушень кровообігу нижніх кінцівок, органів малого тазу, порушень функції хребта тощо. Хірурги, як правило, використовують велику кількість дезінфікуючих та мийних матеріалів (йод, спирт, препарати хлору та ін.), що може призводити до пошкоджень шкіри рук, виникнення дерматозів, екзем тощо. Повітря операційних блоків містить надлишкову кількість хімічних речовин як внаслідок використання мийних та дезінфікуючих препаратів, так і в результаті застосування наркотичних та знеболюючих засобів. Характерним є поєднання цих шкідливостей з високим рівнем бактеріального забруднення як повітря, так і рук, підвищеним ризиком травматизму та імовірним розвитком ускладнень від його наслідків (стафілокок, збудники правцю та ін.). Якщо до цього додати велике зорове напруження та розумове навантаження, необхідність обережності і, водночас, рішучості, слід погодитися, що охорона праці лікаря хірургічного профілю, безсумнівно, має винятково важливе значення.

Лікар–інфекціоніст (а також фтизіатр, паразитолог, дерматовенеролог, епідеміолог тощо). Слід визначити, що праця лікарів–інфекціоністів є дуже близькою до роботи лікарів терапевтичного профілю, однак шкідливостей в ній значно більше. В першу чергу цей факт зумовлений імовірно більш високим ризиком для інфекціоніста самому захворіти тими ж хворобами, що й пацієнти і, особливо, повітряно–крапельними інфекціями, антропонозними та зоонозними хворобами. Тому лікарям подібного профілю доводиться використовувати мийні та дезінфікуючі засоби, спецодяг (наприклад, протичумні костюми), приймати участь у проведення дезінфекційної обробки, щеплень та інших карантинних (протиепідемічних) заходів. Відповідно такі лікарі, окрім ризику набути якогось інфекційного захворювання, є більш схильними до виникнення алергічних захворювань. У своїй роботі лікар–інфекціоніст має постійно турбуватися про суворе дотримання таких вимог, як забезпечення відповідного порядку прийому інфекційних хворих, проведення санітарної обробки хворих, здійснення адекватного розподілу хворих по відділеннях та палатах, дотримання належного протиепідемічного стану відділень, предметів догляду за хворими, інвентарю, обладнання та посуду, встановлення певного порядку надання дозволів на відвідування хворих та догляду за ними, диспансерного обліку та виписки хворих із стаціонарних відділень, охорона довкілля від забруднень збудниками інфекційних захворювань тощо.

Не слід вважати, що суворе дотримання наведених вище вимог стосуються тільки лікаря-інфекціоніста або медичного персоналу, що працює в інфекційних відділеннях, їх дотримання є обов’язковими для лікаря будь–якого фаху. Однак порушення хоча б однієї вимоги саме лікарем–інфекціоністом може призвести до інфікування не тільки медичного персоналу, але й інших хворих та членів їх сімей.

Лікар–стоматолог. У більшості випадків працює в поліклінічних умовах, приймаючи за зміну до 25 і більше хворих. На жаль, сьогодні більшість відвідувачів стоматологічних кабінетів з’являються на прийом не лише для здійснення профілактичних оглядів, а через хвороби зубів або ротової порожнини, що існують вже досить тривалий час. Крім того, не можна гарантувати, що такі відвідувачі мають лише стоматологічні захворювання. Отже, лікар–стоматолог має високий ризик бути інфікованим від пацієнта, передусім, повітряно–крапельними інфекціями.

У структурі негативних чинників, що властиві для праці лікаря–стоматолога, значне місце також займають фізичні та хімічні чинники. В першу чергу, на чільне місце виходить вимушена робоча поза із відповідним статичним та м’язовим навантаженням. Стоматологи–терапевти під час здійснення професійної діяльності змінюють положення тіла залежно від характеру лікування і відповідного положення самого хворого, проте найчастіше працюють у робочій позі “сидячи”. Натомість найбільш характерною робочою позою для стоматологів–хірургів та стоматологів–ортопедів є робоча поза “стоячи”. Важко визначити, яке положення тіла є найменш зручним та фізіологічним, адже велике значення має тривалість та важкість виконуваних робіт. Наприклад, праця у нахиленому положенні з випростаними руками сприяє формуванню порушень постави і, зокрема, кіфозу. Тривале стояння зумовлює появу болю в ділянці м’язів спини, попереку, шиї та плечей, викликає появу застійних явищ в органах малого тазу і судинах ніг, може призвести до плоскостопості та варикозного розширення вен. Зрозуміло, що такі незручності та їх наслідки характерні не тільки для стоматологів, але й для інших фахівців, які здійснюють хірургічні види медичної діяльності (торакальна та абдомінальна хірургія тощо).

Під час лікування зубів стоматологам доводиться виконувати складні операції під суворим контролем зору, що зумовлює значне навантаження на зорову сенсорну систему. Зовсім не другорядне значення мають шум, вібрація, ультрафіолетове випромінювання (стерилізація інструментів) та ін. Повітря робочої зони лікаря–стоматолога містить цілий ряд шкідливих хімічних речовин: пари ртуті внаслідок приготування та використання амальгами, досить значний перелік парів, зумовлених використанням надзвичайно широкого спектру знеболюючих, антибактеріальних, дезінфікуючих та мийних препаратів тощо.

Лікар–рентгенолог (радіолог).Широке застосування джерел іонізуючого випромінювання вимагає винятково суворого дотримання відповідних правил та норм в ході здійснення професійної діяльності лікарів–рентгенологів, лікарів радіологічних відділень тощо. Такі вимоги зумовлені винятково шкідливою дією (у надлишкових дозах) радіації на людину, що може призвести до виникнення променевої хвороби та онкологічних захворювань, вплинути на спадковість та імунний стан організму. Крім того, в роботі лікарів зазначеного фаху відчутним є велике зорове напруження, що зумовлено потребою в адаптації до різних рівнів освітлення, високим навантаженням на акомодаційний апарат, необхідністю розрізнення кольорів тощо. За таких умов цей вид праці має бути всебічно регламентованим та мати певну специфіку щодо планування та реалізації заходів з охорони та безпеки професійної діяльності. Адже біологічна дія іонізуючого випромінювання, на відміну від інших негативних виробничих чинників, характеризується: невідчутністю впливу на організм людини, яка немає органів чуття, які б сприймали іонізуюче випромінювання, наявністю певного латентного періоду прояву біологічного ефекту та здатністю до накопичення поглинутих доз, що неминуче з часом призводить до підсумування ефектів опромінення.

Відповідно робота лікарів–рентгенологів, радіологів та інших фахівців, що працюють з джерелами іонізуючих випромінювань має базуватися на винятково суворому дотриманні належних вимог з охорони праці, норм радіаційної безпеки (НРБУ–97 та ОСПУ–01).

Загалом, ураховуючи досить високий рівень захворюваності серед медичних працівників для послаблення впливу негативних виробничих чинників на їх здоров’я та запобігання їх виникненню під час здійснення трудової діяльності, необхідним є запровадження цілеспрямованої системи профілактичних заходів, до структури якої мають бути віднесені професійний відбір, заходи законодавчого та адміністративно-організаційного змісту тощо.