Славна революція 1688-1689 рр.

На відміну від Першої революції, Друга - Славна - була абсолютно безкровною. Це був державний переворот, у результаті якого панівні класи передали королівську владу штатгальтеру (від мім. зІаІІИаІІег- намісник) Нідерландів Вільгельму Оранськаму, зятю Якова II Стюарта, усунувши останнього з англійського престолу. Переворот став результатом компромісу між буржуазією та "новим дворянством" (партією вігів) і частиною великих консервативних землевласників, інтереси яких відстоювала партія торі.

Причиною перевороту було незадоволення партії вігів і частини торі самодержавною та прокатолицькою політикою Якова II,що за­грожувала активізацією народного руху та притісняла інтереси буржуазії й "нового дворянства". Запрошуючи Вільгельма на пре­стол, парламентарі вважали, що він, заклопотаний проблемами на континенті, не дуже буде втручатися в англійські справи.

Підсумком перевороту було встановлення в Англії конституційної монархії, в якій вищою владою, що відображала волю значної частини земельних аристократів і великої буржуазії, став Парламент. Перемога цих сил над королівським абсолютизмом була закріплена в 1689 р.

Білем про права, підписанням якого супроводжувалася коронація та який і донині є чинним конституційним актом Великобританії.

Біль про права 1689 р.

Прийнятий в жовтні 1689 р. англійським Парламентом Біль про права юридична закріпив встановлення в Англії конституцій­ної монархії. Цей акт істотно обмежував королівську владу на користь Парламенту, а саме:

· король не мав права без згоди Парламенту скасовувати, при­ зупиняти закони чи звільняти будь-кого від їхньої дії;

· без згоди Парламенту король не міг встановлювати та збирати які-небудь податки;

· королю заборонялося без згоди Парламенту збирати й утриму­ вати армію;

· вибори до Парламенту мали бути вільними;

· виступи й обговорення актів у Парламенті не повинні були обмежуватися та контролюватись будь-яким чином;

· Парламент мав право приймати будь-які закони;

· Парламент мав скликатися досить часто;

· королівські витрати щорічно затверджував Парламент.

Крім цього, Біль про права встановлював відповідальність міністрів перед судом, надавав право підданим звертатися з петиція­ми безпосередньо до короля, встановлював порядок успадкування престолу та ін.

Акт про престолонаступництво 1701 р. Основні положення Акта про престолонаступництво:

- після смерті Вільгельма королевою мала стати його донька принцеса Анна Донська;

— якщо в Анни не буде дітей - корона мала перейти до німецьких князів Ганноверзьких;

· особа, що вступала на королівський трон, повинна була при­ єднатися до Англіканської (протестанської) церкви та не підтриму­ вати жодних зв'язків з Папою Римським;

· король не мав права без згоди Парламенту виїздити за межі Англії;

· особа, що була народжена за межами Англії, не могла бути членом Таємної ради, депутатом Парламенту, обіймати будь-яку іншу відповідальну посаду в державному апараті;

· усі акти короля потребували підпису відповідного міністра ("міністерська відповідальність перед Парламентом");

· заборонялося обіймати посаду в королівській адміністрації й одночасно бути членом Парламенту;

 

Конституція сша 1787 р.

У травні 1787 р. у Філадельфії відкрилося засідання Конституцій­ного конвенту, скликаного для перегляду "Статей конфедерації" 1781р. та вироблення нової конституції. Засідання Конвенту відбувалися таємно, розголошувати зміст дебатів заборонялося. 17 вересня 1787 р. Конвент схвалив проект Конституції, що після її ратифікації 11 штата­ми в липні 1788 р. набирає чинності. Вона складається з семи статей, більшість з яких мають декілька розділів. Авторами її вважаються Б. Франклін, А. Гамільтон, Д. Медісон.

Конституції США властиві такі основні принципи, що пронизу­ють основний її зміст:

1. стабільність - протягом майже 220 років до неї внесено лише 27 поправок; стабільність забезпечується надзвичайно складною процедурою внесення до неї змін і доповнень; такі Конституції називають жорсткими;

2. республіканська форма правління - встановлена як на федераль­ ному рівні, так і на рівні штатів;

3. федералізм - за Конституцією, США перетворилися з конфеде­ рації на федерацію; чітко визначено повноваження федерального центру; все, що не делеговано центрові, залишається в компетенції штатів або народу;

4. розподіл влади на три гілки - законодавчу, виконавчу та судову;

5. компроміспість - Конституція США визначає баланс між центром і штатами, між гілками влади (система "стримування та противаг"), між великими й малими штатами тощо.

Конституція США 1787 р. була надзвичайно прогресивним документом того часу. За її прикладом були прийняті конституції в багатьох країнах світу. Сьогодні ж це достатньо поміркований документ, який містить певні колізії та за демократичною спрямова­ністю поступається деяким конституціям світу. Однак Конституція США залишається одним з найвидатніших правових актів, створених людством.

Перша республіка у Франції (10 серп­ня 1792 р. ~ 2 червня 1793 р.)

Улітку 1792 р. у Франції сформувалася складна політична ситуація:

• проти революційної Франції були кинуті об'єднані сили європей­ ських держав, які мали запобігти поширенню революціїв інші країни (Австрія, Пруссія, Іспанія, Голландія, Великобританія та ін.);

» у Франції готувалися контрреволюційні змови, очолювані королів­ським двором Людовика XVIта частиною старого дворянства;

• народні маси, серед яких посилюються антимонархічні настрої, прагнуть поглиблення революційних перетворень.

10 серпня 1792 р. у Парижі спалахнуло збройне повстання, котрим керувала Паризька комуна. Людовика XVIбуло заарештовано.

Панування конституціоналістів закінчилося. Конституція 1791 р. втратила свою силу.

Було оголошено про скликання нового найвищого органу влади-Національного конвенту, у виборах якого мали брати участь усі французи, котрим виповнився 21 рік. Такий Конвент відкрився 20 вересня 1792 р. у Парижі. 21 вересня Франція була проголошена республікою, а всю виборну владу переобрано на основі загального виборчого права для чоловіків, старших за 21 рік. До складу Конвенту було обрано 750 депутатів. Праворуч упарламенті за­сідали жирондисти (було близько 200 осіб). Зліва - монтаньяри -"мешканці гори" (100 осіб). "Горою" в Конвенті називали верхні місця, де сиділи найреволюційніше налаштовані депутати. Монтань-ярів називали також якобінцями, позаяк більшість з них перебувала в Якобінському клубі. Цей клуб розміщувався в колишньому приміщенні монахів-домініканців (у Франції вони називались якобінцями). Між "горою" та "жирондою" засідала основна частина депутатів, названих "рівниною", чи іронічно "болотом". Депутатів презирливо іменували "болотними квакушами". Зберігаючи мовчання з більшості гострих питань, ці депутати голосували ш сильніших на певний момент. Перші засідання Конвенту про­ходили в зіткненнях між жирондистами та якобінцями щодо долі короля. Останній був доставлений до Конвенту й допитаний. Його звинуватили в зраді, листуванні з іноземними державами, що воювали проти Франції. Конвент одноголосне (28 осіб утрималося) виніс вердикт: король винен. Ще гостріші суперечки розгорілися при об­говоренні питання про те, якого покарання заслуговує король. Це засідання продовжувалося 37 год, оскільки кожний депутат мав висловити власну думку. Більшістю з перевагою в один голос було прийнято рішення, що король заслуговує смерті. 21 січня 1793 р. короля стратили (гільйотинували).

Жирондисти, котрі отримали більшість на виборах, були проти подальшого розвитку революції. Вони всіма способами стримували її та в 1793 р., подібно до того, як це сталося з конституціоналістами, перетворилися на контрреволюційну силу. У цей же час народні маси продовжували боротьбу за радикальне, демократичне вирішення аграрного питання й остаточне знищення феодальних відносин. По всій країні спалахували повстання селянства та міської бідно; й. Жирондисти відкрито перейшли до реакційного табору і, вступивши на шлях зрадництва, повернули чорою проти народу та революції. 2 червня 1793 р. в Парижі відбулося збройне повстання народних мас, керованих дрібною буржуазією, - влада перейшла до якобінців.

Диктатура якобінців (1793-1794 рр.)

Якобінці, що прийшли до влади в червні 1793 р., були найреволюцій-нішою силою в історії французької революції. Республіка переживала критичний момент: скорочення виробництва, продовольча криза, голодні бунти, заколоти та змови контрреволюційних сил, натиск інтервентів. Дві третини території Франції (60 департаментів із 83) були захоплені ворогами революції. Урятувати та зміцнити револю­цію неможливо було без задоволення основних вимог народу.

Якобінці спочатку діяли нерішуче. Зміцненню влади якобінців сприяло швидка розробка (протягом двох тижнів) і прийняття 24 червня 1793 р. новоїдеклараціїта нової Конституції. Декларація прав людини та громадянина 1793 р. відрізнялася від попередньої (1789 р.) значно більшим демократизмом і революційністю. Вона, проголошуючи непорушні права людини (рівність, свободу, безпеку, власність та ін.), наголошувала, що уряд повинен забезпечити людині можливість користування ними. Наводився також широкий перелік демократичних свобод: право на зібрання, подачу колективних петицій, свободу совісті тощо. З'являються принципово нові статті: про заборону під страхом смерті монархії, про право народу на повстання проти уряду, якщо останній порушуватиме його права та ін. Декларація 1793 р. стала одним з найдемократичніших документів революції. Та в ній чітко проявлявся і її буржуазний характер. Вона, приміром, закріплювала непорушність приватної власності, розглядала її як природне та невід'ємне право людини.

Декларація прав людини та громадянина 1793 р. була покладена в основу якобінської Конституції, в якій Франція проголошувалася республікою, де верховна влада належала народові. Верховним органом законодавчої влади став Законодавчий корпус, який повинен був складатися з однієї палати. Виконавча влада доручалася Виконавчійраді, порядок формування якої був такий: збори виборців кожного департаменту висували по одному кандидату, з цих 83 кандидатів Законодавчий корпус призначав 24 членів Виконавчої ради. Виборчі права надавалися чоловікам, які досягли 21 року, незалежно від їхнього майнового стану. Місцеві органи державного управління (в комунах, дистриктах, департаментах) теж формувалися на основі виборів. Ця Конституція була схвалена народом у більшості департаментів. Однак різке загострення внутрішньої та зовнішньої ситуації змусило якобінців відмовитися від утілення Конституції. Ситуація, що склалася, вимагала твердого централізованого управління, дійового державного механізму. Так виникає диктатура якобінців.

Вищим органом влади, як і раніше, залишався Національний конвент, який зосередив у своїх руках усю найвищу владу та став єдиним центром управління. Розподілу влад не існувало. Конвент мав право видавати закони та через систему різних комітетів і комісій управляв країною. Серед них вирізнялися: Комітет громадського порятунку (фактично був урядовим органом), Комітет громадської безпеки (боротьба з внутрішньою контрреволюцією). Представниками Конвенту на місцях були комісари, що наділялися надзвичайними повноваженнями. Органом боротьби з контрреволюцією був і Революційний трибунал. Якобінці здійснили перебудову армії, вона тепер засновувалася на демо­кратичних засадах, мала надзвичайно високу боєздатність, революцій­ний ентузіазм, тверду дисципліну. Було оголошено про масовий набір в армію. Насамперед, призову підлягали неодружені чоловіки віком від 18 до 25 років. Патріотичне піднесення дало змогу створити масову армію-тільки перший набір дав 450 000 чоловік.

За неповні 10 місяців свого правління якобінці здійснили низку важливих заходів: остаточно знищили феодальні повинності для селянства, демократизували державний апарат, ліквідували рабство в колоніях.

Після розгрому внутрішньої контрреволюції та звільнення Франції від зовнішніх інтервентів потреба в якобінській диктатурі відпала, тому її владу в липні 1794 р. було повалено. Падіння якобінської диктатури завершило третій, найвищий і останній етап Великої Французької буржуазної революції.

Термідоріанська реакція та Директорія у Франції (1794-1799 рр.)

Унаслідок контрреволюційного перевороту 9 термідора (27 лип­ня) 1794 р. до влади повертається велика буржуазія. Ця подія поклала край революційне-демократичній диктатурі якобінців і була законо­мірним наслідком революції, означала її закінчення. Та прихід до влади термідоріанців не означав повернення до феодалізму й панування дворянства. Такий буржуазний переворот, спрямований проти народних мас, союз із якими буржуазії після досягнення своїх цілей уже був не потрібним. Владу отримали "нові багатії" -найбільш упливова велика буржуазія, зацікавлена у збереженні на­житих за роки революції багатств і закріпленні результатів революції, вигідних для заможних власників. Термідоріанці були лютими ворогами плебейських мас міста та села. Вони прагнули ліквідувати революційні порядки якобінської диктатури й запобігти чинності Конституції 1793 р. Проте вони не хотіли й реставрації феодально-абсолютистського ладу, обстоювали буржуазну республіку.

Висловлювалася думка про те, що метою перевороту 9 термідора було припинення терору. Насправді ж, термідоріанці виступилитільки проти революційного терору, що карав великих спекулянтів і ворогів революції. Захопивши владу, вони навіть посилили терор, надавши йому контрреволюційного характеру та спрямувавши його проти якобінців. Сотні з них було гільйотиновано чи по-звірячому вбито. Якобінський клуб закрили, Комуну Парижа й Народні товариства розпустили. У Національній гвардії для усунення най-революційніших елементів проведено чистку. Жирондисти знову ввійшли до Конвенту. Термідоріанці, колишнє "болото" та жирондисти об'єдналися проти прихильників Конституції 1793 р. До роялісті в терм і-доріанці ставилися поблажливо. Майно підозрілих було звільнено від секвестру. Багато емігрантів повернулося до Франції. Було на­дано свободу друку контрреволюційним роялістським газетам, а революційні видання закрито.

Термідоріанська реакція позначилася підвищенням цін на хліб та інші продовольчі товари. У грудні 1794 р. було скасовано максимум цін і нестримною стала спекуляція. Курс асигнатів різко падав. Зростала дорожнеча. Цей же режим розпочав війну з Бельгією, Італією, Швейцарією, Єгиптом задля збагачення та приєднання до Франції територій. Усе це спричинило незадоволення народних мас, які відчули, що їх ошукано.

Проти термідоріанців піднімалася хвиля народного гніву. У квітпі-травні 1795 р. спалахнули повстання бідняків Парижа під гаслом "Хліба та Конституції 1793 р.". Повстання були жорстоко придушені. Тоді ж активізувала свою діяльність дворянсько-монархічна реакція. Тож велика буржуазія намагалася створити нову державну владу, котра б захистила її від революційних виступів народних мас і від небезпеки відродження феодально-абсолютистського ладу.

У серпні 1795 р. термідоріанський Конвент прийняв нову конституцію Франції, відому як Конституцію IIIроку Республіки, що складалася з 372 статей. Вона, за традицією, відкривалася декларацією, назву якої було дещо змінено - "Декларація прав і обов'язків людини та громадянина". З неї були виключені всі революційні положення, що були в декларації якобінців. Конститу­ція скасовувала загальне виборче право, відновлювався високий майновий ценз. Вибори ставали двоступеневими. Виборцями могли бути особи віком не менш як 25 років, що мали нерухому власність. Засновувався Законодавчий корпус із двох палат: Ради п 'ятисот із законодавчою ініціативою та Ради старійшин з осіб, не молодших за 40 років. Склад Законодавчого корпусу мав щороку оновлюватися на одну третину виборами нових членів. Виконавча влада надавалася Директорії з. п'яти членів, яких обирала Рада старійшин зі списку, поданого Радою п'ятисот. Щорічно мінявся один з директорів.

Головували тут по черзі всі члени протягом трьох-чотирьох місяців. Директорії підпорядковувалися міністри, військове командування тощо. Муніципалітети у великих містах скасовувалися.

Директорія не змогла виправдати надії буржуазії в боротьбі проти "лівих" і "правих". Продовжувалися виступи народних мас, виникла "Змова рівних" тчопізГ.Бабефом, спалахнув роялістський заколот у Парижі, який розгромили гренадери на чолі з генералом Н. Бона-партом. Політика Директорії отримала назву "політики гойдалки". Отже, Директорія виявилася неспроможною захистити інтереси термі­доріанської буржуазії. Тим часом посилювався вплив армії, а разом з ним готувалося підґрунтя для встановлення військової диктатури.

Кодекси Наполеона

Одним із завдань Французької революції 1789-1794 рр. було створення єдиної національної правової системи. Мова йшла не лише про створення нового законодавства, але й про його систематиза­цію. Робилися спроби кодифікувати революційне законодавство, але вони не дали позитивних результатів. Причина невдач - часті зміни груп, які перебували при владі, розбіжності в їхній ідеології та конкретних цілях; тимчасовий, ситуаційний характер багатьох законів; боротьба великої буржуазії проти найрадикальніших вимог найбідніших прошарків суспільства; відсутність чіткого розуміння тих принципів, на яких повинна була здійснюватися кодифікація. І лише після зміцнення влади великої буржуазії, в наполеонівську епоху з'явилися реальні умови для такої кодифікації. У цей період було створено п'ять основних кодексів - Цивільний, Кримінальний, Торговий, Цивільно-процесуальний, Кримінально-процесуальний.

Першим 21 березня 1804 р. прийнято Цивільний кодекс. Він розроблявся за участю Наполеона І й увійшов в історію як кодекс Наполеона. Кодекс складався з трьох книг, які поділялися на титули, глави та статті (всього 2281 стаття).

Книга перша - "Про осіб" - закріплювала правовий статус фізич­них осіб (неюридичних корпорацій). Усі французи (крім заміжніх жінок) були рівними та мали цивільні права. Перша книга також регулювала сімейні відносини. Визнавався тільки цивільний шлюб. Шлюбний вік для чоловіків становив 18, а для жінок 15 років. Шлюб укладався на добровільній основі, але син, якому не виповнилося 25 років, дочка, що не досягла 21 року, могли одружуватися лише за згодою батьків. Обмежувалася влада батьків над неповнолітніми дітьми. Кодекс допускав розлучення, але тільки з поважних причин (невірність, зловживання, грубе поводження чи образа одним з подружжя іншого). Ініціатором міг стати будь-хто з подружжя, але для жінок причин для розлучення визначалося менше. Відносини в сім'ї заснову­валися на владі в сім'ї чоловіка та батька. Дружина була обмеженою в правах. Вона без згоди чоловіка не могла виступати в суді, дарувати, купувати чи продавати майно, їй належало жити з чоловіком і завжди слідувати за ним. Діти поділялися на законних (народжених у шлюбі) та позашлюбних. Заборонявся пошук батьківства.

Друга книга — "Промайне та різні видозмінювання власності" — присвячена регулюванню майнових відносин, а саме: праву власності, узуфрукту (володінню чужим майном з правом користу­вання прибутками від нього), сервітуту (праву користування чужим майном у певних межах). Кодекс давав класичне визначення права приватної власності. Важливе значення приділялося власності на землю. Власник земельної ділянки вважався абсолютним власником усіх природних багатств, пов'язаних з його землею (скажімо, корисних копалин). Цей підхід у 1810 р. в інтересах держави було переглянуто. Право розробки корисних копалин віднині могло здійснюватися тільки за умови одержання дозволу від держави.

Третя книга — "Прорізні способи, якими надувається власність" — найбільша за обсягом. Вона визначала основні способи набуття права власності: спадкування, дарування, заповіт, зобов'язання. Договір укладався за згодою сторін, які мали рівні права й обов'язки. Спадкування відбувалося за заповітом або за законом. Усі спадко­ємці за законом поділялися на черги до 12-го ступеня споріднення та, згідно із законом, отримували однакові частки спадку.

Цивільний кодекс Франції 1804 р. став класичним зразком норма­тивно-правового акта в континентальній системі права та був повністю або частково рецептований у багатьох країнах (Бельгії, Люксембурзі, Греції, деяких латиноамериканських країнах). З числен­ними змінами він діє і в сучасній Франції. Справджується й оцінка, дана цьому актові його ідеологом - Наполеоном: "Мою дійсну славу складають не сорок виграних мною битв - Ватерлоо їх перекреслило. Та не буде забутий Цивільний кодекс".

У1810 р. був затверджений Кримінальний кодекс. Він складався з чотирьох книг. Перші дві присвячувались основним поняттям і принципам кримінального права. Третя -містила конкретний пере­лік кримінальних діянь і види та міри покарань за них. Четверта -присвячувалася поліцейським порушенням і покаранням. Залежно від характеру покарань кримінальні діяння поділялися на три групи.

I. група: найтяжчі діяння (злочини), що каралися болісними чи ганебними покараннями (смертною карою, каторжними роботами, депортацією — довічним засланням до однієї з колоній, виставлення біля ганебного стовпа в ошийнику, вигнання, громадська деградація—усунення від усіх публічних посад і служб, позбавлення деяких цивільних прав).

II. група: провини, які каралися виправним й заходам й (тюремним ув'язненням, тимчасовим позбавленням деяких політичних, громад­ ських або сімейних прав, штрафом тощо).

IIIгрупа: поліцейські порушення, котрі каралися короткостроковим ув'язненням (на строк від одного до п'яти днів), грошовим штрафом (від 1 до 15 франків), конфіскацією певних предметів, на які накладено

арешт.

З огляду на те, що Кодекс ґрунтувався на буржуазному принципі рівності всіх перед законом і закріплював основні принципи буржуазної законності, він мав прогресивне значення не тільки для Франції, але й позначився на розвиткові кримінального права інших держав (Іспанії, Бразилії, Швейцарії та ін.).

 

Друга республіка у Франції

Липнева революція 1830 р. не задовольнила ні народні маси, ні торгово-промислову буржуазію. Бідування, породжені капіталі­стичною експлуатацією, посилилися ще більше через неврожай, голод, фінансову кризу, безробіття. У багатьох районах Франції в 1846-1847 рр. почалися голодні заворушення. Дедалі більш відкрите незадоволення "царством банкірів" охоплювало широкі кола дрібної та середньої буржуазії, великих промисловців і торговців. Отже, наприкінці 1847 р. у Франції назріла революційна ситуація, що за­кінчилася збройними повстаннями народу 22—23 лютого 1848 р. і перемогою революції. Створюється Тимчасовий уряд у складі семи членів і чотирьох секретарів (серед останніх уперше двоє були представниками від робітників). Підтиском робітників Тимчасовий уряд 25 лютого 1848 р. проголошує Францію республікою.

Для робітничого класу, що був провідною рушійною силою революції, проголошенням республіки революція тільки розпочина­лася та він намагався розширити її соціальний зміст. Для буржуазії з падінням Липневої монархії завдання революції були вичерпані й основні її зусилля спрямовувалися на припинення революції та приборкання пролетаріату. Саме тому буржуазні республіканці пішли на суттєві поступки монархістам, що яскраво відбилося в Конституції Другої республіки, яка була прийнята в листопа­ді 1848 р. Антинародна політика буржуазних республіканців позбавила їх підтримки в країні. У результаті державного перевороту 2 грудня 1851 р. в країні встановлюється режим диктатури Луї-Наполеона Бонапарта, який 2 грудня 1851 р. проголошує імперію, а себе - імператором Наполеоном III.