Виникнення й розвиток Арабського Халіфату

Ще в VIст. Аравійський півострів асоціювався з "окраїною світу". На більшій частині "кам'янистої Аравії" кочували племена арабів-бедуїнів, які жили в шатрах і пили верблюже молоко. Лише на півдні та заході існували невеличкі протодержави: Ємен, Мекка, Ятриб (Медіна).

На початку VIIст. у житті арабів-кочівників відбулися значні зміни. Виділилася племінна знать, активно почала розвиватися торгівля, сформувалась єдина північноарабська мова та писемність. Подальша історія арабів пов'язана з іменем Мухаммеда - засновника нової релігії — ісламу (з араб, "іслам" — "покірність Богу"), або мусульман­ства (від араб, "муслім" - правовірний). Ім'я Мухаммеда стало в один ряд з іменами Будди, Моісея та Христа. Пророк ісламу Мухаммед (570-632) абсолютно реальна й конкретна історична особа. Мусульман­ство виявилося останньою за часом виникнення світовою релігією. Воно відразу ж було прилаштоване до потреб молодої держави. Мухаммед проголосив необхідність встановлення культу єдиного бога -Аллаха - та нового суспільного порядку. Главою держави повинен був стати пророк - "посланець Аллаха на Землі".

Незадоволення племінної верхівки змусило Мухаммеда в 622 р. тікати з Мекки (де він почав привселюдно проповідувати божественні істини, звід яких він назвав Кораном ("знанням"), і де було завершено організаційне оформлення мусульманської общини, що стала не тільки релігійною, а й надплемінною організацією, зародком держави, котра утворювалася) до Ятрибу. Навколо Ятрибу на ідейній основі Корану стали об'єднуватися розрізнені сусідні племена, багато з яких було підкорено силою. У 630 р. мусульмани зайняли Мекку. Ятриб залишив­ся столицею об'єднаної держави, отримавши назву "Місто пророка" -Медіна-таль-Набі (чи просто Медіна). Того ж року Мухаммеду під­корилися кочівники внутрішніх регіонів Аравії та місто Таїф. Після смерті Мухаммеда медінська знать обрала "замісника" пророка -халіфа. Ним став купець Абу-Бакр, тесть і друг Мухаммеда. Відтак кожен правитель арабів проголошував себе халіфом.

За другого халіфа, Омара (634-644), загони бедуїнів, натхненні ідеєю священної війни (джихада), завоювали Сірію, Йордан, Месопо­тамію (арабською Ірак), Палестину, Єгипет та Іран. До кінця VII ст. араби підкорили Вірменію, Азербайджан, Кабул, частину Північної Африки. На початку VIII ст. повністю були захоплені африканські володіння Візантії на захід від Єгипту, що одержали арабську назву Магріб-"захід" (сучасні Лівія, Туніс, Алжир і Марокко), частина Іспанії, в Середній Азії- Хорезм, Бухару, Самарканд, долину Інду. На середи­ну VIIIст. володіння Арабського Халіфату простягалися від Атлантич­ного океану до гір Паміру та Гіндукушу, від Сахари до Приаралля й Дербента в Дагестані. Це була держава, що простягалась одночасно в Азії, Африці та Європі. Та період завойовницьких переможних походів не міг продовжуватися безкінечно.

Досягнувши високого ступеня політичної централізації та розвитку виробничих сил, Арабський Халіфат на початку IX ст. вступає в період політичного розпаду, причинами якого були: різний рівень економіч­ного розвитку країн, які його утворювали; слабкість економічних зв'язків між окремими областями Халіфату, що відрізнялися одна від одної етнічним складом населення, фізико-географічними умовами, історико-культурними традиціями; народно-визвольні, антифеодальні повстання, які розхитували економічну, воєнну та фінансову міць держави; концентрація земельної власності в руках воєначальників і місцевої феодальної знаті; зменшення ролі общини як податкової одиниці; боротьба всередині класу феодалів. Отож у першій половині Xст. єдиного Халіфату вже не було, однак на обширній території, де колись правили халіфи, на століття утвердився іслам. Із-поміж країн Халіфату його не прийняли тільки Вірменія та Грузія, де вже існували стародавні християнські традиції. Так виникло поняття "арабський світ".