Виникнення, основні етапи розвитку та державний лад Стародавнього Вавилону.

В кінці 4 на початку 3 тис. до н.е. у Азійському межиріччі Тигру та Євфрату в Месопотамії з*являється значна кількість міст-держав, ядром яких, як правило, була територіальна селянська община.Першими містами були Ур, Киш,Шумер,Аккада і інші.У середині 3 тис. виділяється два центри: Шумери і Аккада. У 2 тис. до н.е. наймогутнішим утворенням Месопотамії стає Вавилон(1894-1595р. до н.е.) особливий розквіт Вавилону відбувся при царі Хаммурапі(1792-1750р. до н.е.) Проіснувала держава до 539 р. до Р. X.,коли була завойована іранським царем Кіром і втратила свою незалежність. Історія Стародавнього Вавилона поділяється на чотири основні періоди:
1) Старо-Вавилонське царство (1894-1518 рр. до Р. X.);
2) Касситський період (1518-1204 рр. до Р. X.);
3) період політичного ослаблення (1204-626 рр. до Р. X.);
4) Ново-Вавилонське царство (626-539 рр. до Р. X.).

За формою правління Стародавній Вавилон був монархією за типом східної теократії, що характеризувалася необмеженою владою божественного правителя. На чолі всього державного механізму був лугаль, або патесі-лугаль. У його руках зосереджувалась уся влада, йому належали всі найвищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальни­ком і найвищим суддею. Особа правителя обожнювалася. Царська влада мала деспотичний характер, і цар міг втручатися в усі відносини між підданими, навіть у їхнє особисте життя. У розпорядженні правителя перебував розгалужений апарат управління з великою кількістю посадовців. Центром управління був палац правителя. Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тож у руках одних і тих же урядовців зосереджувалось управління як країною загалом, так і палацом. Довіреною особою та першим помічником правителя був дворецький, котрого у Вавилоні називали "нубанда". Зазвичай, це був найближчий родич правителя. У його руках зосереджувались усі важелі управління державою. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, іригацій­ними спорудами, фінансами, господарськими роботами. За повноважен­ням після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії та охорони, радники царя, воєначальники. Всі вони були не тільки царськими придворними урядовцями, але й вищими службовими особами в державі. Містами управляли намісники царя. На місцях управління здійснювали органи общинного самовряду­вання, що наділилися адміністративними, судовими та фінансовими повноваженнями. За здійснення своїх повноважень посадовців наділяли землею, що могла передаватись у спадок. Збройні сили формували з добірних частин, які охороняли правителя й ополчення. Царська охорона формувалася з професійних воїнів (редум, баїрум), які за свою службу отримували в користування майно "ілку". Таким майном (полем, садом, будинком) воїн володів і користувався, але не мав права його продати чи обміняти. Для управ­ління військами створювався спеціальний апарат, який очолював сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники коліс­ниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових посадовців розрізняли начальників певних загонів, молодших воє­начальників, командирів сотень, десятків, п'ятірок. Суд не був відокремлений від адміністрації. Верховним суддею був правитель, який сам міг розглядати будь-яку справу, а також скарги на рішення решти суддів. Значні судові повноваження мав нубанд і представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Існували жрецькі та храмові суди. В епоху Хаммурапі виникають професійні судді, котрих призначав правитель. Вони здійснювали судочинство колегіально—по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання й були по­радниками суддів. Оскарженню підлягали лише рішення місцевих судів.

6.Суспільний устрій та правове становище населення у Стародавньому Вавилоні.

Суспільство поділялося на дві групи – вільних(перебували під охороною закону) та рабів (як і худоба, вважалися майном та ними цілком розпоряджався господар).
Вільні люди, незалежно від свого економічного становища, поділялися на дві групи, що різнилися правами. Одні були повноправними "синами мужа" (авілум), а другі — "підпорядковані" (мушкену). Останні були власниками та частково навіть рабовласниками, але обмежувались у своїх правах. Серед учених поки що немає єдиної думки про те, який критерій було покладено в основу поділу вільних людей. Одні вважають, що мушкену були напіввільними пролетаріями, інші — що вони були етнічною групою (шумерами), ще інші - що це були люди, котрі перебували на царській службі та втратили зв'язок з общиною, деякі - що це були простолюдини, а не привілейовані верстви суспільства.
Нижчий прошарок суспільства утворювали раби(вардум). Джерелами рабства були: військовий полон, боргове рабство, продаж батьками в рабство дітей, віддання в рабство злочинців. До рабів ставилися як до худоби: їх таврували, відрубували їм вуха, карали на розсуд господаря (аж до смертної кари), приносили в жертву, примушували робити найтяжчу роботу. Раби не мали права виступати свідками в суді, їх могли продати, закласти тощо. Раби поділялися на царських, храмових, приватних. Отже, в Стародавньому Вавилоні існувало рабовласницьке суспільство, хоча рабство й не мало класичного характеру.

7.Право власності та зобов*язальне право у законах Хаммурапі.

Закони Хаммурапі не містять загального поняття права власності. Та їхній зміст свідчить про те, що існували й охоронялися правом різні форми права власності, зокрема: царська, храмова, общинна, приватна. Об'єктами права власності могли бути: земля, сад, дім, раби й інше майно. Особливий правовий режим був у, так званого, майна "і/Іку". Таке майно (поле, сад, будинок) надавав цар своїм воїнам ш умов їхньої обов'язкової служби. Воїн володів і користувався майном "ілку", але не мав права його продати, обміняти, заповідати, оплачу-нати ним борги, використати як викуп з полону тощо. Згідно із Законами X аммурапі, якщо хтось купив поле, сад, дім, волів, овець, подарованих рсдуму, баїруму (тобто воїну) царем, то така купівля вважалася недійсною, продане майно повертається назад воїну, а покупець втрачає заплачене за нього срібло (статті 35-37).Значна увага приділялася власності на раба. Людина, що вивела Іа міську браму чужого раба чи сховала раба-втікача, засуджувалася до страти (ст. 15). Цирульникові, що видалив рабу тавро, відрізали пальці (ст. 226). За заподіяння шкоди рабові належало сплатити половину, а за вбивство - повну його вартість (ст. 199). Багато статей (статті 232,241,244,247,254,259 та ін.) присвячені захисту приватної власності. Посиленими санкціями захищалася царська власність (статті 6,8 тощо). Можна зробити висновок, що кожна власність мала свої правила.Оскільки в Стародавньому Вавилоні існував інтенсивний цивільний обіг, то в Законах Хаммурапі було багато норм, які регулювали зобов'язальні відносини, їхній зміст свідчить І Іро те, що існувало дві основні підстави для виникнення зобов'язань— укладання договору та завдання шкоди. Закони врегульовували такі види договорів: купівлі-продажу, оренди, позики, міни, найму, поклажі, доручення, перевезення та ін. Усі угоди поділялися на дві групи: 1-пов'язані з відчуженням речі (купівля-продаж, дарування, спадок тощо), які вимагали обов'язкового дотримування певних правил (письмова форма, клятва, свідчення свідків тощо); 2-без відчуження речі. Збірник Законів містив також ознаки неякісних угод, зокрема, суперечливість їх закону, укладання шляхом обману, шантажу, насилля чи з особами, що мають обмежену дієздатність і право-Ідатність, п'яницями. Основним засобом забезпечення виконання договірних зобов'язань був заклад, суть якого полягала в тому, що кредитор у разі невиконання договору міг задовольнити свої вимоги за рахунок закладеної речі. Предметом закладу могли бути: золото, срібло, зерно, будівлі, раби тощо. Значна кількість постанов Законів Хаммурапі стосується порядку задоволення майнових претензій унаслідок завдання шкоди (стат-ІІ53 -60 та ін.).